"Ти знаєш, що ти – людина"

"Ти знаєш, що ти – людина"

 

Покайтеся, будьте люде,

Бо горе вам буде!

Тарас Шевченко

 

«Ти знаєш, що ти — людина? // Ти знаєш про це чи ні?» — запитує кожного з нас видатний український поет Василь Симоненко в одному зі своїх найперших та наймайстерніших віршів. То що ж означає бути людиною? На перший погляд, тема моєї статті може здатися трохи дивною, оскільки під подібним заголовком доцільніше було б розмістити твір-роздум звичайного школяра, а не студента. Проте, готуючись до написання цієї статті, я поставив собі за мету розглянути дане запитання в ширшому, історичному аспекті, проаналізувавши досвід наших предків, порівнявши його із сучасним розумінням природи людяності. До цього часу ще нікому не спадало на думку розглянути, як саме змінювалась відповідь на запитання «Що робить людину людиною?», залишаючи, при цьому, саме питання незмінним. Протягом багатьох століть, і навіть тисячоліть, погляди на це непросте запитання суттєво змінювали один одного, набуваючи щоразу нових та найнезвичайніших рис. Я ж коротко порівняю деякі з них: що означало бути людиною в минулому, та що означає бути людиною в нинішньому ХХІ столітті.

Для початку справедливо відмітити, що почуття людяності в кожного з нас — своє, неповторне, сформоване у процесі виховання та навчання. Сучасні педагоги все більше сходяться до думки, що базовою запорукою навчального впливу для дитини є створення умов, в яких сімейні та шкільні виховні пріоритети не виключали б один одного, а навпаки, взаємообумовлювали та взаємодоповнювали себе. Тобто, щоб школа та сім'я діяли воєдино. На жаль, поки що ми бачимо протилежну картину: школа пропагує моральні принципи доброти, щедрості, любові, здорового способу життя, а дитина, повертаючись з уроків, бачить зовсім інше — «оголену» чи «напівоголену» рекламу на бігбордах із елементами алкоголю або дещо аналогічне, — а, зайшовши до будинку, бачить, як її мати палить чи тримає пляшку зі спиртним на балконі, і п’є, навіть не відвертаючись. Ось вам неповний букет того негативного досвіду, що перешкоджає дитині змалечку збагнути, якою має бути справжня цивілізована людина. Діти у таких батьків, зазвичай, виростають із аморальними якостями, що вимагає перманентного впливу психолога чи соціального працівника. Однак, не змовчу, що інколи спостерігається інша картина: в сім'ї п’яниць виростає інтелігентна дитина, а в інтелігентній сім'ї — бандит. Проте, такі випадки є винятком.

Але це — індивідуальне розуміння людяності. Для того, аби прослідкувати історіографію людяності, я переміщусь із індивідуального на історичний її масштаб. Звісно, в цій статті я не зможу охопити всю історію цього феномену, тому маю обмежитись світочами епохи Відродження та наступних за нею епох, які своєю діяльністю суттєво вплинули на хід історії, а отже на розуміння того, якою має бути справжня людина. У трактатах багатьох із них не йшлося конкретно про природу цього феномену; дехто розмірковував про соціальну революцію як єдиний шлях порятунку, відстоюючи пріоритет економічного розвитку над моральним. Автори подібних ідей, несподівано навіть для себе, стали винуватцями найбільшого злочину проти людства — його морального занепаду.

Розпочати свою історію людяності я хочу з гостинності як невід’ємної складової цього поняття. Хоча щойно я клявся не занурюватися глибше Відродження, але все ж згадаю традиції американських індійців. Інтерес до індійців викликає той факт, що їхня племінна система трималася на винятковій щедрості та гостинності. Найвище звання — вожак племені — діставалося не тим, хто був найбагатший, а лише тим, хто мав найменше багатства, оскільки він його роздавав іншим. Якщо чесно, таке нехтування власним збагаченням пояснювалося певною мірою тим, що в доколумбовій Америці були зосереджені колосальні запаси золота та срібла, які згодом і привернули до себе увагу іспанських та англійських конкістадорів у ХVI столітті.

Індійці не купували і не продавали, а лише обмінювалися подарунками. Звичай знищувати усі речі померлого утримував їх від спокуси накопичення родинного статку. В більшості племен престижним вважалося не багатство, а честь, мудрість та духовність. Будь-яка людина могла зайти до будь-кого, розраховуючи, що її там нагодують, і взяти собі будь-що, якщо ним не користується господар. Ця традиція зіграла з ними злий жарт. Європейські колонізатори називали «червоношкірих індійців» злодіями, так і не усвідомивши, що для тубільців власність була «приватною» лише тоді, коли нею дійсно користувалися в даний момент.

Найбільше своєю гостинністю відомі українці. Доказом того є фольклор. Навіть у казках рекомендується відчиняти двері не лише знайомим людям, але й навіть незнайомцям. Можна лише уявити, якою доброю та щедрою нацією ми були тоді, коли кволий із народження хлопчик Іван, залишившись сам удома, без вагань прийняв незнайомого старця-мандрівника. І не лише впустив його до будинку, але й напоїв, за що старець віддячив хлопчині, наділивши нездорового Івана богатирською силою. Це свідчить про те, що українцям у ті часи не було причин остерігатися один одного. Проте, навіть тоді не обходилось без збитку. Можна для прикладу згадати гуляння на Старий Новий Рік, коли, жартуючи, парубки запросто могли зняти ворота з тину надокучливого сусіда. Але, порівняно з сучасними «приколами», це — лише крапля в морі.

Українське прислів’я повчає, що «приятелева вода — лучча ворогового меду». Коли наші пращури носили національний одяг, приятелювала вся Україна. І, не дивлячись на переконання Плавта, що «людина людині — вовк», не лише в Україні, але й по всьому світі, дружніх ягнят було набагато більше, ніж голодних вовків. Однак, час поступово змінювався, і вже в іншій казці мати-кізка, виходячи з дому, застерігає своїх козенят не відмикати дверей, доки не почують «ваша мати прийшла, молочка принесла», захищаючи, цим самим, їх від підступності подібного сіромахи. З часом ситуація гіршала, як кажуть, просто «на очах». Небезпека навіть з боку найближчих друзів, що існувала в царській Росії, спонукала Шевченка у 1848 році написати: «Не так тії вороги…». Тоді ще 34-річний поет, який страждав від ревматизму та цинги, проходив «похмуру монотонну десятилітню драму» солдатчини в Орській фортеці (м. Орськ, Росія), поблизу Аральського моря.

Але, хай там як, подібні застереження не зробили українців відлюдькуватими так само, як і не ізолювали саму Україну від інших сусідніх країн. На відміну від тих держав, де й досі розцвітає расизм та дискримінація. На щастя, нам можна пишатися тим, що попри всі минулі лихоліття, почуття гостинності стало традиційним для кожного українця. Особливо помітно це в українських селах, де господар із господинею й понині щедро частують запрошених кумів. Поряд із цим, клопіткі підготовчі роботи навколо спортивних майданчиків до Олімпіади на EURO-2012 теж можуть послужити чудовим прикладом нашої гостинності. Залишається тільки зберегти цю традицію.

У часи, коли суспільний устрій був сформований більшою мірою на моральних принципах, гостинність була притаманна не лише Україні. Литовське слово «гість» («svetjas») перекладається як «член клану», тому що харчуючись та ночуючи у будинку господарів, гість ставав членом їхнього клану і до нього ставились, як до рідної людини. Але кінець XV — початок XVI ст. вніс суттєві зміни у природу не лише гостинності, але й людяності загалом.

Нині епоха Відродження оцінюється сучасними істориками головним чином із позитивної точки зору, оскільки вона стала генератором нових ідей у галузях мистецтва, науки, релігії та ін., породивши на світ незнаних досі титанів думки та праці. Я з цим безперечно можу погодитись, віддавши належне «Мадонні Доні» Мікеланджела, «Гамлету» Шекспіра та літакоподібним апаратам да Вінчі. Однак, всіляко схвалюючи епоху Відродження, багато дослідників не зважають на те, що ця епоха відзначилася також і негативними зрушеннями не лише у світському, але й духовному житті багатьох народів, що і вплинуло на світогляд кожної людини. Почнімо, хоча б, із політики.

У свідомість європейців глибоко увійшов образ хитрого, підступного Макіавеллі, мало не демона, котрий не зупиняється перед виправданням навіть наймерзенніших жорстокостей і лиходійств, — і, водночас саме цю людину доводиться визнавати «хрещеним батьком» політики Нового часу. Зухвалий флорентієць та автор знаменитого «Державця», присвяченого режимові Лоренцо Медічі, увійшов в історію віртуозом політичних інтриг та вчителем тиранів. А сам «Державець» став настільною книгою багатьох диктаторів, серед яких був сучасник філософа жорстокий та свавільний герцог Румунії Чезаре Борджіа, що послужив прототипом головного героя праці, а також такі авторитарні особистості, як Рішельє, Наполеон, Муссоліні, Гітлер, Сталін.

«Нехай правитель робить те, що потрібно, аби перемогти та утримати владу, а засоби завжди будуть враховані достойними і кожен їх виправдає», — цією порадою, прийнято вважати, Макіавеллі сформував принцип «мета виправдовує засоби», хоча, на думку деяких філософів ХХ ст., дане твердження було сформовано єзуїтами, а хитромудрий мислитель лише перевів його з духовного на соціальний аспект. За такий прагматизм філософа у 1546 році серед «отців» Триденного собору був розповсюджений матеріал, в якому вказувалося, що «Державець» написаний рукою «сатани», а 1559 року усі твори Макіавеллі були віднесені до першого «Індексу заборонених книг».

Окрім згаданого вислову, можна було б навести низку інших, ще більш провокаційних, цитат із макіавелівського «Державця», але я цього не робитиму — це займе дуже багато місця. Потрібно лише зрозуміти, що даний «шедевр» своїм змістом зробив політику аморальною відносно суспільства. А оскільки правитель будь-якої країни є її «обличчям», народ за прикладом свого лідера почав відмовлятися від колишніх моральних цінностей, аморалізуючи себе тими, що приносять успіх самому вождю. Так на зміну альтруїзму прийшов егоїзм, який, на жаль, нині у всіх на слуху, тоді як його антипод зустрічається все рідше.

Віддаючи Макіавеллі макіавеллієве, перейду до того, якої шкоди епоха Відродження завдала суто духовному здоров’ю людства. Ні для кого не секрет, що виникнення протестантистських течій, які нині засуджує більша частина людства, припадає саме на середину славнозвісної епохи. Релігійні реформи Мартіна Лютера (1483-1546 р.р.), що проводилися головним чином у Німеччині, стали потужним поштовхом для цього. Папа Римський Лев Х, що очолював на той час католицизм, вороже поставився до реформ німецького богослова, що і спровокувало гостру суперечку між ними. Католик назвав Лютера антихристом, на що реформатор заявив, що сам Папа є втіленням кінця світу.

Згодом лютеранство знайшло своє схвалення в ідеях французького богослова Жана Кальвіна (1509-1564 р.р.), який насправді характеризувався ворожим ставленням до релігії. Саме ця протестантська течія повинна у стрімкому занепаді моральних ідеалів людства. Так, зокрема, поява в образотворчому мистецтві жанру «натюрморт» — справа рук кальвіністів. У часи католицизму головним замовником для художників була Церква і, відповідно, живопис обмежувався переважно релігійними сюжетами. Кальвінізм, не визнаючи ікон та церковного мистецтва загалом, знайшов своє втілення у будинках шинкарів, купців та фермерів. Але це ще півбіди…

Саме кальвінізм зробив гроші найвищою цінністю людини. Хоча сам реформатор вказував на те, що Бог наділяє своїх обранців не лише багатством, але й стражданням, люди почули тільки те, що хотіли почути. В результаті, гроші стали ознакою богоугодних, а щодо страждань, то на них ніхто не звернув уваги. Звідси якраз і пішли помилкові нині уявлення про те, що розум та мораль людини визначається її матеріальним статком. Та «скриня Пандори» відкрилася назавжди, і хоча Церква закликала «полюбити свого ближнього як самого себе», до її слів більше не прислухалися осліплені золотом кальвіністи. Розмірковуючи над цим, я ненароком згадую діалог двох убивць у «Річарді ІІІ» Шекспіра, покликаних Глостером заколоти герцогога Кларенса, брата короля Едварда IV, у лондонському Тауері. Один із виконавців вироку, переконуючи іншого не зволікати із розправою, говорить йому: «Згадай, яка чекає нас нагорода, коли закінчимо справу. Де ж тепер твоя совість?», на що інший, посміхаючись, рішуче відповідає: «В гаманці у лорда Глостера». Але подібні висловлювання стали притаманними не лише жорстоким катам…

Засновник «аналітичної психології» швейцар Карл Густав Юнг у свій час розділив людство на два типи — екстравертів («зовнішніх») та інтровертів («внутрішніх»). Захід, на теренах якого розвивався протестантизм, відноситься до екстравертного типу. Загалом під парасолькою протестантизму приховані, окрім уже згаданих лютеранства та кальвінізму, англіканство, баптизм, адвентизм, методизм та інші. Усі вони нині іменуються одним словом — «секти», — і розповсюджені, головним чином, у США, Великобританії, скандинавських країнах, у країнах Прибалтики, а також у Швейцарії та Канаді. У своїй попередній статті, присвяченій особливостям християнства, я вже писав про те, яку шкоду здатні заподіяти сектантські організації моральному та фізичному здоров’ю як однієї людини, так і людства в цілому. Тому, думаю, зайве згадувати.

Схід, безумовно, це — інтровертний тип. Адже, всі головні релігії світу — християнство, мусульманство, конфуціанство, буддизм, — які об’єднує єдина відмова від матеріальних благ, поширені саме на Сході. Провідною метою цих релігій є духовне самовдосконалення, яке можливе завдяки частковому або повному аскетизму. І хоча сам Юнг, будучи інтровертною людиною, не визнавав жодної з релігій, його теорія яскраво показує те, як забезпечені жителі Заходу, які проживають нині у шикарних багатоповерхівках та їздять на дорогих авто, стають джерелом наркоманії, работоргівлі та проституції, а жителі Сходу утримуються від подібних «благ», стаючи духовно обізнаними людьми. Україні випала доля зайняти центральну позицію і стати перед вибором, куди краще навернутися — до мерехтливого Заходу, чи до освіченого Сходу.

Декому з тих, хто прочитає мою статтю, може здатися незрозумілим таке, на перший погляд, поверхневе розкриття даної теми. Аналіз наступних за Відродженням епох, наведений мною далі, можливо, декого взагалі здивує. Чому, скажімо, я веду мову про якісь реформації, релігійні чи політичні протистояння і зовсім мало уваги приділяю конкретно природі людяності? Але потрібно зрозуміти одне: описуючи історіографію людяності, не можна ігнорувати передумов, які саме розуміння людяності «скеровували» у відповідне русло. Зокрема, з цього приводу чудово висловився Рене Декарт, розмірковуючи над політикою вже згаданого мною Макіавеллі: «Вдаючи вигляд, що він надає уроки королям, він викладає великі уроки народам». Але це може стосуватися не лише здобутків однієї людини. Реформи Лютера та Кальвіна негативно позначилися на проблемі людяності. На жаль, грядущі часи, а також наступні за ними наукові та соціально-політичні перетворення, лише ускладнили цю проблему.

На зміну двохсотлітньому Відродженню прийшла епоха Просвітництва, яка теж не скупилася на світочів науки та мистецтва. Із Просвітництвом асоціюються такі видатні постаті, як Чарльз Дарвін, Карл Маркс, Фрідріх Енгельс та ін. Зі щирою повагою ставлячись до цих діячів науки, все ж зауважу, що титанічна праця кожного з них ознаменувалася не лише зростанням, але й занепадом моральних пріоритетів людства.

Нещодавно науковці святкували 200-ліття від дня народження геніального англійського натураліста Чарльза Дарвіна (1809-1882 р.р.). Із іменем цієї людини офіційна наука пов'язує теорію природного відбору, еволюції та походження сучасної людини. Дійсно, повернувшись із п’ятирічної кругосвітньої подорожі на судні «Бігль», 27-річний студент богословського факультету Кембриджа в 1836 році зробив революційні відкриття, що лягли в основу цілої теорії дарвінізму. Виданням своїх фундаментальних праць «Походження видів шляхом природного добору, або Збереження більш пристосованих видів у боротьбі за існування» (1859р.) і «Походження людини та статевий відбір» (1871р.) геніальний антрополог обернув на себе увесь гнів духовенства: «Коли пригадаю, як люто нападали на мене представники церкви, мені здається дивним, що колись я й сам мав намір стати священиком».

Прийнято вважати, що саме Дарвін висунув припущення, нібито людина еволюціонувала від приматів, а не є нащадком Адама і Єви, які панували в Едемському Саду до свого гріхопадіння. Якщо чесно, вчений у своєму головному здобутку «Про походження видів…» дійсно прослідкував ланки еволюційного ланцюжка для окремих видів хребетних, однак для людини цей ланцюжок вибудувати йому не вдалося і ключова ланка між неандертальцем та кроманьйонцем так і залишилася невідомою, тим паче між ними існує надзвичайно величезна відтань. Поряд із цим, дослідження мітохондріальної ДНК, що проводилися у 60–х роках минулого століття, спростували це твердження. Результати, отримані американськими вченими під керівництвом Алана Уїлсона з Берклінського університету (США), довели протилежне: все живе на планеті — від бактерії до людини — має єдиний генетичний код по материнській лінії, тобто походить від однієї праматері. Як тут не згадати біблійну Єву? Ще одне твердження, яке помилково приписується англійському антропологу, полягає в тому, що «праця зробила з мавпи людину». Однак, Дарвін ні в одній зі своїх праць навіть не натякнув на це. Як і походження людини від приматів, так і домінуюча роль праці в еволюції людиноподібних мавп були вигідні марксисту Фрідріху Енгельсу, який посмертно приписав дані положення геніальному антропологу. У своїй роботі «Про роль праці в перетворенні мавпи на людину» Енгельс досить переконливо пояснює, як відбувається це перетворення, а в листі до Маркса зазначає: «У галузі природознавства теологію ще не було зруйновано, тепер це зроблено». Усі ці дані зводять теорію Дарвіна лише до однієї з численних гіпотез, а не істини в останній інстанції. І, як не дивно, незважаючи на всі вищенаведені факти, й досі існує велике число прибічників дарвінізму, навіть серед академічної професури.

Якщо вести мову про роль дарвінізму в проблемі людяності, то вона дуже відчутна й понині. Дарвін, описуючи процес природного відбору, де вперше ввів поняття «вид», запозичив від свого колеги філософа Герберта Спенсера відоме нині твердження «Виживає сильніший». Залишається тільки здогадуватись, чи припускав основоположник еволюціонізму, що цей вислів перенесеться з біологічного світу в соціальний. Як наслідок, нині ми живемо у світі дикого нарциссизму, де кожен прагне бути першим. Рухаючись у напрямку жахливої нарциссичної війни, в якій «виживає сильніший», ми часто забуваємо навіть про елементарні правила етикету. Особливо яскраво це підтверджується в умовах нинішньої світової економічної кризи, коли пригнічені особистими проблемами люди іноді просто не в змозі контролювати свою поведінку. У результаті дехто охочий зігнати своє зло на слабшому, аби самоствердитись і стати першим. А егоїстичний принцип «Моя хата скраю, нічого не знаю», який, на жаль, властивий нам, українцям, майже не залишає слабшому шансів на порятунок.

Наступний просвітитель XVIII-XIX ст. Карл Маркс (1818-1883 р.р.) був не менш геніальним, ніж його сучасник Чарльз Дарвін і навіть виявляв великий інтерес до наукової діяльності англійського натураліста. З цього приводу Фрідріх Енгельс, будучи співавтором головних праць великого німецького мислителя, у своїй промові на похованні Маркса проголосив наступне: «Як Дарвін відкрив закон еволюції людської природи, так Маркс відкрив закон еволюції людської історії». Окрім цього, Маркс настільки був захоплений працею «Походження видів і статевий відбір», що навіть хотів присвятити свій багатотомний «Капітал» її автору, проте Дарвін від такої «честі» відмовся. Все ж Маркс відіслав йому примірник своєї книги з автографом, який і понині зберігається у бібліотеці Дарвіна.

В особистому житті Карл Маркс відрізнявся крайньою одіозністю. Російський письменник та психіатр М.І. Буянов у своїй книжці «Лики великих, или Знаменитые безумцы» (1994 р.) згадує як «у 1853 році агент пруської поліції, віддаючи належне освіченості та розуму Маркса, повідомляв: «У приватному житті ця людина дуже безладна і цинічна. Він — поганий сім’янин і веде богемний спосіб життя. Туалет, зачіска, зміна білизни — все це для нього події рідкісні. Полюбляє випити». Егоцентричність Карла Маркса особливо гостро виявлялася саме у сім'ї. Він не вмів звертати увагу на повний хаос навколо себе: ні суцільний безлад, ні життя на межі зубожіння — ніщо не могло вплинути на стрімкий політ його думок та ідей. Але вчинки цієї людини, які здавалися іноді дикими, пояснювалися тим, що Маркс ні з ким не рахувався. Зважаючи лише на себе, він завжди діяв, виходячи з власної вигоди. Наприклад, Карл шокував усіх тим, що відмовився поїхати на поховання батька; він викликав неймовірне здивування, коли протягом багатьох років виявляв абсолютну байдужість до долі матері, а якщо вірити вже згаданому мною М.І. Буянову, то Маркс узагалі «ненавидів свою матір і з нетерпінням очікував її смерті — заради спадщини»; йому було байдуже з того, що на його весіллі не було нікого з боку родичів; він просто не спілкувався з тими, хто був йому не потрібен: він витісняв зі свого мозку все, що не стосувалося його ідеї… У результаті закінчилося усе тим, що, як свідчить Г.П. Клімов у своїх «Протоколах советских мудрецов» (1994 р.), «на похоронах Маркса були присутніми лише 6 осіб, так як цей людиноненависник пересварився з усіма своїми послідовниками».

Ось така егоїстична модель біографії німецького мислителя, яка зовсім не вказує на почуття людяності та моралі. Тому, слідуючи словам А. Шопенгауера «діяння мінливі, творіння ж вічні», зосереджусь на тому, як вплинула його творчість на проблему людяності. Звичайно, сімейний егоцентризм теоретика комунізму не міг не відбитися на його науковій діяльності, а отже на мільйонах тих, ким і на кому ця діяльність практично застосовувалась. Найперше Карл Маркс, будучи солідарним зі своїм «предтечею» філософом Георгом Гегелем (1770-1831 р.р.), приєднується до революційного гуртка молодих «гегелівців» та робить спробу поставити вчення німецького гуманіста з «голови на ноги». У своєму «Капіталі» він заявляє, що «у Гегеля діалектика стоїть на голові» і дає зрозуміти, що не відкидає гегелівського тлумачення історії як еволюційного процесу, але при цьому рушійною силою цих трансформацій вважає не «дух», а «матерію», тобто матеріальні та економічні умови. Спираючись, можливо, на макіавелівський принцип «спочатку жити, потім філософствувати», Карл Маркс висуває наступні постулати: не свідомість є рушійною силою історії, а буття; не мислення формує дійсність, а дійсність — мислення; не ідеалізм Гегеля придатний для пізнання істини, а матеріалістичні погляди. Цими постулатами Маркс позбавив релігію колишнього авторитету, проголосивши пріоритет індустріального розвитку над духовним.

Джерела суспільного багатства Маркс вбачав у експлуатації людини людиною. Трудящі, тобто робітники фізичної («виробничої») праці створюють необхідний продукт(для себе) та додатковий продукт для всіх інших членів суспільства, тобто для «експлуататорів» і для робітників. Оскільки додатковий продукт — це те, що награбували капіталісти, то, згідно з марксистським вченням, діє принцип «Грабуй награбоване!». У трудящих підприємці та держава відбирають частину продукту, залишаючи їм найнеобхідніше (щоб із голоду не вимерли — трудились і народжували до себе подібних). А інше (награбоване) — собі на розкішне життя й на примноження багатства (заводів, фабрик, лікарень, курортів, ресторанів, театрів і т.д.). Саме цим, на мою думку, Маркс яскраво відобразив увесь притаманний йому егоїстичний характер. Агресивність же німецького ідеолога відобразилась у соціальному антагонізмі, де класова боротьба нацьковувала, як говориться в біблійних пророцтвах, «брата на брата, батька на сина». Нині цей антагонізм особливо відчутний в умовах суцільної конкуренції, яку ще в XVII столітті влучно охарактеризував англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679р.р.) як «bellum omnium contra omnes» («війна всіх проти всіх» — лат.). Нещодавно по телевізору я переглянув передачу «Кримінал» і був дуже гірко вражений побаченим. На той момент передача була присвячена безпритульним дорослим людям («бомжам»), які змушені були такими стати через своїх уже дорослих дітей, що вигнали їх із квартир, аби самим там розкошувати. Можливо, це і є відлунням того класового антагонізму, тільки трансформованого до сучасних умов.

На цьому й закінчилося сумне панування епохи Просвітництва. Щодо Фрідріха Енгельса, то його співавторство з Марксом було, більшою мірою, фіктивним: Маркс ставив його прізвище біля свого лише з тією метою, щоб заможний Енгельс продовжував надавати йому фінансову допомогу в публікації його праць. Далі я, не зосереджуючись на деталях певної епохи, спробую підсумувати, як вплинули усі ці епохи на проблему людяності.

Отже, дві епохи — дві трансформуючі передумови, кожна з яких здійснила відчутний вплив на свідомість усього людства. Будь-який організм, що має лише один бік медалі, позбавлений існування, оскільки скрізь має бути гармонія: гармонія між добром та злом, білим та чорним. Навіть механічна батарейка здатна функціонувати лише тоді, коли вона має + та –. Епоха Відродження реформами Лютера і Кальвіна та ідеями Макіавеллі стала відродженням протестантизму, що згодом переріс у сучасне сектанство, та деспотії. XVIII та XIX століття породило атеїзм та нарциссизм, які також відчутні й понині. Наступні епохи — Модернізм та Постмодернізм — стали практичним втілення того столітнього негативного досвіду, що перешкоджав збагнути істинне поняття людяності. В соціалістичних державах стали керувати трудящі, тобто усі громадяни (а де ж керовані?), і робочий колектив (не сім’я!) став базовим осередком суспільства. В руках революціонерів нарешті з’явилося теоретичне виправдання різних заколотів та злодіянь. Німці — багатовікові носії культури та просвіти — піддалися сатанинському перетворенню під впливом гітлеризму й виступили в середині ХХ століття носіями зла. Окремо зазначу, що Постмодернізм, в якому ми живемо нині, більшою мірою характеризується жнивами всього того посіяного нашими попередниками, та й нами особисто. Так, зокрема, глобальне потепління є, певною мірою, наслідком індустріального прориву, за який так завзято боровся Карл Маркс. Варто також відмітити, що свою лепту в дефіцит людяності внесла навіть культура, адже багато нецензурних слів мають літературну етимологію. В «Енеїді» Івана Котляревського читаємо: «Та зла Юнона, суча дочка, / Розкудкудакалась, як квочка, / Енея не любила — страх»; «мимра» у нас асоціюється зі «Службовим романом». І це лише окремі приклади.

Як бачимо, соціальний прогрес далеко не завжди збігається з моральним удосконаленням особистості. Але «не все так погано у нашому домі». Нерідко за найжахливіших соціальних обставин розкривається моральний вимір буття людини, й особистість постає на повний зріст, виявляючи при цьому неймовірну людяність та милосердя. Зокрема, ця тенденція стала спостерігатися в Ірландії у XVII ст., коли гостинність перебувала на межі зникнення. Саме тоді ірландський король Гуар Коннотський, про якого казали: «Він так часто підносить дарунки, що його права рука стала довша за ліву», був до того гостинним, що коли до нього з’їхалося 150 поетів «і стільки ж учнів, і ще стільки прислуги, і стільки ж жінок», він наказав звести для них спеціальну будівлю і давати їм усе, чого б вони не забажали. Можна припустити, що саме він став засновником перших сучасних готелів.

До цього я описував лише темний бік проблеми людяності в масштабах світової історії. Крім уже наведеного мною прикладу з ірландським королем, є чимало інших цікавих фактів, які свідчать, що почуття людяності існувало навіть тоді, коли йому в цьому відмовляли. Слова «порядність» та «пристойність» у Німеччині XVI ст. та Англії ХІХ ст. застосовувалися дуже часто і мали визначальне значення для людини. Сьогодні ми підібрали їм спільний синонім — «повага», — розуміючи під цим поняттям здатність стримувати себе у скрутній ситуації. Також за правилами етикету кожна сучасна людина, заходячи у приміщення, обов’язково має зняти головний убір. Раніше існував звичай знімати головний убір навіть при вітанні, який, на жаль, нині втрачений, оскільки вважалося, що шапка — це шолом, тобто доказ того, що людина озброєна. Українські козаки, входячи до церкви чи сільської оселі, обов’язково знімали шапку та хрестилися до образів. Поряд із цим, зовнішня демонстрація поваги: зняття головного убору при вітанні, низький уклін служили доказом того, що інші приймали і визнавали право цієї людини на владу.

Закінчуючи свій обширний аналіз історії людяності, відмічу, що арабська мова залишається єдиною, в якій слово «людина» однокорінне «симпатії»: бути людиною етимологічно означає бути ввічливим та привітним. Згідно з арабським прислів’ям, «люди люблять, коли їх люблять». На щастя, можна констатувати, що на сьогоднішній день людяність знаходить своє місце навіть у бізнесі, побудованому, головним чином, на конкуренції. Наприклад, у психології управління існує термін «атракція», що передбачає гуманність та доброзичливість у ставленні до працюючого персоналу. При цьому керівникам багатьох процвітаючих фірм рекомендують проявляти людяність у ставленні до своїх підлеглих, цікавитися їхніми проблемами, спільно відмічати свята, влаштовувати вечірки, пікніки і т.д. Атракційний вплив керівника на підлеглих, на думку фахівців, стає запорукою підвищення авторитету першого в очах останніх, навіть якщо керівник не є харизматичною людиною. Отже, на моє глибоке переконання, усі ті чесноти, що роблять кожного з нас справжньою людиною, закладені природою в глибині нас самих і ніякі соціально-політичні перипетії не здатні їх у нас викорінити. Це добре відомі нам любов, щирість, співчуття, повага, відданість, честь, гостинність… Вони — мов резерви нашого організму, які кожен із нас має, але не кожен здатен ними скористатися.

 

Юрій Коляда,

студент V курсу

(спеціальність «Соціальна робота”),

Газета «Університет «Україна», №5-6, 2009

автор: Юрій Коляда, студент V курсу (спеціальність «Соціальна робота”)

видання: Газета «Університет «Україна», №5-6, 2009, час видання: 2009


24/02/2010