Педагогіка любові

ПЕДАГОГІКА ЛЮБОВІ

Марія ЧУМАРНА,

член Спілки письменників України, керівник Львівського представництва


«СВІТЛО ЗАХОВАНЕ ВСЕРЕДИНІ ВАС», - казав Ісус Христос. Людина все земне життя покладає на те, аби розкрити власне світло назовні або ще глибше заховати його. Мабуть, душа сама обирає собі дорогу: примножувати свої таланти чи закопувати в землю. Але душа людська - це і є те світло, що всередині нас, а світло завжди тягнеться до світла. Тому так радісно тягнуться до сонечка дитячі руки, тому так щиро освітлює дитяче личко довірлива усмішка: дитина безпечно йде за променем любові. Бо в природі людини закладений споконвічний механізм розвою життя, який полягає в тому, що всі допомагаємо одне одному розкрити себе, пізнати самого себе й інших людей довкола, весь природний світ у нових гранях своєї сутності.

Цей процес взаємного розкриття світла, вивільнення назовні всіх найтонших відтінків душі, захованих у людському серці, ми називаємо ВИХОВАННЯМ.

Людина - дитя Боже, універсальне й досконале у своєму творенні, але водночас таке ж унікальне й неповторне, як кожна мить буття на цій землі. Якщо виходити із чистого знання про духовну і матеріальну природу людини, то суть виховання .має полягати в тому, що кожна людина бачитиме в іншій Бога і схилятиметься перед вічною тайною, красою, досконалістю Божого творіння. Давня ведійська притча розповідає, що в ті часи, коли люди жили в радості і мудрості знання, троє брахманів купалися в річці, а щоб не забруднити свій одяг, вони силою думки тримали його в повітрі. І ось один із них помітив змію, яка вилізла на дерево і почала поїдати яйця у гнізді коршуна. Один із брахманів звернувся до змії з такими словами: «Навіщо ти позбавляєш коршуна потомства?», - і його одяг упав на землю. Інший брахман сказав: «Ти не правий, адже змія мусить поїдати яйця, щоби не померти з голоду, - такою створив її Творець», - і його одяг теж упав на землю. А третій брахман подумав, що не він творив закони цього світу - і не йому про них судити. І його одяг залишився висіти в повітрі.

Якби ми сьогодні були мудрими і відкритими у своєму самопізнанні, то наріжним каменем науки про виховання були б таки засади: ПІЗНАЙ СЕБЕ – І ТИ ПІЗНАЄШ В СОБІ ДИТЯ БОЖЕ, І НІЧОГО ВИЩОГО ВІД ЛЮБОВІ ДО БОГА НЕ ЗАЛИШИТЬСЯ В СЕРЦІ ТВОЄМУ;

ПОЛЮБИ СЕБЕ І ТИ ЗМОЖЕШ ПОЛЮБИТИ КОЖНЕ СТВОРІННЯ БОЖЕ;

НАВЧИСЯ ПРОЩАТИ САМОМУ СОБІ - І ТИ НАВЧИШСЯ ПРОЩАТИ ІНШИМ.

Тільки лицемірство керує людиною, коли вона говорить: я так себе не люблю, я грішна і недосконала, але я - альтруїст, я готова життя віддати заради людства.

Єдине, чим людина не може розпоряджатися, як своїм майном, - це своєю душею, бо вона належить Богові, і своїм життям, бо не знає часу, визначеного їй долею в земному світі. «Навіть волосинка з твоєї голови не впаде без волі Отця», - навчав Христос. Кожна мить нашого життя строго підпорядкована безконечному гармонійному плину Буття, який не знає випадковостей. І саме усвідомлення цієї всеоб'ємної гармонії закономірностей, в якій наше маленьке «Я» пливе по ріці вічності, робить людину мудрою, спокійною, щасливою, досконалою.

ПІЗНАЙ СЕБЕ

Що ж людина має пізнати в собі таке, чого вона ще не знає про себе, .і що допоможе їй відчути себе часткою Божої сутності?

Коли ви запитаєте будь-кого, що ви можете розповісти про себе? - людина назве своє ім'я, прізвище, вік, дату і місце народження, розповість про своїх батьків, дружину, дітей, розкаже про місце праці, про суми заробітків, ще може поділитися своїми захопленнями у вільний від роботи час, планами на майбутнє. Можете поспілкуватися на дотичні теми: поговорити про політику, про музику чи літературу, - і це, власне кажучи, буде найвичерпніша інформація, яку людина сама про себе знає.

Як би детально ми не нанизували у своїй свідомості інформацію про звички людини, її вчинки, хвороби, манери, пристрасті і т. ін., - ми ніколи не зможемо сказати, що пізнали її істинну сутність. Бо істинна сутність людини полягає в єдності її духовної і матеріальної природи: саме в оболонці тіла світлоносна частка Божественної енергії, якою є душа людська, сотворить з Отцем своїм, випробовуючи і вдосконалюючи форми матеріального буття в різних проявах життєвої сили.

Людський світ дуже нагадує високоорганізований вулик чи мурашник: на перший погляд однаковісінькі комахи виконують одну і ту ж роботу, але насправді кожна з них має чітко визначену функцію. У природі діє строга ієрархія виживання, але в ній відсутня мораль, яка дуже часто робить стосунки між людьми нестерпними, бо кожна людина береться судити іншу з точки зору свого бачення життєвого сенсу. Бджоли теж постійно роблять чистку свого суспільства: вони утримують саме ту кількість трутнів, яка необхідна для їхнього виживання, але, виганяючи неробу зі свого вулика, бджоли не проявляють до нього емоційного спалаху агресії, вони не пишуть філософських трактатів із обуреною критикою неробства і не вимагають громадського осуду. Вони діють згідно законів Божого творення, в яких все чітко регламентоване.

Людина від усього іншого у природі відрізняється тим, що її фізичне тіло живе за законами матеріального буття, а духовна природа, проявлена у свідомості, нагородила людину найвищими проявами Божественної сутності: ЛЮБОВ'Ю І ВОЛЕЮ ДО ТВОРЕННЯ, МУДРІСТЮ САМОПІЗНАННЯ І СИЛОЮ САМОВДОСКОНАЛЕННЯ.

Коли людина почала поступово втрачати цілісні знання про свою природу - вона втрачала і вміння мудро споглядати світ довкола себе, її розумове «его» почало ставити свої тілесні потреби, гординю, амбіції, образи, стереотипи мислення в центр світобудови. Вона стала ототожнювати своє «Я» з одягом, в який одягається тіло, з речами, якими тіло любить користуватися, з будинком, автомобілем, грошима, - усім тим, що створює комфорт для тіла.

Народна притча розповідає про короля і злидаря, які в один момент помінялись місцями. Король настільки усвідомлював себе тілом із усім середовищем життя та атрибутикою королівської влади, що, опинившись на місці злидаря, довго не міг збагнути істинної свободи свого «Я». Його трагедія полягала в тому, що й інші люди так само ототожнювали короля не з його неповторною душею, долею, а з тілом, яке було дуже схожим на те, яким його звикли бачити, з королівським одягом і королівським троном. А в короля, окрім цього, було ще й мудре серце, терпляча душа, яка провела його крізь терни випробувань, аби здобути не золото корони, а золото життєвого досвіду.

Казка про Попелюшку теж навчає нас того, як відкривати світло всередині себе, як довіряти долі, що вміє мудро одягати наше тіло то в сірий одяг попелюшки, то в золоті шати королеви, аби в різних проявах тілесного життя розкрити блиск душі, бо тільки земні випробування дають їй можливість по-справжньому розгорнути своє світло.

ЛЮДИНА МАЄ ПІЗНАТИ СЕБЕ ЯК ІСТОТУ ДУХОВНУ, ЯКА ЖИВЕ ВІЧНО, перебуваючи у земному світі в нетривкій оболонці тіла. Тіло є нетривке, бо воно є матеріальним, а матерія перебуває у вічній змінності форм життя: в земному світі одне народжує інше, і ця змінність дає постійне оновлення матерії.

Щовесни земля пробуджує до життя молоді пагони рослин. Ми радіємо їм, як і минулої весни, і не задумуємось над тим, що жодна стеблинка трави уже не народиться вдруге. Щороку все повторюється в нашому сприйманні весни, але жодна весна не повторює того, що зотліло під снігами.

Тільки ототожнення людиною свого «Я» із власним тілом приносить їй страх смерті. Людина завжди є тим у земному житті, ким вона себе усвідомлює.

Якщо людина усвідомлює себе янголом в оболонці тіла, який прийшов у світ, щоби сповнити Божу Волю, - вона є янголом і діє, як янгол. Така людина не каже про себе: я є директор підприємства чи президент, чи я є бідний жебрак, і доля мене тяжко принизила в цьому житті. Вона терпляче приймає тілом, почуттями, емоціями, відчуттями - всім тим, що складає її матеріальну оболонку, - всі уроки долі. Янгол так само ранимий тілом та почуттями, як всі інші люди. Йому так само смутно і холодно, як іншим людям, які не усвідомлюють себе янголами, а говорять про себе: «Я маленька смертна комашка і страждаю, бо не маю долі, бо мої батьки не дали мені належного виховання і не прилаштували в житті», чи «Мої друзі мене зрадили, доля відвернулася від мене».

Лише свідомість людини визначає в цьому світі можливості її самопізнання і відкриття в собі присутності Бога. А свідомість - це світло знання, яке людина постійно відкриває в самій собі, терпляче стукаючи у двері, щоб їх відчинили. «Стукайте - і вам відчинять», - говорив Христос. Людина сама не здатна відчинити невидимих брам Знання. Тільки гординя розуму може говорити, що ось я зробив таке-то відкриття в науці.

Ми - ті, що стукають, у довірі до тих, хто відкриває. ВОЛЯ ЛЮДИНИ Є ЇЇ ПРОВІДНИКОМ НА ШЛЯХУ ПІЗНАННЯ СЕБЕ.

Якщо не піднімемось вище рівня усвідомлення себе як тіла, що хоче їсти, пити, одягатися, почуватися комфортно, - двері до світу духовного «Я» будуть зачиненими, і страх перед недовговічністю тілесного життя буде отруювати нашу свідомість щодня і щогодини.

Важливо також не піддатися спокусі розуму, який у гордині скаже: наше тіло є прах, зневажмо його потреби і живімо лише духовним життям.

Матерія і дух - єдині, у здоровім тілі здоровий дух, якщо вони перебувають у гармонії.

Людина - це вічна Душа в оболонці тлінного тіла. Її свідомість - як двигун, що переплавляє енергію вічності з допомогою розуму в досвід матерії, яка завдяки світлу Душі піднімається на все вищі рівні досконалості. І так відбувається вічне диво оновлення світу, сотворення його спільно із Творцем.

Як свідчить Книга Буття, Господь кожній частці свого Творення дав волю бути співтворцем світів. У земному світі вода на початку творення "вироїла" все водне і літаюче царства, а земля "вироїла за родом її" весь рослинний і тваринний світи. Людина ж єдина була створена "за образом і подобою" Творця: вона отримала частку Його вічної Душі і була поставлена володарем над усім матеріальним світом, бо тілом теж належить землі. Лише людина стала зв'язковим між світом духовним і матеріальним, їй належить одухотворювати, впорядковувати матерію, вносити в неї світло Знання. В тілі людському поєднались небо і земля, як це співається в українських колядках про народження Сина Божого в людському тілі.

І це є те найважливіше, що кожен із нас має відкрити для себе про власну суть і мету свого перебування на землі.

Що ж є тіло людське? Воно - храм, в якому перебуває душа. Тому таке прекрасне і досконале. І тіло людське несе в собі Єдину сутність Отця - чоловічу і жіночу."І СТВОРИВ БОГ ЛЮДИНУ ЗА ОБРАЗОМ І ПОДОБОЮ СВОЄЮ, ЯК ЧОЛОВІКА І ЖІНКУ СТВОРИВ ВІН ЇЇ". Даруючи Адамові його "половинку", Господь сказав: "І станете ви одним тілом". Це означало, що Любов як найвища сутність Творця поєднує в собі два начала Буття: чоловіче і жіноче. Тільки в Любові до жінки чоловік стає сам собою, а жінка відкриває своє істинне "Я" в любові до чоловіка - до своєї, другої матеріальної "половинки".

Весь світлоносний спектр Душі освітлює зсередини людське тіло через Слово, яке є носієм усіх Знань, що їх приймає свідомість через такий досконалий "комп'ютер", яким є розум. Розум "зчитує" інформацію, яка пливе звідусіль тонкими невидимими хвилями космічного знання, "перекладає" її цілісні образи в слова: і "сортує" у свідомості. Розум теж є матеріальним: він тлінний, як і тіло, - тому: "первородний гріх" людства полягав саме в тому, що розум "нашептав" на вухо свідомості, ніби він є всемогутнім у світі матеріальному, а що там вище, поза матерією, - він осягнути не може, отже, його й не цікавить буття душі після смерті тіла. Розум постійно спонукає тіло до бунту проти свого безсмертного Господаря, він намагається панувати над свідомістю людини, переконуючи людину в тому, що вона є тільки тіло і повинна дбати лише про потреби тіла.

Про тіло, справді, треба дбати, його треба пізнавати, як і душу свою. Бо саме тіло несе у своїй найменшій насінинці, що нею є ДНК, інформацію про всі матеріальні форми Буття. Людина - мікромодель Всесвіту: її тіло є носієм генетичного коду всього "світового дерева", - як маленька виноградинка.

В українських казках і колядках зустрічаємо образ хатинки, в якій є більша хатинка, а в тій ще більша. І так до безмежності. Сьогодні наука вже відкрила для себе, що з маленької клітинки матерії можна "скопіювати" чи "клонувати" ціле тіло.

Як виноградинка є часткою виноградного грона, так гроно є часточкою виноградного куща, а кущ через коріння поєднується з усією землею, земля - з безмірним Всесвітом.

Але кожна виноградинка є унікальною і неповторною. І кожна людина є носієм інформації в кількох мірностях: про власне "Я", записане в імені людини; про свій рід; про свою націю; про все людство; про Землю і Всесвіт.

Тому і пізнання самого себе в цьому світі теж має свою послідовність:

пізнай себе в єдності своєї духовної і матеріальної природи - як дитя Боже;

пізнай себе як неповторну й унікальну "виноградинку" в Божому Саду;

пізнай себе як гілку родового дерева;

пізнай себе як гармонійний сад на Божому полі, яким є нація;

пізнай себе як володаря земного світу через причетність до всього людства;

пізнай себе як частку Безмірного Простору Буття.

ПОЛЮБИ СЕБЕ

Як мені любити себе, якщо я не така граціозна і талановита, як телезірка, якщо в мене не склалося сімейне життя, тіло обкладене болячками, а грошей вистачає лише на сплату боргів? - таке запитання чи подібне щодня задають собі безліч людей. Це невдоволення собою робить їх сірими, понурими, замкненими.

Нелюбов до себе є в людині причиною неприйняття всього світу. Хоча люди не завжди це усвідомлюють, бо нелюбов до себе може виражатись у формі агресивного егоїзму, намагання «компенсувати» собі те, що доля «не додала», за рахунок інших. Нелюбов до себе породжує в людині антипод любові - заздрість. А заздрість співмірна з егоїзмом, тобто із засиллям власного «его», матеріального ідола, що не визнає співжиття з тонкою духовною оболонкою.

Егоїзм - слово чуже, в нашій мові його замінюють словами «самолюбство», «себелюбство». А ми говоримо, що «себелюбство» породжується нелюбов'ю до себе. Де ж тут логіка?

НЕ МОЖНА ЛЮБИТИ ТОГО, ЧОГО НЕ ЗНАЄШ.

Власне, незнання людиною самої себе як істоти цілісної в духовному і матеріальному поєднанні мети свого перебування на землі і породжує неприйняття себе самої, свого земного шляху такими, як є.

Людська свідомість ще не зробила своїм аналітичним досвідом того, що підказує їй серце як носій істинних знань Душі. Вона довіряє лише розуму. А розум все розкладає по своїх вузьких поличках: у сусіда гарна жінка і багата хата, а в мене - ні кола, ні двора. Хто винен? Розум завжди шукає винуватця. А серце шукає Істини.

ІСТИНА - ЦЕ ЛЮБОВ. Хто хоче знати істинну ціль життя, має керуватися знанням серця. Все, чому воно радіє, до чого тягнеться з радістю, - чи спілкування з тими чи іншими людьми, чи праця, яка приносить задоволення і відчуття полегкості, - є вашим, є справжнім. І коли людина йде за світлом серця, як за ниточкою чарівного клубочка у казці, - вона спокійно прийде «туди - не знать, куди, і знайде те - не знать, яке», як говориться в казці, - але саме те, що треба знайти.

«Те - не знать, яке» - є доля людська. Але хтось же її знає непомильно, коли впевнено веде за руку до мети?

Мудрим і видющим буває тільки серце, бо в ньому живе Душа, яка все знає і все визначає.

Що означає ЗНАТИ? Безліч людей повторюють фразу: «Треба дати дитині знання».

Хто дасть Знання? Той, хто не знає?

Бо людина, яка володіє знанням про свою власну природу, не буде намагатися «дати знання» іншій людині. Вона знає, що кожній людині Бог відкриває саме таке віконечко до світла знань, яке вона здатна оглянути і сприйняти. Кожній людині Він дає радість у серце до пізнання саме того світла у віконечку, яке необхідне тільки йому, аби освітити свою дорогу в темряві незнання. Кожній людині Бог дає у серці янгола-хоронителя, яким є власна Душа людини, щоб тіло не піддалося на спокусу розуму і не побігло за чужим возом, бо він - гарніший чи багатший, а пішло саме своєю дорогою.

Чому ж дорога в кожного інша? Чому в одного - терни і терпіння, а в іншого - слава, гроші і багатство? Чому? - грізно допитується розум у терплячої і погідної Душі.

Тому, що Душа сама вибрала собі дорогу. Бо вона прийшла на землю для праці у Винограднику, і їй визначена певна ділянка роботи, що вимагає певного досвіду... Коли їй треба корчувати нову ділянку, то мусить мати чималий досвід витривалості, а його не здобудеш у панських палатах на м'якій перині. А інша Душа вигострена до праці, як сталь, - їй ще треба випробувати себе у ледачості. Слава, гроші, влада, лінощі - це, можливо, комфортні спонуки для тіла, але для Душі - дуже нелегкі, бо її енергія не підсилюється високими променями світла згори, а поступово поглинається темрявою. Чи легко вистояти в таких умовах земного життя?

Саме знання робить людину терплячою і прийнятною як до себе, так і до інших.

Але знанням не можна запакувати людину, як дорогим одягом, не можна нагодувати, як їжею, - їй лише можна терпляче і непомітно допомогти йти дорогою, пізнання світу через здобування власного досвіду співжиття з ним. Хто з нас любить, коли його поганяють нагайкою і змушують до якоїсь дії? Ви зненавидите всіляке заняття, навіть найулюбленіше, якщо вас щодня будуть приганяти до нього примусом. А самопізнання людини, пізнання всього довколишнього світу - найулюбленіше заняття людської свідомості, воно йде від серця, його заохочує Душа. В яких би формах не відбувався процес пізнання - він продуктивний лише тоді, коли ним керує власна Воля людини.

Людина, котра вміє любити себе, найперше любить у собі Волю приймати життя; творити себе з радістю. Усвідомивши вищу ціль Душі, людина не буде картати свою долю - вона буде намагатись осмислити кожен урок життя, зробити з нього певні висновки. Вона побачить, що у всьому, що з нею відбувається, є чітка закономірність: дні радості змінюються днями смутку, як змінюються світло і тінь у природі, - і навчиться спокійно сприймати як гірке, так і солодке вино життя. І так само спокійно вона буде ставитись до інших людей, - шануючи їхню волю, розуміючи внутрішні спонуки їхніх вчинків, не ототожнюючи помилки росту своїх ближніх із їхньою істинною духовною суттю.

Якось мені довелось бути свідком такої сцени: на Київському вокзалі перед входом у метро група музикантів грала веселу музику. Був дуже гарячий день - люди знудьговано стояли довкола і слухали. А на тротуарі дві стареньких жебрачки похилого віку витанцьовували в такт музиці. Це був такий граціозний, такий захоплений танок, що мимоволі подумалось: а хто з цих людей по-справжньому щасливий? Чи ті комфортні пасажири, які насмішкувато поглядають на двох жебрачок, чи ці дві жінки, які вміють знаходити окрушини щастя на самому дні життя, яке їм судилось?

І ще прийшла думка: яке ж прекрасне і сильне створіння - людина, і що то за диво - життя. Кожен проживає його по-своєму, кожен відкриває в ньому лише свою грань краси і доцільності. І як би дехто іноді не переконував себе, що він - невдаха і нещасливець, кожна людина бодай підсвідомо завжди прагне збагнути саму себе, свою власну життєву дорогу і бути самій собі опорою на цій дорозі.

Бо дійсно: ні з ким тобі ніколи не буде так цікаво, як із самим собою, ніхто тебе так не зрозуміє і не порадить, як ти сам собі, - адже в тобі є розгадка твоєї власної таємниці.

Тому треба любити себе таким, яким ти є, - адже ти є самим собою з волі власної Душі. Треба вміти прощати собі - бо наші помилки є уроками долі, яка гартує наш життєвий досвід. Ми ніколи не зробимо того, чого не повинні вчинити. Хто вміє любити самого себе - той завжди буде терпимим до інших людей, не осудить нікого, не візьметься ламати чиїсь звички чи уподобання, не ставитиме власну позицію за взірець іншим.

Любити себе - значить навчитися невідступно йти власним шляхом, приймати свою долю із вдячністю, усвідомлювати свою неповторну місію на цій землі.

З ЛЮБОВІ ДО СЕБЕ НАРОДЖУЄТЬСЯ ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО.

 

Газета «Університет «Україна», №10, 2000

автор: Марія Чумарна, член Спілки письменників України, керівник Львівського представництва

видання: Газета «Університет «Україна», №10, 2000, час видання: 2000


24/02/2010