Терни

ТЕРНИ

 Мене вражає хворобливість сучасної молоді. Окрім захворювань на комп’ютерні ігри, соціальні мережі, дурненькі відео, картинки та пісеньки, ми маємо ще одну, страшнішу хворобу. Ознаки її – апатичність, безтурботність і лінощі.

Хто переслідує високі цілі? Хто обирає життєвий шлях, керуючись моральними ідеалами? Одиниці. Покоління, яке виплекано інтернетом і телебаченням, не бачить життя навколо. Затягнуте тенетами світової мережі, воно розмінює свій час на дрібниці. Місто, в якому я виросла, завжди здавалося мені чорним виром, затягує, захоплює у полон молоду людину, знищуючи всі паростки мрій.

Люди без жаги до життя, знекрилені. Кожен думає лише про свій добробут, про своє майно і своє життя. Ніби сліпі й глухі, щодня роблять одне й те саме, не замислюючись ні над чим. Навіть майбутнє відпускаючи у вільне плавання. Не життя, а існування. Місто-болото, де кожен загруз у безвиході, і немає шляху нагору!

Я теж загрузла у тому болоті. Першим промінцем сонця, за який можна було триматися, засвітило мені кохання. Зародкове, ніжне, як пелюсточки... Ми мріяли, що поїдемо з нашого містечка і разом крокуватимемо цим світом, не руйнуючи, а створюючи нове. Я вперше побачила, що світ – ширший, ніж можна осягти. Шляхи відкриті: обирай будь-який. Мрії справджуються – лишень доклади зусиль. Все можливо, все реально!

І я тримала його за руку і прямо дивилася на світ відкритими очима. А він наклав на себе руки. Хоча я не вірю. Ніхто не вірить.

Я не знала, не знала! Тоді ще – нічого. Ні як сильно покохала, ні що не зможу жити без його щодених телефонних дзвінків, що не тягнеться тоненька нитка. Не знала, що буде так лячно і боляче, і що порожнечу неможливо нічим заповнити; що він вбачатиметься мені у натовпі, а серцем все одно відчуватиму: його нема поруч.

І що сльози – це не страшно, і крізь них також можна робити щоденні дурниці. І на кладовище можна приїжджати і відїжджати, посміхаючись... І що найжахливіший звук – це ота луна, що знічує, коли земля, пригоршня за пригоршнею, засипає його труну...

Боляче!!!

Але він ніколи не зрозуміє цього. Вже ніколи. Ніколи... І це все, фінал.

Б’єшся на ліжку, ніби муха в павутинні. Нестерпний біль, майже фізичний, вивертає суглоби, роздирає шкіру, викручує тебе. Не хочеться дихати, бо кожен подих – це життя. Не хочеться прокидатися, бо навкруги все сповнене болю. Не хочеться спати, бо страшно побачити його уві сні і зійти з розуму.

А перед очима лише ота дурна пляма крові на асфальті.

Я поринала у цю безодню повільно, повертаючись у болотну безвихідь, з якої так і не встигла вистрибнути. Спочатку просто не вірила, але розуміння приходило: я тепер сама. Я благала його прийти до мене, поговорити, допомогти. Бо не сила самій нести цей тягар, бо сама тепер!

Я вдячна тому, хто сказав мені, що любити можна і тихо, інакше я до сих пір кричала б.

Я намагалася бути веселою, менше думати про смерть, більше про рутинне, щоденне. А стала злішою, набагато цинічнішою, і, що найгірше, перестала помічати життя. Так, щось відбувається, якісь події, але все воно не важливе. Так навіщо загострювати на цьому увагу? Уваги заслуговує лише абсолютне. Та абсолютне трапляється так рідко...

Але життя саме по собі абсолютне, чи не так? Чому ж я пропускаю його крізь пальці? Чому не хапаюсь і не лечу у вир облич, зустрічей, можливостей? Чому я проводжу день у сльозах над чоловічою сорочкою?

Де тут двері? Де вихід з цього кола, в якому я обертаюся день за днем? Невже і життя моє буде лишень тільки колом? Не спіраллю, а колом?

Але я не хочу. Я вже йду. Ледь-ледь, потихеньку, але йду! Я хочу дізнатися, що буде в кінці, на тому кінці спіралі. А не на узбіччях замкнутого кола.

Я хочу жити! Я хочу дихати на повні груди!

Крок за кроком я йтиму і нестиму мрії двох. Якщо вже смерть принесла мені свої гіркі плоди, то і я до життя принесу свої.

Не варто забувати нічого: ні страху, ні болю. В моєму серці вони пробудили жагу до життя, пекучу і нахабну. І я йтиму вперед.

 

Бєлоногова Ксенія

Студентський Інформаційний Часопис «СІЧ» №3, 2011

Експериментальний випуск студентів ІІІ курсу

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна»

автор: Бєлоногова Ксенія

видання: Студентський Інформаційний Часопис «СІЧ» №3, 2011, час видання: 2011


27/12/2011