Спогад про літо (нарис)

Спогад про літо

(нарис)

Гриценко Лілія,

студентка 1 курсу спеціальності «Журналістика».

Університет «Україна» (денне відділення, м. Київ)

                                                                                                

Присвячується Євгенію Мукомелу

                 

                                                     «Кохайтеся чорнобриві.

                                                          Та не з москалями.

                                                     Бо москалі чужі люде

                                                       Роблять лихо з вами.

                                                Москаль любить жартуючи,

                                                        Жартуючи кине...»

                                                              Т.Г. Шевченко

 1.

Ось вона! Моя ріднесенька кохана земелька − Україна. Колись тут усе почалося... Уесь світ почався звідси, з берегів цього Дніпра, з цих безкрайніх полів, ярів та долин. Якось страшно, дивно осягнути, що зараз я − в колисці європейської цивілізації − на Трипіллі. За плечима тяжкий рюкзак, а в руках юне серце, що виривається, і з усім притаманим йому максималізмом голосить: «Країно моя, візьми ж мене, бо я твоє до останньої клітиночки!» І от я тут волонтером на екофестивалі «Трипільське коло», щоб влити хоч краплю в розвиток Батьківщини...

Але не милуються очі так вишиванками, не слухають вуха так спів музик, як вдивляються, прислухаються до будь-якого слівця що мовить Він. Хто ж то? Та звичайний собі юнак... На зріст близько 180-ти, темно русявий, блакитноокий, стриманий, розмовляє москальською. І так ніби й такий собі хлопчина, але ж погляду відвести не можу. Ото як прикувала мене якась нечиста до янгольського обличчя!

І день за днем іде в перемішку з дощами, піснями, танцями, кулішем, літом, сміхом... а я все як зачарована. Сплела з вовни метелика Йому, а подарувати зась!

Куди там, уже половина дівок волонтерського табору за ним хвостом, а я що? Як завше: кубло з волосся на голові, відсутність тонального крему та пудри, коротко зрізані нігті, буденна вишиванка, і та вже не чисто біла...

   2.

Хіба ж посперечаєшся з долею, коли вона всі обставини так поскладає до купи, що свого вже нічого не втиснеш, виходить лиш за її планом працювати. Так не часто буває, але вже як сплутається... Ох, так то і зі мною сталося.

По закінченню фестивалю ми вже всі прощалися, адреси мінялися, телефони списувалися, фото надилися бути всюди і зі всіма. Народу ж нашого волонтерського було стілечки, що не одним автобусом виїхати ми мали з поля. Я ж пообіцяла подружці, що як стане так, що з тим хлопчиною в одному автобусі їхати будемо, то подарую метелика, а як ні, то вже ні. А доля ж таки лиходійка мало того що в один транспорт нас з ним всадила, так ще і місця майже поруч приписала! Ну і от, що скажете робити? Вже майже Києва дісталися, а я все ніяк не наважуся метелика подарувати. Вдих, видих, знову вдих і:

«Тримай, це тобі. У давні часи, коли українці поклонялися Сонцю та всій матінці Природі, існувала чудова легенда, у якій ішлося про те, що метелики − це добрі духи, які прилітають до людей для того, щоб віднести їх мрії та бажання на своїх крильцях до богів. Тож можеш загадати бажання…»

Далі всю дорогу я промовчала, наполегливо придушуючи бажання продовжити співати українських пісень із відомим гуртом, що сидів поруч мене.

Оскільки доля ненаситна у своїх витівках, то вона влаштувала ще одну штуку. Як так стало, що по приїзду на «Видубичі» з  автобуса вийшли всі пасажири, окрім нас, я не знаю, але ми стояли, витріщившись одне на одного більше  хвилини, а це вже, трясьця, не випадкове зіткнення поглядами! Я ніколи не забуду його очей, пам’ятатиму до останнього видиху. Не забувається таке, а якщо думаєте, що забувається, то, значить, у вас такого просто не було. Якщо хто думає, що це можливо лиш у кіно, то я співчуваю вам. А як хто не вірить, то вже ваша справа. Але на світі немає нічого прекраснішого  за ту мить! Чесне слово, нічого кращого не існує.

От так. Він вийшов, вийшла я, і ми розійшлися в різні боки. «Я обернулся посмотреть, не обернулась ли она, что б посмотреть, не обернулся ли я…»

Ну це так, згадалося…Ніхто не обернувся, не обмінялись іменами, телефонами, адресами, імейлами… Просто пішли в минуле одне одного?

3.

Де там! Серед сотні, тисячі, мільйонів користувачів соціальної мережі «ВКонтакті» він зміг знайти мене, навіть не знаючи імені! Щасливий випадок, чи воля богів? Хто знає… Але ми списалися, познайомилися, сподобалися і... Пам’ятається шмат діалогу:

«− Метелик виконав своє призначення, − сказав той, що найкращий на Землі.

− Яке?

− Моє бажання збулося…

− А що ти загадав?

− Знайти тебе…»

4.

І ми зустрілися (!) на Майдані біля пам’ятника славним Кию, Щеку, Хориву і їхній сестричці Либіді. Звідти пішки до арки дружби народів, потім містком через Дніпро, що мало яка птиця до його середини долетить, на Труханів, а через той острів на Московський міст…

Довго ж ми там простояли обійнявшись, вслухаючись в не на жарт відчутні коливання цієї бетонно-залізної конструкції, та вдивляючись у прекрасну даль, яку старанно кутав туман. Ах, дайте мені вічність, і я простою її там із ним.

Прекрасний принц почав старанно вчити українську, я намагалася робити слушні зауваження. Ми мріяли про знайомство з рідновірами, поїздку на катері до Канева, про тисячі місць, які варто було б відвідати… Щиро ділилися своїм минулим, бо ж мені, наприклад, було легко розповісти йому про всі радості та печалі, втрати і здобутки, а було то всього цього, ой як же багацько! Він слухав, слухала я, здавалося, що зімкнулися дві загублені частинки колеса життя. Зімкнулися, і все почало рухатися, жити, бути.

5.

В моменти щастя здається, що воно вічне, і ніяка сила на землі не порушить його. Але в долі інші плани на нас… Господи, часом здається, що вона зовсім з глузду з’їхала! Навіщо ж так людськими душами та серцями гратися?! Чи ж ми титани? Та ж на її совісті скілько горя…

Він зрідка проводив рукою по обличчю, розтинаючи долонею невидимий смуток, і було так добре! А він тримав мене за руку, мов мале дівча, і хотілося іти за ним хоч на край світу. Час від часу ми обіймалися сильно-сильно, аж дихання ставало важким, глибоким, повільним. А душі! Вони розчинялися в неповторному почутті єдності. Боже, дай мені ще колись відчути це. Це є вона, та небесна, чиста про яку пишуть у «Велесовій книзі», «Біблії», про яку всі говорять, яку всі чекають, ось він сенс людського буття – любов…

Я з ним зазнала стільки щастя, що відпустити його на місяць в далекий морський край здавалося приємним випробуванням для душі, яка б томилася в чеканні і виписувала з цього сердечну поезію. От він і поїхав… Обмінялися на пам’ять медальйонами, зареклися у вірності, надивилися, намилувалися одне одним, і роз’їхалися…

Чи любитиме, чи знатиме колись москальська душа такого кохання як українська. Ні. Я, та хто я така, але кажу: «Ні. Не знатиме.» Та пізнаю це лише тоді, коли він піде назавжди… Зрадив, кинув, передумав, однаково, в серці біль від цього не змінюється.

     6.

З моря того він вже до мене не повернувся… Розписати б тут все-всісіньке, та чи варто? «Чому?» і «Як?» не питайте, і не шукайте в цих рядках будь-яких пояснень. Я ж бо вже перестала шукати, то і вам не дозволю.

Люблю Шевченка. Правду кажуть, що це пророк українського народу. От і зі мною він не прогадав: «Кохайтеся чорнобриві, та не з москалями…»

7.

Що зараз?… Я знову студентка, знову пари, заліки та іспити. Та все зовсім інакше, ніж було. Тихо, спокійно, але не живу, а існую, бо колесо розібране, от і не крутиться буття вперед до щасливого майбутнього.

Надивишся на того хлопчину по буднях в коридорах університету і радієш, посміхаєшся, а вдома, трясьця, сидиш і плачеш, плачеш без упину, без ліку і без міри! Доки не виплачеш (а знаєш, що не виплачеш) його із своєї душі. Ось вам і спогад про літо. Ось вам. Хотіли! Отримали!

А мене це літо навчило кохати, прощати і чекати попри все.

автор: Гриценко Лілія, студентка 1 курсу спеціальності «Журналістика» Університету «Україна» (денне відділення, м. Київ)

час видання: 2011


05/12/2011