Наша сучасність (есе)

Наша сучасність

(есе)

Зенкевич Марина,

студентка 4-го курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування».

 Університет «Україна» (денне відділення, м. Київ)

 

Обрати професію для людини — серйозний крок, який є вирішальним у подальшому житті. Можна навіть сказати, що це – «квиток у життя». Та чи бачили ви коли-небудь людину, яка прагне стати Людиною? Озирніться навколо. Чи знаєте ви цінності тих людей, які вас оточують? Наші мрії стали зводитися до отримання певних матеріальних благ. Ви бачили, як ставляться до бідних людей? Про таких часто кажуть, що в них не вистачило розуму забезпечити родину. І невже цинічна, самозакохана особа, яка звикла до розкошів і комфорту, є зразком такої Людини?..

Декілька днів назад я їхала в метро і побачила дивну картину. Жіночка років п’ятдесяти, убого вбрана, згорблено крокує по вагонах метрополітену, спираючись на палицю. Вона протягує руку і просить допомоги. Обіцяє за всіх молитися й бажає кожному щастя. І дивно те, що у жінки доглянуті нігті з французьким манікюром. Виникає питання: їй дійсно потрібна допомога чи це такий сучасний спосіб заробітку?.. І чи шкода вам таку жіночку?..

Одного разу ми з однокурсником вирішили посидіти після занять, попити кави і просто поспілкуватися. Ми сіли на лавці, під якою лежала купа порожніх пляшок. Відразу ж до нас підійшла старенька жінка, запитала, чи можна забрати пляшки. У жінки були сірі сумні очі. Можливо, мені здалося, але я побачила в них сльози. Їй було сімдесят із чимось років, з ранку до вечора вона  роздавала рекламу в метро, а ввечері, повертаючись додому, збирала порожні пляшки. Грошей вистачало, щоб заплатити за ліки й комунальні послуги. Жінка зібрала пляшки в невеличку стару сумку і повільно пішла додому, дивлячись своїми печальними очима на цей світ, — такий великий і повний несправедливості. З того часу я не можу дивитись в очі старим людям. Я ніби відчуваю за собою провину за їхню неспокійну старість.

Кожного дня, їдучи в університет на заняття, я зупиняюся біля метро, щоб попити кави. І так само, кожного дня, до мене підходять молоді хлопці з проханням дати їм дві гривні на маршрутку. Розповідають різні історії, у які я зовсім не вірю. Спочатку я не звернула увагу на їхній зовнішній вигляд і алкогольний перегар. Але коли такий юнак, отримавши гроші на автобус, зник біля місцевої «розливайки», моє співчуття як рукою зняло. Деякі з них ховають очі під чорними окулярами, а коли звертаються до мене, то називають пані або мадам. У мене немає бажання допомагати таким людям.

Після таких випадків дуже важко вірити людям. Сумно, що, допомагаючи, не знаєш — дав ти гроші шахраю чи справді допоміг людині.

Люди перестали вірити в себе, деякі, втративши роботу, починають пити, замість того, щоб шукати нову. Погляньте на цих людей, які, не знаючи міри, п’ють на свята, коли їм весело, і так само п’ють, коли їх спіткає невдача. Мені боляче дивитися на тих молодих хлопців, яким ще не виповнилося двадцять п’ять років, а вони вже мають проблеми з печінкою. І таких зараз, на жаль, багато. І невже нині це – всі наші цінності?.. Я сто разів бачила, як у людей від алкоголю світяться очі, а наступного дня ці самі «світлячки» стають туманними і погаслими. Але чомусь саме алкоголь нині став для людей великою цінністю.

І, живучи в таких умовах, де важко відрізнити правду від неправди, ми все одно повинні залишатися людьми. Це наше призначення, наша мета. Кожен має свої мрії, ставить собі цілі у житті. Та не кожен задумується над правильністю своєї мети. Зробити кар’єру, побудувати дім, створити сім’ю? І це все? І невже ви хочете, щоб ваша дитина стала частиною такого суспільства? Жадібного, брехливого, жорстокого…

Нам треба стати справжніми людьми, а не звірами. Бути цінителем людських душ, а не одягу, прикрас і грошей. Дорожити тими моментами і людьми, які більше ніколи не повторяться.

автор: Зенкевич Марина, студентка 4-го курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування» Університету «Україна» (денне відділення, м. Київ)

час видання: 2011


05/12/2011