Любов і байдужість (нарис)

Любов і байдужість

(нарис)

 

Зенкевич Марина,

студентка 4-го курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування».

 Університет «Україна» (денне відділення, м. Київ)

 

Люди починають цінувати, коли втрачають. А ще, коли людини немає поруч, то їм здається, що з нею було б ліпше. Свого часу я теж так вважала.

Я ніколи не бачила свого батька. У моїй уяві він був доброю порядною людиною. Я ніколи не думала про ті причини, які спонукали його залишити мене. Він був ангелом особисто для мене. Кожної ночі він приходив у мої сни. Я бачила його ласкаві карі очі. У тих очах читалася турбота. Я не хотіла прокидатися, я хотіла ще трішечки побути з батьком, хоча б уві сні. Високий сивий чоловік пригортав мене до себе і пошепки казав, що буде зі мною завжди поруч. На фотографії я бачила зовсім іншу людину: молодий сором'язливий чоловік, і краєм ока видно трохи зарозумілості… Та для мене існував саме  створений мною образ. І я полюбила цей образ як рідного батька.

Я не відчувала до нього ненависті, не відчувала й сильної любові. Він просто був мені необхідний. Я уявляла нашу зустріч сотні разів. Але йшли роки й одного разу я запитала себе: «А чому він не шукає мене?» Йому було простіше це зробити, маючи нашу адресу. Я не гнівалася, а просто чекала тієї хвилини, коли ми зустрінемось і він, нарешті, зрозуміє, що він – це я, а я – це він. Мені в дитинстві говорили, що ми з батьком дуже схожі. Я хотіла пізнати цю людину, розказати про свої проблеми. Найбільше я мріяла про батьківську підтримку. Мені навіть здавалося, що мене ніхто не розуміє. У такі моменти я згадувала, що десь у цьому світі є людина, яка розумітиме мене з півслова і треба лише трішки почекати. Я уявляла, як ми з батьком сядемо пити чай, і я розкажу йому про все своє життя. Розкажу правду. Як часто мені його бракувало і про ті сни, після яких не хотілося прокидатись. Більше всього я хотіла розказати йому, що у мене був другий батько, який уважав, що я дуже мала і нічого не розумію. Намагався купувати мені подарунки, дуже часто грався зі мною. Але я знала, що він – «не справжній». Я знала, що мій батько покинув мене, і чекала його повернення усім серцем. Він вимагав називати його татом. Проте я так і не змогла. Я боялася зрадити тобі, бо я знала, що ти повернешся.

Одного разу в Інтернеті я знайшла резюме. Воно належало моєму батькові. Три дні я намагалася набрати номер, щоб зателефонувати, але мені не вистачило сміливості. Через тиждень зателефонувала, домовилася про зустріч.

Я їду в автобусі тією ж самою дорогою, що і завжди, а серце готове вирватись із грудей. Я п'яна від щастя. У мене зустріч із моїм справжнім батьком. Емоції переповнюють мене. Про нашу зустріч ніхто не знає. Я виходжу на платформу в метрополітені і шукаю очима свого батька. Десь поруч має бути чоловік з добрими карими очима. Але його немає. Я відчуваю на собі оцінюючий погляд і повертаюся. Поруч зі мною стоїть високий чоловік із похмурим обличчям. Самовпевненим поглядом він дивиться вперед, але нічого не бачить. Я підходжу, вітаюся... Не пам'ятаю, як ми вийшли на вулицю, зайшли в якесь кафе. Я думала лише одне: «Невже це мій батько?»

Батько зміряв мене холодним поглядом, який затримав на мені не більше, ніж на стільці, що стояв поряд. Зверхньо позираючи, він розповів щось про своє життя. Він запитав у мене про моє життя скоріше з вічливості, аніж із цікавості. Під час зустрічі я дізналася, що він навіть не збирався мене шукати. Батько сказав, що не було сенсу. І якщо колись він хотів повернутися, то зараз уже пізно. Він не залишив мені своєї адреси і навіть більше не зателефонував.

Я їхала додому тією ж самою дорогою, але так і не змогла впізнати її до кінця. Уперше в житті я відчула… байдужість. Раніше люди викликали в мене різні почуття, але я ніколи не знала, як це, коли ти не відчуваєш нічого. В один момент я забула всі ті сни, образ мого батька стерся з пам'яті. Забула добрі ласкаві карі очі. Я пам'ятаю лише холодний, як залізо, погляд і його байдуже ставлення до мене. Так не дивляться на людей, так дивляться тільки на предмети.

З часу нашої зустрічі пройшло декілька років, а я й досі нічого не відчуваю. Спершу я думала, що втратила батька. Але не можна втратити те, чого не існує.

автор: Зенкевич Марина, студентка 4-го курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування» Університету «Україна» (денне відділення, м. Київ)

час видання: 2011


05/12/2011