Духовність української нації

Лілія ЗАВОЙСЬКА, студентка 1 курсу заочного відділення

(спеціальність "Видавнича справа та редагування")

ДУХОВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Виступ на Міжнародній конференції

"Актуальні проблеми навчання і виховання студентів із особливими потребами"

17 травня 2000 року

Неможливо уявити собі людину - без почуттів, найважливішим із яких є любов. Подароване нам Творцем разом із життям, це святе почуття є першоосновою, білим кольором серед гами інших кольорів, світлим дивом в історії розвитку людства.

І тому кожна людина хоче, щоб її любили. Щоб її поважали та цінували, щоб її розуміли і довіряли їй, щоб із нею рахувались і захоплювались нею.

І в кожного з нас є те добре, за що можна і поважати, і любити, і захоплюватися. Тільки слід навчитися все те бачити в інших, а не тільки в собі. Так вчать нас і біблійні заповіді, такі, здавалося б, прості, але такі складні для виконання.

Ми так хочемо бути щасливими. Але чи хочемо ми бачити щасливими інших людей? Чи можемо ми бажати щастя не тільки своїм близьким та рідним? І, якби це було так, ми, справді, були б щасливими.

Зараз для нашої Землі так не вистачає любові. Наша Україна, як у тумані весняного ранку, — тільки-но прокидається.

Над нею висить мла сірих, безрадісних думок. Гнітючою Чорнобильською хмарою заволочена наша свята земля так, що і Сонце не досягає скалічених душ наших:

 

Моя Земля лежить імлою вкрита

Гнітючих і безрадісних думок

Так, ніби хвора вся...

Лиш де-не-де

Той сонячний промінчик упаде

І срібною росою забринить.

Мов вмиється сльозою...

І з-під землі маленький пагінець

Душі живої вже витнеться на світ,

До Сонця усміхнувшись.

А Сонце засміється,

І сміх промінням щедрим

На чорну Землю ще палкіш проллється,

Протнувши сіру млу думок і слів недобрих!

Свята земелько!

Роди щобільше, хоч малих — та сильних

Синів своїх!

Щоб піднялись при світлі Сонця-Бога

Величні духом і любов'ю люди!

Тоді моя Вкраїна стане Древом,

Могутнім Велесом і Велетнем зеленим

На голубому з жовтим небосхилі!

 

Ось так мені вбачається плин майбутнього України, її Відродження.

Імперія, яка понад 70 років розкладала високодуховне, працьовите і мудре українське суспільство, нарешті, впала. Основуючи свою ідеологію на підміні високої культури духу матеріальними потребами, радянське зло винищило самого себе.

Перед нами стоїть нелегке завдання: відродити глибоко кореневу й високу духовність нашої рідної Землі, гармонію її величі та краси. Як пише у своїй книзі "Феномен України" відомий учений-психолог Братко-Кутинський: "Настав час, коли розтерзана і розп'ята українська нація знову усвідомлює себе, свої витоки, джерела своєї національної психології, коротше, суть свого національного самовияву".

Настав час відродження християнського духу нашої нації, повернення поваги самих до себе та реставрації душі кожного українця. І одним із перших завдань на сьогодні є: поступово підняти культурний рівень наших людей, використовуючи принципи християнської релігії - принципи Милосердя.

Не стояти осторонь чужої біди, як то частенько трапляється. Сьогодні потребує допомоги твоєї хтось інший, завтра можеш потребувати її ти сам.

Мати бажання допомогти іншому: добрим словом, ділом чи навіть просто усмішкою - саме цього треба вчити, виховуючи наших маленьких дітей. Тільки так ми зможемо наблизитись до духовного відродження свого. А наблизившись, відродити націю надбаннями високої культури, такої давньої, такої багатої.

"На шляху до свого Храму маємо, насамперед, змити ідеологічний бруд, принесений ґвалтівниками нашої свідомості". "Ідеологічні здобутки української нації, будучи витягнутими із забуття, виявляються чи не найбагатшими у світі. Згадаймо хоч би символіку. Тризуб - стилізоване графічне зображення астрального знаку Святої Трійці - схожий на елемент вишуканого орнаменту, а від синьо-жовтої барви прапора - кольорового зображення тієї ж Трійці - віє ніжністю, спокоєм і миром" (Братко-Кутинський, "Феномен України").

Корні сьогоднішньої української символіки ведуть у глибочінь пройдешніх віків. Недарма Президент США Біл Клінтон сказав, що Україна є однією з наймолодших демократій, але однією з найдревніших націй світу. Свідчать про те такі древні літературні пам'ятки, як "Слово о полку Ігоревім" та найстаріший старовинний літопис дохристиянської Русі-України "Велесова книга", випалений старим українським письмом на дубових дощечках. Писана та книга десь 1500 років тому, а здається, про нас те писалось, про нас сьогоднішніх:

"А сьогодні запеклося серце наше кров'ю

Од ранку до вечора ходимо і зрошаємо сльозу осуду свого.

Жили німими в час той, але знали, що час прийде

...І не стане нам ворога, як мерзості перед очима нашими" (д. № 7г).

Я думаю, щось подібне відчуває в душах своїх значна частина українських людей, кому не байдуже майбутнє нашого краю рідного.

"Так, попри найнищівніші удари, яких зазнала наша національна культура і наш етнос…; попри звіряче винищення носіїв національної традиції – кобзарів, священиків, митців та інтелектуальної верхівки села та міста; попри ганебні заборони протягом століть українського книгодрукування, церковних відправ, письма і мови; попри тотальне знищення історичних реліквій, документів і будь-яких історичних свідоцтв високого злету української культури у минулих віках і тисячоліттях; попри незаперечні успіхи колоніальної політики у певному зниженні енергетичного, інтелектуального і морального рівня української нації; позбавленні значних її прошарків історичної пам'яті, надії на визволення, почуття гідності і здатності до самозахисту, попри весь цей злочинний геноцид і аморальний вплив імперії зла, українська національна ідеологія збереглася і все рішучіше виявляє себе в умовах нового національного відродження, підносячи до свого високого рівня сучасні принижені й упосліджені покоління українського народу", — наголошує автор дослідження "Феномен України".

І знову цитую "Велесову книгу":

"То стрепенися, народе мій, од сплячки

і в злагоді йди до стягів наших " (д. № 7г)

і отсічемо старе життя наше од нового,

як січуть-рубають дрова в домах огнищан простих" (д. 7є).

Складалось те півтори тисячі років тому, а ніби для нас складалось.

Серед ієрархії абстрактних символів світобудови знак нашого герба Тризуб із давніх-давен мав еманації Мудрості, Краси і Розуму. Мудрість включає в себе обов'язково Милосердя. Ні, я не закликаю до покори ідеологіям зла. Милосердя - це зовсім інше. То наш святий обов'язок перед минулим - таким жахливим і нищівним, перед неурівноваженим ще сьогоденням та перед майбутнім, трохи ідеалістичним, таким, як бачимо його у мріях. Милосердя - то найвеличніший порух душі!

Тому я хочу запропонувати Університету "Україна" вести курси етики на основах християнської культури. Вивчати "Слово Боже" не в аспекті релігійних догм, а живою мудрістю біблійного слова. Це допоможе як учням, так і педагогам повніше засвоїти таку нелегку науку - культуру Милосердя. Бо саме нашому Університету випала на долю почесна місія - власним прикладом навчити майбутню українську націю високої милосердної Культури. Адже всім нам треба вчитися такої простої, здавалося б, науки - науки любові одне до одного.

Та тільки бажання бути добрим, милосердним - замало. Цьому також треба вчитися, долаючи, перш за все, власну відразу, упередженість, гордовите ставлення до того, що не зовсім зрозуміле.

Мало знати, що за не зовсім звичайною зовнішністю людей із особливими потребами стоять сильні, цікаві натури. Треба зуміти добротою свого серця розкрити їх для розвитку особистості. І треба відшукати в собі стільки любові, щоб бачити душу - може трохи вразливішу, ніж у інших, однак по-своєму прекрасну. Бо душа кожної людини - то є скарб індивідуальних почуттів, індивідуальної сили любові. І у ваших силах, мудрі наші засновники університету, зробити так, щоб та душа співала радістю пізнання і творчості, а не лишалась замкненою у шкаралупі власних переживань.

Особисто я дуже задоволена тим, що маю можливість навчатися у цьому незвичайному закладі освіти, де не тільки зможу отримати вищу освіту, а й розвиватиму свої невеликі здібності початківця-гуманітарія. Бо звикла відчувати нестачу знань, яких, утім, ніколи не буває забагато. Чим старшою стаю, тим більше розумію, як бракує знань, особливо знань глибин власної душі, власного серця. Думаю, що то є найголовніша наука для кожної людини, її власна загадка протягом цілого життя.

Я вдячна долі, що подарувала мені таких прекрасних педагогів, як Шевченко Людмила Юріївна, Онкович Ганна Володимирівна, Павленко Віра Борисівна, Святовець Віталій Федорович, Мороз Лариса Захарівна, Бойченко Михайло Іванович, Донець Зоя Федорівна та багато інших. Бо на їх уроках-лекціях я почувала себе щасливою, прилученою до святого піднесення у пізнанні гуманітарних наук.

Культурі українського народу споконвічно був притаманний дух віри, любові, надії, доброзичливості, гостинності, милосердя... І хоч ми живемо зараз у роки ринкової економіки, такі чесноти ніколи не придбаєш за гроші... Матеріальне благополуччя певною мірою, звичайно, стимулює розвиток культури нації, але його стрижнем завжди був і буде високий дух українців, їх моральні та етичні уподобання. Саме цим свята Земля наша, її традиції, обряди, звичаї, народний епос, пісні, вся мудрість народна. І все це живе і повертає нам знову і знову і віру, і любов, і надію...

У наш час бажання відродити свою національну самобутність, незважаючи на такий страшний нещодавній період руйнації душ, оволодіває все більшою частиною Українців. Враження таке, ніби сама Земля наша лікує нанесені нам рани. І хто знає, може, те чорнобильське лихо, яке зненацька впало на нас саме з метою зняти наше заціпеніння, щоб стрепенулися від тої біди й стали, нарешті, вільною, високо-духовною нацією, як то було завжди.

 

Народе мій, співучий, працьовитий!

Ти - занехаєний, занедбаний живеш,

Та ще й бідою, як туманом чорним, вкритий.

Так як і завше, все, що маєш, - віддаєш..

Залиш собі, народе мій, надії.

Як залишаєш ріки кривдних сліз.

Як болем землю все терпляче сієш!

То досить вже. Пробуджуйся, проснись!

Твоя Земля любові зерна просить!

Дбайливих рук і ніжності пісень.

А Сонце-щастя все ще щедро зросить….

То вже настав той благодатний день!

 

Газета «Університет «Україна», № 4, 2000

автор: Лілія Завойська, студентка 1 курсу заочного відділення (спеціальність "Видавнича справа та редагування")

видання: Газета «Університет «Україна», № 4, 2000, час видання: 2000


24/02/2010