Бо добром нагріте серце

Бо добром нагріте серце

 

Повнота життя визначається вмінням людини цінувати кожну мить, усвідомлюючи його неповторність, те, що неможливо двічі увійти в одну й ту ж річку, як стверджували давньогрецькі філософи. Відчуття кожним індивідуумом наповненості свого життя залежить також від комунікативних здібностей особистості, наявності друзів, знайомих, через яких вона пізнає себе і одночасно відчуває свою необхідність.

На думку багатьох мислителів минулого і сучасного, творча орієнтація на те, щоб уміти бути, є саме тією, яка дозволяє людині відчувати своє життя наповненим. Тому невід’ємним атрибутом його має стати наша з вами благочинність.

«Він вчинив милосердно», «милосердний вчинок» – кажемо ми, коли стикаємося з виявами великодушності, безкорисливості, беззавітної вірності своєму обов’язку. Милосердя – це здатність жертвувати особистими інтересами на користь інших, діяти чесно, відкрито, сміливо, але водночас і непомітно для тих, із ким спілкуємося.

Як же сьогодні слід розуміти «милосердність»? Що значить для нас це поняття? Чи є в нього синоніми? Гадаю, що є. Це – жалість, співчуття, доброта, порядність, щедрість, милість, благодійність тощо. Названі слова логічно вказують на витоки виховання, його вади і переваги залежно від випадку, конкретної людини чи життєвої ситуації.

Добра людина не може бути немилосердною. Дехто, правда, посилається на сучасну комерціалізацію світу. Мовляв, чимало людей, котрі жебракують, роблять це злочинним шляхом, брехнею, завуальовуючи правду. Тож не заслуговують на милостиню, зазвичай мізерну.

Зовсім не випадково, що справжнє піклування про ближнього, непідробний гуманізм завжди мали релігійний мотив. Адже секулярний, тобто бездуховний, часом безбожний гуманізм приносить страшні плоди. І не секрет, що ми потроху до цього йдемо. Чому наші люди з іронією ставляться до благодійності? Чому чимало наших співвітчизників нездатні ділитись багатством, віддавати частину його суспільству? Чому вони вважають, що в них нема що дати?

Переконана: поняття «милосердність» обов’язково має поєднуватися з порядністю, добротою, щирістю і навіть патріотизмом. А вони або є в людині, або ж їх немає. Та, певна й у тому, що кожна людина, незалежно від статків, повинна відчувати моральну винагороду від свого доброчинства.

Любов милосердна, чемність вищі законів, а милосердя життя – за всі церемонії. Мою увагу привернула одна з давніх легенд. Коротко переповім її.

«Жив був колись чоловік. Він був містиком і спрямовував свої молитви до єдиного Бога. Коли чоловік молився, пройшли повз нього кульгавий, голодний, сліпий, пригнічений. Побачивши їх, святий у розпачі вигукнув: «О, Творцю! Як можеш Ти бути Богом любові і нічого не робити заради того, щоб допомогти цим знедоленим?» У відповідь не пролунало ані звуку. Але чоловік терпляче вичікував. І тоді серед тиші пролунав голос із неба: «Я дещо зробив для них… Я створив тебе!» Коментарі, на мій погляд, зайві.

Гуманізм – це світогляд, в основі якого переконання про безмежні можливості людини та її здатність до вдосконалення, вимога свободи і захисту гідності особистості, право її на щастя і усвідомлення того, що задоволення її потреб та інтересів повинно бути кінцевою метою суспільства.

Чільне місце в гуманізмі посідає людина як найбільша цінність. Обстоюються її права на щастя і повагу свободи та гідності, вільний вияв і всебічний розвиток її розумку, почуттів, здібностей і здатностей.

Гуманістичний характер культури виявляється також у тому, що поза культурою людина загалом не могла б існувати як людина. Тому не випадково чимало сучасних мислителів вважають, що подальший розвиток та існування людства залежить від розвитку культури, культивування людяності, любові до всього живого, утвердження в усіх сферах життєдіяльності ідеалів і цінностей гуманізму.

Та наразі на свободі розгулює монстр, ім’я якого «ненависть». Антигуманність лютує по всій землі. Можна сказати, що ненависть досягла масштабів всесвітньої епідемії. Парадоксально, але чим комфортніше живуть люди у містах, тим більше вони відмежовуються і віддаляються один від одного. Якщо йдеться про інвалідів, то телебачення, телефонний зв’язок, інтернет, доставка замовлень полегшили життя багатьом людям із особливими потребами, проте позбавили їх повноцінного спілкування, розуміння, взаємодопомоги.

ХХІ століття – не тільки доба перенаселення, глобалізації, але й самоти душ. Це призводить до трагедій, подібних тій, що сталася в Гамбурзі, де одного чоловіка знайшли в його квартирі в інвалідному візку лише через п’ять років після його смерті. Він нікому не був потрібний: ні родичам, ні сусідам, ані владі.

Для багатьох мешканців міст цей випадок та чимало схожих на нього є символом страшної відчуженості, мізантропії у повсякденному житті, браку спілкування. Але ж суспільство починається з кожного із нас. Для самовиживання потрібно частіше читати Біблію. Хоча б такі її рядки: «Дивіться, не чиніть милостиню вашу перед людьми для того, щоб вони побачили Вас, інакше не буде вам нагороди від Батька вашого небесного… Отже, коли твориш милостиню, не галасуй перед собою, як роблять це лицеміри, щоб прославили їх. Істинно кажу вам – вони вже отримують свою нагороду. Коли твориш милостиню, хай ліва рука твоя не знає, що робить права, щоб милостиня твоя була в тайні. І Батько твій, що бачить тайне, – воздасть тобі явним».

Людському самовдосконаленню завжди притаманний певний парадокс. Французький художник Сальвадор Далі сформулював його так: «Прагни до досконалості, але вищої досконалості ти не досягнеш ніколи». Як на мене, чинити милосердно – це і є вища міра досконалого характеру та розуміння справжньої сутності глибинних процесів життя. Досконалості можна досягти, якщо дуже прагнути цього і якщо таке прагнення буде освячене світлими помислами, високою і благородною метою.

 

Інна Мілявічюс,

студентка ІІ курсу

(спеціальність «Видавнича справа та редагування»),

Газета «Університет «Україна», №1-2, 2006

автор: Інна Мілявічюс, студентка ІІ курсу (спеціальність «Видавнича справа та редагування»)

видання: Газета «Університет «Україна», №1-2, 2006, час видання: 2006


24/02/2010