«Надію потрібно з кимось поділяти»

«Надію потрібно з кимось поділяти»

(Жан Расін)

 

Як добре зустрічати зі спокійною душею все, що приносить день. Нове життя, яке починається зі сходу сонця і триває до самого заходу. Скільки у ньому приємних митей, скільки радості! Не поспішати і все встигати, помічаючи і небо, і перший цвіт дерев... Як добре вміти із простотою і мудрістю ставитися до всіх людей, розуміючи, що «ніхто тобі не Друг, ніхто тобі не ворог, але кожна людина тобі — учитель». Прислів'я, яке одного разу прозвучало із уст близької подруги і назавжди знищило упереджені образи щодо окремих людей.

Багато у житті учителів, такі різні вони, але завдяки їм усім формується одна єдина неповторна особистість. Кажуть, щоб стати дисциплінованою людиною, потрібно зустріти таку людину. Для того, щоб... Не варто втрачати жодних можливостей – вчитися у тих зовсім не випадкових людей, які зустрічаються кожному з нас, вміти берегти і підтримувати стосунки з ними.

Ось і чудовий приклад нерозривної дружби трьох поколінь, яка почалась у далекому 1940 році, у Берліні. Це був той страшний воєнний час, коли українців примусово вивозили в Німеччину на роботу. Але знаємо ми незламний наш патріотичний дух, коли, важко пропрацювавши, «співають, ідучи, дівчата». Так і у Берліні громадсько-культурний діяч Володимир Марковський, згуртувавши людей, створив хор, організовував творчі вечори, зокрема, до Шевченківських днів і блискуче усім цим керував. Та у цій розповіді йтиметься не про нього, а про нелегкі життєві випробування його дружини Іванни Марковської, з якою у столиці Німеччини зустрілася і подружилися рідна сестра моєї бабусі Ольга.

Повернувшись із Берліну, Іванка з чоловіком жили у Львові, у батьковому власному будинку. Згодом Володимиру запропонували працювати у сільській школі в селі Пшанець на Львівщині, після закінчення ним педагогічних курсів, подружжя переїжджає туди. Та їх сімейну ідилію зруйнували нові історичні перипетії – наступали радянські війська. Володимир Марковський пішов в УПА. 10 грудня 1944 року він востаннє попрощався з дружиною, обіцяючи, що прийде на свято Миколая, а на Різдво так точно... Іванна просила взяти її з собою, та це було неможливо. Вона була вагітною. Повернувшись у Львів, змушена була жити у знайомих на приватних квартирах, поки не отримала власної в кінці 60-х років. Виховувала сина Марка, який згодом став одним із найвідоміших львівських альпіністів.

Минали роки, а жодних відомостей про чоловіка не було. Чекала. Марко одружився, народились онуки. А їй так і не вдалося знайти ні в документальних джерелах, ні між учасниками повстанського руху відомостей про конкретну діяльність свою чоловіка, виконувані ним функції, обставини і місце смерті.

Сумною, печальною, подумаєте ви, має бути ця жінка.

Але ні. Незважаючи на життєвий трагізм, вона вміла зі спокійною душею зустрічати все, що приносив кожен день її життя. Уміла будувати і підтримувати стосунки з людьми. Як і тоді, у далеких сорокових роках, коли познайомилася з бабусиною сестрою і досі не розриває ниточки дружби, яка протягнулася аж до мене... Вона живе і продовжує мене тішити, вчить не навчаючи.

Пригадую перші дитячі поїздки з мамою до Іванни Іванівни. У просторій квартирі усюди пахло шоколадом, аромат якого тягнувся із фабрики «Світоч», що знаходилась неподалік, і залітав до кімнат через відчинені двері балкону. Пам'ятаю морквяно-яблучний фреш і розрізану навпіл булочку з маслом, притрушену щойно меленими волоськими горіхами, страви подані у красивих великих тарелях. Граційну господиню, якій не подобались мої лікті на столі під час сніданку! Бережу подарунки від неї, це завжди було щось особливе: якщо медальйон, то освячений, якщо книжечка, то раритетна й обов'язково підписана, якщо дерев'яна шкатулочка, то привезена нею з Карпат і з особливою історією.

Кілька місяців тому, без дзвінків і попереджень, за покликом серця поїхала у Львів. І ось невеличка «бабуся» Іванка, з акуратно зібраним побілілим волоссям, трішки нахилена вперед, сиділа на широкому ліжку, поряд із яким стояв інвалідний візочок і дивилась, дивилась на мене мовчки, а згодом так ніжно усміхнулась: «Ганнусенько, моя ріднесенька...». Така незабутня мить! Вона була такою гарною – блиск в очах і її теплий погляд, спокійний голос, чиста українська мова, невичерпність тем, що так зворушують і надихають! А ще таке миле її запитання, гладить, поправляє волосся і каже: «Не гарна я вже, правда?..». А не правда! Їй 97 років, свого єдиного сина поховала 8 років тому. Стільки всього пережила, вже не ходить і не встає сама з ліжка, а жодного нарікання, ніякої злості. Зразковий приклад. Якщо і трапляються у моєму житті які-небудь розчарування, то, згадуючи Іванну Марковську, чую в думках її слова: «Нехай не моя воля буде, а Твоя. Молюся Богу і нічого не прошу, Він сам знає, що мені потрібно». І усміхаюсь, як вона.

 

Анна Шкільна

Студентський інформаційний часопис «СІЧ» №1,

Експериментальний випуск студентів ІV курсу

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна»,

травень 2010

автор: Анна Шкільна

видання: Студентський інформаційний часопис «СІЧ» №1, Експериментальний випуск студентів ІV курсу Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна», час видання: 2010


09/08/2011