Мало прочитати книжку про бога, важливо його знайти у своєму житті

"МАЛО ПРОЧИТАТИ КНИЖКУ ПРО БОГА, ВАЖЛИВО ЙОГО ЗНАЙТИ У СВОЄМУ ЖИТТІ"

 

10 лютого, 2011

Ніна ГОЛОВЧЕНКО, для «Трибуни України».

 

Був період у житті, коли, потребуючи суто людського розуміння і підтримки, натикалася на байдужість, злорадство, очікування на твоє повне фіаско. Біль від проблем примножувався через розчарування у людях, яких поважала, цінувала і на яких сподівалася. І саме в ці хвилини почула від хлопчини, студента (а перед аудиторією завжди, як учили, намагалася бути в доброму гуморі, фахово робити свою справу за будь-яких обставин) тихі співчутливі слова: «Чому у вас такі сумні очі?.. Скажіть мені ім’я вашої доньки. Я помолюся за її здоров’я…»

Збентежена тим, що елементарну людяність виявила юна людина, якій я, викладач, мала демонструвати мужність і мудрість, вкотре подумала про те, що справжні чоловіки не мають віку й не переступають через знесилену горем жінку, а допомагають їй піднятися з колін.

Пізніше, коли вже було складено іспити та заліки, а доньку виписали з лікарні, познайомилася з Костею Гордейчуком, студентом четвертого курсу кафедри видавничої справи та редагування Університету «Україна», ближче. Мені хотілося зрозуміти, звідки в цього юнака така шляхетність, урівноваженість, сильний дух і справжня чоловіча мужність…

Він народився в Києві. У три роки разом із батьками переїхав до міста Буча, що на Київщині, тут пішов до школи. Найулюбленіші шкільні предмети – українська мова та література, дуже подобалося майструвати на уроках праці. Та одним із найголовніших захоплень було заняття в театральній студії. За кілька років за його участю було поставлено три вистави. Це допомогло осягнути радість творчості, пов’язаної з духовним пошуком.

В одинадцятому класі хлопець мав велике бажання вступити до театрального університету ім. Карпенка-Карого. Але навчання на трьохмісячних курсах цього ВНЗ переконало в тому, що варто йти іншим шляхом. Трохи поблукавши, вступив до Університету «Україна».

Спершу мав намір обрати спеціальність «українська мова та література», але згодом переконався, що фах «видавнича справа та редагування» дає більш розлогий спектр умінь і навичок для реалізації творчого потенціалу.

- От, із тих пір, з волі Божої, я навчаюся за обраним фахом. У майбутньому хочу пов’язати видавничу справу із журналістикою, – розповідає Костя.

- Як і чому ви хочете здобувати релігійну освіту, присвятити себе духовному служінню?

- Вперше про духовність, про Бога та Церкву я задумався у восьмому класі (в 13 років). Я вже не пам’ятаю, як це сталося… Сила Божа привела мене до маленької церковки, що знаходиться неподалік від мого будинку. Вперше, вдруге я пішов на службу, і мене щось зацікавило. Сподобалася літургія, а особливо тихо-спокійна вечірня служба. І за кілька днів я вже регулярно почав відвідувати богослужіння. Перша сповідь, – страшно, я тоді так нічого й не вимовив. Причастя, освячення води, вербових гілочок та пасок, – це, з часом, стало невід’ємною частиною мого життя.

Та одного разу, священик – протоірей Андрій Галавін запросив мене до самого вівтаря. Увійти до Святая Святих – це для мене було подією! Я, зачарований, простояв вечірню у вівтарі… І з тих пір я став паламарем – помічником у вівтарі. Багато справ, – нарізати просфори, розпалити кадило, засвітити лампадки, – все це подобалося. З часом я став замислюватися про богословську освіту. Хотів навчатися в духовній семінарії одразу після школи. Та батьки й духівник порадили закінчити «мирський» навчальний заклад, а вже потім, більш-менш зрілим, йти за душевним покликом.

У 2005 році сталася подія, що остаточно утвердила мене йти шляхом духовності. Влітку я поїхав із батьками на море. Ніхто навіть не чекав біди та лиха, а воно, бачте, було не за горами. Однієї ночі у мене стався інсульт, я впав у десятиденну кому. Прийшовши до тями, наново вчився сидіти, стояти, ходити. Півроку в десятому класі провчився вдома, і, повністю оклигавши, закінчував школу разом із моїми однолітками.

І саме з цього часу я вже остаточно вирішив іти до семінарії. Точніше кажучи, я не маю іншого вибору. Я справді хочу стати воїном Христовим, допомагати людям, примножувати добро у світі. Адже лише добро може зробити похмурий день яскравим, перетворити тугу на радість, змінити печаль ніжною і теплою посмішкою…

З проханням пояснити деякі питання, пов’язані з духовним пошуком, я звернулася до духовного наставника нашого студента – отця Андрія.

- Отче, нині, не дивлячись на хаотичність і тотальне знедуховлення світу, багато молоді прагне пов’язати своє життя зі служінням Богу. На вашу думку, це: поклик душі примножити любов і добро на Землі; бажання сховатися, знайти захист у церкві, структурі, яка вистояла, попри всі випробовування, тисячоліття; чи страх перед мінливим прагматичним мирським життям?

- Люди по-різному приходять до Бога. Хтось довго Його шукає. Когось Бог знаходить Сам через життєві обставини. Блаженний Августин казав, що Бог створив нас для Себе, і не знаходить спокою серце наше, доки не заспокоїться в Ньому. Кожна людина має в середині порожнечу. Вона намагається заповнити її всім, чим завгодно: роботою, дружбою, коханням, різними захопленнями… Та мир у душі, спокій і затишок може дати лише Господь. Не так давно про релігію говорили як про духовний «опіум». Мовляв, людина «надихається» церковного дурману і перестане адекватно сприймати сувору навколишню дійсність, у ній пропаде страх перед світом. Церква дійсно дає спокій та захист. Але це не самообман. Бог слабких людей робить сильними. Церква вчить, що боятися потрібно лише гріха. Християнин не ховається від світу, він готовий завжди зробити вибір між добром і злом, допомогти нужденному, нести у світ скарб, який знайшов сам.

- Сучасна людина, не вихована в релігійних традиціях, а за радянських часів ця культура в Україні була майже втрачена, звертається до священика, в основному, в горі. Де черпають сили святі отці для підтримки тих, хто зламався?

- Часто люди за релігійними традиціями та обрядами не помічають у Церкві найголовнішого. Люди, що близько не знайомі з церковним життям, сприймають церковні приписи як щось таке, що заважає їм насолоджуватися життям (потрібно для чогось постити, молитися, бити поклони…) Тому вони сприймають похід у Церкву, як «разову акцію», – забігли до храму, отримали відповіді на свої запитання і все. Щоб отримати відповіді на вічні питання, дістати розраду у горі, вирішити свої проблеми, потрібно зануритися у церковне життя. Так, як риба у воді, птах у повітрі, християнин у церковних таїнствах отримує розраду. Християнське життя – це не теорія, а практика. Мало прочитати книжку про Бога, важливо Його знайти у своєму житті, на власному реальному досвіді переконатися, що Він і тільки Він зціляє, дає відповіді на всі ті питання, що їх перед нами ставить життя.

- Іноді, вступивши до храму, чуєш від окремих бабусь зауваження: і сумка не та, і хустка не там, і в штани вбрана… Що важливіше: щира потреба у вірі в Бога чи дотримання обрядовості та канонів?

- Хочу звернути увагу на кілька речей. Найбільше хворих ми можемо зустріти в лікарні. Найбільше грішників ми знайдемо у храмі. Вони прийшли покаятися у гріхах, вони прагнуть змінити своє життя на краще, але ще довгий час їхні гріхи будуть про себе нагадувати. Тому в храмах ми часом зустрічаємо таких «бабусь». Коли з нами чи з нашими родичами стається біда, ми йдемо до лікарні і не звертаємо ніякої уваги на різні перепони. Коли стоїть питання життя чи смерті, ми рішуче їх долаємо і не заспокоюємося, допоки не отримаємо допомоги. Чому ж у церкві ми такі лякливі, що боїмося якихось «бабусь»? Якщо ми прийшли у храм, шукаючи спасіння, щоб досягнути мети, потрібно бути рішучими: пройти цей шлях, здолати якісь перепони.

Без віри в Бога втрачають сенс будь-які канони, приписи та обряди. Але віра без них також не може обійтися. Щоб нести живу воду людям, потрібні сосуди, куди її можна було б налити. Саме слово обряд походить від слов’янського обрядити, нарядити, зодягнути. Тому, обряди – це вбрання, в яке одягається наша віра. Завдяки церковним обрядам і традиціям ми можемо виразити, зберегти та передати іншим нашу віру.

- Де можна пізнати ази православ’я так, аби почуватися в церкві гармонійно?

- Зараз не є проблемою знайти у будь-якому храмі брошурки про ази православ`я. У наш час, окрім книг, відповіді на подібні запитання можна знайти у недільних школах для дітей та дорослих, що діють при храмах. Якщо є запитання, можна й потрібно звернутися після богослужіння безпосередньо до священика. Із досвіду, найкращими нашими помічниками виявляються якраз оті «бабусі». Те, що ми з переляку сприймали за випади на свою адресу, дуже часто виявлялося спробами допомогти нам зробити перші кроки у храмі. Можливо, у них не завжди вистачає такту та вміння підказати нам. Але це тільки тому, що ми їм не байдужі.

І найголовніше. Можна до дір перечитувати книги з кулінарії, але так і не навчитися готувати. Теорія і практика – різні речі. Потрібно не боятися і зробити перший крок через поріг храму. Там за порогом нас чекає Христос…

 

Інтернет-видання «Трибуна України» http://ukrtribune.org.ua

автор: Ніна ГОЛОВЧЕНКО

видання: Інтернет-видання «Трибуна України», час видання: 2011

адреса видання: http://ukrtribune.org.ua/


16/02/2011