Почуй солов’я!

ПОЧУЙ СОЛОВ’Я!

 

12 вересня, 2010

Ніна ГОЛОВЧЕНКО, для «Трибуни України»

 

Прокидаюся вранці. У дворі гуркоче сміттєзбиральна машина, голосно, намагаючись перекричати гуркіт автівки, щось командує двірник. Каркає ворона.

Після вранішнього душа бреду на кухню, ставлю на плиту турочку, грію молоко… П’ять хвилин особистого життя: смакую першу філіжанку кави. Провідую квіти на балконі. Ворожу над травами, що запарюю для хворої донечки. Намагаюся надати хоч якогось смаку дієтичній вівсянці для неї ж. Каркає ворона.

Під’їжджаю до роботи, довго плентаюся між будинків, базарів, шкіл. Каркає ворона… Іду з роботи – те ж саме.

…Якось навідалася на свята до мами. Така первозданна тиша, така яскрава зелень – аж дух забиває! А рано-вранці розплющила очі від пташиного хору: і горобці, і синички, і ластівки просто горлали від захвату. Сонце, квіти, весна!.. Увечері до гурту долучилися зозуля й соловей.

Вирвалася на кілька днів до Криму. Сподівалася під шерех морських хвиль відіспатися за всю тяжку зиму. Де там! І тут: сонце, квіти, літо, шалений пташиний спів, тьохкання солов’я.

…Після банального апендициту оклигувала в одній із міських лікарень на Святошині. Коли вже могла дістатися вікна – розчахнула його: мало не до рук простягали гілочки сосни. Закаркала ворона…

Із сусідньої палати завітала жіночка. Вона лікувала складнішу проблему, але активно ходила, посміхалася, давала слушні поради. Щовечора її навідував чоловік. Уранці приходив син. Привітні, чемні, делікатні люди. Антоніна, як виявилося, все життя пропрацювала нянею в інтернаті для глухонімих дітей. Посміхаючись, вона розповідала, як щоранку радо зустрічали її діти, як щоразу намагалася пригостити їх цукерками й печивом, як щоп’ятниці пекла пироги: для чоловіка, для сина й для тих діточок із інтернату…

Я дивувалася, як жінка без вищої освіти стала такою мудрою, як попри всі інтриги залишилася доброю, як зберегла вона любов до людей у такому складному світі. Я милувалася їхніми простими розмовами з чоловіком, у яких сенс несли не слова, а погляд, легенький дотик, усмішка. Спостерігала нетипову поведінку сина – народного депутата: не жлоб, не нахаба…

Підтримуючи розмову з сусідкою по лікарняній палаті, кажу:

− Сподівалася, що хоч тут уранці не почую воронячого каркання. Але розчиняю вікно о 5-й ранку – а вона каркає! Ваше вікно поруч, чи відчиняєте його й ви?

- Аякже. Але де тут ворони? Я чую тільки солов’я…

А й справді, чому іноді, перебуваючи в полоні нудного побуту, тяжких думок і хвороб, ми чуємо тільки вороняче каркання, а не пісню солов’я. Напевне, просто не вміємо слухати… А може, не хочемо?

 

Інтернет-видання «Трибуна України» ukrtribune.org.ua

автор: Ніна Головченко

видання: Інтернет-видання «Трибуна України», час видання: 2010

адреса видання: http://ukrtribune.org.ua/


03/11/2010