Поетичне послання сучасникам і всім нащадкам

Поетичне послання сучасникам і всім нащадкам

 

Заповіт

 

Сьогодні знову копаємо землю,

Цю ненависну донецьку землю,

Цю черству закам’янілу землю.

Тулимося до неї, ховаємося в ній

Ще живі.

Ми ховаємося за землю,

Сидимо в ній тихо,

Наче малі діти за маминою спиною.

Ми чуємо, як б’ється її серце,

Як вона втомлено дихає.

Нам тепло й затишно,

Ще живі.

Завтра ми вже будемо мертві.

Може багато з нас,

Може всі.

Не забирайте нас із землі,

Не відривайте нас від матері.

Не збирайте на полі бою наші рештки,

Не намагайтеся наново скласти нас докупи.

І – благаємо вас – ніяких хрестів,

Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.

Нам це не треба.

Адже це не для нас – для себе

Ви ставите нам величні пам’ятники.

Не треба ніде карбувати наших імен.

Просто пам’ятайте:

На цьому полі у цій землі

Лежать українські солдати

І – все.

Не віддавайте нас батькам.

Не хочемо, щоб батьки бачили нас такими.

Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми,

Неслухняними хлопчиками

З рогатками з синцями на колінах,

З двійками у щоденнику,

З повною пазухою яблук з сусідського саду.

Нехай батьки сподіваються,

Що ми колись повернемося,

Що ми десь є.

Не віддавайте нас дружинам.

Нехай кохані запам’ятають нас красенями,

Такими, які подобалися багатьом дівчатам,

А дісталися їм.

Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи,

Наш гарячий подих,

Наші палкі обійми.

Нехай вони не торкаються нашого холодного чола,

Наших холодних вуст.

Не віддавайте нас дітям.

Нехай діти запам’ятають наші теплі очі,

Наші теплі посмішки,

Наші теплі руки.

Нехай діти не торкаються тремтячими губами

Наших холодних рук.

Ось в цих окопах,

Які сьогодні для нас тимчасове житло,

А завтра стануть нашими могилами,

Поховайте нас.

Не потрібно прощальних промов

В тиші, яка настає після бою,

Це завше виглядає недоречно.

Це наче штурхати загиблого воїна

І просити, щоб той встав.

Не треба панахид.

Ми й так знаємо, де тепер буде наше місце.

Просто накрийте нас землею

І – йдіть.

Було б добре, якби на тому місці було поле,

Колосилося жито.

Щоб жайвір у небі,

І – небо,

Багато неба –

Ви можете собі уявити, який хліб родитиме поле.

Де лежать бійці?!

(В пам'ять про нас їжте хліб з поля,

Де ми полягли).

Було б добре, якби на тому місці були луки

І багато-багато квітів,

І бджола над кожною квіткою.

Щоб надвечір приходили закохані,

Плели вінки,

Кохалися до ранку.

А вдень щоб приходили молоді батьки

З малими дітьми.

(Не перешкоджайте дітям приходити до нас).

Але це буде завтра.

А сьогодні ми ще копаємо землю,

Цю дорогу українську землю,

Цю солодку ласкаву землю,

Пишемо гуртом саперними лопатками

На її тілі

Останній вірш української літератури.

Ще живі.

                               Борис ГУМЕНЮК

 

Бори́с Бори́сович Гуменю́к, позивний «Кармелюк»; народився 30 січня 1965 року в селі Острів Тернопільського району Тернопільської області — український поет, прозаїк, військовик. Автор проекту «Українські книги — українським тюрмам», координатор проекту «Інша література».

Член Національної спілки письменників України (з 2006).

Заступник командира добровольчого батальйону ОУН (2014 р.), Голова Української військової організації (2015 р.).

З 1997 по 1999 рр. провів два роки в київському СІЗО «на Лук'янівці» за «економічний злочин», виправданий за рішенням суду.

30 листопада 2013 року був серед тих, хто зібралися на Михайлівській площі в Києві.

Наступного дня серед перших був побитий «Беркутом» у Будинку письменників та згодом 19 січня і 18 лютого на вулиці Грушевського.

13 березня 2014 поставив свій підпис під «Заявою від діячів культури України до творчої спільноти світу» у зв'язку із російською агресією в Україні.

22 червня 2014 року приєднався до спецбатальйону МВС України «Азов» та відправився в зону бойових дій на схід України.

З кінця липня 2014 р. — заступник командира батальйону «ОУН», який з 12 серпня дислокується в селищі Піски поблизу Донецька.

1 серпня 2015 року на установчому з'їзді обраний Головою УВО (Українська військова організація).

Твори:

• «Спосіб захисту» (1993),

• «Лук'янівка» (2005)[8],

• «Острів» (2007),

• «Та, що прибула з неба» (2009),

• «Вірші з війни» (2014),

• «Вірші з війни» (2015),

• «Блокпост» (2016).

Лауреат літературно-мистецької премії Ліги українських меценатів 2014 року імені Володимира Свідзінського та Бориса Нечерди.

Вірш «Заповіт» (зі збірки Б. Гуменюка «Вірші з війни», 2014) написано в жанрі своєрідного послання. Послання – зазвичай віршований твір, укладений як звернення до певної особи чи багатьох осіб (Літературознавчий словник-довідник. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – С. 548).

Жанр послання започатковано в античну добу, зокрема Горацієм, який у «Посланні до Пізонів» виклав свої погляди на поетичну творчість.

Послання широко використовувалося в середньовічній літературі, а потім і в новій. На східнослов’янському ґрунті простежується з 12 ст. («Повчання дітям» Володимира Мономаха). Певного розвитку набуло у творчості українського письменника-полеміста І. Вишенського («Послання до Василя Острозького», «Посланіє до єпископів», «Послання львівському братству» та інші).

Як ліричний жанр послання набули свого розквіту у 18 ст. і першій половині 19 ст. у творчості російських поетів В. Жуковського, К. Батюшкова, у багатьох творах Т. Шевченка (вірш «Заповіт» зокрема). Зміст послання був найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних декларацій, філософських узагальнень, публіцистичних виступів, естетичних програм.

Щодо головних рис цього жанру:

▪ у посланні є неодмінне звертання до певної особи чи групи осіб, яких із адресантом поєднує спільність інтересів;

▪ зазвичай, в основі послання лежить не приватний, частковий інтерес, а такий, що являє собою достатньо широку і значущу цінність, хоча безпосереднім імпульсом до написання послання можуть виступати глибокі особистісні переживання;

▪ певною закономірністю цього жанру є те, що саме глибоке особистісне переживання поета визначає значущість цієї теми для багатьох.

Правда, поет повинен мати особливий авторитет серед читачів.

Вірш «Заповіт» Бориса Гуменюка – це своєрідне звернення українського воїна, учасника війни, яку у 21 ст. розв’язали «брати-росіяни» й зачумлені сталінсько-путінськими деклараціями «житєлі Донбаса» на українській території, до українців. Найліпші сини України добровольцями пішли на фронт, у зону Антитерористичної операції, щоб у чергове, в тяжкому кривавому протистоянні відстояти нашу незалежність, нашу землю, нашу державу. Один із таких добровольців і став автором «Заповіту».

Слово поета-фронтовика набирає особливої ваги у часи, коли вирішується доля рідної землі, коли керівники держави неспроможні переконливими діями чи закликами об’єднати народ у протистоянні з ворогом. Саме таке вагоме слово вдалося сказати поетові Б.Гуменюку у збірці «Вірші з війни» загалом, у вірші «Заповіт» зокрема.

Вірш «Заповіт» (08.08.2014) завершує цикл віршів з війни Б. Гуменюка у цій збірці.

Безпосередня алюзія твору до широко відомого «Заповіту» національного генія Т. Шевченка підсилює вагу «останнього вірша української літератури» від Б. Гуменюка, в якому він від імені загиблих на донецькій землі бійців звертається до живих.

Твір починається з двох верлібрових віршорядків, у яких на рівні антитези змальовується парадоксальний образ «ненависної, черствої, закам’янілої» донецької землі, в яку, шукаючи захисту, «закопуються» / «ховаються воїни»:

Наче малі діти за маминою спиною,

Ми чуємо як б’ється її серце,

Як вона втомлено дихає.

Нам тепло й затишно.

Ще живі.

Цей суперечливий образ рідної землі-матері, яка для багатьох / «чи може всіх» українських солдатів стане могилою, увиразнює абсурдність ситуації, приреченість воїнів і журливий спокій їх.

…У цих ось окопах,

Які сьогодні для нас тимчасове житло,

А завтра стануть нашими могилами,

Поховайте нас…

Проте, рефрен «Ще живі», котрий звучить тричі у тексті (на початку і наприкінці вірша) не лише увиразнює ритм твору, а й підсилює сподівання на те, що «Заповіт» передає сокровенні думки, свого роду послання від Бога війни – українського воїна, але не останню волю загиблого воїна.

Усі побажання перелічено із використанням заперечної частки «не», котра формально, у руслі верлібра, є анафорою, а за змістом підсилює заклик поета-бійця до НЕтрадиційного, НЕшаблонного сприймання й ушанування їхнього подвигу: «не забирайте нас від матері − донецької землі» ; «ніяких хрестів, пам’ятних знаків чи меморіальних плит, не треба ніде карбувати наших імен»; «просто пам’ятайте: на цьому полі у цій землі лежать українські солдати…».

Каталог побажань (художній прийом каталогізації домінує у цьому вірші) продовжується у наступних рядках: «Не віддавайте нас батькам, / Не хочемо, щоб батьки бачили нас такими»; «Не віддавайте нас дружинам, / Нехай кохані запам’ятають нас красенями»; «Не віддавайте нас дітям. /

Нехай діти запам’ятають наші теплі очі, / Наші теплі усмішки, / Наші теплі руки. / Нехай діти не торкаються тремтячими губами / Наших холодних рук»

Художній засіб градації підсилює порядок цінностей у цьому своєрідному кодексі честі українського воїна: земля, батьки, дружина, діти. Саме ці пріоритети визначили його вибір на користь окопів, і саме ці пріоритети дають йому право карбувати рядки новітнього заповіту.

Емоційні художні деталі («Нехай батьки сподіваються, що ми колись повернемося»; «Нехай кохані запам’ятають нас красенями / Такими, які подобалися багатьом дівчатам, а дісталися їм»), повтори на рівні контрасту – гарячий подих, палкі обійми – холодне чоло, холодні вуста; теплі очі, теплі руки – холодні руки, − підсилюють сугестивний вплив твору.

Каталог побажань з анафорою «не» продовжується переліком бажаних дій на ушанування пам’яті загиблих солдат: «не потрібно прощальних промов», «не треба панахид».

А що б хотіли бачити по собі «накриті землею» воїни?

Було б добре, якби на тому місці було поле,

Колосилося жито,

Щоб жайвір у небі,

І – небо.

Багато неба –

Ви можете собі уявити, який хліб родитиме поле,

Де лежать бійці?!

(На пам’ять про нас їжте хліб з поля,

Де ми полягли)

Бійці благословляють на життя тих, кого вони захищали:

їжте хліб, отже, живіть…

Було б добре, якби на тому місці були луки

І багато-багато квітів,

І бджола над кожною квіткою.

Щоб надвечір приходили закохані,

Плели вінки,

Кохалися до ранку.

А вдень щоб приходили молоді батьки

З малими дітьми

(Не перешкоджайте дітям приходити до нас).

Оце «завтра», це майбутнє, за яке стоять українські воїни на донецькій землі, має дуже простий і зрозумілий вимір: поле, жито, жайвір, небо, хліб, луки, квіти, закохані, молоді батьки, діти…

Цінності мирного життя мають розлогий спектр, вони деталізують, пояснюють кодекс честі українського воїна і таким чином іще раз нагадують, за що варто боротися. Не за псевдогасла, не за псевдолідерів, не за псевдоцінності, а за право на звичайне життя на рідній землі.

 

***

Таким чином, поет Борис Гуменюк, як учасник бойових дій, має нині особливий авторитет серед шанувальників поезії, через те його вірш «Заповіт» з особливою повагою сприймається читачами.

Як твердить сам поет: «Коли в країні війна, у першу чергу міняється оптика, кут зору, сказати б − кут бачення; міняється все, у тому числі мистецтво. (Хоча, може, мистецтво – у першу чергу). Коли ви вдивляєтеся в горизонт, вас більше не хвилює вечірнє небо, захід сонця, птахи, які ховаються за обрієм; вас цікавить відстань, яка відділяє вас від ворога, і час, за який цю відстань долає куля калібру 5.45…»

Своєрідність Гуменюка-поета полягає в тому, що він послуговується простою, доступною, розмовною мовою, але в цю простоту вкраплює такі знайомі, близькі і зворушливі деталі, котрі пробивають найчерствіше серце, наприклад:

…Не збирайте на полі бою наші рештки.

Не намагайтеся наново скласти нас докупи…

…Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми,

Неслухняними хлопчиками

З рогатками і синцями на колінах,

З двійками у щоденнику,

З повною пазухою яблук із сусіднього саду…

…Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи...

 

Ніна ГОЛОВЧЕНКО

доцент Університету “Україна”

Газета «Університет «Україна» №1-2, 2016

автор: Ніна ГОЛОВЧЕНКО, доцент Університету “Україна”

видання: Газета «Університет «Україна» №1-2, 2016, час видання: 2016


27/03/2016