Тероризм як глобальне явище

Тероризм як глобальне явище

 

Тероризм – будь він міжнародним чи локальним, тероризмом органів влади чи опозиційних груп – завжди розцінюється як надзвичайно загрозливе суспільне явище. Тому він привертає прискіпливу увагу фахівців найрізноманітніших наукових спрямувань. Досить сказати, що поняття жаху (а terrot з латини й перекладається як жах) у науковий обіг увів ще Аристотель, для позначення почуття, яке оволоділо глядачами під час перегляду трагедії у театрі. Тоді це був жах перед небуттям, що його майстерно показали артисти, створивши атмосферу хаосу й розрухи [4].

Мета: розгляд досліджень, що проводяться навколо визначення і загроз, пов'язаних із таким глобальним явищем, як міжнародний тероризм.

Актуальність роботи викликана надзвичайним деструктивізмом такого явища, як тероризм, його безумовним спрямуванням на вчинення насильства над особою і завдання значних економічних збитків. Крім того, питання протистояння тероризмові в Україні актуалізується з пожвавленням міждержавних відносин, а особливо – в переддень проведення такого масштабного масового заходу міжнародного рівня, як футбольний чемпіонат Євро-2012.

Парадоксально, що попри всю надзвичайну увагу, яку привертає до себе тероризм, загальноприйнятого в міжнародній практиці визначення цього поняття досі не існує. Загалом нараховують більше сотні визначень, часто досить розбіжних. Єдине, до чого схиляються дослідники, так це до необхідності відділити поняття терору від поняття тероризму.

До першого частіше відносять дії державного апарату, спрямовані на утвердження необхідного владному угрупуванню режиму шляхом залякування, масових репресій і утвердження серед населення масової істерії. Цьому явищу протиставляють власне тероризм – злочинні дії позадержавних угрупувань, спрямовані на спротив державній політиці або на спроби донести до загалу якісь певні ідеї, політичні, культурні чи релігійні доктрини. Але в кожному разі очевидно одне: терористичний акт – безумовний злочин, скоєний проти життя чи майна, але при цьому основним об'єктом є не власне жертва терористів.

Головне завдання злочинців – вплинути на велику кількість людей, привернути їхню увагу до скоєного. Або, попри заявлену в усьому світі відмову влади вести переговори із терористами, добитися від влади певних поступок. Тобто злочин виходить із «двовимірного» (виконавець-жертва) на «тривимірний» рівень (виконавець-жертва-громада) [4]. Можна навіть говорити, що власне жертва не так уже й цікавить терориста, його злочин спрямований радше проти громадської безпеки.

Про причини виникнення тероризму як явища думки так само розходяться. І справа не лише в різниці підходів фахівців. Більшу роль відіграє й те, що завдання, які ставлять перед собою терористичні організації, з часом досить суттєво змінюються. Окремо зупинятися на терористичній діяльності якобінців або, скажімо, вояків УПА я в цій роботі не буду – це тема окремих глибоких розвідок. Тут спробую радше звернутися до ідей, притаманних найновішому часові – рубежеві тисячоліть.

Так, російські дослідники Казеннов С.Ю., Кумачов В.М. звертають увагу на той факт, що на сьогодні людство увійшло у свого роду перехідний період руйнування біполярного світу. Оскільки розпадаються великі держави, розхитуються колишні міждержавні утворення, змінюються політичні еліти, цей процес безумовно супроводжується й розпадом структур міждержавної безпеки [2].

Так, світ вступив в етап нестабільності, а ті колишні структури безпеки все частіше дають збої. В такій ситуації, цілком природно, пожвавлюються ті сили, котрі намагатимуться використати нестабільність для швидкого досягнення своєї мети. Способи ж використання можуть бути найрізноманітнішими – від встановлення нелегальних шляхів поставок товару чи сировини до широкого розгортання терористичної діяльності. Особливо цьому сприяє загострення воєнних конфліктів, яке призводить до суттєвого розширення нелегального ринку зброї та вибухових речовин.

Часто звертають увагу і на неспроможність урядів встановити чіткий контроль і гарантувати безпеку на місцях. Часто такий стан речей викликаний значними територіями, що їх займає держава і послабленою вертикаллю влади на місцях. Такою «анархічністю» у повній мірі користуються будь-які незаконні угрупування, зокрема, й терористичні організації. Чим далі від центру і чим слабша влада на місцях, тим вільніше діє кримінал і тим більше він має можливостей діяти, власне, безкарно [1]. На жаль, уряди в такій ситуації нечасто звертаються по допомогу до зарубіжних державних або міждержавних структур. Натомість практикується замовчування проблеми і заперечення самої можливості виникнення терористичних рухів на погано контрольованих територіях.

Дослідники часто заперечують і прямий зв'язок між терористичною діяльністю і бідністю. Не так багато терористів, а особливо – керівників підрозділів терористичних угрупувань, належать до бідноти. Частіше це – середній клас і, головне, освічені люди. Дослідження соціологів у мусульманському світі довели, що індивідуальна бідність громадянина дуже слабо корелює із підтримкою терористичних угрупувань [1]. Визначальним є й те, що у справді бідних країнах терористичні організації зазвичай не надто пожвавлені, оскільки не мають, власне, потреби роздмухувати істерію серед населення.

Помилковою видається і спроба прив'язати наявність терористичних організацій до браку демократичних свобод у тій чи тій державі. Така спроба взагалі може вивести на концепцію, буцімто терористи є ніким іншим, а лише борцями за демократію. Тут насамперед слід нагадати, що у державах із тоталітарним режимом терористичні організації практично не діяли – найяскравішими прикладами можна вважати ті самі Китай чи СРСР. У той же час у, здавалось би, зразкових демократіях – Іспанії чи Великій Британії свою діяльність розгорнули, відповідно, етнічні баскські та ірландські угрупування.

Коли адміністрація Джорджа Буша після чи не найгучнішого в історії теракту 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку оголосила, що терористи «ненавидять нас за нашу свободу», вона обійшла увагою деякі факти. Насамперед той, що терористи аж ніяк не боролися зі свободою громадян США. Більше того, ісламські терористичні угрупування атакували Сполучені Штати аж ніяк не як християнську державу. Боротьба велася скоріше із глобалізацією і експортом тих ідей, які самі американці називають «головними американськими цінностями».

Приблизно так само і в Росії – теракти були спрямовані не проти християнського або суто слов'янського населення. Ці акції скоріше підтвердили, що Кремль продовжує, хоч і у м'якшій формі, політику радянського авторитарного правління. А демократичні права і свободи в РФ мають дещо «урізаний» вигляд.

А.М. Фоменко у своєму дослідженні проблеми тероризму [5] досить влучно послуговується поглядами на проблему сучасних філософів. Зокрема, звертається до запропонованого Еріхом Фроммом осмислення природи агресії у контексті проблеми свободи особистості. Так, нам нагадують, що за Фроммом деструктивність як вторинна потенційність властива всім людським істотам. Проте це потенційне джерело зла не завжди проявляється, воно актуалізується, якщо умови життя людини протилежні її екзистенційним потребам.

«Зло не має незалежного існування саме по собі. Воно є відсутністю добра, результатом невдач у реалізації життя», стверджував Фромм у своїй праці «Людина для себе». З позиції всебічно обґрунтованої антропологічної концепції філософ формулює думку відносно природи людської агресії досить чітко: «Ми замінюємо фрейдівський фізіологічний принцип пояснення людських пристрастей на еволюційний соціобіологічний принцип історизму». Відповідно до даного принципу людина жодною мірою не є руйнівником за своєю природою. Таким її робить історія. Відтак, деструктивність особистості, вважає А. Фоменко, – це набута властивість, джерела якої треба шукати в людській свободі.

Проте не сама свобода породжує руйнівність, як вважали мислителі минулого, а саме утримання від власної волі: неготовність користуватися надбанням людської суб'єктивності парадоксальним чином призводить до вияву ірраціональної агресії. Роботи Еріха Фромма цінні тим, що з переконливою доказовістю обґрунтовують соціальні корені прихильності людей до насильства й руйнації [5].

Далі ж дослідник звертається до праць українського вченого В. Антипенка, де доведено, що тероризм базується на соціальному конфлікті. Глобальний характер соціального конфлікту, який посилюється подальшою деградацією глобальної економіки, детермінує масштабність тероризму та глобальний характер загроз, що від нього надходять. Важливою видається оцінка тероризму в його соціально-політичному та правовому вимірі як «міжнародного злочину», базою якого є не просто насильницьке протистояння, а посягання на світовий порядок. Крім того, тероризм базується на різниці в політичних, економічних, ба навіть культурних інтересах не лише держав, а й народів, соціальних груп чи організацій. Утім, ця різниця не конче має призвести до використання кривавих терористичних заходів як способу впливу на опонента для досягнення політичних цілей.

Згадана різниця в інтересах держав, народів, культурно-релігійних груп часто підштовхує дослідників до досить незвичайних висновків, які часто мають дещо ксенофобський характер. Так, Марія Пірен обґрунтовано доводить, що на теренах колишнього СРСР досить широко представлені терористичні угрупування, що їх складають вихідці з Кавказу. «Серед етнічних угрупувань найбільш небезпечними є угрупування, сформовані з числа представників кавказького регіону. Усі так звані «кавказькі» злочинні угрупування мають зброю, здобуту в місцях збройних конфліктів, відрізняються мобільністю, особливою зухвалістю і жорстокістю», – вказує дослідник. Таким чином, дуже необережно акцент переноситься з проблеми вихідців із регіону бойових дій на проблему «націоналізації» тероризму. Ба, більше, можемо натрапити на пасаж такого штибу: «Під егідою Духовного управління мусульман України відкрито ісламський університет у м. Києві. Чи не є це проблемою для християнства як класичної релігії української нації? Так!» [4. 244, 245]. Із незрозумілих причин «проблема класичної християнської релігії» описана саме в розділі про політико-психологічну характеристику тероризму.

У деяких авторів можна знайти геть несподівані пасажі. Наприклад: «У багатьох народів, які проживають, як правило, на Кавказі, терористичні екстремістські методи вирішення проблем є традиційними елементами національної культури»... І далі: «Безумовно, з політкоректної точки зору абсолютно неприпустимо процес ісламізації і проблематику тероризму розглядати в одній зв'язці... Але так само, як західне християнство в 11 столітті породило проти ісламського світу таке явище, як хрестові походи, світ ісламу в 21 столітті породив тероризм. Це не означає, що кожен мусульманин – потенційний терорист, але це говорить про те, що мусульманське середовище як ніяке інше здатне породжувати дане явище» [3].

Важливо, що все це сказане в контексті впровадження тези про ісламізацію Криму. Й автор таким чином намагається вивести формулу небезпечності кримськотатарської присутності спочатку для російської общини в Криму, згодом – для всієї України, а за деякий час, таким чином, кримські мусульмани становитимуть загрозу стабільності в усьому східноєвропейському регіоні.

Небезпека такого роду «інтерпретацій» полягає, на мою думку, в тому, що на сьогоднішній день реальні риси придбала загроза, коли тероризм може стати приводом, а іноді навіть і знаряддям виникнення неототалітарних диктатур. Масові нагадування про терористичну діяльність на сторінках друкованих та електронних ЗМІ, загальносвітові хаос і напруженість, страх і невпевненість, стимульовані нею, здатні породити у населення вимоги до керівництва країни про наведення порядку «твердою рукою». Іншими словами, можна констатувати, що некоректні висловлювання про природу і причини тероризму можуть підштовхнути уряди держав на шлях встановлення державного ж терору.

Як висновок можу констатувати таке. Тероризм на сьогодні, в часи нестабільності у світі, в період зміни політичного ладу в низці країн, набуває загрозливих форм. З іншого ж боку, немає чіткого визначення цього глобального і небезпечного явища. У той самий час деякі автори – вільно чи не вільно – вдаються до надто поверхового трактування причин тероризму. Такий стан речей здатен не лише викликати новий спалах напруженості та істерії в суспільстві, але й спонукати уряд до невиправдано жорстких заходів по усуненню небезпеки виникнення терористичних організацій.

У той самий час в умовах глобалізації виникає нагальна потреба у розробці міждержавних стратегій запобігання терористичним актам, нових цивілізаційних стратегій досягнення соціального спокою.

 

Андрій Якібчук,

(спеціально для газети «Університет «Україна»)

Газета «Університет «Україна» №7-8, 2012

автор: Андрій Якібчук

видання: Газета «Університет «Україна» №7-8, 2012, час видання: 2012


22/10/2012