Партії і партійні вподобання

Партії і партійні вподобання

 

У країнах стабільної демократії політичний спектр та партійні вподобання громадян є відносно сталими, не скочуються до крайнощів і коливаються, залежно від ситуації, між ліволіберальним та праволіберальним сегментами. Між партіями, які представляють ці сегменти, не існує принципових розбіжностей у «глобальних» питаннях, що визначають стратегію розвитку держави. У посткомуністичних країнах маємо протилежну ситуацію. Партійно-політичний спектр перебуває у стадії становлення, при цьому як самому політичному спектру, так і партійним уподобанням громадян притаманна поляризація. Партії, що представляють різні сегменти політичного спектра, орієнтуються на різні, часом протилежні стратегії розвитку країни.

Особливо актуальним видається дослідження еволюції посткомуністичних партійних систем у контексті теорій і практики соціополітичних поділів. Теорія соціополітичних поділів сьогодні є найбільш використовуваною науковцями для аналізу особливостей формування, функціонування та структури партійних систем країн Європи і була запропонована у 60-ті роки XX ст. відомими вченими С. Ліпсетом і С. Рокканом. У її основі – теза про вплив на становлення партійної системи базових соціальних конфліктів (поділів), що актуалізуються на політичному рівні.

Фундаментальними суспільними конфліктами (які послідовно змінювали партійні системи країн Західної Європи) вбачаються поділи між центром і периферією, церквою та державою, містом і селом, власниками та найманими працівниками. Перші два актуалізувалися завдяки національній, а два інші – індустріальній революції. При цьому один конфлікт витіснявся іншим у зв'язку з поширенням виборчого права, набуття яким загальності та рівності призвело до стабілізації і «замороження» партійних систем у їх розвитку, починаючи з двадцятих років минулого століття.

Є низка учених, які поглиблено займаються актуалізацією соціополітичних поділів у партійних системах посткомуністичних країн. Наприклад, А. Керошені, Г. Маркус, Ґ. Тока, Я. Шимон – в Угорщині; Ж. Маясфельдова, П. Матею, П. Мачонін – у Чехії; Г. Карасімеонов – в Болгарії; А. Пшеворскі, А. Щербяк – у Польщі; Е. Мелешкіна, Ю. Дунаєва. А. Кулик, В. Римський – у Росії.

В Україні також є низка наукових праць, що присвячені соціополітичним поділам, політичним партіям та партійнійним системам, а саме: Ю. Останець «Еволюція партійних систем в умовах трансформації: методологія дослідження» (2009 р.); В. Бунь «Соціополітичні поділи як фактори формування електорального вибору» (2007 р.); В. Бортніков «Розмежування» в Україні в контексті ціннісної ідентифікації населення» (2007 р.); О. Одушкін «Головні теорії «розламів» та їх застосування до української ситуації» (2007 р.) та ін.

У результаті падіння комуністичних режимів сформувались два наукові підходи до розуміння впливу соціополітичних поділів на еволюцію партійних систем цих країн:

1. Підхід, запропонований Г. Кітчельдом (обґрунтовує наявність та вплив соціополітичних поділів на формування партійних систем посткомуністичних країн);

2. Концепція «чистої дошки» («tabula rasa»), яка заперечує формування класичних соціополітичних поділів у посткомуністичних країнах.

Загалом вивчаючи посткомуністичні системні трансформації, вчені йдуть шляхом не більш ніж корекції, доповнення моделі соціополітичних поділів С. Ліпсета і С. Роккана новими лініями поділу з урахуванням особливостей країн регіону, впливу традиційних елементів у суспільних відносинах і масовій свідомості.

Соціополітичні поділи посткомуністичних країн можна класифікувати за чотирма типами:

  1. Історичні – успадковані від комуністичного режиму;
  2. Перехідні – з'являються, а потім зникають у період демократичної консолідації (президент/парламент, центр; регіон);
  3. Потенційні – відображають ключові конфлікти в посткомуністичному суспільстві (праця/капітал, європейська/євразійська інтеграція);

4.   Актуальні – з'являються у процесі розвитку посткомуністичних суспільств (держава/ринок, бідні/багаті).

Водночас, Г. Голосов виділяє сім проблемних вимірів, які співвідносяться з конфліктними лініями С. Ліпсета і С. Роккана. Це – культурно-етнічний, релігійний, соціально-економічний, зовнішньополітичний, постматеріальний, вимір «місто-село» та вимір «підтримки режиму».

Одночасно можна констатувати, що соціальних поділів є чимало в кожному суспільстві, але не всі вони у процесі власної еволюції можуть перетворитися на соціополітичні. Головним індикатором, який засвідчує перетворення того чи іншого соціального поділу, представленого відповідними групами, на соціополітичний, є виникнення зв'язку між групою та політичною партією або іншим політичним інститутом, який буде представником інтересів цієї групи. Іншим індикатором повинен стати часовий вимір – тривалість існування такого соціополітичного поділу.

Політичні еліти залежно від очікуваного зиску можуть замовчувати або, навпаки, актуалізувати ті чи інші соціополітичні поділи. Це стосується етнічних, мовних, конфесійних та інших проблем, експлуатація яких у період демократизації призвела в ряді країн до загострення відповідних суперечностей.

В останні роки актуальною є теза Ю. Коргунюка щодо можливості накладання соціополітичних поділів, коли вони не співіснують, нерідко врівноважуючи і навіть гасячи один одного, а, навпаки, взаємопосилюються, створюючи гримучу суміш. Саме прикладом такого накладання і стали події Помаранчевої революції, яка серед іншого засвідчила штучність нейтралізації у програмах прокучмівських «центристських» партій об'єктивно існуючих поділів поряд зі зростаючим усталенням ідентифікаційних орієнтацій та переваг виборців, які сформували запит на партійну ідеологію з чіткою визначеністю у ній поділів як існуючих та об'єктивних, так і таких, що дозволяють громадянам знаходити і підтримувати «свою» партію.

Використання соціополітичних поділів у процесі боротьби за владу політичними партіями перешкоджає національній консолідації та демократичним реформам. Вони, одночасно, є загрозою територіальній цілісності і суверенітету держави та не створюють підстав для «заморожування» основних соціополітичних поділів у структурі партійної системи, а отже не переводять політичну боротьбу із площини тіньового маніпулювання у публічний простір електорального суперництва провідних політичних альтернатив.

Обгрунтованість таких висновків констатується не лише авторитетною думкою теоретиків, але й політичною практикою як країн Західної Європи, так і успішних, у плані демократизації, держав Центрально-Східної Європи, в яких еліти, спираючись на наукові здобутки, виявляють здатність до діагностування та інституціоналізації поділів, визначення найбільш значущого з них, стримування їх потенційно деструктивно-конфліктного потенціалу, недопущення взаємонакладання за рахунок пошуку балансу сил і ухвалення компромісних рішень задля послідовного вирішення проблем, що поділяють суспільство.

 

Ольга Юрчук,

викладач Дубенської філії Університету «Україна»

Газета "Університет "Україна" №7-8, 2012

автор: Ольга Юрчук, викладач Дубенської філії Університету «Україна»

видання: Газета "Університет "Україна" №7-8, 2012, час видання: 2012


22/10/2012