Соціокультурна комунікація як генезис мовної особистості

Соціокультурна комунікація як генезис мовної особистості

 

Віктор Махінов,

кандидат педагогічних наук, професор Університету „Україна”

УДК 378.016

 

У статті зроблена спроба проаналізувати теоретичне підґрунтя соціокультурного комунікаційного простору у парадигмі освіти, в контексті якої представлена проблема підготовки майбутнього педагога як мовної особистості. Подана характеристика соціокультурного дискурсу. Здійснено аналіз психолого-педагогічних досліджень проблеми соціокультури та її зв’язок із соціокультурною комунікацією як генезисом мовної особистості.

Ключові слова: соціокультурна компетенція, мовна особистість, культурообразний підхід, антропологічний підхід, особистісно орієнтоване виховання, соціокультурна компетенція, соціокультурна комунікація.

 

В статье сделана попытка проанализировать теоретическую почву социокультурного коммуникационного пространства в парадигме образования, в контексте которого представлена проблема подготовки будущего педагога как языковой личности. Подана характеристика социокультурного дискурса. Осуществлен анализ психолого-педагогических исследований проблемы социокультуры и ее связь с социокультурной коммуникацией как генезисом языковой личности.

Ключевые слова: социокультурная компетенция, языковая личность, культуросообразный подход, антропологический подход, личностно ориентированное воспитание, социокультурная компетенция, социокультурная коммуникация.

 

In the article the attempt to analyse theoretical soil of sociocultural communication space in the paradigm of education, in the context of which the problem of future teacher as language personality preparation has been done. Description of sociocultural discurse is presented. The analysis of psyhology-pedagogical researches of problem of socioculture and its connection with sociocultural communication as a genesis of language personality is carried out.

Keywords: sociocultural competense, language personality, cultural approach, anthropological approach, personality oriented education, sociocultural competense, sociocultural communication.

 

Постановка проблеми. В останні два десятиліття поняття "соціокультурний діалог" вийшло за свої первинні рамки позначення комунікативних процесів між індивідами. Нині в науковій і суспільно-публіцистичній думці активно використовуються вирази "діалог поколінь", "діалог культур", "діалог цивілізацій", "діалог епох" і так далі. В той же час у філософії, педагогіці, соціології, культурології, семіотиці, лінгвістиці, мовознавстві часто застосовується споріднений "діалогу" термін "дискурс".

Етимологічно цей термін походить від латинського слова "блукати". У французькій мові його еквівалент означає "мова". У сучасному перекладі з англійської мови - "бесіда, аргумент, розмова". В історії класичної філософії поняття "дискурс" використовувалося для характеристики послідовного переходу від одного дискретного кроку до іншого і розгортання мислення, вираженого в поняттях і судженнях, на противагу інтуїтивному засвоєнню цілого до його частин.

Оскільки мета нашого дослідження – не всебічний аналіз феномену соціокультурного дискурсу, а лише розгляд його як однієї з форм соціокультурної комунікації в людському суспільстві, ми спробуємо виділити в наявних трактуваннях поняття "соціокультурний дискурс" те загальне, що ставить його в єдиний еволюційний ряд із простою (монологічною) промовою, спілкуванням і діалогом. Якщо найбільш сутнісними якостями останніх відповідно виступають знак, слово і висловлювання як соціокультурні утворення (по М. М. Бахтіну), то для дискурсу таким є текст. Некласичний підхід до означеної проблеми здійснив перевідкриття феномену соціокультурний дискурс – як у контексті вербально-комунікативних практик, так і в широкому соціально-політичному контексті. Причому без всякої натяжки можна стверджувати, що це поняття стало одним із ключових концептів не лише у філософії, але й у сучасній методології гуманітарних наук. У тому або іншому ракурсі використовували термін "дискурс" мислителі ХХ століття Р. Барт, Ж. Батай, Е. Бенвеніст, Ж. Бодрійар, Ж. Делез, Ж. Дерріда, Ю. Кристева, У. Куйан, Же. Лакан, Ж. Ліотар, П. Рікер, Р. Рорті, Ю. Хабермас, М. Фуко та інші. В той же час нині це поняття трактується дуже неоднозначно і має багато визначень, що іноді суперечать одне одному. Незважаючи на це, їх можна за предметно-дисциплінарним принципом об'єднати в наступні групи: лінгвістична, психологічна, комунікативна, суспільно-політична, етична і філософська. У лінгвістиці, за словами українських учених В. С. Лук’янца, О. М. Кравченко і Л. В. Озадовської терміном "дискурс" прийнято називати ті типи мовних формоутворень, які побудовані складніше, ніж окремі висловлювання. "Дискурс тут – це яка-небудь вязь, тканина, корінь пропозицій, оповідань, мовних взаємодій" (309, с.18).

Якнайповніше сенс психологічної групи відбиває визначення "соціокультурного дискурсу" як вербально-артикульованої форми об’єктивізації змісту свідомості, регульованої домінуючим у тій або іншій соціокультурній традиції типом раціональності ( 5, с.327).

Виклад основного матеріалу. Термін “соціокультурна освіта” є калькою поняття “sociocultural education”, сформованого в західній інтелектуальній культурі в 70-х роках ХХ ст. Перші спроби визначення цього поняття були зроблені авторами міжнародного педагогічного словника, виданого в Лондоні в 1977 році, які кваліфікували парадокс соціокультурної освіти (sociocultural education) як віддзеркалення ідеалів культурного плюралізму у сфері освіти [6]. Найбільш вичерпне визначення поняття “sociocultural education” представлено в Міжнародній енциклопедії освіти, де воно розглядається як “педагогічний процес, в якому репрезентуються дві або більше культури, що відрізняються за мовною, етнічною, національною або расовою ознакою” [5].

З комунікативної точки зору соціокультурний дискурс, згідно Ю. Хабермасу, – це мовна комунікація рефлексії, що припускає самоцінну процесуальність промовляння усіх значущих для учасників комунікації її аспектів (Див.: 5, с.67-90). У широкиму контексті суспільно-політичної практики дискурс, на думку Гоулднера, виступає інструментом соціальної критики. В етичному ракурсі дискурс є складною єдністю мовної практики й екстралінгвістичних чинників (значуща поведінка, що маніфестує в доступних чуттєвому сприйняттю формах), необхідних для розуміння тексту, тобто таких, що дають уявлення про учасників комунікації, їхні установки і цілі, умови виробництва і сприйняття повідомлення (7, с. 332).

У сучасній французькій філософії постмодернізму під дискурсом розуміється особлива ментальність та ідеологія, які виражені в тексті, що має зв'язність і цілісність, зануреному в життя, в соціокультурний, соціально-психологічний та інші контексти (Див.: 8, с.70-71). Онтологічна, гносеологічна й аксіологічна місткість даного феномену дозволили К. О. Апелю, Ю. Хабермасу, Д. Бьолеру, В. Кульману, П. Ульриху, В. Гьосле і низці інших західних учених розробити комунікативну практичну філософію, головним завданням якої є дискурсивно-етичне обґрунтування принципів моралі взаємовідношення універсалістських норм із цінностями традиційних етосів соціокультурних життєвих форм, функціонування морального приладдя в системах сучасного суспільства – політиці, економіці, науці і так далі. В Україні цей філософський напрям розвиває А. М. Єрмоленко (5) і Л. А. Ситниченко (5).

Відразу відмітимо, що не всі дослідники цього феномену дотримуються такої точки зору. Так П. Рікер визначає поняття "соціокультурний дискурс" як переважно розмовне дійство, подію як таку, а "текст" – як закодований спогад про подію (Див.: 7, с.3-9). Із ним солідарна українська вчена Н. В. Костенко. У своїй монографії вона виділяє усний і письмовий дискурс (2, с.44-50).

На наш погляд, такий підхід не зовсім правомірний, оскільки, по-перше, фактично призводить до ототожнення дискурсу з дискусією як однією з різновидів прямого міжособистісного діалогу, в якому беруть участь троє і більше людей. По-друге, тоді як комунікативістика розуміє під "текстом" не лише наукові, літературні і газетні письмові джерела, але й театрально-сценічні, фотографічні, телевізійно-кіноматографічні, живописні, архітектурні, балетні та інші образні тексти (Див.: 6, с.48), автор зводить цей феномен до "паперового" рівня.

Інша справа, що тексти масової комунікації істотно відрізняються від текстів науки або літератури. На відміну від останніх, вони значно менше орієнтовані на дискурс як рух до розуміння. "Швидка зміна відеообразів або плинність розмови у "прямому ефірі" – найбільш живі форми комунікації – налужать до розряду ілюзорних ефектів вільного спілкування. Зверненість до анонімного представника аудиторії або до маси звільняє комунікатора від занепокоєнь з приводу розриву між власними намірами й актами вербалізації. Однак, не настільки, щоб одухотвореність можливого дискурсу, цінності, які надихнули автора на створення тексту, не відкривалися б представнику публіки" (2, с.50).

Тому ми згодні з Т. М. Дрідзе, яка узагальнює визначення поняття "текст" як комунікативно-пізнавальної одиниці, тобто спочатку звернена до партнера, опредметнена ментальна освіта, що "цементується комунікативним задумом, що становить його смислове ядро (смислову домінанту)" (4, с.145-152). А для подолання різночитань у трактуванні дискурсу як усної або письмової форми комунікації доповнимо його словом епістемологічний.

Розглянувши сутнісні особливості різних еволюційних форм соціокультурної комунікації в людському суспільстві, не можна не проаналізувати порядок і механізм функціонування епістемологічного дискурсу порівняно з простою мовою, спілкуванням і діалогом. Так, на відміну від останніх, в епістемологічному дискурсі порушується відповідність між вербальним значенням і ментальною інтенцією. Навіть у тому випадку, коли епістемологічний дискурс посилає до мовця, дисоціація сенсу й інтенції зберігається. "Текст прагне вийти за межі обмеженого горизонту автора. Те, що повідомляє нам текст, означає щось більше, ніж хотів сказати автор. По суті, вимоги узгодженості мови і наміру суб'єкта тут не реалізовуються. Залишившись без явних покажчиків того єдино правильного розуміння задуму, текст набуває багатозначності й уподібнюється символу" (2, с. 48).

Проаналізувавши суть і зміст власне людських форм соціокультурної комунікації, необхідно їх розглянути в єдиній системі комунікативних проявів у суспільстві. Інакше кажучи, розглянути суспільство як комунікативну систему формування людини і мовної особистості.

Фундаментальніше розглянув систему комунікацій у суспільстві український учений Г. Г. Почепцов. Проте у своїх основних працях (4; с. 411-412), він, по-перше, так само зробив головний акцент на засоби масової комунікації. І, по-друге, слабко зв'язав їх із самою системністю суспільства. Останній недолік успішно, на наш погляд, долається західним соціологом Н. Луманом. Він підкреслює, що необхідно розрізняти три різні рівні аналізу суспільства (11, с.213):

1)       загальну теорію систем, а в ній – загальну теорію аутопоетичних систем;

2)       теорію соціальних систем;

3)       теорію системи суспільства як особливого випадку соціальних систем.

З позицій цього підходу суспільство є комунікативно закритою системою. "Воно виробляє комунікацію за допомогою комунікації. Комунікувати може тільки воно саме – але не з самим собою і не зі своїм навколишнім світом. Воно виробляє свою єдність за допомогою оперативного здійснення комунікацій, рекурсивно звернених до попередніх і передбачаючих наступні комунікації. Потім, якщо воно ґрунтується на схемі спостереження "система і навколишній світ", воно може комунікувати в собі самому, про себе самого або про свій навколишній світ, але тільки не з самим собою і не зі своїм навколишнім світом. Тому що ні воно саме, ні його навколишній світ не можуть ще раз з'явитися в суспільстві немов би як партнери, як адресати комунікації. Така спроба завела б у нікуди, не привела б у дію аутопоетис і тому не відбулася б. Бо суспільство можливе тільки як аутопоетична система" (11, с.223- 224).

Іншими словами, соціокультурна комунікація як формальна основа функціонування системи суспільства аутопоетична настільки, наскільки може бути вироблена лише в рекурсивному зв'язку з іншими комунікаціями, тобто в мережі комунікацій, у відтворенні якої кожна окрема комунікація бере участь самостійно. І, відповідно, будь-яку громадську підсистему можна розглядати як особливим чином організовану (в т.ч. таку, що самоорганізовується) комунікацію у зв'язку з тими або іншими інтересами, потребами, мотивами і так далі.

Український учений В. П. Заблоцький підкреслює: "Комунікація – це не просто один із соціальних інститутів (хоча її можна визначити і таким чином), – вона є способом існування і засобом підтримки всіх існуючих соціальних інститутів. Суспільство – не просто макропростір, де розгортається комунікація, де пульсують і переплітаються русла комунікаційних потоків, де вібрує багатоголосся мов, де живе одночасно і взаємно визначає одне одного як те, що містить те, що давно пройшло, так і те, що є ще нерозгорненим майбутнім. Суспільство само є метафорою комунікації, її відособленням, її тілом і душею" (3, с.271).

Аналіз суспільства як комунікативної системи дозволяє стверджувати, що, по-перше, інтенсивність, складність, напрями і форми комунікативної активності визначають його цивілізовані характеристики, тобто соціокультурну якість. І, по-друге, що саме за допомогою комунікативних засобів через виникнення і поширення нових каналів і форм комунікації суспільство трансформується, набуває нового досвіду, позбавляється від перешкод на шляху спілкування. Суспільство технологічно виступає як система соціокультурних комунікацій. Усі комунікаційні феномени в суспільстві можна об'єднати у дві великі групи: структурну і функціональну.

У рамках першої з них комунікаційні феномени можна класифікувати:

-         по засобах передачі повідомлень: сигнальні, символічні, знакові;

-         по типах передачі: вербальні і візуальні;

-         по видах передачі: усні, письмові, наочні;

-         по формах передачі: звукові, текстові, образотворчі;

-         по способах передачі: розмовні, друкарські, фотографічні, поштові, радіо, кінотелевізійні, сценічні, комп’ютерні;

-         по носіях: психічні, технічні, біологічні, неорганічні;

-         по суб'єктах участі: індивідуальні, парні, групові, масові.

У рамках функціональної групи комунікаційні феномени можна класифікувати:

-         по сферах суспільства: соціальні, політичні, економічні, культурні, наукові, педагогічні;

-         по меті дії: активні (інноваційні) і пасивні (споживчі);

-         по спрямованості: ієрархічні і демократичні;

-         по області використання: ділові, учбові, виховні, розважальні;

-         по масштабах поширення: загальнолюдські, континентальні, регіональні, національні, колективні, сімейні, особисті;

-         за формою прояву: когнітивні, поведінкові, атрибутивні;

-         за формою дії: емоційні і раціональні;

-         по засобах вираження: літературні, ігрові, образотворчі, танцювальні, пісенні, архітектурні, скульптурні, виробничі, управлінські.

Щоб зрозуміти механізм функціонування суспільства як комунікативної системи формування людини й особистості, необхідно знову повернутися до ідей Н. Лумана. Згідно з його поглядами, будь-яка комунікація прив'язана до свідомості. Без неї вона неможлива. Але свідомість не є ні "суб'єкт" комунікації, ні – в якому-небудь іншому сенсі – її "носій". Системи свідомості і системи комунікації еволюційно налагоджені одна на одну, що дозволяє їм взаємно координуватися у процесі функціонування. "Структурне стикування через мову систем комунікації з системами свідомості, – підкреслює Н. Луман, – а також систем свідомості з системами комунікації має дуже серйозні наслідки для структурної побудови відповідних систем, тобто для їх морфогенезу, для їх еволюції. Інакше, ніж система свідомості, яка здатна до чуттєвого сприйняття, комунікація може бути афішована тільки свідомістю. Усе, що впливає на суспільство ззовні, не будучи комунікацією, повинно пройти через подвійний фільтр: свідомість і можливості комунікації" (11, с.228).

У той же час Л. Витгенштейн у своїх роботах відмічав, що людина "існує для себе" (усвідомлює себе) тільки тому, що вступає в мережу комунікативних зв'язків із іншими людьми. Цей комунікативний зв'язок він позначив як "форму життя". У розумінні Л. Витгенштейна будь-яка форма життя припускає деякий вибір на тлі надмірності з різноманіття ресурсів життя (наприклад, не все те їжа, що їстивне) [Див.: 86, с.75-320]. Такий підхід узгоджується з обґрунтованими Л. С. Виготським, М. М. Бахтіним, а пізніше і К. Леві-Стросом принципами дії механізму мислення. Суть його полягає в перетворенні екстракомунікації (деякій надмірності) в інтракомунікації – у внутрішній світ свідомості (наприклад, харчові переваги).

Кожному етапу розвитку людини відповідає своя система соціокультурної комунікації. У дитячому віці вона найбільш проста і складається усього лише з її спілкування з матір'ю (годування грудьми, сповивання, миття, ласки, одностороння мова) і ще двома-трьома близькими родичами (батьком, бабусею, дідусем, нянею). Надалі, у міру розвитку психіки дитини і розширення кола її спілкування (ясла, ровесники, сусіди), ускладнюються й комунікативні процеси, які вона може використовувати для взаємодії з оточуючими людьми і середовищем. Це, у свою чергу, сприяє подальшому формуванню когнітивних здібностей дитини. Причому тілесно індивід, що психічно еволюціонує в онтогенезі й епігенезі тільки тоді може опановувати всі духовні і матеріальні багатства людства, коли дозріє для сприйняття всього напрацьованого на конкретному історичному етапі розвитку суспільства різноманіття комунікативних феноменів.

Соціокультурна комунікація як зовнішня форма індивідуального соціокультурного генезису людини є механізмом соціалізації дитини як способу встановлення і підтримки нею зв'язку і взаємин зі спільностями людей, що її оточують. З'єднання процесів культурації і соціалізації й утворює ту систему аутопоетиса суспільства, в якій комунікація виконує функцію підтримки її генетичної і структурної цілісності.

Висновки. Суспільство і культура як фундаментальні складові соціального цілого відповідно є, кажучи словами Гегеля, його зовнішньою і внутрішньою формою. Звідси єдність і взаємозалежність першого і другого може бути виражено в категоріальних схемах "форма – зміст", "зовнішня – внутрішня", "існування – суть". При цьому суспільство забезпечує функціонування людини як колективної істоти, а культура спонукає її до індивідуації та індивідуалізації як способу оволодіння трансцендентними силами космосу. Аналогічно дії біологічного закону онтогенез розвитку організму людини (як, втім, і будь-якої іншої живої істоти) повторює основні етапи фізіологічного формування виду у філогенезі – на генетичному рівні будови культури як надприродної пам'яті людства діє закон – епігенез психічних здібностей індивіда повторює основні етапи становлення людей в антропосоціогенезі. При цьому "атомарною одиницею" сооціокультурної спадковості людства є культурген.

У процесі історичного розвитку відбувається природний відбір і формування з найбільш значущих культургенів "нуклеарної спіралі" соціокультурного генотипу людства і соціокультурного фенотипу конкретної народності або нації. Саме вони обумовлюють основні соціокультурні етапи становлення психічних здібностей індивідуума в епігенезі. Несвідомій пам'яті людини відповідає рівень епістемології архетипів у культурі. Свідомому рівню пам'яті людини в культурі відповідає рівень знань, норм і цінностей. Усі рівні природної пам'яті людини – генетичний, психічні (несвідомий і свідомий) – і відповідні їм рівні культури як соціальної пам'яті нерозривно пов'язані між собою. Через природну універсальність механізмів спадковості і природного відбору протягом життя декількох поколінь людей відбувається імпринтінг культурних інновацій не лише в соціокультурні, але і, як стверджують російські учені Ф. Фогель і А. Матульський, у біологічні генокоди. На відміну від культури як внутрішньої форми соціальної реальності людства, що забезпечує спадкоємність її розвитку, структурну єдність компонентів (частин) і опрацювання оптимальних шляхів подальшої еволюції роду homo sapiens, суспільство як зовнішня форма "другої природи" забезпечує її організаційну цілісність і функціональну життєздатність. Найважливішим елементом у цьому плані є соціокультурні комунікативні процеси. Кожному етапу розвитку людини відповідає своя система комунікації. У дитячому віці вона найбільш примітивна і складається усього лише з її тактильного спілкування з матір'ю (годування грудьми, сповивання, миття, ласки, одностороння мова) і ще двома-трьома близькими родичами (батьком, бабусею, дідусем, нянею). Надалі, у міру розвитку психіки дитини і розширення кола її спілкування (ясла, ровесники, сусіди), ускладнюються й комунікативні процеси, які вона може використовувати для взаємодії з оточуючими людьми і середовищем. Це, у свою чергу, сприяє подальшому формуванню когнітивних здібностей дитини. Причому тілесно індивід, який психічно еволюціонує в онтогенезі й епігенезі, тільки тоді може опановувати всі духовні і матеріальні багатства людства, коли дозріє для сприйняття всього напрацьованого на конкретному історичному етапі розвитку суспільства різноманіття соціокультурних комунікативних феноменів.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аболіна Т.Г. Исторические судьбы нравственности: филос. анализ нравственной культуры. — К: Либідь, 1992. — 195 с.

2. Аза Л.А. Воспитание как философско-социологическая проблема. — К.: Наук.думка, 1993. — 130 с.

3. Бахтин М.М. Эстетическое наследие и современность : Межвуз. сб. науч. тр. — Саранск: Изд-во Морд. ун-та, 1992. — 176 с.

4. Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. — М., 1991. – 276 с.

5. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии / Пер. с фр. — М.: Наука, 1991. — 572 с.

6. Крылова Н.Б. Эстетический потенциал культуры. — М.: Прометей, 1991. — 146 с.

7. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти : Навч. посібник. — К.: Центр «Магістр» Творчої спілки вчителів України, 1996. — 256 с.

8. Мартынюк И.О. Проблемы жизненного самоопределения молодежи. Опыт прикладного исследования. — К.: Наук. думка, 1993. — 116 с.

9. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: новый диалог человека с природой. — М.: Прогресс, 1986. — 431 с.

10. Рудницька О.П. Формування музичного сприйняття в системі розвитку педагогічної культури майбутнього вчителя : Автореф. дис. … д-ра пед.наук. — К, 1994. — 42 с.

11. Социологические проблемы художественной жизни : Сб. ст. к обоснованию программы социологического исследования. — М., 1993. — 191 с.

 

Український науковий журнал "Освіта регіону:

Політологія. Психологія. Комунікації" №2, 2012

автор: Віктор Махінов, кандидат педагогічних наук, професор Університету „Україна”

видання: Український науковий журнал «Освіта регіону: Політологія. Психологія. Комунікації» №2, 2012, час видання: 2012

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


10/10/2012