Складові безпекового імперативу та стилістика перформенсу сучасної української політики

Складові безпекового імперативу та стилістика перформенсу сучасної української політики

 

Ігор Хижняк, доктор історичних наук, професор,

доктор політичних наук, професор політології,

завідувач кафедри міжнародної інформації Університету «Україна»

 

Анотація. Розглядається стилістика дії безпекових імперативів в сучасному українському соціумі.

Ключові слова: постачання газу, зарубіжні інвестиції, корупційна компонента, багатовекторність, різнозбалансована політика, безвекторність, системний аналіз.

 

Аннотация. Рассматривается стилистика действия императивов безопасности в современном украинском социуме.

Ключевые слова: поставка газа, зарубежные инвестиции, коррупционная составляющая, многовекторность, разносбалансированная политика, безвекторность, системный анализ.

 

Summаry. The style of actions of security imperatives in contemporary Ukrainian society is under consideration.

Key words: gas supply, foreign investments, corruptional component, multivectorial poliсy, diversified balanсed poliсy, vectorless poliсy, system analysis.

 

Питання безпеки особливо останнім часом одержали як дуже широку пресу, так і надто розлоге висвітлення у вітчизняних засобах масової комунікації. Спонукала до цього ціла низка різнопорядкових чинників, диверсифікація яких просто вражала. І стосувалось це, насамперед, поняття суверенітет, яке, як відомо, було вперше введено у науковий обіг у 1576 р. французьким юристом Жаном Боденом. Воно означало верхову владу, яка у державі належала, на думку Бодена, крім Бога ще й народу та аристократії. У сучасний же період згідно з Конституцією України суверенітет ототожнюється з владою народу і є базовою одиницею виміру безпекової складової держави. Функціонально забезпечення дієвості суверенітету лежить у межах політичного виміру. Тому саме політична складова набула особливої ваги в контексті реалізації стилістики свого перформенсу. Отже, зв’язка безпекової складової і її політичного забезпечення лежить в основі успішного функціонування будь-якої сучасної держави. У нашому подальшому аналізі ми визначимо цей феномен терміном «безпековий імператив».

Отже, сфера економіки. Тут пріоритетна ознака базової проблеми, а саме безпековий імператив першого порядку зосереджена на газовій складовій. Першим же наголосом у заяві А. Клюєва при переході з посади першого віце-прем’єра на позицію секретаря РНБО від 21 лютого 2012 р. стало питання газових розрахунків із Росією. Тому, що енергетична безпека – це наявність економічного суверенітету країни у забезпеченні себе паливно-енергетичними ресурсами.

А сучасний етап розвитку світової енергетики характеризується поглибленням розривів між енергоспоживанням та розвіданими ресурсними базами енергетичного палива, вичерпуванням запасів ресурсів за умов зростання обсягів споживання енергії, а також і підвищенням актуальності проблеми кліматичних змін [1; с. 18-25].

Україна перебуває в монопольній залежності від постачання енергоносіїв із РФ. Така ситуація склалася протягом останнього часу. Ще на початку 1990-х рр. Україна мала прямі контакти на постачання газу із країн Центральної Азії. На переробку надходила нафта з Казахстану. Нині ж у зовнішніх постачаннях енергоносіїв – 100% російського газу, нафти та ядерного палива.

Україна навіть у позиції провідної транзитної країни у постачанні вуглеводнів до ЄС все ж перебуває в залежності від інтересів північного експортера енергоресурсів.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) України також перебуває у кризовому стані. У рейтингу Всесвітньої конкурентоспроможності економік Україна посідає 54 місце із 55 країн, і головною причиною цього експерти визначають саме високу енергоємність національної економіки. Так, енергоємність ВВП України 0,62 кг у.п./грн, що більше ніж удвічі перевищує аналогічний середньоєвропейський показник [2].

Розвиток газового ринку України – одна з фундаментальних основ енергетичної безпеки держави. Насамперед це стосується як стану сучасного вітчизняного газового сектору, його високої імпортозалежності, низького рівня інвестиційної діяльності, викривленої цінової політики, так і невідповідності ринковим вимогам та євростандартам нормативно-правової бази роботи газового сектору. А у структурі енергоспоживання частка природного газу в Україні протягом останніх років знаходиться на рівні 40-47% [3]. Найбільшими споживачами природного газу є населення, компобутком (29,6%), а також електроенергетика, металургія, хімічна промисловість. Правда споживання газу в Україні зменшилось за останні 5 років з 76,4 млрд. м3 у 2005 р. до 47 млрд. м3 – у 2009 р. Низхідні показники останніх років пояснюються спадом виробництва у промисловості та відносно м’якими зимами.

Україна має 4 родовища природного газу, що мали початкові видобувні запаси на рівні 100 млрд. м3 (Шебелінське, Яблунівське, Єфремівське, Західно-Хрестищинське). Знаковим є те, що їхні запаси швидко вичерпуються, тому конче важливим видається освоєння нових покладів газових ресурсів. Одними з найбільш перспективних регіонів вважаються шельфи Чорного та Азовського морів [4].

За обсягами споживання блакитного палива Україна посідає 6 місце у світі і 3 за обсягом його імпорту. За останній період щорічна закупівля складала близько 60 млрд. м3 газу (80% від загального обсягу споживання). Ситуація ускладнюється ще й тим, що монолізованим постачальником газу до України нині є РФ (до 2006 р. Україна імпортувала газ із РФ та Туркменістану) [5; с. 10].

У 2009 р. між ВАТ Газпром і НАК «Нафтогаз України» підписано договір про купівлю-продаж газу на 2009-2019 рр. А у 2011 – початку 2012 рр. ціна на російський газ складала вже 416 дол. США за 1000 м3, а на кордоні її вартість почала переважати суму більше ніж у 500 дол. США за 1000 м3 (560 дол. США). Зрозуміло, що такі ціни є зовсім неприйнятними для подальшого розвитку російсько-українських газових відносин. І навіть у виступі по українському телебаченні у програмі «Свобода слова» 20.02.2012 р. новоспеченого голови російської Держдуми С. Наришкіна щедро приправленого надто оптимістичними заявами і солодкоголосими обіцянками у «довічному братерстві і дружбі», не змогло затьмарити реальної проміжної стилістики перформенсу російської політики «тандему Путін-Медведєв» (принаймні до виборів 4.03.2012 р. в Росії), спрямованої на очевидне «перетримування невизначеності» методів тарифного регулювання цін газових поставок в Україну. А це вже свідчить про невдало закамуфльований національний егоїзм нашого північного сусіда, що і є базовою компонентою у політиці по відношенню до України, і який ненав’язливо, але постійно нагадує, що дружба між двома братніми народами варта грошей, і грошей немалих.

На сьогоднішній день для України вкрай важливим є забезпечення енергетичної безпеки, що є важливою складовою економічного суверенітету, створення власного енергетичного сектору на базі своїх можливостей, а також мінімізація залежності від зовнішньоекономічного впливу імпортерів енергоресурсів.

Безпековий імператив другого порядку стосується проблем та тенденцій розвитку взаємовідносин між Україною та Росією. Спроби закласти нові засади фундаменту відносин між двома державами були імплементовані ще наприкінці горбачовського періоду. У серпні 1990 р. члени українського парламенту, об’єднані у Народну Раду, та їх російські достойники з блоку «Демократична Росія» підписали «Декларацію принципів» міждержавних відносин між Україною та РРФСР», яка базувалась на деклараціях про державний суверенітет. Цей документ підтвердив безумовне визначення України та Росії як суб’єктів міжнародного права, «суверенну рівність» обох країн; невтручання у внутрішні справи одна одної і відмову від застосування сили в їхніх відносинах; непорушність існуючих держав кордонів між Україною та Росією і відмову від будь-яких територіальних претензій; гарантування політичних, економічних, етнічних і культурних прав представників народів РРФСР, що проживають в Україні.

З моменту встановлення дипломатичних відносин між Україною та Росією укладено 240 міждержавних та міжурядових документів, що охоплюють усі напрями двостороннього співробітництва [6].

Базовим вразливим місцем російсько-українських відносин останніх років залишається проблема Криму та Чорноморського флоту. Проблема півострова має два можливі аспекти, між якими існує «непрохідна стіна», що розводить у різні боки столиці обох держав. Перший стосується легітимації перебування Криму в складі України. В Росії і досі «есть мнение», що територію півострова до складу території України було передано волюнтариським партійним одноосібним рішенням М. Хрущова в 1954 р., всупереч волі російської сторони. Другий – базується на специфічних рисах сучасного етнічного складу Криму. Згідно даних Всеросійського перепису населення 2001 р., на території АРК проживають 58% росіян і 24% українців [7].

Очевидним є також і те, що протягом розгортання «конфлікту інтересів» між обома сторонами Росія постійно намагалась використати Крим як «розмінну монету» в перемовинах про флот. Хоча Чорноморський флот, і вже досить давно втратив своє стратегічне значення, все ж для обох зацікавлених сторін він все-таки становить певний політичний інтерес. Адже і досі він налічує 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак і 85 гелікоптерів палубної авіації – майже 10% усього флоту колишнього Радянського Союзу вартістю понад 80 млрд. дол. США [6].

«Кримський» конфлікт, що вирішувався протягом тривалого часу, на даний момент підкріплений харківською угодою 2 квітня 2010 р. Хоч остання викликала в Україні досить відчутний опір як з боку парламентської опозиції, так і чисельних інституцій громадського суспільства України, все ж його валідність має документальне підтвердження терміном до 2042 року. Правда, з іншого боку, поступка, на яку пішли вітчизняні інститути законодавчої влади, суперечить існуючій конституційній нормі, яка забороняє існування і розташування будь-яких військових баз, у тому числі і російських, на території України. Ситуація, що виникла, свідчить про очевидну контроверсійність національних інтересів обох держав.

Не менш дражливою проблемою духовно-культурного суверенітету, що посідає пріоритетне місце у складовій безпекового імперативу, є питання російської мови в Україні. Росія на офіційному рівні проводить політику пропаганди, впровадження та підтримки російської мови за межами своїх кордонів. Доказом цього є те, що в 2007 р. було прийнято рішення збільшити кількість осередків російських центрів на території України. Зокрема, згідно планів федеральної цільової програми «Російська мова на 2006-2010 роки», доля осіб, які вільно володіють російською мовою загалом по країнах СНД має складати 40% [8]. І, як свідчить розвиток сучасних подій, ця програма успішно втілюється в практику.

Безумовно очевидним є те, що законопроект про мови в Україні за своїм характером є контрпродуктивним. І на сьогоднішній день курс на формалізацію російської мови в Україні є з одного боку політично кон’юнктурним, а з іншого – непродуктивним з точки зору його реальної імплементації. Зараз, коли він виступає в ролі преміум сегменту в політичному протистоянні між владою і опозицією, проглядаються принаймні два підходи до його остаточного усвідомлення: подальша його оптимізація і свідоме використання його в політичному середовищі в результаті може стати тією горючою сумішшю, що здатна запалити український соціум; зважена, науково досліджена й обґрунтована політика культурної ідентичності в змозі запропонувати формулу лінгвістичного компромісу, яка назавжди виведе цю проблему за рамки її політичної задіяності.

Російська федерація підтримує цілу мережу організацій, які опікуються зв’язками з етнічними росіянами поза межами Росії. У свою чергу, офіційний Київ висловлював своє занепокоєння діяльністю таких установ, як Інститут країн СНД, чий голова К. Затулін був навіть визнаний персоною нон-грата за втручання у внутрішні справи України і заклики до порушення територіальної цілісності країни.

Потужним інструментом просування ідеологеми «Російського миру» через постійні візити в Україну голови православної церкви Московського патріархату і трансляція цих відвідин через засоби масової комунікації являє собою базовий і дієвий засіб передачі інформації, визначеної в Москві й одночасно «є своєрідним соціально-інформаційним полем політики, що поєднує всі компоненти політичної сфери суспільства та структурує політичну діяльність» [9; с.68]. Відповідно духовно-культурний суверенітет у контексті безпекового імперативу може виступати в такому випадку як суб’єкт впливу з боку різного роду політично ангажованих ЗМІ, так і у певних ситуаціях виконувати відведену для нього ззовні «функцію ланцюга» передачі політичного повідомлення до суб’єктів політики.

Зараз, як відомо, існують держави, що за своїми розмірами та потенціалом переважають інші, а безпекова складова є похідною величиною державного суверенітету, то згідно визначення швейцарського юриста XVIII ст. Емеріка де Ваттеля, що вважається класичним на Заході: «Будь-яка нація, яка сама управляє собою у різноманітних формах незалежно від першого ліпшого іноземного правління, є суверенною державою. Її права природнім чином кореспондуються з правами кожної іншої держави» [10; p. 18].

Тут мова йде про зовнішній суверенітет. І дійсно, якщо внутрішній суверенітет – це необмежена влада, то звідси згідно логіки слідує, що суверенні держави мають бути рівні у своїх взаємовідносинах. Адже, якщо вони не рівні і кожна інша держава може впливати і втручатись у внутрішні справи іншої, внутрішній суверенітет останньої автоматично ставиться під питання. Отже, з принципу рівності слідує і принцип невтручання у внутрішні справи інших держав, незалежно від їх розміру і воєнної міці.

Тому досить важко, виходячи з вищезазначеного, дійти до згоди у спірному питанні, що стосується НАТО. Вступ України до НАТО надто негативно сприймається політичною елітою РФ і викликає з її боку відповідну реакцію, яка, без сумніву, аж ніяк не буде зорієнтована на зміцнення національної безпекової складової України. Східні регіони України хвилює розрив економічних зв’язків із Росією. Україна має більш значні торговельні обороти не з державами НАТО, а саме зі своєю північною сусідкою. Ось чому варто очікувати, що все це може стати підґрунтям навіть для виникнення можливого воєнно-політичного протистояння [11].

Під час саміту країн НАТО 2-4 січня 2008 р. у Бухаресті (Румунія) тодішній ще президент Росії Володимир Путін у приватній розмові з попереднім президентом США заявив: «Ти ж розумієш Джордже, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» [12].

Настільки аррогантна позиція знову обраного російського президента по відношенню до своєї «братньої» сусідньої держави недвозначно вказує на реальне спрямування системного українського вектора зовнішньополітичної діяльності, яке сповідує нинішнє керівництво «першопристольної». І навіть зовнішнє «про людське око» дистанціювання від провладної партії «Єдина Росія» першої особи в Москві красномовно свідчить про те, що «Єдинороси» – партія ні в якому разі не ідеологічна, а реально функціональна, і Путін імпліцитно постійно присутній над нею. Більше того, експліцитно вона виступає як латентний інструмент та дієвий політичний механізм матеріалізації його волі. Ось чому, коли у відносинах між двома суверенними державами присутні заміна економіки на політичні поступки, то безпекова складова однієї з них характеризується у політичній лексиці як васалітет.

Наступним безпековим імперативом тепер уже третього порядку в сфері економіки є проблема корінної модернізації народного господарства України. Тут у найбільш стислому вигляді необхідно зазначити таке: консервативна модернізація країни, очевидно, в сучасних умовах не проходить. А саме така дійсна модернізація як перехід від традиційного індустріального суспільства до стадії постіндустріального розвитку, на жаль, у сучасних умовах виглядає як примарна мета, що поки зовсім не на часі. Така ж економічна ознака безпекового імперативу третього порядку як надання кредитів від зарубіжних інвесторів складає ще одну складову безпекового імперативу в межах перформенсу сучасної української політики. Адже не є секретом, що т.з. зарубіжні інвестиції надходять в Україну, головним чином, з Кіпру, де зосереджена значна маса коштів українського олігархічного капіталу, яка свідомо виводиться за кордон, навмисно запобігаючи усіляких митних зобов’язань, і при цьому, перш за все, нехтуючи соціальною відповідальністю великого приватного бізнесу перед своєю нацією. А сам феномен славнозвісного Євро-2012 р. та виділення на нього 12 млрд. гривень із державного бюджету на не зовсім зрозумілі перспективи всієї створеної до футбольного чемпіонату інфраструктури, виглядає як непродумана до кінця акція, наслідки від якої, принаймні на сьогоднішній день, є вищою мірою туманними і невизначеними. Не хочеться зараз думати про подібні приклади, що подала Греція, яка була організатором Олімпіади 2004 р., а зараз потерпає від найжорстокішої фінансової кризи за всю свою історію і практично знаходиться на межі дефолту і виходу з лав європейського співтовариства.

Безпековий імператив четвертого порядку в Україні стосується корупційного компоненту. Про це багато написано і сказано, тому тут необхідно зазначити в якості summаry згаданої проблеми, що оксамитова боротьба з цією самою корупцією тільки продовжує її плодити і примножувати. А потужна піар-кампанія з цього приводу, що втілюється в реальну дію, є не чим іншим, як тотальним і всеохоплюючим прикриттям фундаментальної корупційної схеми, в якій задіяна сама влада.

Чи не найбільш відчутною складовою корупційного компоненту, особливо для пересічних громадян України в межах безпекового імперативу четвертого порядку є константне підвищення цін, що стало перманентною рисою нашого повсякденного життя. Саме з цим нам доводиться зіштовхуватись на кожному кроці. Насамперед слід зазначити, що підвищення цін – це коли держава не в змозі забезпечити баланс між витратами, споживанням та відтворенням, а також не тільки наявністю, а і просто засиллям монополій. Прикладом цього, зокрема по Києву, у сфері торгівлі, є реальне захоплення продовольчої мережі цілою низкою новостворених супермаркетів: «Велика кишеня», «Сільпо», «Мегамаркет», «Billa» та інших, які «довели» свою безальтернативність, а головне цінову «незамінність» за рахунок поглинання чисельних місцевих гастрономів, булочних, спеціалізованих магазинів по продажу м’яса, молока, сиру, ковбас та інших продтоварів першої необхідності – таких звичних, дешевих, а головне доступних для всіх киян. А це означає, що всі інші у пріоритетних галузях роздані тільки для своїх. А монополізація неодмінно й обов’язково призводить до підвищення цін у порівнянні до цін, насамперед, ринкових. Зазначене автоматично підтверджує постулат – усілякі блага та заохочення для своїх, а закон та його беззастережна дія для всіх інших, що залишились.

У сфері політики ознакою безпекового імперативу п’ятого порядку виступає зовнішня міждержавна діяльність України. В період правління адміністрації Кучми у фаворі була т.з. багатовекторність. Зараз стилістика влади і відповідно її перфоменс у сфері національної політики на міжнародній арені кореспондується з дещо іншим підходом, що був озвучений у вітчизняних ЗМІ представниками партії регіонів (нардепом Надошею) і був сформульований із використанням терміну різнозбалансована політика. У той же час президент України Віктор Янукович у своєму виступі 7.04.2011р. характеризував як базовий принцип зовнішньополітичної діяльності української держави концепцію національного прагматизму, або іншими словами безвекторність. У такій контроверсійності та очевидній невизначеності ще належить розібратись фахівцям та експертам у галузі теорії міжнародних відносин. А поки що декларування орієнтації на європейський вибір і одночасне надто активне розігрування, для прикладу, «китайської карти» дуже вже нагадує раніше всіляко розкритиковану багатовекторність. Наслідки надмірного захоплення східним вектором можна окреслити тільки одним прикладом реалізації китайської допомоги африканським країнам. Там, для роботи китайських радників у західних регіонах континенту по добутку нафти у місцях розробки відповідних проектів було задіяно крім значної кількості китайських робітників ще й 4 тисячі китайських вояків (так би мовити для захисту), повністю озброєних згідно зі службового розкладу [13].

Це ще далеко неповний перелік безпекових імперативів різних порядків, що є характерними ознаками стилістики перформенсу сучасної української політики. Сюди перш за все слід віднести такі галузі, як «безпросвітна освіта» (ця промовиста назва досить широко використовується зараз у громадянському суспільстві в Україні), охорона здоров’я, збереження навколишнього середовища, реалізація вже добре відомих різногалузевих реформ, а також 21 пункт трансформації українського соціуму і багато чого іншого.

Як відомо політика – це не ідеальні, а оптимальні рішення, а історія шанує вчинки, а не розмови. А державна політика є концентрованим виразом моральності, що домінує у даний момент у суспільстві. Ось чому вирази «системний підхід», «системне осмислення», «системне вирішення» тощо без дійсного наукового розуміння й усвідомлення сутнісних характеристик цього дуже полісемічно місткого поняття по забезпеченню безпеки України перетворює його в демагогічний камуфляж, небажання робити реальні кроки по її, безпеки, забезпеченню.

Висновки: Як приклад вищезазначеного слід навести системну наукову дефініцію того, що відбувається зараз в Україні з точки зору розуміння структури дії її безпекових імперативів: вона являє собою складно організовану стохастичну систему. Її дослідження потребує додаткового розгляду проблем організації та ролі конфліктів у цих процесах. У таких системах закони системного детермінізму діють далеко не завжди. Тому дії принципів детермінізму змінюються періодами наростання флуктуацій, які наближають систему до точки біфуркації. А в межах цієї точки поведінка системи змінюється непередбачено [14]. Тому навіть мінімальні зміни у структурі безпекових імперативів України здатні здійснити вирішальний вплив на її подальший розвиток.

 

Список використаних джерел

1.  Горбулін В.П. Енергетична безпека України: розірвати замкнене коло / В. П. Горбулін // Національна безпека: український вимір. – 2009. - №3. – С. 18-25.

2.  Розпорядження від 19 листопада 2008 р. №1446-р. Про схвалення концепції Державної цільової економічної програми енергоефективності на 2010-2015 роки.

3.  Statistical Review of World Energy 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//www.bр.com.

4.  Національна безпека та оборона // Український центр економічних та політичних досліджень ім. О. Розумкова. – 2008. - №8.

5.  Вітренко Ю. Економічне обґрунтування розрахунку ставки транзиту та вартості імпортного газу / Ю. Вітренко // Дзеркало тижня. – 2008. - №2. – С. 10.

6.  Відносини України з державами СНД. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//ebk.net.ua./

7.  Автономна Республіка Крим. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//uk.wikipedia.org/.

8.  Російсько-українські мовні зв’язки. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//uk.wikipedia.org/.

9.  Бебик В.М. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія, технології, технологія паблік рілейшинз : Монгр. – К.: МАУП, 2005 – 440 с.

10. Emer de Vattel. Le droit des gens, ou Principes de la loi naturelle. – Vol. 1. 1758. – P. 18. -[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//oll.libertyfund.org./index.php?option=com_staticxt&staticfile=show.php%Ftitle=1051&Itemid=28.

 11. Недоліки членства у НАТО. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//localhost.

12. Українсько-російські відносини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//uk.wikipedia.org/.

13. China National Weekly English News. Review // Government documents. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//bjrewiew.com.cn/document/node10104htm.

14. Easton, David. A System Analysis of Political Life. – New York: John and Sons, Inc., 1967. – 507 p.

 

Український науковий журнал "Освіта регіону:

Політологія. Психологія. Комунікації" №2, 2012

автор: Ігор Хижняк, доктор історичних наук, професор, доктор політичних наук, професор політології, завідувач кафедри міжнародної інформації Університету «Україна»

видання: Український науковий журнал «Освіта регіону: Політологія. Психологія. Комунікації» №2, 2012, час видання: 2012

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


09/10/2012