Теоретико-методологічні засади дослідження політико-комунікаційної сфери суспільства

Теоретико-методологічні засади дослідження політико-комунікаційної сфери суспільства

 

Вікторія Бокоч, аспірантка кафедри суспільно-політичних наук,

глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

 

УДК 329.05

 

У даній статті розглядаються теоретико-методологічні проблеми становлення політико-комунікаційної праксеології як напрямку політичних наук.

Ключові слова: політико-комунікаційна праксеологія, методологія і методи політико-комунікаційної праксеології.

 

В данной статье рассматриваются теоретико-методологические проблемы становления политико-коммуникационной праксеологии как направления политических наук.

Ключевые слова: политико-коммуникационная праксеология, методология и методы политико-коммуникационной праксеологии.

 

In this article we consider the theoretic and methodology problems of political-communication praсseology becoming as an autonomy field of political science.

Key words: political-communication praсseology, methodology and methods of political-communication pracseology.

 

Дослідження суспільної сфери потребує вивчення й аналізу соціально-політичних, соціально-економічних, соціально-психологічних та інформаційно-комунікаційних процесів, які мають реальний вплив на політичне життя суспільства [1; 2; 4; 5; 13; 20; 25].

Відтак у рамках політичного маркетингу набуває важливого значення політико-комунікаційна праксеологія, під якою розуміють міждисциплінарний напрям політичних наук, котрий досліджує практичні проблеми вивчення, аналізу і менеджменту політико-комунікаційної сфери суспільства [1].

Своєю чергою, під політико-комунікаційною сферою суспільства розуміють інтегральну, матричну, взаємозалежну сукупність політико-комунікаційних структур, політико-комунікаційних відносин, політичної свідомості і політико-комунікаційної діяльності [1; 4; 18].

Враховуючи соціально-правові, соціально-економічні, соціально-політичні і соціально-психологічні аспекти менеджменту і маркетингу політико-комунікаційної сфери суспільства, відповідно виокремлюють соціально-правові, соціально-економічні, соціально-культурні і соціально-психологічні види політико-комунікаційної праксеології.

На основі урахування структурно-ієрархічних рівнів політико-комунікаційного менеджменту соціально-правова політико-комунікаційна праксеологія має використати методологічний і методичний і потенціал таких галузей інформаційного права:

глобальне інформаційне право (формується на грунті міжнародного права);

цивілізаційно-територіальне інформаційне право (базується переважно на релігійних засадах: іудео-християнське, православне, буддиське, ісламське тощо);

– державно-національне інформаційне право (інформаційне право націй-держав – за аналогією із господарським, цивільним чи кримінальним правом);

регіональне інформаційне право (інформаційне право регіону, наприклад, Євросоюзу);

інформаційне право місцевого управління та самоврядування (інформаційне право органів місцевого управління та самоврядування в галузі соціальних комунікацій) [7; 13; 15; 21].

Соціо-економічна політико-комунікаційна праксеологія повинна користуватися методологічними і методичними наробками економічного регулювання політико-комунікаційної діяльності суспільства, оскільки інформаційно-комунікаційний сектор економіки (виробництво, зберігання, обробка, передача і споживання інформації) є одним із найважливіших видів суспільної діяльності, який виступає рушійною силою науково-технічного, соціально-економічного і культурно-освітнього прогресу [3].

Соціо-культурна політико-комунікаційна праксеологія, насамперед, має скористатися методологічнми та методичними підходами, напрацьованими в дослідженнях політичних культур різних суспільств, які регламентують політичну сферу своїх суспільств соціально-комунікаційними нормами-регуляторами (традиціями, звичками, релігійними, етнічними, регіональними, локальними та іншими груповими нормами).

Зокрема, політико-комунікаційна праксеологія повинна реалізовуватися через вивчення, аналіз та управління функціонуванням наведених нижче секторів політичної культури суспільства:

політико-комунікаційної культури функціонування суспільних структур:

– електоральної (технологій та процедур формування керівних органів);

– сприйняття та врегулювання соціально-політичних конфліктів;

– ухвалення і реалізації важливих суспільних рішень.

політико-комунікаційної культури суспільних відносин:

– міжособистісних;

– групових і міжгрупових;

– міждержавних;

– ієрархічних (індивід – група – держава);

політико-комунікаційної культури суспільної свідомості:

– цінностей, традицій, звичаїв, соціальних норм;

– уявлень та переконань;

– настанов;

політико-комунікаційної культури суспільної діяльності:

– бюрократичної (апаратної);

– депутатської (професійної і громадської) діяльності;

– економічної діяльності;

– політичної (професійної і громадської) діяльності;

– загально-громадської діяльності [2; 8; 25].

Соціо-психологічна соціально-комунікаційна праксеологія, на нашу думку, найкраще зможе допомогти у реальній суспільно-політичній діяльності завдяки вивченню та аналізу структури і специфіки суспільної свідомості суспільства в цілому, і, зокрема, суспільної свідомості великих соціальних груп, таких як етноси, класи, еліти, а також окремих індивідів, що належать до даного суспільства.

У цьому контексті треба мати на увазі, що буденна суспільна свідомість зазвичай характеризується несистематизованістю, фрагментарністю, суперечливістю, емоційністю та інерційністю і віддзеркалюється через соціальну психологію.

А науково-теоретична суспільна свідомість носить цілісний, систематизований та прогностичних характер і віддзеркалюється через ідеологію [3; 5; 6].

В цілому ж, на нашу думку, політико-комунікаційна праксеологія повинна спиратися на методологічні та методичні розробки в галузі інформаційно-комунікаційного менеджменту, політичного маркетингу і менеджменту, теорії та історії соціальних комунікацій, паблік рилейшнз і т.ін.

Політико-комунікаційні аспекти функціонування суспільної сфери, зокрема, суспільно-політичне життя і суспільно-політичний процесс можуть бути досліджені через такі ключові категорії, як політичні ідеологеми та міфологеми, що взаємно доповнюють і водночас спеціфічно конкурують між собою.

Політичні ідеологеми мають ціннісну, раціональну природу уявлення про побудову майбутнього життя суспільства певними політичними силами і соціальними групами.

Сучасні дослідники, зокрема, виокремлюють такі види політичних ідеологем:

– глобальні політичні ідеологеми (демократичні, тоталітарні, глобалістські, антиглобалістські і т.ін.);

– ідеологеми політичного розвитку суспільно-державних інституцій (консерватизм, неоконсерватизм, лібералізм, неолібералізм, соціал-демократія, комунізм, націонал-демократія, анархізм, фашизм, фундаменталізм, лівий і правий радикалізм);

– прикладні політичні ідеологеми (є специфічною комбінацією різних видів політичних ідеологем).

Досліджуються політичні ідеологеми через процедури вивчення політичних цінностей, співвідношення ролей держави, соціальних груп та індивідів, форм та методів організації та функціонування структур політичної влади, ставлення певних суб’єктів політики до основних суспільних інститутів, пропонування суб’єктами політики власного бачення шляхів майбутнього розвитку суспільства та методів реалізації намічених політичних цілей тощо.

Політичні міфологеми, з одного боку, виникають внаслідок фрагментарності і недостовірності отримуваної громадянами інформації, з іншого боку, в результаті здійснення та реалізації певних цілей і методів інформаційно-комунікаційного менеджменту, який полягає в конструюванні та нав’язуванні громадській думці певних моделей політичних іміджів та маніпуляцій політичною свідомістю з боку суб’єктів влади і політичного процесу.

Досліджуються політичні ідеологеми та політичні міфологеми через відповідні методологічні процедури: ідеологеми – на основі конкретного, раціонального аналізу змісту суспільних (політичних, правових, економічних) документів, а міфологеми – через вивчення настанов суспільної свідомості.

У першому випадку політична комунікація здійснюється на рівні конкретних суб’єктів політичної діяльності (парламенту, уряду, політичної партії, громадської організації), закінчується ухваленням документу, де чітко виписані певні ідеологічні настанови вказаних суб’єктів політики з того чи іншого питання суспільного життя.

У другому випадку ми можемо говорити про стохастичний, вірогідний і неоднозначний характер цих настанов суб’єктів політики, позаяк громадська думка в жодному суспільстві, за жодних умов не може бути одностайною, навіть, якщо характер політичного режиму і не дозволяє її публічно (у т.ч. через масс-медіа) висловлювати.

Зрозуміло, що методи дослідження настанов політичної свідомості є відмінними від дослідження змісту політичних документів, проте об’єднує їх схожа методологія аналізу політичних комунікацій.

 

Види і форми політикоомунікаційного аналізу

Під аналізом політичних комунікацій ми будемо розуміти систему організаційно-методологічних і методичних процедур дослідження політико-комунікаційної сфери суспільства, які дозволяють отримувати науково-обгрунтовані дані про політико-комунікаційні структури, політико-комунікаційні відносини, політичну свідомість і політичну діяльність суб’єктів політичного життя для їх подільшого використання у реальній суспільно-політичній практиці.

З точки зору якості і глибини аналізу виокремлюють такі види аналізу політичних комунікацій: пошуковий, описовий і змістовний [10; 14; 17].

Пошуковий аналіз політичних комунікацій проводиться на попередніх етапах політико-комунікаційних досліджень – за спрощеною методологічною схемою, обмеженим за часом і можливостями методичним інструментарієм і полягає у виявленні певних засадничих, принципових моментів при уточненні об’єкта та предмета подальших широкомасштабних політико-комунікаційних досліджень.

Цей вид політико-комунікаційного аналізу може здійснюватися шляхом експертного опитування, інтерв’ю, пілотного анкетування, вивчення документів, експрес-опитування тощо.

Описовий аналіз політичних комунікацій завжди проводиться за повною програмою і ґрунтується на методологічно і методично апробованих політико-комунікаційних технологіях. Використовується при вивченні характеристик і динаміки поведінки суб’єктів політичної комунікації, таких широкомасштабних подій і явищ як президентські, парламентські чи місцеві вибори, референдуми, кризові, конфліктні ситуації, соціальні, економічні, релігійні чи освітні реформи і т.ін.

Даний вид політико-комунікаційного аналізу дозволяє здійснити поетапну чи порівняльну оцінку і зіставлення особливостей суб’єктів політичних комунікації, інформаційно-комунікаційних подій і явищ з точки зору дослідження наявності чи відсутності зв’язків між ними, тенденцій і напрямків розвитку тощо.

Змістовний аналіз політичних комунікацій дає можливість не тільки описувати структурні елементи політико-комунікаційної сфери суспільства та зв’язки між ними, але й здійснювати під час змістовного аналізу пошук причин тієї чи іншої поведінки та дослідження якісних характеристик суб’єктів політичної комунікації, причин виникнення та еволюції тих чи інших подій і явищ політико-комунікаційної сфери суспільства.

Даний вид політико-комунікаційного дослідження спрямований на комплексне, системне вивчення сукупності чинників політико-комунікаційної сфери суспільства, виокремлення та класифікацію факторів (основні – неосновні, тимчасові – усталені, контрольовані – неконтрольовані, керовані – некеровані) та дослідження взаємного впливу згаданих факторів на стан та розвиток політико-комунікаційної сфери суспільства.

З точки зору аналітичної практики виокремлюють такі форми аналізу політичних комунікацій: ситуаційний, стратегічний і ціннісний.

Ситуаційний аналіз політичних комунікацій проводиться при потребах розробки послідовності дій у контексті конкретної, обмеженої в часі і просторі ситуації. Здійснення такої форми аналізу вимагає чіткого розрахунку і максимального прагматизму, необхідності вироблення рекомендацій максимального досягнення поставлених цілей із мінімальними матеріальними, фінансовими, інформаційними, людськими та іншими ресурсами.

Мистецтво ситуаційного аналізу політичних комунікацій полягає в системному розгляді конкретної проблеми через призму дослідження причин виникнення даної проблеми, окреслення кола інтересів суб’єктів політичної комунікації.

Ефективна реалізація ситуаційного аналізу може бути здійснена на основі обробки великої кількості джерел інформації: статистичних, соціологічних, соціо-психологічних даних, експертих висновків фахівців з економіки, права, політології, історії, психології, інформаційних технологій і т.ін.

Стратегічний аналіз політичних комунікацій зорієнтований на конструювання моделей політичної комунікації, виявлення інформаційно-комунікаційних тенденцій та закономірностей політичного розвитку суспільства, які будуть домінувати в майбутньому політичному житті.

Для цієї форми аналізу характерні установки на використання методології, методики та евристичних можливостей однієї з суспільних дисциплін (економіки, політології, історії, соціології, права, культурології).

Предметом стратегічного політико-комунікаційного аналізу фахівці вважають, насамперед, дослідження політичного, економічного, історичного і культурного досвіду суспільства, які завжди мають певне ідеологічне і політико-комунікаційне забарвлення. Вказана форма політико-комунікаційної аналітики не вимагає від суб’єктів політичних комунікації негайних дій, проте, стимулює ухвалення стратегічних рішень, які матимуть реальні політичні наслідки лише в майбутньому.

Ціннісний аналіз політичних комунікацій опікується дослідженням базових цінностей конкретного суспільства та умов реалізації державної політики у сфері політичної комунікації. На відміну від попередніх форм політико-комунікаційного аналізу особлива увага в даному випадку звертається не на формування, а на оцінку й осмислення інформаційної політики суспільства.

У «політично старих» суспільствах, в яких базові політичні цінності не ставляться під сумнів, ця форма політико-комунікаційного аналізу практично не використовується. Натомість у динамічних суспільствах, які знаходяться в пошуках оптимальної моделі політичної комунікації, розуміння інформаційної політики як такої, зокрема, можливості ставити під сумнів базові цінності здійснення державної, політичної діяльності, є надзвичайно важливим та актуальним і з теоретичної, і з практичної точки зору.

Причиною необхідності здійснення таких політико-комунікаційних досліджень є те, що в перехідних суспільствах ситуаційний і стратегічний політико-комунікаційний аналіз не дають змоги адекватно пояснити всі особливості протікання життя у сфері політичних комунікацій. І ціннісна політико-комунікаційна аналітика сприяє доповненню відповідних знань, отриманих в наслідок застосування згаданих вище форм аналізу політичних комунікацій.

Ціннісний аналіз сфери політичних комунікацій суспільства не має чітких методологій і методик дослідження, оскільки ґрунтується на індивідуальному суспільному світогляді і досвіді авторів оціночних суджень, які не належать ні до влади, ні до наукових структур, залежних від державних структур.

Основні методологічні підходи в аналізі політичних комунікацій

1. Інституціональна методологія – характеризується застосуванням формально-правового аналізу процесів політичної комунікації. В рамках цього найстарішого методологічного підходу можна назвати такі напрямки:

– конституційні дослідження політичних комунікацій (на основі традиційного, правового аналізу політико-комунікаційних інститутів, який останнім часом прагнуть здійснювати в динаміці);

– державне управління політичними комунікаціями (здійснюється вивчення управлінських функцій державних структур у сфері регулювання політичних комунікацій);

– новий інституціоналізм політичних комунікацій (прагне доповнити компаративістське вивчення інформаційної політики у сфері політичних комунікацій і адміністративної поведінки дослідженнями неформальних політико-комунікаційних структур) [4; 6; 7; 13; 15].

2. Біхевіористична методологія – дає змогу здійснювати аналіз не стільки політико-комунікаційної діяльності держави, скільки політико-комунікаційну діяльність влади як такої та процеси здійснення політичних комунікацій шляхом спостереження за соціально-психологічною поведінкою та між персональною політичною комунікацією індивідів у формальних та неформальних групах. У межах цього методологічного підходу сформувалися такі напрямки аналізу:

– статистичні дослідження політико-комунікаційної діяльності;

– анкетні дослідження і опитування громадської думки;

– лабораторні експерименти;

– застосування теорії ігор у процедурах прийняття рішень у сфері політичних комунікацій.

Серед провідних методів біхевіористичного підходу в аналізі політичних комунікацій використовують:

– контент-аналіз (дозволяє робити кількісний аналіз змісту оприлюднених політичних текстів);

– фактор-аналіз (узагальнює, зводить безліч емпіричних даних до основних, які визначають базові характеристики суб’єктів політичних комунікації);

– порівняльний аналіз (встановлює закономірності у різних типах політичної комунікації);

– когнітивний карт-матричний аналіз (дозволяє дослідити, проаналізувати і спрогнозувати типові реакції лідерів та інших суб’єктів політичної комунікації на певні ситуації);

– психоісторичний метод (досліджується політико-психологічна поведінка суб’єктів соціальної комунікації протягом певного історичного періоду);

– психобіографічний метод (сприяє вивченню та аналізу психологічних характеристик політичної комунікації на основі дослідження біографічних даних політиків та їхнього оточення на певних етапах його політичної кар’єри) та ін. [4; 17; 21; 24; 26].

3. Системна методологія була запозичена із соціології і спрямована на комплексне, системне вивчення структури політичних комунікацій суспільства з подальшим аналізом функцій його складових елементів. У рамках системного аналізу виокремлюють: структурний, функціональний і структурно-функціональний види аналізу політичних комунікацій.

Наприклад, прибічники структурно-функціонального підходу, окрім дослідження політичної системи з точки зору її цілісності, взаємопов’язаності (політико-комунікаційних зв’язків) та функціональності (Д. Істон), вивчали і аналізували проблеми політичного рекрутування, політичної соціалізації, об’єднання за інтересами, ухвалення політичних рішень та їх виконання (Г. Алмонд та Дж. Б. Пауел).

4. Методологія раціонального вибору має за предмет аналізу модель політичних комунікацій, в центрі якої знаходиться людина як незалежний актор. Прибічники цієї теорії намагаються аналізувати суспільну поведінку людини, відштовхуючись від цінностей та настанов, які вона поділяє.

Методологічне коріння теорії раціонального вибору знаходиться на перетині економії і психології (себто, в царині економічної психології), а метою такого запозичення було намагання подолати недоліки інституціоналізму, біхевіоризму і структурно-функціонального аналізу.

На думку авторів теорії раціонального вибору Е. Даунса, Д. Блека, Г. Симона, Л. Шаплея, М. Шубика, В. Райкера, М. Ослона, Дж. Бьюкенена, Г. Талока та ін., саме індивід творить своєю діяльністю інстититути, відносини і, відповідно, й моделі політичної комуінкації.

Індивід завжди прагне максимізувати власну вигоду, ґрунтуючись на своєму природному егоїзмові. На цьому, на їхню думку, ґрунтується і раціональність індивідів та їхня поведінка у процесі політичних комунікацій та політичної діяльності.

У рамках теорії раціонального вибору виокремлюють концепції політичної комунікації на базі:

– теорії суспільного вибору (виходить з того, що в групі індивід поводить себе егоїстично і не буде докладати особливих зусиль для досягнення загальних політичних цілей);

– теорії ігор (розглядає політичну боротьбу за виграш як гру з нульовою чи ненульовою сумою).

5. Дискурсна методологія політичної комунікації (походить від латинського слова «discursus» – «міркування») полягає в аналізі політико-комунікаційних явищ як через призму міжперсонального діалогу («мовна політична подія»), так і через через політичний діалог (що здійснюється через суспільні інститути між індивідами, групами, власне соціальними інститутами тощо).

Для того, щоб сегмент політичної дійсності став політичним дискурсом, потрібно: щоб він складався із певних елементів-знаків, вони були пов’язані між собою і утворювали політичні повідомлення від комунікатора до реципієнта.

Представники політико-дискурсного підходу (П. Ласлет, Т. ван Дейк) наголошують на існуванні дискурса-рамки ( «політичної мови», «ідеології») та дискурса-твору зі своїм сюжетом (дискурс певних парламентських чи президентських виборів). У першому випадку використовуються методи політико-семіотичного аналізу, а в другому – риторики і літературознавства, а також політичної герменевтики.

Одним із напрямів політичного дискурсу є постмодерністський підхід, який полягає, на думку його представників, в необхідності пошуків змісту виключно в політичній мові, яка є механізмом створення і трансляції уявлень індивіда та адекватним віддзеркаленням політики у політичній свідомості.

Наостанку відзначимо, що політико-комунікаційна праксеологія ґрунтується, насамперед, на методології комплексного використання методів дослідження ролі суспільних норм-регуляторів у політичних комунікаціях: політико-правових і соціально-економічних (інституціональна та системна методологія), політико-психологічних (біхевіористична методологія і методологія раціонального вибору) та, власне, політико-комунікаційних (дискурсна методологія і частково — методологія структурно-функціонального аналізу в частині дослідження політичних комунікацій).

 

 

Перелік літератури

 

1. Бебик В. Соціально-комунікаційна праксеологія: поняття і методологія // Інформація і право. – 2011. - № 2. – С. 53-59.

2. Бебик В., Бортніков В., Дегтерьова Л., Кудряченко А. Держава і громадянське суспільство: партнерські комунікації в глобальному світі (за ред. В. Бебика). – К., 2006.

3. Бебик В. Глобальне інформаційне суспільство: поняття, структура, комунікації // Інформація і право. – 2011. - № 1. – С. 41-49.

4. Бебик В. Політологія: наука і навчальна дисципліна. – К., 2009.

5. Блондель Ж. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. — М., 1992.

6. Бодуен Ж. Вступ до політології. — К., 1995.

7. Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988.

8. Дай Т. Р. Демократия для элиты. — М., 1984.

9. Даниленко В. И. Современный политологический словарь. — М., 2000.

10. Згуровский М. З., Доброногов А. В., Помtранцев Т. Н. Исследование социальных процессов на основе методологии системного анализа. — К., 1997.

11. Матвиенко В. Я. Прогностика. — К., 2000.

12. Методы сбора информации в социологических исследованиях. Кн. 1, 2. — М., 1990.

13. Політична система і громадянське суспільство: європейські й українські реалії (у співав.) / за заг. ред. А. Кудряченка. — К., 2007.

14. Політологічний енциклопедичний словник. – К., 2004.

15. Саймон Г. Адміністративна поведінка. — К., 2001.

16. Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. — К., 1997.

17. Теорія і практика політичного аналізу / За заг. ред. О. Л. Валевського і В. А. Ребкала. — К., 2003.

18. Философский словарь. – М., 1963.

19. Шира Дж. Введение в библиотековедение. — М., 1983.

20. Bebyk W. Jak sie wygrywa i przegrywa wybory. – Warszawa, 2004.

21. Dahl R. A. The Analysis of Influence in Loсal Community Action. — East Lancing, 1960.

22. Freud Z. Group Psychology and the Analysis of the Ego. — London, 1955. — Vol. 18.

23. George A. Presidential Decision-making in Foreign Policy. The Effective Use in Information and Advice. — Col., 1979.

24. Janis I. Victims of groupthink; Psyhological Studies of Policy Decisions and Fiascos. — Boston, 1983.

25. Political Leadership in Industrial Societis / Ed. by L. Edinger. — N. Y., 1976.

26. Semmel A., Minix D. Small-group Dynamics and Foreign Policy Decision-making: An Experimental Approach // Psychological models in International Politics. — Col., 1979.

 

Джерело: Журнал «Освіта регіону.

Політологія. Психологія. Комунікації» №1, 2012

http://www.social-science.com.ua/

автор: Вікторія Бокоч, аспірантка кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

видання: Журнал «Освіта регіону. Політологія. Психологія. Комунікації» №1, 2012, час видання: 2012

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


19/07/2012