Соціокультурний діалог як комунікативна система формування мовної особистості

Соціокультурний діалог як комунікативна система формування мовної особистості

 

Віктор Махінов, кандидат педагогічних наук,

професор Університету „Україна”

 

УДК 007 : 304 : 08

У статті зроблена спроба проаналізувати пріоритети соціокультурного діалогу як комунікативної системи формування мовної особистості, в контексті якої представлена проблема підготовки майбутнього педагога до особистісно орієнтованого виховання школярів. Подана порівняльна характеристика гуманістичної та традиційної парадигм підготовки мовної особистості майбутнього фахівця. Здійснено аналіз психолого-педагогічних досліджень проблеми мовної особистості та її зв’язок із соціальними комунікаціями.

Ключові слова: соціокультурний діалог, культуросообразний підхід комунікативної системи, соціокультурна компетенція майбутнього вчителя, комунікативна система формування мовної особистості, соціальні комунікації.

 

В статье сделана попытка проанализировать приоритеты социокультурного диалога как коммуникативной системы формирования языковой личности, в контексте которой представлена проблема подготовки будущего педагога к личностно ориентированному воспитанию школьников. Подана сравнительная характеристика гуманистической и традиционной парадигм подготовки языковой личности будущего специалиста. Осуществлен анализ психолого-педагогических исследований проблемы языковой личности и ее связи с социальными коммуникациями.

Ключевые слова: социокультурный диалог, культуросообразный подход коммуникативной системы, социокультурная компетенция будущего учителя, коммуникативная система формирования языковой личности, социальные коммуникации.

 

In the article the done attempt to analyse priorities of sociocultural dialogue as a communicative system of forming of language personality in the context of which the presented problem of preparation of future teacher to the personality oriented education of schoolchildren. Given comparative description of humanistic and traditional paradigms of preparation of language personality of future specialist. The analysis of psychology-pedagogical researches of problem of language personality and her connection with social communications is carried out.

Keywords: sociocultural dialogue, culture-oriented approach of communicative system, sociocultural competense of future teacher, communicative system of forming of language personality, social communications.

 

Постановка проблеми. У класичному сенсі термін "комунікація" означає процес передачі повідомлення (інформації) від одного суб'єкта (особа – джерела відомостей) до іншого (особа – приймач) за допомогою сигнально-знакових засобів. Комунікативістика, що вивчає закони функціонування комунікативних процесів у суспільстві, є порівняно новою наукою, що виникла в США в середині ХХ століття на стику теорії зв'язку, психології, інформатики і семіотики. Проте, відразу обмовимося, що ми розглядаємо лише першу частину змісту поняття "соціокультурна комунікація". З цієї точки зору комунікативні процеси властиві усім сходинкам еволюційного розвитку природи. При цьому, як нами вже було проаналізовано в праці "Соціокультурний генезис особи", якщо в простому випадку на фізичному рівні "прабатьками" комунікації є "відомості" про характеристики одного тіла, отримані другим за допомогою їх передачі третім тілом, то на біологічній і соціальній сходинках цей процес набуває складну системно-функціональну організацію (Див. 6, с. 69-93).

Мета і головні завдання статті полягають у виявленні системної динаміки процесів соціокультурного інтегрування суспільства, в аналізі їх прояву на структурно-конфігуративному рівні соціокультурного цілого, на різностадійних рівнях перетворень соціокультурної моделі підготовки майбутніх фахівців.

І хоча в суспільстві homo sapiens у своєрідному виді функціонують комунікативні процеси, властиві всім рівням еволюції природи (неорганічному, органічному, рослинному і тваринному світам), що пролягають нижче, на своєму вищому, власне людському ступені розвитку, вони проявляються у формі спілкування людей.

Проблема мовної особистості упродовж останніх десятиріч привертає дедалі більше увагу вчених (Б. Додонов, Л. Кондрашова, Л. Сбітнєва, Л. Соколова, О. Чебикін та ін.). Так, у працях В. Сухомлинського відзначається важливість постановки даної проблеми. Автор зазначає, що культура мови стає особливою сферою духовного життя людини, і без широкого та повного діапазону почуттів не буде повноцінної людини. Педагог визначав такі ознаки мовної особистості: культуру відчуттів і сприймань, культуру слова та емоційних станів, емоційну сприйнятливість світоглядних і моральних ідей, принципів, істин [6].

Не можна не відмітити, що деякі сучасні дослідники бачать навіть в еволюції способів комунікації головну рушійну силу розвитку суспільства. Генезис проявів і механізмів феномену соціокультурного діалогу з позицій різних наук досліджували: Ж. Піаже, Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, А.А. Леонтьєв, А.Р. Лурія, С.Д. Кацнельсон, А.Н. Соколів, Т.В. Ахутіна, Л.П. Гримак (соціальна психологія), Ю.М. Лотман, Б.А. Успенський, В.В. Іванов, У. Еко (семіотика), К. Леві-Строс, А.Р. Редкліфф-Браун, М. Мосс (соціальна антропологія), М.М. Бахтін, Д.В. Верч, М.С. Каган, С.С. Гусєв, Г.Л. Тульчинський, Є.Г. Еткинд (філософія культури) та ін. Так, російський учений Ю.А. Левада вважає, що саме початок людського соціуму слід шукати в генезисі соціокультурного спілкування і формування надбіологічних соціальних систем передачі інформації. Серед відмінностей спілкування і комунікації можна виділити три основних. "Перша полягає в тому, що спілкування має і практичний, матеріальний, і духовний, інформаційний, і практично-духовний характер, тоді як комунікація (якщо не мати на увазі іншого значення цього терміну, коли він вживається у множині й означає шляхи сполучення, засоби зв'язку) є чисто інформаційним процесом – передачею тих або інших повідомлень" (7, с. 143-144). Друга відмінність полягає в особливостях використовуваних засобів. Як відзначалося раніше, комунікація на біологічному рівні характеризується сигнальною, а на вершині інформаційної еволюції тваринного світу – символічною взаємодією. Спілкування виступає у вигляді знакових, мовних, семіотичних процесів (Ю.А. Левада). Третя відмінність обумовлюється тим, що в комунікації ми маємо справу із процесом однонапрямленим, інформація тече тільки в один бік, і – за законами, встановленими теорією комунікації, – кількість інформації зменшується в ході її руху від відправника до одержувача. У спілкуванні інформація циркулює між партнерами, оскільки обоє вони рівно активні, і тому інформація не спадає, а збільшується, збагачується, розширюється у процесі її циркуляції.

Міжсуб'єктна взаємодія починається – історично і логічно – в первинній виробничій діяльності людини. Вона з'являється там як матеріально-виробнича взаємодія учасників єдиного, колективного діяльнісного процесу. Відмітимо відразу, що йдеться не про будь-який практичний зв'язок людей, а тільки про такий, в якому вони виступають як повноцінні суб'єкти. "Такою була поведінка первісних мисливців у процесі колективного облавного полювання на промислового звіра: воно породжувало необхідність їх відношення один до одного як до суб'єктів, кожен із яких повинен вносити свій внесок активності, цілеспрямованості, вибірковості і свободи в досягнення загального результату – перемоги над звіром, сильнішим, ніж кожен мисливець окремо, який поступався організованому колективу активно взаємодіючих мисливців – суб'єктів загальної, єдиної діяльності. Так само і надалі багато форм практичної діяльності людей, що здійснювалася колективно, як і раніше, вимагали їх матеріальної, речово-енергетичної взаємодії як суб'єктів спільних акцій. Адже вміння ефективно діяти в нестандартній ситуації, знаходити оптимальне рішення задачі не закладено у людини, як у тварини, в генетичній програмі, в інстинкті, а набувається в онтогенезі, у процесі її навчання, освіти і громадського виховання" (3, с. 15).

Спілкування як міжсуб'єктна взаємодія, будучи взаємною кореляцією дій суб'єктів, кожен із яких будує програму своєї поведінки, виходячи не лише із власних спрямувань, але і з обліку спрогнозованих, а потім і реальних вчинків партнера, припускає духовну регуляцію суб'єктів – без цього вони не виступали б у цій ситуації як суб'єкти. Проте участь духовності у практичній взаємодії суб'єктів не знімає істотної відмінності між матеріальною і духовною її формами. Вони розрізняються тим, що в першому з названих двох видів духовна активність суб'єкта має на меті лише управління його практичними діями, тоді як метою другого являється духовне єднання партнерів, досягнення їх духовної спільності, а практичні дії, якщо вони при цьому і використовуються, служать тільки цій меті. Говорячи про міжсуб'єктні стосунки у спілкуванні, передбачається їх опосередкованість об'єктом – і тим, з приводу якого здійснюється спілкування, і тим, за допомогою якого (як засобу мови, інструменту) воно здійснюється, і тим, що створюється спільними зусиллями обʼєктів спілкування. "Це означає, що світ об'єктів зовсім не зникає зі сфери міжсуб'єктивних стосунків, але точно так, як активна роль суб'єкта у процесі пізнання не заважає науковому закону бути фіксацією зв'язку об'єкта з об'єктом, так опосередкованість міжсуб'єктивних стосунків об'єктами не міняє тієї вирішальної обставини, що сенс цієї діяльності інтерсуб'єктивний" (7, с. 132).

Спілкування – це процес вироблення нової інформації, загальної для людей, що спілкуються, і такої, що породжує або підвищує міру їх спільності. Тому, якщо спробувати схематично позначити спрямованість спілкування, то це потрібно робити не двома різноспрямованими стрілками, що фіксують зазвичай прямий і зворотний зв'язок як різні і самостійні процеси. В історичних рамках соціокультурного генезису людського суспільства спілкування як вищий ступінь розвитку комунікативних процесів у природі не лише кількісно, але і якісно еволюціонувало. Нині найбільш "просунутими" формами (типами) спілкування людей можна вважати діалог і епістемологічний дискурс.

Поява першого з двох названих комунікативних феноменів у процесі соціокультурного генезису людства пов'язано з історично досягнутим ступенем розвиненості суспільства, колективних форм свідомості й самого індивідуума як суб'єкта діяльності і взаємин. Річ у тому, що світ первісної людини був синкретичним, а головною якістю його свідомості була дифузність. Аналізуючи цю ситуацію, Е.М. Мелетинський відмічає: "Людина ще не виділяла себе виразно з навколишнього природного світу і переносила на природні об'єкти свої власні властивості. Дифузність первісного мислення проявлялася і в невиразному розподілі суб'єкта й об'єкта, матеріального й ідеального (тобто предмета і знаку, речі і слова, істоти та його імені), речі та її атрибутів, одиничного і множинного, статичного і динамічного, просторових і тимчасових стосунків" (3, с. 65).

Виділення суб'єкта спілкування, який здатний до реального самовизначення, має певний рівень соціальної зрілості, здатність співвідношення з соціальними нормами нового розділеного соціуму, що сталося в результаті їх дії, з певною широтою соціальних (не родових) зв'язків при відповідному суб'єктному визначенні таких їх рівнів, як "Я" та "Інший", "Я" та "Суспільство", забезпечило можливості функціонування спілкування як діалогу. Інакше кажучи, "субстанціальна, змістовна і функціональна суть його єдино визначаються появою індивіда, що реально індивідуалізується (в історично певному соціумі), самовизначається, поступово розвивається у своїх особистісних властивостях, і своєю суб'єктивністю, яку забезпечує суб'єкту діалогу. І в цьому плані розвиток діалогу як особливого соціокультурного явища міцно ув'язується із розвитком соціальних властивостей індивідуума, його соціалізацією, індивідуалізацією, зі становленням особи і привласненням індивідуальності" (7, с. 27).

Соціокультурний діалог, будучи більш просунутою формою спілкування як атрибут соціальності, містить у собі всі його властивості, характеристики і схожу з ним структуру побудови (суб'єкти діалогу, предмет обговорення, простір дії, час дії і так далі). Проте кожен із названих елементів має свої якісні особливості у порівнянні з елементами структури побудови спілкування.

По-перше, в характеристиці суб'єкта діалогу специфічного значення набуває введення в інтерпретацію особистості другої позиції, де "вона виступає як ідеальне вираження індивіда в інших людях, як його інобуття в них" (398, с.349). У цьому сенсі російський психолог В.А. Петровський наводить глибокі за своєю суттю слова А.Н. Леонтьєва, сказані ним під час однієї з їхніх розмов: "Я знаходжу, своє "Я"не в самому собі (його інші знаходять у мені), а в інших, в іншому, поза мною існуючому – у співрозмовнику, в коханій, у природі..." (398, с. 348).

По-друге, в соціокультурний діалог вступають суб'єкти не лише як носії певних цінностей, яких вони намагаються зберегти у процесі його здійснення. Вони захищають свої цінності при постійному відтворенні ситуації пошуку істини та поглибленні взаєморозуміння, обговоренні та прийнятті цінностей іншого. Звідси можна стверджувати, що суб'єкти не просто спілкуються, а виявляють особливий простір співтворчості у знятті проблемної ситуації.

По-третє, соціокультурний діалог припускає не просто будь-який простір і тему спілкування, а позиційне оформлення рівноправно-партнерських стосунків суб'єктів, суб'єктивно відповідних до обговорення проблемних ситуацій у просторі діалогу, що проявляють свою індивідуальність.

По-четверте, обговорення проблеми в діалозі не зводиться до її розуміння, а вимагає свого роду духовного освоєння предметного поля і мотивуючого пояснення відношення до обговорюваних цінностей. У процесі діалогу індивідуум користується системою доказів, підшукуючи нові засоби для розширення своїх можливостей дійсної і дієвої участі в ньому, і збільшує поле свого доказового інтелекту, піднімаючи "себе над собою". Тому діалог здійснює дію кожного не лише на іншого, але й на зміну себе, забезпечує основу особового самоствердження суб'єкта.

По-п'яте, соціокультурний діалог – це вирішення внутрішніх протиріч у свідомості суб'єкта у пошуках конструктивних рішень при збереженні напруженої творчої активності. "Здійснюючись" у діалозі (у новому для себе розумінні предмета, що обговорюється), суб'єкт "росте", піднімається на нову сходинку. Але і сам діалог, "здійснюючись" як дійсність стосунків, відтворюється в новому просторі "дії суб'єктів" – просторі діалогу. І тому діалог укладає не лише процес дії суб'єктів, але і процес просування суб'єктів і поле їх дії" (4, с. 13-14).

Глибока обумовленість соціокультурного діалогу як комунікативного феномену мірою історичної розвиненості суспільства, індивідуумів і змісту діяльності людей проявилася у виділенні на певному етапі соціокультурної еволюції людства особливого його виду – внутрішнього діалогу (автокомунікації). Його виникнення в широкому соціальному плані було пов'язане з початком процесу спеціалізації різних видів інтелектуальної діяльності людей. Уперше, найімовірніше, це сталося у Древній Греції у вигляді знаменитих діалогів Сократа, Платона й Арістотеля.

У розумінні М.М. Бахтіна соціокультурний діалог виникає в ході комунікативної взаємодії "внутрішньої" і "зовнішньої" людини, в результаті сполучення наявних у кожного соціокультурного розвиненого індивіда двох онтологічних модусів буття його свідомості: "в - собі - буття" і "буття - для - інших" (чи інтенції на іншого) (Див. 7, с. 49-53). Дію механізму внутрішнього діалогу обґрунтував Ю.М. Лотман.

Ю.Т. Лотман пояснює таким чином: "Вводиться деяке повідомлення на природній мові, потім вводиться деякий додатковий код, що є чисто формальною організацією, певним чином побудованою в синтагматичному відношенні й одночасно або повністю звільненою від семантичних значень, або такою, що прагне до такого звільнення. Між первинним повідомленням і вторинним кодом виникає напруга, під впливом якої з'являється тенденція тлумачити семантичні елементи тексту, що включені в додаткову синтагматичну конструкцію і набувають від взаємної співвіднесеності нових – реляційних значень. Таким чином, текст несе потрійні значення: первинні – загальномовні, вторинні, що виникають за рахунок синтагматичної переорганізації тексту й опору первинних одиниць, і третього ступеня – за рахунок втягування в повідомлення позатекстових асоціацій різних рівнів – від найбільш загальних до гранично особистих. Тому текст має тенденцію обростати індивідуальними значеннями й отримує функцію організатора безладних асоціацій, що накопичуються у свідомості особи. Він перебудовує ту особу, яка включена у процес автокомунікації" (7, с. 34-35).

Поняття "Внутрішній діалог" необхідно відрізняти від поняття "Внутрішня мова". Остання, як доводять дослідження Ж. Піаже, Л.С. Виготського, А.Р. Лурії, Т.Н. Ушакової, Н.Д. Павлової, І.А. Зачесової, формується у дитини у віці 4-5 років і є базовою основою будь-якої операції мислення кожної психічно нормальної людини (Див. 497). Внутрішній же діалог як здатність свідомості виникає значно пізніше, у віці 14-15 років, і пов'язаний із вирішенням гострих моральних проблем, що вимагають здійснення суспільно оцінюваних вчинків, сприйняттям витворів мистецтва і культури, осмисленням складних наукових проблем. В останньому випадку можна вслід за В.С. Біблером говорити про формування діалектики логіки внутрішнього діалогу (Див. 7). Елемент доведеності стає тут одним із найважливіших характеристик. У цьому плані Л. Фейєрбах писав: "Для доказу потрібно дві особистості: мислитель роздвоюється при доказі; він сам собі суперечить і лише, коли думка випробувала і здолала це протиріччя з самою собою, вона виявляється доведеною" (1, с. 73).

У процесі доведення відбувається "вихід" властивості діалогічного мислення у структурно-змістовий простір соціокультурного діалогу вже як особливий перетворений конструкт діалогу. При цьому найбільшою мірою відбувається індивідуалізація суб'єкта діалогу і чіткіше формується його суб'єктивна позиція на основі реалізації того типу інтелектуальної діяльності, спеціалізація якого у рамках загального процесу розподілу всієї діяльності вже сама по собі розкриває глибину соціальних перетворень у суспільстві і в людині.

Висновки. Аналіз різних наукових позицій дозволив зробити висновок про те, що знання як результат процесу пізнання дійсності відображаються у свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, гіпотез, теорій, концепцій, принципів, законів, закономірностей тощо (Г. Гребенюк, І. Зимня, А. Хуторський, Г. Щукіна). Перетворюючись у суб'єктивне надбання людини, вони розширюють її досвід, стають передумовою її подальшого зростання як особистості. Отже, знання є обов'язковою компонентою будь-якого пізнавального процесу молоді. В останні два десятиліття поняття "соціокультурний діалог" вийшло за свої первинні рамки позначення комунікативних процесів між індивідами. Нині в науковій і суспільно-публіцистичній думці активно використовуються вирази "діалог поколінь", "діалог культур", "діалог цивілізацій", "діалог епох" і так далі. Тобто це поняття значною мірою безособистісно експлуатується. В той же час у філософії, еволюційній епістемології, соціології, культурології, семіотиці, лінгвістиці часто застосовується споріднений "діалогу" термін "дискурс".

Серед загальних природних детермінант можна виділити дві великі групи: внутрішню і зовнішню. Перша з них пов'язана зі структурою і механізмами функціонування людини як одного з видів біологічних істот на Землі. У зовнішній групі природних детермінант формування людини й особистості можна виділити космічні, біосферні і географічно-ландшафтні. Вплив внутрішніх і зовнішніх природних детермінант на процес формування людини й особистості знаходить свій системний прояв у феномені біофізіологічної і психічної спадковості. Якщо загальними в соціальних детермінантах формування людини є структурно-функціональні елементи підсистем суспільства і культури, то особливими виступають їх історико-цивілізаційні й етнонаціональні модифікації. Одиничне в соціальних детермінантах формування людини і мовної особистості обумовлено, по-перше, унікальністю взаємодії успадкованих кожним індивідом при народженні біологічних характеристик організму і психіки з природними умовами, громадським і культурним середовищем її розвитку в епігенезі. По-друге, особливостями заломлення соціальних чинників у персональних педагогічних діях на дитину – сім'ї, найближчого оточення, дитячого саду, школи, засобів масової інформації, інших державних і громадських інституцій. По-третє, унікальністю біографії кожної людини і, відповідно, неповторністю комбінацій природних, культурних і громадських детермінант, об'єктивних і суб'єктивних чинників, що виникають у кожній події її індивідуального життя.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Аза Л.А. Воспитание как философско-социологическая проблема. – К.: Наук. думка, 1993. – 130 с.

2. Бех І.Д. Виховання особистості / І. Д. Бех: У 2 кн. – Кн. 2: Особистісно орієнтований підхід: науково-практичні засади. – К.: Либідь, 2003. – С. 34-180.

3. Бахтин М.М. Эстетическое наследие и современность : Межвуз. сб. науч. тр. – Саранск: Изд-во Морд. ун-та, 1992. – 176 с.

4. Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. – М., 1991. – 276 с.

5. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии : Пер. с фр. – М.: Наука.

6. Крылова Н.Б. Эстетический потенциал культуры. – М.: Прометей, 1991. – 146 с.

7. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти : Навч. посібник. – К.: Центр «Магістр» Творчої спілки вчителів України, 1996. – 256 с.

8. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: новый диалог человека с природой. – М.: Прогресс, 1986. – 431 с.

9. Хабермас Ю. Філософський дискурс модерну. – К.: Четверта хвиля, 2001. – 316 с.

10. Парсонс Т. О структуре социального действия. – М.: Академ. проект, 2002. – 462 с.

11. Левитес Д.Г. Теория и практика конструирования собственных технологий обучения. – М.: Издательство Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО "МОДЭК", 2003. – С. 22-55.

 

Джерело: Журнал «Освіта регіону.

Політологія. Психологія. Комунікації» №1, 2012

http://www.social-science.com.ua/

автор: Віктор Махінов, кандидат педагогічних наук, професор Університету „Україна”

видання: Журнал «Освіта регіону. Політологія. Психологія. Комунікації» №1, 2012, час видання: 2012

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


19/07/2012