Компроміс як політологічна проблема

Компроміс як політологічна проблема

 

Ольга Москаленко,

викладач кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики

та соціальних комунікацій Університету «Україна»

 

Анотація. У статті розглядається компроміс як політологічна проблема. Автор підкреслює, що компроміс постає як метод пом’якшення загострення протиріч та включає такі ознаки, як об’єднання і співробітництво взаємодіючих сторін. Компроміс як політологічна проблема характеризує сутність мирного регулювання конфлікту.

Ключові слова: демократія, держава, компроміс, конфлікт, проблема.

 

Аннотация. В статье рассматривается компромисс как политологическая проблема. Автор подчеркивает, что компромисс выступает как метод смягчения обострения противоречий и включает такие признаки, как объединение и сотрудничество взаимодействующих сторон. Компромисс, как политологическая проблема, характеризует сущность мирного регулирования конфликта.

Ключевые слова: государство, демократия, компромисс, конфликт, проблема.

 

Summery. A compromise as political science problem is examined in the article. An author underlines that a compromise appears as a method of the softening sharpening of contradictions and that a compromise includes such signs as association contradictions of interactive sides. A compromise as a political science problem characterizes essence of the peaceful adjusting of conflict.

Keywords: compromise, conflict, democracy, power, problem.

 

Тема компромісу як політологічної проблеми є актуальною, тому що схильність до компромісів проявляється у процесі процедури переговорів між конфліктуючими сторонами, внаслідок чого виробляються взаємоприйняті рішення.

Поняття «компроміс» у політиці не нове і трактується як поступка деяких вимог, відмова від частини власних вимог на користь угоди з іншою партією, державою. У такому трактуванні компроміс постає як метод пом’якшення загострення протиріч. Однак, глибокий зміст цього поняття багатший, складніший, тому що компроміс включає також такі ознаки, як об’єднання і співробітництво взаємодіючих сторін та деякі характеристики взаємного протиборства, що проявляються у стосунках між цими сторонами. Компроміс як політологічна проблема характеризує сутність мирного регулювання конфлікту, який орієнтований на виключення його насильницьких форм і на зниження його інтенсивності. Ось чому метою даної статті є констатація того факту, що компроміс – це або вимушена угода, або результат свідомого вибору, тобто добровільна угода. Якщо суспільство – недемократичне, то політичний лад прагне до тотального усунення супротивника, навіть до його фізичного знищення, а у демократичному суспільстві перемога за самим своїм характером є політичною, її результати частково відповідають інтересам супротивника. Тому вона більшою чи меншою мірою є компромісом, тобто являє собою політологічну проблему, яку слід вирішувати.

Природна схильність до компромісів є однією з найважливіших особливостей конституційних режимів. Однак, функціональна роль компромісів в умовах розвиненої демократії не однозначна. Для демократичного режиму небезпечною є як прихильність своїм ідеям, тобто неприйняття компромісів, так і надмірне прагнення до них.

Виразно прагнення до компромісів проявляється в діяльності основних інститутів влади: уряду і парламенту, а також у взаєминах між ними. Слід підкреслити, що створення парламентської більшості, формування коаліційного уряду можна розглядати як компроміс

Навіть у президентській республіці, де парламент не має права безпосередньо втручатися у кадрові призначення президента, останній пропонує кандидатури, враховуючи можливу реакцію на них депутатів парламенту. Політичний курс, що формується таким урядом, також є компромісом, а в тому випадку, коли пошук більшості заміняє пошук самого рішення, прагнення до компромісу може призвести до загибелі режиму.

Парламент як інститут, який представляє різні інтереси і працює на базі компромісів, може угледіти бажану мету тільки в тому разі, якщо було досягнуто згоди.

Президент та прем’єр-міністри теж змушені примиряти людей з різними думками, а тому перемовини і компроміси відіграють велику роль як у бюрократичному житті, так і у законотворчому. Однак, парламенти, представницькі і відкриті органи влади змушені виявляти чуйність до негайних вимог народу, часто на шкоду його довгостроковим інтересам. Слід підкреслити, що термін перебування законодавця на своєму посту є коротким, а тому компроміси як політологічна проблема сприяють пошуку підтримки представників бюрократичного апарату та їхніх політичних ініціатив з боку різних виборчих округів. Таким чином, роль компромісів – неоднозначна навіть у відкритих суспільствах, де вони є життєвим і самостійним принципом демократичної політики. Акцент на тому, що будь-яка соціальна ситуація вимагає певних компромісів, не дає підстав вважати, що компроміси необхідні в усіх випадках. Тому вважати компроміс практикою, яка неминуче веде до соціального прогресу невиправдано і небезпечно: він може приводити до виродження особистості, розкладання суспільства, а що стане результатом такої практики – прогрес чи розкладання, буде залежати від типу компромісів (не від їхньої практики, а від сутності). Це яскраво характеризує сутнісні характеристики компромісів як політологічної проблеми.

Якщо неминучість компромісу і його зміст продиктовано силою, то подібні компроміси не можуть бути нічим іншим, крім як короткочасними перемир'ями. Більш сильна сторона буде не лише диктувати зміст компромісу, але, в міру зміцнення своїх позицій, вимагати все нових поступок від слабкої. Компроміс може бути використаний як на благо, так і на зло. Так, трагедія багатьох демократій минулого полягала в тому, що компроміси в різних областях приводили до катастроф. Особливо наочно це проявилося у зовнішній політиці європейських держав у міжвоєнний період.

Класичний приклад – Мюнхенська змова 1938 р. Спроба втихомирити агресора за рахунок "здачі" Чехословаччини не тільки не знизила агресивні амбіції А. Гітлера, а й розв'язала йому руки для нових територіальних захоплень [1].

Зрозуміло, перспективи досягнення компромісів залежать не тільки від дій конкретних політиків, державних діячів, але й визначаються природою проблем, які потрібно вирішити. Так, формування владних інститутів або вироблення політичного курсу при розумному, прагматичному до них ставленні допускають компромісні рішення. Політичний капітал при цьому успішно конвертується у статусний, що полегшує досягнення згоди з принципових питань. Настільки ж реальний компроміс щодо економічних, політичних і соціальних проблем, що становлять державну політологічну проблему.

Еволюція політичних суперечок і конфліктів у західних країнах протягом двох останніх століть показала, що всупереч прогнозам К. Маркса саме в економічній сфері вони вирішувалися порівняно легко і при цьому демократичними методами. І навпаки, найбільш наполегливою виявилась боротьба між релігійними, національними та етнічними групами, що відрізнялася особливою запеклістю.

З питань економічної політики та соціальних витрат завжди можна досягти компромісу, особливо в умовах економічного зростання, але важче знайти компроміс між двома мовами, які претендують на статус державної, або трьома конфесіями як основою освітнього процесу. У кращому випадку тут можна домогтися компромісу щодо поділу сфер, де буде діяти той чи інший принцип. Разом із тим система, заснована на такого роду компромісі, не згладжує існуючі в суспільстві відмінності, а закріплює їх, поглиблюючи тим самим політологічну проблему.

Схильність партій до компромісів, коли вони піклуються вже не про вирішення політичних проблем, а про досягнення взаємних домовленостей, а також надлишкова тенденційність партій, готових за будь-яку ціну відстоювати свої ідейні установки, – однаково небезпечні для демократичного режиму, оскільки ведуть до його саморуйнування. Критерієм успішного функціонування демократичного режиму можна вважати використання компромісу в інтересах загального блага, який стає дійовим тоді, коли дозволяє реалізувати цілі, не порушує шановані більшістю принципи, втілює благо, що стоїть над приватними або вузькогруповими інтересами. [2].

Політична історія знає чимало компромісів, які отримали назву "Великих". У багатьох країнах вони виростали із запеклих громадянських конфліктів і ставали основою демократичного устрою. Показовий приклад Англії: відома Славна революція 1688 поставила початок класового компромісу з його принципом обмеженого парламентом королівського правління. Кабінетне правління як черговий компроміс з'явилося вже в наступному столітті, а реформа виборчого права була проведена тільки у 1832 р. [3].

Інший "Великий" компроміс – у Швеції в 1907 р. прийнято рішення про введення загального виборчого права в купі з пропорційним представництвом. У 1918 р. подальша реформа виборчої системи закріпила принцип кабінетного правління. Свої "історичні" компроміси знали в 70-і роки нашого століття Італія, Іспанія та інші країни. В усіх цих випадках компроміси були покликані допомогти врегулюванню конфлікту в рамках завдань та цінностей тих груп, що беруть участь в угоді. Тільки втіливши в собі найкращі з усіх пропозицій, які більше за інших сприяють досягненню загального блага, компроміс здатний наблизити врегулювання, а це може бути забезпечене тільки зверненням до завдань і цінностей, близьким більшості громадян.

Незважаючи на свідомий вибір компромісу як засобу вирішення конфлікту, мотиви його учасників можуть бути самими різними: в одному випадку так звані "партії порядку" можуть поступитися з побоювання, що в разі продовження опору приречуть себе на значно більші втрати, в іншому випадку вони захочуть слідувати проголошеним принципам "відкритості", як це було при переході Туреччини до багатопартійної системи в 1945 р. У свою чергу, радикали здатні прийняти компроміс в якості "першого внеску", будучи впевненими, що час працює на них і інші "внески" неминуче підуть. Так, В.І. Ленін, посилаючись на критику Ф. Енгельсом бланкістів-комуністів, писав, що компроміси партії часто з неминучістю нав'язуються обставинами, і безглуздо раз і назавжди відмовлятися "приймати сплату боргу по частинах" [4]. Нарешті, і ті, й інші можуть просто втомитися від тривалої боротьби і зважитися на пошуки взаємних поступок. Ще більш сильним мотивом до них є страх перед громадянською війною, який може придбати гіпертрофованих форм, якщо суспільство пройшло через подібну війну в недалекому минулому, а війна, що зафіксувалася в національній пам'яті, служить ін’єкцією насильства та забезпечує поступовість перетворень.

Компроміси не слід переоцінювати: як багато чого іншого в політиці, вони являють собою глибоку політологічну проблему, не вичерпують повністю предмет конфлікту, особливо якщо мова йде про принципи і цінності.

Перший компроміс, за допомогою якого встановлюється демократія, сам по собі є свідченням ефективності принципів примирення і взаємних поступок. Тому перший же успіх здатний спонукати ворогуючі політичні сили та їх лідерів перейти на вирішення всіх важливих питань мирними, демократичними методами. І навпаки: явна невдача при вирішенні якогось животрепетного політичного питання ставить під удар майбутнє демократії, особливо процес її інституціоналізації.

Слід згадати, що досвід перехідних процесів 80-90-х рр. у Латинській Америці та Східній Європі дав цікаві моделі вирішення політичних конфліктів за допомогою компромісів. Їхній зміст зводився, з одного боку, до зміцнення слабких, демократичних інститутів, а, з іншого – до зниження напруження конфліктів, що виникають у зв'язку з політичним курсом і кадровими призначеннями. Давню традицію в Італії, Іспанії, багатьох латиноамериканських країнах мають так звані пакти – політичні угоди між лідерами провідних партій або політичних сил. Укладання пакту означало самообмеження амбіцій основних протиборчих сторін, прийняття взаємних зобов'язань та інституційне їх оформлення. На думку Л.Ф. Шевцової, не тільки в латиноамериканських країнах, але в подальшому і в Угорщині, Польщі, Чехії саме політика пактів стала основним гарантом посттоталітарної трансформації. "Ця політика зняла напруженість зі слабких інститутів, обмежила рівень конфліктів, сприяла формуванню цілої системи договорів між владою і суспільством, між цивільними і військовими, між підприємцями та робітниками"[5]. Така функція пакту відповідала суспільним інтересам і сприяла досягненню загальнонаціональної консолідації і політичної стабільності, а також допомагала вирішувати виникаючі політологічні проблеми.

Разом із тим оцінка пактів не може бути однозначною, особливо виходячи з типології останніх. Найчастіше поняття "пакт" пов'язується з розподілом статусного політичного капіталу, тобто постів у владних структурах, причому незалежно від результатів виборів. Крім цього, в пактах фіксуються основні політичні орієнтації, а на думку А. Пшеворського, вони грають суттєву роль, усуваючи головні політичні питання зі сфери суперництва. "Такі пакти необхідні для захисту демократичних інститутів від тиску, від якого вони ще не здатні протистояти" [6], але подібного роду інституційні пакти небезпечні для демократії тим, що можуть стати своєрідними "картелями" існуючих посад проти суперників — "картелями", які обмежують конкуренцію, перепиняють суперникам шлях до успіху і розподіляють вигоди, пов'язані з політичною владою, тільки серед своїх. Тоді демократія перетворюється на приватне підприємство лідерів кількох політичних партій і корпоративних спілок.

Інший тип пактів – це домовленості з приводу проведеного урядом політичного курсу, які не передбачають обміну статусних позицій влади на політичний капітал опозиції, але означають узгодження своїх дій на певний період. Класичним прикладом такого роду є пакти Монклоа, підписані в Іспанії основними політичними силами як узгодженої програми дій із виведення країни з соціально-економічної та політичної кризи. Їх метою було зробити процес лібералізації та подальшої демократизації поступовим, уникнути громадянської війни і надати гарантії авторитарним реформаторам при майбутньому демократичному режимі.

Третій варіант – пакти лівих і правоцентристських сил, що передбачають створення парламентської більшості та коаліційного уряду. Одним із найбільш вдалих прикладів такого роду може бути коаліція соціалістів і правоцентристських демократичних сил, яка склалася після виборів 1994 р. в Угорщині. Цей альянс істотно пом'якшив існуючий в угорському суспільстві ідеологічний розкол і сприяв проведенню прагматичної і виваженої коаліційної політики [7].

Більш проблематичні компроміси в російській політиці. Усвідомлена, відкрита політика пактів тут часто підміняється закулісними угодами елітних груп. Російські еліти проявляють нездатність до домовленостей, які вимагають самообмеження амбіцій та прийняття зобов'язань. У цьому причина багатьох політичних конфліктів і криз останніх років Росії.

Компроміс у політиці – свідомо укладена політична угода між протилежними політичними силами (партіями, організаціями, державами), що виражають інтереси різних верств і груп суспільства. Це спосіб вирішення конфліктів та суперечностей шляхом поступок сторін, що беруть участь у політичній діяльності, політичних відносинах. В його основі лежить самообмеження політичних сил, відмова від незначних завдань тактичного характеру за збереження основних. Виділяють два види політичних компромісів як політологічної проблеми: 1) вимушені, що виникають під тиском об’єктивних і суб’єктивних політичних умов та інтересів; 2) добровільні, які укладаються зі взаємною вигодою для двох або більше політичних сил. Політичні компроміси – невід'ємна складова демократичної політичної системи, основний засіб вирішення політичних та політологічних проблем і конфліктів. Коли в наявності безліч політичних партій, суспільно-політичних організацій і рухів, коли кожен суб'єкт намагається всіма способами позначити власне політичне обличчя, прагнення до компромісів – єдино правильний шлях подолання виникаючих конфліктів, створення розумного суспільства, вирішення політико-політологічних проблем.

При цьому особливо важливо знаходити ті положення в діяльності політичних суб'єктів, які об'єднують їх, а не роз'єднують, а для цього слід бути політично культурною силою, одним із критеріїв чого виступає здатність іти на поступки, шукати компроміси. Поза компромісів досягти стабільності і порядку в нашому суспільстві неможливо.

Таким чином, компроміс – один із найбільш популярних політичних брендів ХХІ століття не тільки у країнах Західної Європи, але й на пострадянському просторі. Сучасний період розвитку багатьох країн постійно змушує їх вирішувати широкий спектр політичних проблем, від яких залежить подальший цивілізаційний хід багатьох регіонів світового простору, і даний принцип є основним показником демократії та глобалізації суспільства, тобто слід шукати політичний компроміс між різними, часто ворожими національними, соціальними, політичними силами стосовно основних цінностей, які є базовими для розвитку демократії, а це сьогодні дуже актуально. Однак, без такої згоди не може бути сподівань про успішне здійснення радикальних структурних реформ. Яскравим прикладом досягнення політичного компромісу є події 2005 року після «Помаранчевої революції», коли правляча еліта йде на зустріч опозиції, підписуючи меморандум про співпрацю. Цей меморандум є «псевдокомпромісом», тому що на першому місці – екологічні інтереси, а не політичні та національні.

Важливу місію на початку 90-х років компроміс відіграв в інтеграції української спільноти і став цементуючою основою для розвитку демократичного суспільства в Україні, що являло собою неписаний соціальний договір або національний пакт всіх суб'єктів політики про громадянський мир та спокій. Система таких домовленостей про цивілізовані правила політичної гри створює відповідний політичний клімат, а національна злагода, або інакше це можна назвати "національним компромісом", може виступити головною умовою для дійсної реалізації прав людини, що сприяє певному середовищу для функціонування всіх елементів політичної системи [8]. Тому, використовуючи термін "національна злагода", мають на увазі не тільки українську етнічну спільноту, а й весь український народ, оскільки Україна являє собою поліетнічну державу, що складається із різних меншин – росіян, поляків, кримських татар, болгар, євреїв та інших. Таким чином, політичний компроміс утворюється на базі національного.

Національний компроміс має поєднувати в собі мир і спокій у міжетнічних відносинах, що передбачає панування такого політичного клімату, який базується на писаних і неписаних законах та правилах, яких дотримуються всі члени суспільства.

Сучасний дослідник у галузі теорії політики О. Гьоффе вирізняв серед ознак модерного суспільства систему суспільних благ. Так, було виокремлено дві характеристики доби Модерну як суть сучасного (модерного) суспільства: перша характеристика – це легітимація з боку тих, хто перебуває під впливом влади. Вихідним положенням цієї характеристики виступає твердження: держава існує тому, що на те є згода громадян, тобто є політичний компроміс між усіма громадянами держави; друга характеристика – досягнення єдності громадян, згоди всіх та кожного – це досягнення компромісу, тому що організація суспільства може бути визнана членами цього суспільства, ґрунтуючись на загальній згоді, коли принципи такої організації влаштовують переважну більшість громадян [9]. Саме таким яскравим прикладом в українській політиці став Універсал національної єдності, підписаний у серпні 2006 року, після довгого діалогу політичних лідерів, який підкреслив важливість політичного компромісу. Згодом ми побачили, що такі "штучні" домовленості лише створили ширму для варіантів компромісних рішень.

Отже, компроміс – згода на основі взаємних поступок між представниками різних, протилежних інтересів, думок, поглядів, співробітництво, що передбачає політичний союз між різнорідними силами. Одна з головних вимог політичного компромісу – забезпечення неможливості ухилятися від його умов і право на критику таких відхилень, а це означає, що в основі компромісу повинні лежати певні політичні принципи або конкретно окреслені умови поведінки, без чого вимога дотримання компромісних угод на практиці неможлива. Розгляд і цього питання становить також мету даної статті. Головними умовами є визнання правоти протилежної сторони з повної проблеми, питання [10].

Найкращою формою подолання розбіжностей у процесі підготовки компромісу є діалог, відкритий обмін думками. З політологічної точки зору неприпустимими є такі компроміси, що ведуть до втрати політичного впливу однієї зі сторін, або розглядаються однією зі сторін як слабкість свого партнера і ведуть до вимог певних поступок. Здатність до виважених і необхідних компромісів є однією з передумов життєздатності політичних сил і партій.

Об'єктивною основою компромісів є непрямолінійний хід суспільно-політичних процесів, критеріями ефективності політичного компромісу є збереження здатності до політичної діяльності, надання завдяки компромісу нових можливостей для політичних дій, розширення умов ефективної політичної діяльності, припинення непотрібної виснажливої боротьби зі своїми опонентами і виникнення можливості зосередити політичний потенціал на вирішенні фундаментальних політичних проблем. Зважаючи на це, проблема компромісу повинна вирішуватися з урахуванням зазначених критеріїв, а небезпечність компромісу пов'язана з тим, що компроміс може стати засобом обману і політичної бездіяльності. Погляд на компроміс відбиває характер і ступінь зрілості політичних сил і партій. На зміну безкомпромісності, характерній протилежним політичним силам упродовж багатьох десятиріч, поступово приходить розуміння того, що компроміс є формою згоди і домовленості у вирішенні питань, які торкаються долі й інтересів всього суспільства, незалежно від конкретних політичних розбіжностей. Особливо плідними є компроміси, пов'язані зі збереженням миру і співробітництва, про що свідчить досвід країн Західної Європи.

Універсал національної єдності показав, наскільки важливі є точки дотику певних політичних сил у досягненні політичних домовленостей. Першим принципом даного універсалу був той крок, що вшанував волевиявлення українського народу, здійснене у демократичний спосіб на виборах 26 березня 2006 року, а вже через рік у 2007 році даний принцип втрачає свій зміст, оскільки домовленості не можуть бути гарантіями досягнення політичного компромісу. І план дій для забезпечення національної єдності, виписаний у 27 пунктах, втратив свою дієздатність. Це свідчить про те, що в українській політиці не має практичного досвіду щодо підписання і дотримання норм політичного компромісу. Варто звернутись до багатої практики країн Західної Європи, які можуть бути корисними для української політики.

Демократична організація сучасного суспільства припускає поєднання і взаємодію найрізноманітніших соціальних і політичних сил, інтересів, потреб, що сприяє діалогу між ними, знаходження загальних позицій, точок зіткнення, а результатом діалогу є компроміс. Мистецтво йти на компроміс – одна з найважливіших якостей, що характеризують високий рівень політичної культури, а компроміс – незамінний інструмент балансу інтересів, здатність чітко представляти пріоритет цілей, жертвувати менш значним, щоб у результаті досягти значнішого, не побоятися сьогоднішніх мінусів, якщо завдяки цьому можна отримати серйозні плюси. Такі риси політичної культури, як прагнення до компромісу, терпимість, передбачуваність політичної поведінки, неприйняття догматизму, склалися різною мірою в різних країнах Європи й інших регіонів світу.

Отже, поза компромісами досягти стабільності і порядку в суспільстві, державі неможливо, а тому компроміс є необхідність, важлива складова, певна риса культури суб'єкта демократичної держави і суспільства, політична проблема, яку слід вирішувати.

 

 

Список використаної літератури

  1. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М., 1993. – С. 71.
  2. Алтухов В. Компромисс – новое слово эпохи? // Свободная мысль. – 1993. - № 16. – С. 22.
  3. Хэллоуэлл Дж. X. Моральные основы демократии. – М., 1993. – С. 38-39.
  4. Ленин В.И. О компромиссах // Полн. собр. соч. Т.34. – С. 133.
  5. Шевцова Л.Ф. Дилеммы посткоммунистического общества // Политические исследования. – 1996. - № 5. – С.82.
  6. Пшеворский А. Переходы к демократии // Путь. Межд. филос. журнал. – 1993. - № 3. – С. 36.
  7. Хенкин С.М. Политика пакта: испанские иллюстрации // Политические исследования. – 1996. - № 5. – С. 132-133.
  8. Глухова А.В. Политические конфликты: основания, типология, динамика (теоретико-методологический анализ). – М., 2000. – С. 56, 188.
  9. Козер Л. Функции социального конфликта. – М., 1984. – С. 72, 98.
  10. Див. Глухова А.В. ‑ С.187.

 

Джерело: Журнал «Освіта регіону.

Політологія. Психологія. Комунікації» №1, 2012

http://www.social-science.com.ua/

автор: Ольга Москаленко, викладач кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

видання: Журнал «Освіта регіону. Політологія. Психологія. Комунікації» №1, 2012, час видання: 2012

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


19/07/2012