Сталий розвиток довкілля – пріоритетна мета
Понад десять років тому сформовано глобальне бачення цілей розвитку тисячоліття з чіткою системою цілей, цільових індикаторів та часовими рамками їх досягнення – бачення цілей розвитку для всіх і для кожного. Це не просто абстрактні та амбітні цілі. Їх досягнення передбачає втілення реальних змін у життя людей у напрямку не лише зменшення рівня бідності, а й створення гідних умов для їхньої життєдіяльності та доступу до публічних послуг. Україна приєдналась до глобально визнаних цілей разом із іншими 189 країнами світу у 2000 році і взяла на себе політичні зобов’язання щодо досягнення до 2015 року цілей та завдань з їх реалізації.
За останні роки у світі відбулися кардинальні зміни. Але доступ до чистої води та санітарії продовжує бути фактором ризику смертності від інфекційних захворювань. Настав час рішучих змін. Сформована на глобальному рівні система Цілей розвитку тисячоліття (ЦРТ) містить 8 цілей, 21 завдання та 60 індикаторів для кількісної оцінки прогресу. Мета 7 цієї системи – сталий розвиток довкілля.
Завдання та індикатори розділу сталого розвитку довкілля програми ЦРТ.
Розділ сталого розвитку довкілля має чотири завдання:
- Збільшити до 2015 року частку населення, що має доступ до централізованого водопостачання, зокрема до 90% міського населення та до 30% сільського населення.
- Стабілізувати до 2020 року викиди парникових газів на рівні, нижчому на 20% за рівень 1990 року.
- Стабілізувати до 2015 року забруднення водних об’єктів. Стабілізувати на рівні 8500 млн.куб.м/рік обсяг скидів стічних вод у поверхневі водні об’єкти.
- Збільшити до 2015 року лісистість території України до 16,1% та площу природоохоронних територій. Розширити мережу природних заповідників, біосферних заповідників та національних природних парків до 3,5% від загальної площі території України і до 9,0% – загальну площу територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Виконання зазначених вище завдань повинно контролюватись такими індикаторами:
1.1. Частка населення міських поселень, що має доступ до централізованого водопостачання, % від загальної кількості міського населення.
1.2. Частка сільського населення, що має доступ до централізованого водопостачання, % від загальної кількості сільського населення.
2.1. Обсяг шкідливих викидів в атмосферу від стаціонарних джерел забруднення, млн.т на рік.
2.2. Обсяг шкідливих викидів в атмосферу від пересувних джерел забруднення, млн.т на рік.
3.1. Обсяг скидів зворотних вод, млн.куб.м на рік.
4.1. Лісистість територій, відношення земель, укритих лісовою рослинністю, % до загальної площі території України.
4.2. Частка площі заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, % до загальної площі території України.
4.3. Частка площі території та об’єктів природно-заповідного фонду України, % до загальної площі території України.
Інтенсивний розвиток виробництва зумовлює порушення рівноваги в навколишньому природному середовищі, що призводить до загострення соціально-економічних проблем. Одночасно з вичерпанням запасів невідновлювальних сировинних та енергетичних ресурсів посилюється забруднення довкілля, особливо водних ресурсів і атмосферного повітря, зменшуються площі лісів та родючих земель, зникають окремі види рослин та тварин тощо. Це негативно впливає на природно-ресурсний потенціал держави та здоров’я населення. Загострюються проблеми, пов’язані зі збиранням, утилізацією, знешкодженням та видаленням відходів усіх класів небезпеки. Крім того, незадовільними темпами розширюється мережа природно-заповідних територій та об’єктів.
Недостатніми темпами впроваджуються маловідхідні ресурсо- та енергозберігаючі технології. Внаслідок поступового забруднення джерел прісної води, незадовільного технічного стану й зношеності систем водовідведення і водопостачання, застосування застарілих технологій водопідготовки знижується якість питної води. Екологічна ситуація в Україні характеризується значними регіональними відмінностями за рівнем техногенного навантаження на навколишнє природне середовище. Протягом останніх років спостерігається відносна стабілізація рівня техногенного навантаження, що обумовлено структурними змінами в економіці держави та спадом виробництва, пов’язаного з наслідками фінансово-економічної кризи. Згадане вимагає коректування основних завдань та індикаторів на період до 2015 року.
Стан досягнення мети сталого розвитку довкілля
Доступ до питної води (централізованого водопостачання).
Населення України має в цілому достатній рівень доступу до питної води, яка повинна відповідати національним стандартам якості. Разом із тим існують суттєві нерівності щодо забезпечення питною водою між міським і сільським населенням. Ці нерівності полягають у різному забезпеченні водою централізованого водопостачання, яка регулярно проходить оцінку якості. Так, міське населення України вже сьогодні забезпечено водою централізованого водопостачання на 88% від загальної кількості міського населення (населення великих міст – майже на 100%), у той же час сільське населення відповідно 28% від загальної кількості сільського населення (без урахування колодязної води).
Децентралізовані об’єкти водопостачання у сільській місцевості, до яких належать шахтні колодязі (понад 2,1 млн. одиниць), каптажні (близько 1 тис. одиниць) та глибокі водозабірні (близько 90 тис. одиниць) і дрібно-трубчаті свердловини (понад 350 тис. одиниць), перебувають у переважно незадовільному технічному та санітарному стані. Майже третина водозабірних споруд підземних і ґрунтових вод не мають належно облаштованих зон санітарної охорони.
Значний дефіцит фінансування „Комплексної програми першочергового забезпечення сільських населених пунктів, що користуються привізною водою, централізованим водопостачанням на 2001-2005 роки і прогноз до 2010 року” та „Державної цільової соціальної програми першочергового забезпечення централізованим водопостачанням сільських населених пунктів, що користуються привізною водою, на період до 2010 року”, які були розроблені з метою виправлення незадовільної ситуації із забезпечення населених пунктів, що не мають власних джерел якісної питної води, не дозволив Україні досягти встановлених цілей. Так, заходами Комплексної програми передбачалося забезпечити якісною питною водою 362 сільські населені пункти, на що повинні були виділити з державного бюджету 302, 4 млн. грн., фактично ж ці заходи за вказаний період профінансовано в обсязі 23,4 млн. грн., або лише на 7,7%. Не змінилась ситуація із фінансуванням зазначених програм і в період 2006-2008 років. У 2008 році було передбачено фінансування Державної програми в обсязі 50 млн. грн., але фактично профінансовано 39,45 млн. грн. (тобто недофінансування заходів Програми у 2008 році становило 21,1%). Тому й виникає необхідність перегляду індикаторів досягнення та показників.
Викиди парникових газів.
В Україні після 1990 року викиди парникових газів знизились на 50% у зв’язку із занепадом економіки. Однак, надалі викиди парникових газів почали знову зростати, і зараз Україна продовжує залишатися однією із найменш енергоефективних країн світу та однією із країн, де рівень викидів парникових газів на одиницю ВВП серед країн СНД є найвищим. За оцінками Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, загальний обсяг викидів в Україні у 2007 році становив 436,0 млн. тонн СО2 в еквіваленті (відповідний показник у 2006 році 436,8 млн. тонн). Це на 53% менше базового показника Кіотського протоколу на 1990 рік (926,0 млн. тонн), але цей показник неухильно зростає зі зростанням економічної активності, починаючи з 2000 року, збільшуючись у середньому на 6,6 млн. тонн на рік. У результаті обсяг викидів на душу населення становить 9,45 тонни СО2 еквівалента на рік (для порівняння: щорічні викиди на душу населення в США становлять 19,78 тонни, у Німеччині – 10,40 тонни, а в Росії – 12,00 тонн). Таким чином, Україна посідає 19 місце серед найбільших світових емітентів викидів парникових газів. Найшкідливішим є енергетичний сектор, передовсім нафтогазова галузь. У цілому на енергетичний сектор припадає близько 70% загального обсягу викидів парникових газів в Україні.
Високий рівень енергоспоживання відносно до рівня ВВП є результатом відсутності інвестицій у модернізацію промисловості з часів розпаду Радянського Союзу. Недостатнє впровадження енергоефективних технологій в Україні обмежує її конкурентоспроможність у глобальному виробництві та є причиною значного впливу на навколишнє середовище на місцевому і глобальному рівнях. Варто зазначити, що низька енергоефективність є одним із основних факторів, який посилює фінансову кризу в українській економіці. Заходи зі скорочення парникових газів в Україні включають підвищення енергоефективності, розвиток відновлювальних джерел енергії, перехід на альтернативні види палива та сприяння придбанню транспортних засобів із низькими викидами парникових газів.
Забруднення повітря.
Забруднення атмосферного повітря залишається однією із найгостріших екологічних проблем. Зростання обсягів виробництва більшості галузей промисловості у 2001-2007 роках зумовило стійку тенденцію до збільшення обсягів шкідливих викидів в атмосферне повітря від стаціонарних джерел забруднення, зокрема з 4,05 млн. тонн у 2001 році до 4,81 млн. тонн у 2007 році, або на 0,76 млн. тонн (на 18,7%). Разом із тим, починаючи з 2008 року, в умовах фінансово-економічної кризи спостерігалось зниження промислового виробництва і, як наслідок, зменшення викидів в атмосферне повітря від стаціонарних джерел забруднення, викиди забруднюючих речовин скоротились більше ніж на 0,288 млн. тонн, або на 6% у порівнянні з 2007 роком. Основними забруднювачами повітря країни у 2008 році були підприємства переробної (хімічна, коксохімічна, металургійна промисловість) та добувної промисловості (відповідно 33% та 21% шкідливих викидів) та підприємства-виробники електроенергії, газу та води (37%).
Щільність викидів від стаціонарних джерел забруднення у розрахунку на квадратний кілометр території країни становить 7,5 тонни шкідливих речовин, а на душу населення – 98 кг. Проте, в окремих регіонах ці показники значно перевищили середній рівень по країні. Зокрема, в Донецькій області обсяги викидів у розрахунку на 1 кв. км були більшими у 7,7 разу, а на душу населення – у 3,5 разу, Дніпропетровській – відповідно у 4,0 та 2,9 разу, Луганській – у 2,8 та 2,5, Івано-Франківській – у 2,3 та 1,8, Запорізькій області – у 1,1 та 1,2 разу більше. Підприємствами м. Києва у розрахунку на 1 кв. км території було викинуто 32,3 тонну забруднювальних речовин, що перевищило середній показник по країні у чотири рази. Серед населених пунктів країни найбільшого антропогенного навантаження від стаціонарних джерел забруднення зазнають міста Кривий Ріг (449,4 тис. тонн), Маріуполь (359,3 тис. тонн), Бурштин (218,3 тис. тонн).
За даними Держкомстату, у 2009 році збереглася тенденція до зниження викидів в атмосферне повітря від стаціонарних джерел. Так, у повітряний басейн надійшло 3,9 млн. тонн шкідливих речовин (на 597,0 тис. тонн, або на 13% менше, ніж у 2008 році). Зазначене зростання викидів у 2001-2007 роках та їх зменшення у 2008-2009 роках зумовлює необхідність внесення змін у величини очікуваних індикаторів, зокрема щодо обсягів шкідливих викидів, що потрапляють в атмосферу від стаціонарних джерел забруднення у 2010-2015 роках.
Необхідно відмітити, що значну небезпеку для здоров’я населення України, особливо міського, становлять пересувні джерела забруднення атмосферного повітря. Від пересувних джерел забруднення в 2008 році в атмосферне повітря надійшло 2,7 млн. тонн шкідливих речовин, переважна частина з яких (2420,3 тис. тонн, або 90,1%) – це викиди автомобільного, 66,6 тис. тонн, або 2,5% – залізничного, 16,4 тис. тонн, або 0,6% – водного, 14,4 тис. тонн, або 0,5% – авіаційного транспорту та 167,7 тис. тонн, або 6,3% –виробничої техніки. Із загальної кількості близько 1,7 тис. тонн (63%) забруднювальних речовин викинуто автомобілями, що перебувають у приватній власності населення.
У відпрацьованих газах автомобільних двигунів налічується близько 100 різних хімічних компонентів, більшість із яких токсичні. Основними токсичними інгредієнтами, якими забруднювалось повітря під час експлуатації транспортних засобів та виробничої техніки, були: оксид вуглецю (74,2% або 1991,5 тис. тонн), діоксид азоту (11,6% або 311,1 тис. тонн), неметанові летні органічні сполуки (11,5% або 308,3 тис. тонн), сажа (1,2% або 33,3 тис. тонн), діоксид сірки (1,1% або 30,0 тис. тонн). Решта викидів припала на оксид азоту, метан, бенз(а)пірне та аміак (0,4% або 11,2 тис. тонн).
З кожним роком кількість автотранспорту зростає і відповідно збільшується концентрація забруднюючих речовин в атмосферному повітрі. У 2001-2009 роках спостерігалось щорічне збільшення обсягу шкідливих викидів в атмосферу від пересувних джерел на 0,52 млн. тонн або на 26,1% у порівнянні з 2001 роком і становило 2,51 млн. тонн. Зазначене зумовлює необхідність введення нового індикатора досягнення – обсягу шкідливих викидів в атмосферу від пересувних джерел забруднення.
Забруднення поверхневих водних об’єктів.
Проблема забезпечення належного екологічного стану водноресурсного потенціалу залишається актуальною для всіх регіонів України. Практично всі поверхневі та значна частина підземних водних ресурсів, особливо в районах розміщення великих промислових комплексів, відчувають антропогенний вплив, що проявляється у забрудненні, виснаженні й деградації цих об’єктів. За даними Центральної геофізичної обсерваторії Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, водні об’єкти країни залишаються забрудненими переважно сполуками важких металів, амонійним та нітритним азотом, сульфатами. Випадки високих забруднень найчастіше фіксувались у річках басейнів Західного Бугу, Дунаю, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, річок Приазов’я та Сіверського Дінця, а також Київського, Канівського, Кременчуцького, Дніпродзержинського та Дніпровського водосховищ.
Надходження забруднених зворотних вод у поверхневі водойми (через низьку якість їх очищення) у 2001-2007 роках практично щорічно збільшувалося і у 2007 році становило 3854 млн. куб. м, що на 846 млн. куб.м або на 28, 13% більше, ніж у 2001 році. Разом з тим, у 2008-2009 роках в умовах фінансово-економічної кризи спостерігалось зменшення скидів забруднених стічних вод у водні об’єкти. Так, у 2008-2009 роках відповідно було скинуто 2728 млн. куб. м та 1766 млн. куб. м, що відповідно на 280 млн. куб. м та 1242 млн. куб. м менше, ніж у 2001 році.
Усього у 2009 році в поверхневі водні об’єкти скинуто 7381 млн. куб. м стічних вод (у тому числі 1766 млн. куб. м забруднених зворотних вод), що на 961 млн. куб. м або на 12% менше, ніж у 2008 році (8342 млн. куб. м). Найбільші забруднювачі – це промислові підприємства, в основному енергетики, чорної металургії та вугільної промисловості (Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська області) та об’єкти житлово-комунального господарства (переважно міст Києва, Дніпропетровська, Львова, Одеси, Кривого Рогу, Запоріжжя). Разом із тим позитивна динаміка щодо зменшення скидів, у тому числі забруднених зворотних вод у 2007-2008 роках, в основному пояснюється зменшенням промислового виробництва, а не ефективністю впровадження природоохоронних заходів.
Необхідно відмітити, що якість зворотних вод значною мірою не відповідає встановленим нормативам. Крім того, у багатьох областях спостерігається неефективна робота очисних споруд. Згадане погіршує якісний стан водних ресурсів.
Отже, нововведений показник – обсяг скидів зворотних вод у поверхневі водні об’єкти є одним із найголовніших показників, який характеризує вплив людської діяльності на навколишнє середовище, зокрема на якість водних ресурсів, що використовуються в тому числі для потреб населення.
Збільшення лісистості територій.
Загальна площа земель лісогосподарського призначення та лісів на інших категоріях земель становить 10,8 млн. га, з них 9, 4 млн. га вкриті лісовою рослинністю. Лісистість території України, що становить 15,6%, практично не змінювалась протягом 2001-2008 років і є недостатньою. Проте, в різних природних зонах лісистість має значні відмінності від середнього значення по державі. Так, лісистість Полісся становить 26,8% (оптимальна – 32%), Лісостепу – 13% (оптимальна 18%), Степу – 5,3% (оптимальна 9%), Карпат – 42% (оптимальна 45%), Криму – 10,4% (оптимальна 19%). За площею лісів та запасами деревини Україна належить до малолісистих і лісодефіцитних держав. Зазначене зумовлює необхідність введення нового індикатора – лісистості територій.
Розширення мережі природних заповідників, біосферних заповідників та національних природних парків, збільшення загальної площі природно-заповідного фонду України.
Природно-заповідний фонд України (далі – ПЗФ) станом на 1 січня 2009 року мав у своєму складі 7425 територій та об’єктів загальною (фактичною) площею 3041,5 тис. га в межах території України і 402,5 тис. га в межах акваторії Чорного моря. Відношення площі ПЗФ до площі держави («показник заповідності») становить 5,04%. Структура ПЗФ України включає в себе 11 категорій територій і об’єктів загальнодержавного та місцевого значення. З них за кількістю найбільшу частку мають пам’ятки природи, заказники та заповідні урочища – разом близько 90% від кількості всіх існуючих об’єктів. За площею більше 80% природно-заповідного фонду припадає на заказники та національні природні і регіональні ландшафтні парки.
За даними на 1 січня 2009 року, в Україні налічувалось 610 територій і об’єктів ПЗФ загальнодержавного значення: 17 природних і 4 біосферних заповідників, 20 національних природних парків, 306 заказників, 132 пам’ятки природи, 17 ботанічних садів, 7 зоологічних парків, 19 дендрологічних парків, 88 парків – пам’яток садово-паркового мистецтва. Їх загальна фактична площа становить 1571,1 тис. га (в межах території України), або близько 52% від усієї фактичної площі ПЗФ і 2,6% від площі України та 402,5 тис. га (в межах акваторії Чорного моря – ботанічний заказник «Філофорне поле Зернова»).
Частка площ територій та об’єктів окремих категорій у природно-заповідному фонді становить: природних заповідників – 5,3%, біосферних заповідників – 7,2%, національних природних парків – 24,9%, заказників – 38,0%, пам’яток природи – 0,8%, регіональних ландшафтних парків – 20,2%, заповідних урочищ – 3,0%, ботанічних садів – 0,1%, зоологічних парків – 0,01%, дендрологічних парків – 0,05%, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва – 0,44%.
Частка площі об’єктів ПЗФ у території адміністративних одиниць («показник заповідності») теж значно відрізняється. Найменшою – близько 1% – вона є у Вінницькій, Дніпропетровській та Кіровоградській областях, найбільшою – 9,9-14,8% – у Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Хмельницькій, Чернівецькій областях, м. Києві, а в м. Севастополі становить 30,3%. У Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Київській, Луганській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Черкаській, Харківській областях та Автономній Республіці Крим заповідні території становлять близько 2-5%, у Львівській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Херсонській, Чернігівській – 6-9%.
Площа природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків за період 2001-2008 років має тенденцію до збільшення з 1,6% у 2001 році до 1,9% у 2008 році (на 0,3%) або відповідно з 970,8 тис. га до 1146,8 тис. га.
Необхідно відмітити, що протягом 2009 року, за даними Мінприроди, відбулось значне збільшення загальної площі природно-заповідного фонду. Площа ПЗФ зросла на 226,5 тис. га і станом на 01.01.2010 становила 3268,0 тис. га або 5,4% від площі території держави. Зазначене зростання в основному відбулось за рахунок створення 18 національних природних парків.
Таким чином, відношення площі ПЗФ до площі держави (показник заповідності) у період 2001-2009 років збільшилось з 4,2% до 5,4 (на 1,8%), що є меншим за прогнозовані показники (2007 рік – 7,5%, 2011 рік – 8,6%). У зв’язку з цим здійснено перегляд показників (індикаторів), зокрема на 2012 та 2015 роки.
Тетяна Лукашенко,
старший викладач кафедри психології
Університету «Україна» (м. Київ)
Людмила Липова, кандидат педагогічних наук,
старший науковий співробітник
Академії педагогічних наук України (м. Київ)
Віктор Малишев, доктор технічних наук, професор,
завідувач кафедри хімії та новітніх хімічних технологій
Університету «Україна» (м. Київ)
Газета «Університет «Україна» №3-4 2012
автор: Тетяна Лукашенко, старший викладач кафедри психології Університету «Україна»; Людмила Липова, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник Академії педагогічних наук України; Віктор Малишев, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри хімії та новітніх хімічних технологій Університету «Україна»
видання: Газета "Університет "Україна" №3-4 2012, час видання: 2012
08/06/2012
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське