Потреби формування державницької психології політико-управлінської еліти України в процесі демократичних змін

Потреби формування державницької психології політико-управлінської еліти України в процесі демократичних змін

 

Пірен Марія Іванівна, м. Київ, док.соц.наук, проф.,

професор кафедри державної політики та управління

політичними процесами НАДУ при  Президентові

України, заслужений діяч  науки і техніки України

 

 

У нинішніх умовах побудови Української демократичної держави перед політико-управлінською елітою постала гостра потреба в сучасному осмисленні нових викликів, явищ, що з’явилися в ході проблем державотворення в Україні. Назріла критична межа усвідомлення того, що ми варті більшого в політиці змін, ніж досягнуто на даний час у власному домі та у світовому співтоваристві. Провадарем тут має бути політико-управлінська еліта. Однак, вона не готова до великих державницьких справ творчого характеру. Наприклад, в 1991р. Верховна Рада України зважилася на проголошення політичної незалежності лише після того, як це зробили Литва, Естонія, Латвія, Росія. Вже після того, як суб’єкт, що панував над Україною зник. Це свідчить про те, що політична еліта не була підготовлена до акту державотворчих змін ні теоретично, ні практично. Немає в Україні справжньої ротації еліти, закриті списки, гроші, клановість, сімейність, партійність – ось «критерії змін». Тут професіоналізм, досвід, порядність, патріотизм ні до чого.

Політична незалежність, як і економічна є неможливою без високої моральності, духовності, патріотизму нації. Патріотизм завжди виступає як готовність людей та її еліти до саможертви заради блага народу, країни. В сучасній Україні переважають в більшості корпоративні інтереси, тому є запотребованість державницької психології.

Що слід розуміти під поняттям «державницька психологія»? Пропонуємо робочий варіант визначення цього поняття. Державницька психологія – це світоглядні засади усвідомлення важливих проблем державотворчого характеру на основі психологічних проявів (сприймання, мислення, відчуття), психічних станів (зацікавленість, схвильованість, уява), психологічних властивостей (рішучість, наполегливість, витримка) щодо державотворчих справ.

Що з цього приводу дають нам соціологічні дослідження Інституту соціології НАН України? Майже 80% респондентів вважають, що заради кар’єри, влади, грошей люди готові на негідні вчинки [1, с. 6-7]. А на запитання: «Хто відіграє вирішальну роль у житті українського суспільства?» Відповідь теж є невтішною. Починаючи від 1992р. до нині – відіграють важливу роль: мафія, злочинний світ (33%); чиновники (30%); бізнесмени (34%);, лідери політичних партій (37%). Народ, інтелігенція тут «ні до чого!» [1, с. 11]. Де тут в політико-управлінської еліти державницька психологія, коли довіра до неї 1,9 %? Вона не ідентифікується ні з своїм народом, ні з державою. Проте, із власним, в більшості не чесно набутим капіталом теж не патріотично-державницькі справи в політико-управлінської еліти, бо 52 сім’ї володіють 92% багатства України, грошовий капітал їх в іноземних банках.

Ось чому психологи покликані докласти зусиль, щоб впливати й коригувати мислення та дії сучасної політико-управлінської еліти державних та політичних інституцій в контексті психоаналізу та впливу на зміну мислення, на формування державницької психології в українському суспільстві та подолання психології меншовартості, яка вкорінювалась протягом 350 років бездержавності України. 350 років принизливо слухали інших, наче своїх мізків не було! Тепер захопило манкуррство!

Проте, обіцянок багато, особливо під час виборів, які не виконують,за що ніхто, нікого до відповідальності не запрошує. Ось де має бути ефективна робота  силових структур.

Чи можливо говорити про державницьку психологію більшості сучасної політико-управлінської еліти, коли 75% її економіки в тіні? [1]. Це трагедія сучасного хворого українського суспільства, яка проявляється в політиканстві, обіцянках, корупції, бюрократичній волокіті.

Візьмемо, наприклад, факт недержавного ставлення частини політико-управлінської еліти до української мови як державної (ст. 10 Конституції України). Депутати Верховної Ради України Єфремов, Симоненко, Гриневецький пропонують регіональні мови, що може привести до лінгвістичного хаосу та ще й не рахуючись з тим, що за переписом населення 2001 року майже 70% громадян України визнали своєю рідною мовою українську. Виникає питання: «Якої країни вони депутати?» Бажано було б їм формувати свою психологію державного ґатунку, беручи приклад з Росії, в якій проживають десятки національностей на свої рідних землях, але центральне телебачення, радіо, преса інформують населення винятково російською мовою, як державною. Паспорт громадянина РФ не отримає шістнадцятирічний юнак чи дівчина, які не володіють державною мовою, незалежно від національності та регіону проживання. Громадянин країни, який не володіє державною російською мовою не може бути державним службовцем. В Україні не всі депутати Верховної Ради України володіють українською мовою, та ще й смуту і колотнечу ведуть в суспільстві, протиставляючи українців-східняків, українцям-галичанам.

З приводу вивчення державної мови доцільно їм брати приклад з Президента України В. Януковича.

Ще факт, еліта штовхає Президента закріплювати президентську модель правління де-юре, як колосальний тягар його відповідальності за негаразди, які окремі з них творять. Це велика помилка, бо влада не  може бути ефективною, коли вона нерозподілена. Еліта повинна усвідомити свої помилки, бо народ все бачить, а Господь про все знає!

 

Список використаних джерел:

  1. Українське суспільство 1992-2009. Динаміка соціальних змін за ред. д.ек.н. В.Ворони, д. соц. н. М.Шульги. – К. : Ін-т соціології НАН України, 2009. – 560 с.
  2. Пірен М.І. Публічна політична діяльність: навч. посіб. – К. : НАДУ, 2009. – 288 с.

автор: Пірен М.І., доктор соціологічних наук, професор

час видання: 2012


24/05/2012