Форма, зміст та модель акта прямого народовладдя

Форма, зміст та модель акта прямого народовладдя

 

О.Г. Мурашин

 Дослідження поняття форми явища, у тому числі й форми правового явища, яким є акт прямого народовладдя, припускає чітке уявлення про значення терміна "форма". У філософії під формою розуміється спосіб зовнішнього вираження змісту, порівняно стійка визначеність зв’язку елементів змісту та їх взаємодії, тип і структура змісту. Форма і зміст у кожному конкретному об’єкті невід’ємні один від одного. Форма акта безпосередньої демократії також є способом вираження певного змісту. Основою форми акта є зміст. Форма передбачає відповідь на запитання, яка внутрішня організація, структура цього змісту і водночас яке зовнішнє вираження, в якому конкретному прояві виступають характерні для цього змісту визначальні елементи. Форма актів безпосереднього народовладдя виступає як певна система пов’язаних між собою різних елементів. Звідси можливість багатоаспектного підходу до її дослідження. При цьому слід пам’ятати про розподіл філософією форми на внутрішню і зовнішню та взаємовідносини цих форм.

Під внутрішньою формою розуміється спосіб зв’язку елементів, що складають зміст; зовнішня форма відбиває зв’язки цього об’єкта з іншими. Гегель вважав, що зміст, як такий, є тим, що він є, лише завдяки тому, що він містить у собі розвинуту форму[i][1]. "Розвинутою формою" можна вважати структуру акта, що "містить у собі" зміст акта, завдяки чому "вона є такою, якою вона є". При цьому структура акта може розглядатися як внутрішня форма акта. Зовнішня форма показує, в якому конкретному прояві виступають характерні для цього змісту визначальні елементи, як вони виражаються зовні.

Іншими словами, під внутрішньою формою акта безпосереднього народовладдя ми розуміємо структуру, стиль, мову та реквізити, а під зовнішньою — найменування акта. Якщо до внутрішньої форми відносити структуру акта, його складові елементи, частини, а зовнішнім вираженням акта вважати мовне, словесне його вираження, то при такому визначенні мова акта виступатиме як самостійна форма — зовнішня. Між тим, мова акта є цементуючим елементом внутрішньої форми.

Внутрішня і зовнішня форми акта прямого народовладдя тісно пов’язані між собою. Зовнішня форма акта є вираженням зовні його внутрішньої форми. Якщо внутрішня форма організовує зміст, то зовнішня форма показує юридичну силу акта (співвідношення з іншими актами). Іноді говорять про умовність поділу форми на внутрішню і зовнішню. Однак розмежування внутрішньої і зовнішньої форми актів вважається суттєвим при розробці понять такої форми.

У правовій літературі немає єдиного підходу до визначення форми актів насамперед через багатоаспектність філософської категорії форми і різного значення слова "форма". Деякі автори беруть за основу визначення форми акта його внутрішню форму, інші — зовнішню, треті — зовнішню і включають у поняття окремі елементи внутрішньої форми. Під формою актів часто розуміють їх найменування, встановлене законодавством для різних видів суб’єктів безпосереднього народовладдя. Закріплені законом найменування актів називають і найменування форм актів. Офіційні найменування правових актів називають і видами актів відповідних суб’єктів прямої демократії. У таких випадках за основу поняття береться лише зовнішня форма акта. Однак найменування акта є лише неодмінним і важливим елементом його форми. Іноді до поняття форми, крім найменування, включають і спосіб вираження прийнятого рішення. Існує й така точка зору, що слід обмежувати поняття форми рішення лише способом його вираження. Форма тут зводиться до засобів передачі рішення. При подібному підході смислова частина рішення відривається від інших його елементів, зокрема від владного характеру суб’єктів, які його приймають. Правова форма — не заключна стадія прийняття рішення, а його органічний елемент, що визначає межі самостійності суб’єкта, зміст та наслідки рішення, забезпечує стабільність правового порядку і зміцнення законності[ii][2]. В.В.Копєйчиков у визначення поняття форми актів включає структуру[iii][3]. Однак у теорії держави та права поняття форми визначається і як структура елемента системи, і як структура завершеної системи.

Щоб розібратися у визначеннях форми акта, необхідно з’ясувати, що слід розуміти під структурою акта як частини його внутрішньої форми. Поняття структури багатозначне. Під структурою, як правило, розуміють сукупність стійких зв’язків об’єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження властивостей за різних внутрішніх і зовнішніх змін. Структуру часто розуміють як зовнішню картину явища або об’єкта дослідження[iv][4] і як стійку картину взаємних відносин елементів цілісного об’єкта[v][5]. Як ціле — організація змісту (преамбула, констатуюча і результативна частини — елементи цілого) — структура актів прямого народовладдя виражає картину взаємних відносин елементів. Форма виражає його зміст за допомогою структури. Структура такого акта є частиною внутрішньої його форми, і вона має входити до загального поняття форми актів.

У зазначеній праці В.В. Копєйчикова, працях інших вчених-юристів до поняття форми акта включаються найменування і атрибути акта. В юридичному енциклопедичному словнику найменування відноситься до реквізитів, які до поняття форми акта не включаються[vi][6]. Іноді в поняття форми акта, крім структури, включають мову і стиль викладення. Але найменування, як зазначалося, є зовнішня форма акта, а реквізити, мова і стиль — елементи його внутрішньої форми. Завдяки єдності внутрішньої і зовнішньої форм включення всіх названих елементів у визначення форми акта сприяє її правильному розумінню.

В юридичній науці порушуються питання про необхідність загального збірного поняття форми правового акта і акта безпосереднього народовладдя, зокрема у найповнішому розумінні цього слова-поняття, що містить всі ті внутрішні елементи (їх ознаки, прояви) і зовнішні атрибути акта, які не відносяться до його змісту.

Зміст і форму актів необхідно розглядати як діалектично співвідносні сторони цього правового явища. Зв’язок змісту і форми актів прямого народовладдя виявляється у їх неподільний єдності, залежності форми акта від його змісту при відомій самостійності форми, виникненні суперечностей між ними, взаємному розвитку. Розглянемо детальніше кожний з цих проявів.

Нерозривна єдність змісту і форми актів безпосереднього народовладдя як сторін того ж само явища є обов’язковою умовою існування акта, оскільки не може бути акта без певного змісту, як і без певної форми. Зміст акта не існує поза формою, без якої його не можна бачити, сприймати і т.д., а форма акта — поза змістом, оскільки форма позбавлена будь-якої цінності, якщо вона не є формою змісту. Зміст являє собою провідний, визначальний бік об’єкта, а форма — той його бік, який модифікується, змінюється, залежно від змін змісту і конкретних умов його існування.

Верховенство змісту над формою не слід абсолютизувати, особливо коли йдеться про державно-правові феномени, на форму яких впливають багато факторів соціального життя. Форма має певну самостійність і може здійснювати вплив на зміст.

Взаємодія форми і змісту актів прямого народовладдя відбиває певну самостійність і активну роль форми акта стосовно його змісту.

Порівняна самостійність форми акта зумовлена її залежністю від низки об’єктивних і суб’єктивних причин (нормативно-правового встановлення форми актів, практики прийняття актів окремими колективними суб’єктами безпосереднього народовладдя тощо). Самостійність форми може бути виражена, наприклад, у тому, що вона може дещо відставати від розвитку змісту, бути стійкішою, на відміну від змісту, що змінюється. Одна і та сама форма акта може виражати різний (але не будь-який) і навіть зовсім протилежний зміст, наприклад, рішення зборів громадян про висунення кандидатом у народні депутати і рішення про відкликання депутата (як це передбачається п. 1 ст. 6 Закону України 1995 р. "Про відкликання народного депутата України").

Досить часто при різному змісті актів (що приймаються різними суб’єктами прямого народовладдя) збігаються такі елементи їх форми, як найменування. Активна роль форми акта щодо змісту виявляється у тому, що форма виступає тут як необхідна передумова, якої слід дотримуватися при прийнятті акта. У такому випадку форма, як "закон явищ", має значення певної автоматичної гарантії реальності змісту акта. Форма акта перетворює зміст з "абстрактного" на "певний". Стійкість і відносну самостійність форми актів прямого народовладдя не можна недооцінювати, саме в ній приховуються можливості форми активного впливу на зміст.

Суперечності форми і змісту актів мають специфічний характер. Основну роль у виникненні суперечностей відіграє зміст акта, який не завжди належним чином враховується при обранні форми. Виходячи з того, що існують дві групи суперечностей між змістом і формою права, які мають об’єктивний і суб’єктивний характер, можна згрупувати і суперечності між змістом та формою актів прямого народовладдя.

До об’єктивних можна віднести суперечності, що існують через їх виникнення при розбудові української державності новими господарчими, соціально-культурними, іншими відносинами та їх регулюванням. Те ж саме можна сказати й про зміст правозастосовчих актів безпосередньої демократії, який не завжди адекватно відбиває об’єктивні суспільні потреби (проблеми у нормативному опосередкуванні зв’язків, наявність явно застарілих положень тощо), через що виникають суперечності між формою та змістом. Прикладом об’єктивних суперечностей може бути наказ керівництва акціонерного товариства з питань, віднесених до компетенції загальних зборів акціонерів.

Суб’єктивний характер мають суперечності, що виникають внаслідок невідповідності змісту акта прямого народовладдя формі його вираження. Такі акти умовно можна поділити на три групи. До першої відносяться акти, що взагалі не містять нормативних приписів. Так, іноді у форму рішень можуть бути втілені "заклики", "звернення" тощо. Трапляються випадки, коли у рішеннях суб’єктів безпосередньої демократії викладаються положення актів державних органів з наголосом про необхідність обов’язкового виконання вказівок, що містяться у них. Юристи-науковці вже давно висловлюють думки про те, що різного роду "заклики", "звернення" мають виступати в актах у вигляді преамбули, вступної частини або як особливі самостійні акти відповідної форми.

До другої групи актів можна віднести такі, що містять правові приписи, які за своєю юридичною силою мають складати зміст інших актів. Іноді для усунення прогалин, існуючих у нормативних актах державних органів, органів місцевого самоврядування, відповідні положення включають до рішень колективних суб’єктів прямого народовладдя.

Третю групу актів з суб’єктивними суперечностями форми і змісту складають акти, що поєднують у собі нормативні й індивідуальні приписи. Але таке об’єднання не позбавляє акт нормативної властивості, а лише робить його не суто нормативним, а, так би мовити, змішаним, різнорідним[vii][7].

Розвиток форми і змісту актів є розвиток двох сторін одного і того ж явища. При цьому зміст, як найрухоміша частина, що безперервно змінюється, є головною стороною, а форма як більш стійка частина — підлеглою. Тому зміни змісту передують змінам форми, а отже, зміни форми об’єктивно відстають від зміни змісту.

Форма актів прямого народовладдя відбиває результати розвитку змін, що відбуваються в суспільстві. Якісні події, що супроводжують процес розбудови української держави, мають спонукати до життя і нові форми актів безпосередньої демократії.

Правильне розв’язання проблеми форми актів прямого народовладдя має велике практичне значення, оскільки ефективність багато в чому залежить від умілого використання всього арсеналу таких актів, адекватного поєднання різних елементів форми.

Наявність чітко визначених елементів форми актів прямого народовладдя, їх упорядкованість і взаємозв’язок складають певну цілісність, дають підстави говорити про форму таких актів, як систему. Такий підхід зумовлює необхідність вивчення форми актів з урахуванням усіх елементів системи як цілісного утворення, що дозволяє простежувати їх взаємодію, вплив і роль кожного, здійснювати дослідження розвитку конкретних форм актів у комплексі зі всіма елементами.

Головні причини суб’єктивних суперечностей форми і змісту актів прямого народовладдя, на наш погляд, містяться у відсутності єдиного нормативного акта, що мав би регламентувати діяльність суб’єктів безпосередньої демократії щодо прийняття правових актів і охоплював би перелік (характеристику) можливих підстав їх прийняття і форм актів прямого народовладдя.

За умов побудови в Україні правової держави, розвитку нового незалежного суспільства підвищується роль усіх засобів нормативно-правового впливу, у тому числі – правових актів. Отже природно і необхідно розглядати питання про повне використання всіх можливостей вдосконалення цих актів і, зокрема, актів прямого народовладдя.

Особливу актуальність набуває проблема моделювання рішень. Модель у широкому розумінні — це образ (у тому числі умовний чи уявний; зображення, опис, схема, план тощо) чи прообраз (зразок) будь-якого об’єкта чи системи об’єктів ("оригіналу" цієї моделі). Під моделюванням розуміють дослідження властивостей будь-якого об’єкта, процесу чи явища за допомогою моделі, побудову і вивчення моделей реально існуючих предметів і явищ (живих чи неживих систем, різноманітних процесів; фізичних, хімічних, біологічних, соціальних) та об’єктів, що конструюються (для визначення їх характеристик, раціоналізації способів побудови тощо). У науці і практиці широко використовуються різні види моделювання: математичне, фізичне, хімічне, економіко-математичне, знакове, описувальне, стохастичне, аналогове тощо. Метод моделювання набув нині суспільно-наукового характеру.

Моделювання як науковий інструмент є настільки ж перспективним, наскільки і складним. Це пов’язане, по-перше, з багатовекторністю соціальних явищ і процесів, по-друге, з наявністю суб’єктивного фактора, що зумовлює їх стохастичність, через що моделі, як правило, носять випадковий характер. По-третє, фактори й умови, що визначають соціальні явища, складаються переважно з якісних ознак, які складніше піддаються кількісному описові, ніж природні процеси. По-четверте, соціальні явища і процеси зазнають постійних змін, які не можуть враховуватися в межах однієї моделі .

Існують вимоги, що висуваються до моделі. Модель, за всієї властивої їй абстрактності, має відбивати реальні процеси так повно, щоб була можливість охопити систему загалом. Важливо також, щоб модель системи уможливлювала перехід від найабстрактнішого уявлення до дедалі конкретнішого шляхом включення до неї (моделі) відповідних підсистем і таким чином давати інформацію, необхідну для прийняття рішення на відповідному рівні. Необхідно також, щоб модель забезпечувала простоту розуміння того, що відбувається, для певного суб’єкта прямого народовладдя, який приймає рішення.

За останні роки метод моделювання пригорнув пильну увагу юридичної науки, оскільки інтенсивне застосування моделей відкриває більш ефективний шлях вироблення рішень[viii][8]. Аналіз існуючої практики доводить, що рішення, засновані на попередньо розроблених моделях, мають більшу наукову обґрунтованість і практичну цінність, ніж інші види рішень.

Водночас будь-якій моделі властиві й окремі недоліки. Насамперед — це загроза можливого відриву від реального життя, коли модель не підкріплена реальними процесами, особливо людським фактором.

У літературі порівняно небагато інформації щодо застосування методів моделювання в процесі вироблення і прийняття актів взагалі та актів прямої демократії зокрема. Існують різні думки у визначенні моделей стосовно актів. Розглянемо деякі з них.

В.Г. Афанасьєв вважає власне розв'язання питання моделлю виходу з проблемної ситуації. Кожний акт, на його думку, являє собою засіб розв’язання (чи спробу розв’язання) певної ситуації. Зрозуміло, позитивний вплив, зазначає автор, не може бути здійснений без розробки суб’єктом спрямовуючої передумови у вигляді моделі, що визначає майбутнє. У моделі запрограмовані не лише необхідний правовий вплив, а й результат. Модель-акт (рішення) програмує певний режим функціонування системи у цій і наступних за нею ситуаціях, а також можливості контролю. Модель рішення визначається В.Г. Афанасьєвим як висхідний, найвищий рівень процесу впливу, його "матрицею", провідною програмою. Таким чином, прийняття акта завжди пов’язане з розв'язанням проблемної ситуації, з формуванням інформаційної моделі цієї ситуації. При цьому автор не веде мову про моделі самого рішення[ix][9].

На думку В.Ф. Опришка, ефективність модельних правових актів зумовлена тим, що вони розробляються з урахуванням практики та певних потреб і являють собою погоджені спеціалістами спільні принципи і підходи щодо тих чи інших правових інститутів[x][10].

Моделювання, зазначає Ю.О. Тихомиров, дозволяє заздалегідь наблизити хід подій і тенденції розвитку процесу чи явища, що вимагають юридичного впливу, дізнатися про умови їх існування, встановити режим діяльності, враховуючи дії різних факторів, прогнозувати процеси, відшукувати найкращий спосіб, метод зазначеного впливу. Автор дійшов висновку, що моделювання може охоплювати всі види аналітичних дій, які здійснюються за безпосередньої підготовки актів-рішень. Кожний вид моделювання — це спосіб, метод можливого відбиття соціально-економічних процесів і відшукування на підставі певних критеріїв і оцінок оптимального варіанту рішення. Моделі застосовуються як порівняно самостійно, так і в сполученні одна з одною, у вигляді системи моделей[xi][11].

Діяльність суб’єкта прямого народовладдя щодо вироблення і прийняття актів-рішень може визначатись і системою організаційно-технологічних моделей. Їх можна визначити як сукупність операцій, процедур, дій та етапів із збирання й обробки інформації і формування рішення чи його частин. Організаційно-технологічні моделі прийняття і реалізації актів покликані забезпечувати органічне поєднання "творчих" і "технологічних" чинників сфери правового впливу.

На нашу думку, можна виділити моделі трьох видів: загальна ідеальна модель, конкретні організаційно-технологічні моделі, реальні моделі.

Ідеальне рішення як модель, це таке рішення, яке:

1) викликане об’єктивними соціально-економічними потребами;

2) приймається на підставі досить повної і об’єктивної інформації;

3) приймається суб’єктами, які мають необхідну юридичну і фактичну компетентність з дотриманням усіх встановлених процедур;

4) є оптимальним для цих умов, що гарантується переважно розробкою альтернативних актів;

5) приймається своєчасно;

6) може бути виконане і повністю реалізується з отриманням задуманого при прийнятті рішення ефекту.

Організаційно-технологічна модель визначається як чітко упорядкована, юридично регламентована і визначена за етапами та ділянками розробки рішення сукупність операцій, процедур і дій щодо збирання, обробки інформації, формування проекту акта, його прийняття і реалізації.

Поняття реальної моделі як такої, що фактично реалізується у кожному конкретному випадку чи для групи схожих ситуацій сприяє прискоренню процесу прийняття необхідного рішення[xii][12].

Така конструкція, на нашу думку, є найприйнятнішою з точки зору запропонованої у ній класифікації моделей. Проте у ній є і недолік. Коли розглядається ідеальна модель, по суті, йдеться про модель рішення. А при розгляді організаційно-технологічної і реальної моделей йдеться вже про моделі процесу вироблення і прийняття рішень. Таким чином, слід розрізняти модель самого рішення і модель процесу вироблення і прийняття такого рішення.

Як відомо, хід процесу впливу на суспільні відносини за допомогою актів прямого народовладдя може бути ідеальним і реальним. Ідеальний хід зумовлений лише характером власне процесу впливу. На реальне ж впливає, з одного боку, характер процесу впливу, а з іншого — умови, у яких він перебуває. Враховуючи вищезазначене, необхідно розрізняти ідеальні й реальні моделі як рішень, так і процесів їх вироблення і прийняття.

Систему моделей актів прямого народовладдя можна уявити у вигляді такої схеми:

 


Опис загальної ідеальної моделі рішення являє певну складність. Водночас необхідно зазначити, що така модель має містити найсуттєвіші вимоги, що визначають якість акта прямого народовладдя з аспекту його змісту і форми (всебічна обґрунтованість, здійсненність, законність, належна мова і стиль акта). Загальна ідеальна модель процесу вироблення і прийняття рішень складається з найважливіших етапів цього процесу (визначення мети, завдань, аналіз проблеми, оцінка інформації, розробка проекту, вибір оптимального рішення, прийняття рішення).

Щодо решти видів моделей, зазначених у схемі, то ще належить ретельно вивчити й описати їх структурно-функціональні особливості стосовно різних типів і видів рішень. А також слід удосконалювати ті моделі, які вже склалися у практиці колективних суб’єктів безпосередньої демократії за період їхньої діяльності.

Важливо пам’ятати, що моделі рішень і процесів їх вироблення, і прийняття не є чимось усталеним, раз і назавжди прийнятим. Вони постійно вдосконалюються. Розроблені ж моделі необхідно повністю чи частково періодично переглядати з урахуванням нових досягнень науки і накопиченого досвіду.



  Мурашин Олександр Геннадійович доцент кафедри теорії держави і права НАВСУ, кандидат юридичних наук, полковник міліції.



[i][1] Див.: Гегель Г. Соч. М.; Л., 1934. Т.1. С. 224.

[ii][2] Див.: Тихомиров Ю., Котелевская И. Правовые акты. Учебно-практическое и справочное пособие. М., 1999. С. 24.

[iii][3] Див.: Копейчиков В.В. Правовые акты местных органов государственной власти и управления. М., 1956. С. 26.

[iv][4] Див.: Москалець О. До дискусії про дефініцію об'єкта // Філософська думка. Український науково-теоретичний часопис. 1999. № 6. С. 3 - 22.

[v][5] Див.: Вандишев В.М. Філософія. Ч.1. Історико-філософський вступ: Конспект лекцій. Суми, 2000. С. 13.

[vi][6] Див.: Юридический энциклопедический словарь. М., 1984. С. 319.

[vii][7] Див.: Мурашин О.Г. Акти прямого народовладдя і юридичні колізії // Колізії у законодавстві України: проблеми теорії і практики. К., 1996. С. 45-46.

[viii][8] Див.: Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. М., 1997. (§3 Гл.ІV "Модельные законодательные акты"); Горьова С. Нормотворча діяльність в умовах побудови в Україні правової держави // Право України. 2000. № 4. С. 103; Солом’янюк Л.П., Сирота А.І. Економіко-правова модель приватизації в Україні // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 75. Правознавство. Чернівці, 2000. С. 32–36.

[ix][9] Див.: Афанасьев В.Г. Социальная информация и управление обществом. М., 1975. С. 170-173.

[x][10] Див.: Опришко В. Питання гармонізації законодавства України з міжнародним правом і національними правовими системами // Право України. 1999. № 8. С. 16.

[xi][11]  Див.: Тихомиров Ю.А. Управленческое решение. М., 1972. С. 162-165.

[xii][12] Див.: Барабашев Г.В., Шеремет К.Ф. Процесс принятия решений местными Советами народных депутатов (Теоретические вопросы) // Принятие решений местными органами власти и управления. М., 1983. С. 18-19.

автор: Мурашин О.Г., професор Інституту права та соціальних відносин

час видання: 2012


20/03/2012