Смислова матриця філософії як парадигмальний метод формування категоріального апарату та теорій глобалістики

Смислова матриця філософії як парадигмальний метод формування категоріального апарату та теорій глобалістики

 

Євген Отдєлєнцев,

здобувач кафедри суспільно-політичних наук,

глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

 

УДК 303

 

Анотація: У статті вводиться поняття смислової матриці філософії, аналогічно смислової матриці культури. Розглядаються можливості застосування смислової матриці філософії як парадигмального методу формування категоріального апарату і теорій глобалістики.

Ключові слова: смислова матриця філософії, смислова матриця культури, парадигмальний метод, глобалістика.

 

Анотация: В статье вводится понятие смысловой матрицы философии, аналогично смысловой матрицы культуры. Рассматривается возможность применения смысловой матрицы философии как парадигмального метода формирования категориального аппарата и теорий глобалистики.

Ключевые слова: смысловая матрица философии, смысловая матрица культуры, парадигмальный метод, глобалистика.

 

Annotation: The article notion of a semantic matrix philosophy, similar to the semantic matrix of culture. The considered possibilities of a semantic matrix philosophy as a paradigimatic method of forming categorical system and theories of globalistics.

Key words: semantic matrix philosophy, semantic matrix of culture, paradigimatic method, globalistics.

 

Вступ

Вперше в історії людства Земля та її біосфера увійшли у принципово нову антропогенно перенасичену епоху. Світ як єдність біосфери та людства стає позамежним світом, світом, який перевищує антропогенні межі Землі. Виникає загроза існуванню людської цивілізації. Тому виникає необхідність розробки нової інтегральної науки, яка має на меті збереження та гармонійний розвиток людської цивілізації. Глобалістика як нова інтегральна наука про сучасний світ закладає підвалини загальнонаукової картини світу і нового світогляду. Глобалістика вперше виявила фундаментальні закономірності динаміки саморуйнування сучасного світу, використовуючи власну модель керованого світу. З її допомогою доведено, що вихід земної цивілізації із критичного стану є неможливим в умовах сучасного стихійного руху і може бути досягнутим виключно на основі науки. Таким чином, глобалістика – це головна інтелектуальна зброя першої половини ХХІ ст. у боротьбі за створення Земної ноосферної цивілізації.

Термін глобалізація був вперше використаний у його сучасному значенні у 1983 році. Було висунуто концепцію формування глобального виміру людської свідомості, що дозволяє розглядати політичні та інші соціальні процеси у глобальній системі координат. Така глобалізована свідомість докорінно змінювала образ сучасного світового співтовариства. У глобалістичних дослідженнях велика увага приділяється політичним аспектам глобального розвитку. Це призвело до виникнення такого наукового напрямку як політична глобалістика [1]. Політична глобалістика акцентує увагу на глобалізацію світових політичних інститутів і процесів, на розмивання меж між внутрішньою і зовнішньою політикою, на інтернаціоналізацію політичної культури і політичної поведінки людей.

Сучасна наука розглядає глобалізацію як одну з найбільш важливих тенденцій розвитку сучасного світу. Але процес глобалізації неоднозначно сприймається світовою громадською думкою. Противників розглянутого світового процесу називають антиглобалістами, й основні їх вимоги пов'язані з ліквідацією бідності у світі, забезпеченням збереження навколишнього середовища, дотриманням прав людини в усьому світі. Проте прихильники глобалізації заявляють, що переслідують ті ж цілі. Таким чином, мова йде, по-перше, про різне розуміння зазначених цілей, по-друге, про розбіжність у методах і способах вирішення актуальних глобальних проблем сучасності. Очевидно, що політична глобалістика, заснована на об'єктивних наукових підходах, може зіграти значну роль у зближенні позицій прихильників і противників глобалізації. Цього неможливо досягнути без досконалого категоріального апарату глобалістики та методів його подальшого вдосконалення.

 

Глобалістика як наукова дисципліна

Глобалістика в широкому визначенні – це сукупність наукових, філософських, культурологічних та прикладних досліджень різних аспектів глобалізації і глобальних проблем, результати таких досліджень, а також практична діяльність по їх реалізації в політичній, економічній та соціальній сферах як на рівні окремих держав, так і в міжнародному масштабі.

У вузькому визначенні – це міждисциплінарна галузь наукових досліджень, спрямованих на виявлення сутності, тенденцій і причин процесів глобалізації, глобальних проблем, які є її наслідками, та пошук шляхів закріплення позитивних і подолання негативних для людини та біосфери наслідків цих процесів.

Глобалістика – система міждисциплінарних знань про найважливіші проблеми всесвітнього масштабу, що стоять перед людством. Одним із головних напрямків сучасної глобалістики є вивчення еволюції світового співтовариства в умовах загострення глобальних проблем. Глобалістичні дослідження можна розглядати як багатоваріантний пошук передумов і шляхів подолання планетарних проблем, як широкомасштабні прогнози перспектив людського співтовариства.

Глобалістиці притаманні:

- планетарні масштаби об'єкту дослідження;

- метод системного аналізу процесів та явищ політичного, соціального, економічного, військового та технічного характеру в поєднанні з морально-етичними, культурними та релігійними категоріями і концепціями.

Глобалістика виступає як сукупність політологічних, соціологічних, культурологічних та соціально-філософських теоретичних підходів, які формуються відповідно до глобалізму як принципу, як ідеології світу, що глобалізується.

Принцип глобалізму, так само як і філософії вимагає структурно-цілісного погляду на систему соціальних взаємозв'язків людини, природи та суспільства; розуміння стану цієї системи як перманентно кризової, оскільки у межах поля, що досліджується, опиняються всі напруженості та конфлікти, притаманні існуванню людини; розробки проблематики управлінського оволодіння кризовим розвитком.

Міждисциплінарний характер глобальних досліджень пояснює недостатню визначеність її концептуальних засад та категоріального аппарату, який поступово формується. Понятійний апарат глобалістики має включати до себе аксіоми, тобто істини, що не потребують доказів, які закладають її теоретичні підвалини. До головних із них слід віднести наступні:

- щодо вищої цілі Землі – створенні нової, науково керованої і духовно організованої Земної цивілізації;

- щодо антропогенної межі Землі (планета має обмежені фізичні розміри, обмежені природні ресурси, обмежені можливості біосфери по підтриманню життя та стабілізації клімату);

- щодо загибелі космічних цивілізацій (будь-яка цивілізація, що розвивається некерованою, приречена на загибель);

- щодо становища в позамежному світі економічного зростання (в позамежному світі, який вийшов за антропогенні межі Землі, економічне зростання має бути обмежене),

- щодо переходу до більш досконалої еколого-соціально-економічної системи (такий перехід може бути здійснений тільки на основі науки – глобалістики).

До найбільш вживаних відносяться такі категорії, як глобалізація, глобалізм, глобальний розвиток, глобальні проблеми та ін. Ці поняття не є сталими, а їх зміст загальновизнаним, тому виникає необхідність змістовно і методологічно визначитись із глобалізацією як процесом, глобалістикою як наукою, глобалізмом як ідеологією.

Цілісне осмислення глобальних політичних процесів привело до широкого застосування терміну "глобалізація", яке покликане відтворити те загальне, що складає специфіку процесів та явищ на глобальному рівні.

Глобалізація – це процес інтенсифікації взаємозв’язків між різними формами організації суспільного життя, що призводить до стану взаємозалежності між компонентами системи взаємозв’язків. Він використовується також загалом для пояснення явищ, в основі яких лежить феномен росту взаємозалежності.

Глобальний розвиток – це поняття, яке застосовується для визначення максимально можливої сукупності змін у просторі та часі, які охоплюють людство в цілому, а його використання дозволяє виявити головні тенденції розвитку людства.

В умовах глобалізації ускладнюється структура світового розвитку, трансформуються цінності та норми життєдіяльності людей, видозмінюється система взаємодії між ними (глобальні відносини), встановлюються нові пріоритети у розв’язанні глобальних системних проблем. У результаті цього формується така нова форма соціальної організації в умовах впливу сучасних процесів глобалізації, як глобальне суспільство.

Глобалізація як процес характеризується об’єднанням між народами та початком зародження глобальних форм співіснування людства. В контексті з’ясування сутності глобального суспільства важливим методологічним аспектом є необхідність чіткого розмежування понять «глобальне суспільство», «світове суспільство», «глобальна система», «міжнародна спільнота», «світове співтовариство» та ін. Ця проблема викликає значні теоретико-методологічні складнощі.

У глобалістиці використовується поняття “глобальна система” як складова частина глобального розвитку як нова політична, соціокультурна, інформаційно-технологічна, економіко-технічна спільнота з її специфічними структурами та процесами, які функціонують та розвиваються в межах усього людства з його складними переплетіннями світогосподарських та міжнародних відносин, сукупність усіх досягнень людства у процесі його розвитку.

Глобальне суспільство – це сукупність відносин, яка формується в результаті спільної діяльності людей, реалізації спільних інтересів та виробництва спільних благ на глобальному рівні. Такими спільними інтересами виступають міжнародний мир, безпека, вирішення глобальних проблем, регуляція економічних відносин.

Виникнення глобалістики є наслідком інтеграційних процесів у сучасній науці. Глобалістика має міждисциплінарний характер, тому що різні науки, виходячи зі свого предмету та об’єкту, аналізують різні аспекти глобалізації, визначають власні бачення шляхів рішення глобальних проблем, розглядаючи їх як окремо одну від одної, так і в якості цілісної системи. Глобалістика є міждисциплінарною формою знання в галузі міжнародних відносин і світової політики, яка прагне подолати кризу гуманітарних наук, розділених спеціалізацією, яку часто неможливо подолати, і трансформацією предметів дослідження під впливом процесів, що відбуваються в сучасному світі [2]. Глобалістика являє собою аналітичну дисципліну з розмивчастими контурами предмета дослідження, сферу пізнання і дослідження, де різні наукові дисципліни і філософія, взаємодіючи між собою, кожна з позицій власного предмету і методології, аналізують різні аспекти глобалізації і пропонують власні шляхи вирішення глобальних проблем.

Глобалістика не є якась окрема або спеціальна наукова дисципліна, яка виникла внаслідок диференціації наукового знання або на стику суміжних дисциплін. Вона виникла внаслідок протилежних – інтеграційних процесів, які притаманні для сучасної науки, і являє собою сферу досліджень і пізнання, де різні наукові дисципліни і філософія у взаємодії одна з одною, кожна з позицій свого предмету та методології, аналізують різні аспекти глобалізації, пропонуючи власне рішення глобальних проблем, розглядаючи їх не відокремлено одну від одної, а в якості цілісної системи.

У глобалістиці можна виокремити такі провідні напрями:

- політичну глобалістику;

- глобальну історію;

- глобальні проблеми міжнародної безпеки;

- глобальні проблеми демілітаризації та конверсії;

- економічну глобалістику;

- соціальну глобалістику;

- інформаційну глобалістику;

- екологічну глобалістику;

- цивілізаційну альтернатівістику.

Таким чином видно, що предмет глобалістики має максимально широкі межі. Глобалістика охоплює практично всі аспекти існування людини і людства. При цьому діапазон охоплення реальності у глобатістики майже збігається з діапазоном філософії.

Можна визначити деякі подібності та розбіжності філософії та глобалістики [3].

І в філософії і в глобалістиці:

- фундаментальне значення мають питання світогляду;

- вивчаються граничні питання співвідношення людини і світу (біосфери), місце людини, сенс її існування, умови, при яких людина може існувати, а при яких – ні;

- питання життя і смерті залежать від правильності вибору світогляду і рішення світоглядних питань;

- максимальне охоплення предмету;

- постановка та вивчення глобальних, граничних питань, усіх аспектів буття;

- інтегративність філософії і глобалістики;

- загальнолюдський характер;

- масштабність;

- схожість етапів розвитку.

Глобалістика відрізняється від філософії:

- гостротою проблем;

- необхідністю колективного рішення проблем;

- вирішує питання у практичній сфері, застосовуючи теоретичні напрацювання філософії;

Однак, відмінності філософііи і глобалістики у певному сенсі є дзеркальним відображенням подібностей. Різниця між схожістю і відмінностями приблизно така ж, як і між духовним і фізичним, теоретичним і практичним. Глобалістика – це практична філософія для непрофесійних філософів, у кількості, що дорівнює всьому населенню Землі, які змушені займатися філософією під впливом глобальних проблем та під керівництвом філософів професійних.

 

Етапи формування та теоретичні підвалини глобалістики

Філософсько-методологічні засади глобалістики мають глибоке історичне коріння. Глобалістика як наука синтезує основи соціально-економічних і філософських вчень попередників відносно закономірностей розвитку природи та суспільства.

Окремі ідеї та фундаментальні принципи глобалістики висловлювались та обґрунтовувалися багатьма філософами, починаючи зі Стародавнього Сходу та античних часів. Перші спроби формування глобалістичний теорій почалися в епоху міфологічного світогляду. Під впливом несприятливих факторів природи люди подумки виділили себе з природи та почали ставити питання про відносини і зв'язки між собою і природою, про гармонічне співіснування з нею. Вже в давньогрецьких полісах з'явилися проблеми перенаселення і співіснування людей між собою. Під тиском проблем, пов'язаних із навколишнім середовищем і співіснуванням людей, древні філософи формували натурфілософські теорії глобалістики, що ставили питання типу "Що є все?". І давали відповіді: "вогонь", "вода", "повітря", "апейроон". На питання "Яке є все" відповідали: таке ж, як "людина", "сфера", "число", "сукупність неподільних частинок".

Формується глобальна свідомість як здатність мислити категоріями планетарного масштабу, відчувати власну співпричетність до загальносвітових процесів, світовідчуття та світорозуміння, у відповідності з якими на передній план в оцінці принципових, особливо важливих подій виступають загальнолюдські інтереси та цінності.

Особливістю глобальної свідомості та глобальних ідей як її змістовної сторони є те, що вони мають значення в масштабах усієї планети.

У плані масштабності глобальні ідеї також мають давню історію, починаючи з виникнення світових релігій, зокрема буддизму та християнства. Важливе значення мали ідеї Просвітництва, Великої Французької революції з її принципами свободи, рівності та братерства.

Продовженням цих традицій стали комуністичні ідеї, особливо на початковому етапі, з їх гаслами побудови єдиного справедливого безкласового суспільства без рас та націй.

Природно, що характер і рівень усіх глобалістичних концептуальних побудов – міфологічних, антропоморфних, натурфілософських, релігійних, механістичних, метафізичних, діалектичних – чітко обумовлений рівнем розвитку філософії в кожному випадку.

Міждисциплінарний характер глобальних досліджень пояснює недостатню визначеність її концептуальних засад та категоріального апарату. Але в якості філософсько-методологічних підвалин глобальних досліджень можна виокремити декілька теоретичних потоків.

По-перше, це концепція трансформації біосфери в ноосферу, яка по суті являє собою схему ієрархії філософсько-політичних, природознавчих та техніко-економічних аспектів глобальних проблем сучасності. Найповніше ці ідеї знайшли відображення у працях В. І. Вернадського, П. Тейяра де Шардена та ін.

По друге, це спроби встановлення діапазону антропогенної межі Землі, аларміська складова у світовій світоглядній думці. Ці ідеї висловлювались ще у працях англійського економіста, священика, засновника концепції мальтузіанства Т. Р. Мальтуса.

Ідеї Т. Р. Мальтуса здобули чимало прихильників і відіграли важливу роль у формуванні теорії природного добору Ч. Дарвіна, бо за умов “надмірного тиску населення” виживають найпристосовніші.

Критичне осмислення зростання загроз людству з боку науково-технічного прогресу міститься у працях Б. Рассела, А. Ейнштейна, Дж. Орруелла, О. Хакслі та ін.

Важливе значення мають і цивілізаційні теорії, в яких піддано науковому аналізу як причини зникнення окремих цивілізацій, так і шляхи, знайдені людством для виходу з криз на точці біфуркації, тобто цивілізаційні революції (зокрема, антропічна, неолітична, урбаністична, осьовий час, науково-технічна революції тощо).

По-третє, в якості теоретичних підвалин глобалістики слід розглядати загальну теорію систем, методологічні підвалини якої були закладені у працях Л. фон Берталанфі, а потім були використані у спеціальних дисциплінах, зокрема в міжнародно-політичній науці. Була створена спеціальна теорія динаміки соціальних систем, у межах якої розробляються методологічні засади глобального політичного прогнозування.

По-четверте, теоретичні засади глобалістики закладались ідеями пацифізму, морального протистояння війні та іншим формам насильства, мондіалізму та неомондіалізму.

По-п’яте, особливого значення набувають футурологічні прогнози. Активно розвивається футурологія як наука про перспективи розвитку цивілізації в контексті всього комплексу глобальних проблем сучасності. Цей термін запроваджує німецький вчений О. Флентхейм як назву науки про майбутнє, протиставляючи футурологію утопії. Ф. Баада сформулював наступну альтернативу: майбутнє людства – або рай на землі, або знищення. Головними факторами, що несуть загрозу для людства, він вважав:

- ефективність сучасної зброї;

- духовну та моральну деградацію людей;

- неспроможність політиків розв'язувати найважливіші проблеми.

У той же час, коли футурологія акцентує увагу на тому, що може відбутися в найближчій чи віддаленій перспективі, глобалістика ставить питання про дослідження майбутнього як визначення можливих і вірогідних подій та тенденцій загальносвітового розвитку.

Великий внесок у розвиток планетарного мислення зробив В. І. Вернадський. Він ніколи не обмежував сферу своїх творчих пошуків галуззю однієї науки.

Головні ідеї В. І. Вернадського можна узагальнити наступним чином:

- життя є космічним явищем;

- розвиток життя приводить до виникнення людини – живої істоти, що наділена розумом, розумне життя починає активніше впливати на природу, людина вперше охоплює своєю діяльністю всю біосферу;

- концепція трансформації біосфери у ноосферу;

- людина в сучасному світі має діяти та мислити не тільки в аспекті певної особи, сім'ї, держави, а й у планетарному масштабі;

- хоча ідеї людської єдності виникли давно, але релігія не змогла об'єднати людей, тільки наука може стати основою об'єднання. Це пояснюється такими її рисами, як обов'язковість та логічна довідність, охоплення нею всієї біосфери;

- визначено роль наукової думки у трансформації біосфери у ноосферу, що стає теоретичною платформою розвитку планетарного мислення;

- унаслідок досягнень людства в ХХ ст. уперше в історії почав здійснюватись єдиний історичний процес.

На першому етапі наукової діяльності В. І. Вернадський здійснював дослідження в галузі мінералогії. Він вважав, що мінерали – це сліди фізико-хімічних процесів, які відбувалися на Землі. Від дослідження хімії мінералів науковець переходить до вивчення хімічних елементів гірських порід земної кори, з'ясовуючи їх роль і місце в геологічній історії землі. В. І. Вернадський закладає підвалини нової науки – геохімії. Розвиваючись на фоні хімії, фізики, мінералогії, геохімія стає складовою частиною космічної хімії. Було сформульовано ідею про хімічну єдність світу. Вчений вважав, що вивчення земних атомів є ключем до вивчення космосу, висунув думку про матеріальний обмін та енергетичну взаємодію між землею та космосом.

На наступному, другому етапі В. І. Вернадський досліджував роль живих організмів в історії землі, об'єднавши їх під узагальнюючим найменуванням "жива речовина", яка є акумулятором космічної енергії, розподільником її в мінералогічних і геохімічних процесах, носієм та джерелом вільної біогеохімічної енергії ("геохімічної енергії життя"), що охоплює всю біосферу – земну оболонку, яка являє єдину сферу життя. Біосферу він розглядав як організовану, динамічну і стійку врівноважену систему, яка незалежно розвивається. Уперше в світовій науці він розглядав еволюцію біосфери як єдиний космічний, планетний, біогенний та антропогенний процес. Біосферу він уявляв як "систему систем", еволюційно зумовлену і функціонально взаємопов'язану множинністю абіотичного і біотичного в екосистемному різноманітті й множинності.

В. І. Вернадський вважав, що "жива речовина" є носієм і творцем вільної енергії, яка охоплює всю біосферу і визначає в основному її історію. Енергетичний біогеохімічний зв'язок між Сонцем і органічним життям на Землі виявляє космічну роль живої речовини як планетарного явища. У роботі "Жива речовина в земній корі та її геохімічне значення" вперше у світовій літературі з геохімічних позицій розкрито функціональну роль живої речовини як геологічної сили планетарного масштабу.

Особливо важливим є його висновок про те, що життя є космічним явищем, про вічність життя в космосі та інших матеріально-енергетичних перетворень, про множинність світів у всесвіті. Він писав: "Не тільки з філософського, але і з наукового погляду ясно, що такий різко протилежний усім іншим фізичним процесам Природи енергетичний характер життєвих процесів не може бути пов'язаний тільки із Землею, він повинен мати світове значення. Життя – на таких умовах – має бути космічним явищем. Воно не може бути справою випадку".

З появою життя почався якісно новий етап еволюції нашої планети. Став змінюватися хімічний склад газів повітряного басейну як наслідок появи вільного кисню і молекулярного азоту, став зменшуватись зміст вуглекислоти в атмосфері та гідросфері, що позитивно позначилося на темпах еволюції нових форм рослинного і тваринного світу. Подальші зміни хімічного балансу планети, біогенні утворення її газової оболонки спричинили зміни клімату, унаслідок чого виникли сприятливі температурні умови для бурхливого розвитку органічного життя. Досліджені В. І. Вернадським біогеохімічні функції живої речовини, дія яких виявляється у глобальному масштабі протягом геологічних періодів, стали доведенням того, що жива речовина є наймогутнішою геохімічною силою на нашій планеті. Біогенна міграція атомів, спричинена нею, являє своєрідну форму організованості, що має першорядне значення в будові біосфери. Наукове обґрунтування біогеохімічних принципів, концепція про взаємозв'язок у біогеохімічних процесах живої та неживої матерії, системний підхід до вивчення еволюції біосфери та її організованості виявили зв'язок еволюції життя з організованістю біосфери, розширили масштаби планетарного мислення цивілізації в системі "біосфера – жива речовина – планета".

На третьому етапі В. І. Вернадський створює вчення про еволюцію і організованість біосфери, формулює вчення про роль наукової думки "соціального людства" у трансформації її в ноосферу, що стає теоретичною платформою розвитку планетарного мислення. "Біосфера, – писав В. І. Вернадський, – володіє абсолютно певною будовою, що існує протягом мільярдів років. Ця будова пов'язана з активною участю в ній життя, ним значною мірою зумовлена у своєму існуванні, передусім характеризується динамічними, стійкими, геологічно тривалими врівноваженнями, які, на відміну від механічної структури, кількісно динамічні в певних межах як щодо простору, так і щодо часу".

В. І. Вернадський підійшов до визначення суті цивілізації як природного феномену планетарного масштабу. "Цивілізація "культурного людства", – писав учений – оскільки вона є формою організації нової геологічної сили, що створилася в біосфері, не може уриватися і знищуватися, оскільки це є велике природне явище". Він стверджував, що людина своїм трудом і розумом впливає на біосферу, на течію геологічних процесів, особливо у ХХ ст.: "Уперше людина охопила своїм життям, своєю культурою всю верхню оболонку планети, у загальному – всю біосферу, всю пов'язану з життям сферу планети". Ця планетарна діяльність людини має також і космічний характер. Ноосфера, сфера розуму є якісно новою стадією в еволюції біосфери.

Тільки у ХХ ст. людство почало усвідомлювати свою діяльність як геологічну силу в еволюції біосфери. З цього часу стали відчуватися як позитивні, так і негативні результати зростаючого техногенного впливу людини на довкілля. На погляд В. І. Вернадського, взаємозв'язки суспільства з природою, що ускладнюються, – одна з найважливіших екологічних і соціальних проблем сучасності. Різноманітні форми екологічної регресії є результатом суперечливої взаємодії систем із саморегулюванням: біосфери загалом та її частини – людського суспільства. Екологічно необґрунтовані дії людини ведуть до підриву здібності природних екосистем різного рівня до саморегуляції, що порушує екологічну стабільність як у регіональних, так і в глобальних масштабах.

Колективна наукова думка – не випадкова, як усяке природне явище, вона закономірна як закономірний у ході часу процес, що створив мозок. Як нова могутня геологічна сила вона має бути спрямована на регулювання впливу техногенезу на біогенез з метою потенційної оптимізації біосфери. В. І. Вернадський вірив у колективний розум людства, яке не може використати наукову думку для руйнування біосфери, оскільки є її складовою частиною.

Всі попередні моделі світу розглядали Світ в єдності двох елементів – біосфери та людини. Біосфера, за В. І. Вернадським – це оболонка Землі, склад та енергетика якої обумовлені минулою або сучасною діяльністю живих організмів. Ноосфера (сфера розуму) – це сфера діяльності живої ноосферної цивілізації, ядром якої є історична біосфера Землі.

Сучасна глобалістика пропонує нову модель керованого світу. Вона складається із трьох елементів – біосфери, країн світу і конкретної країни, взаємодія яких описується узагальненими якісними параметрами світу, а керування має здійснюватись з боку світового співтовариства шляхом впливу на конкретну країну з урахуванням її узагальнених параметрів, які знаходять відображення в її місці у світі.

Великий внесок у розвиток глобального мислення вніс А. Ейнштейн. Після того, як греки відмовилися від ідеї плоскої землі, відкинули ідею щодо існування антиподів і запровадили поняття верху та низу, з'ясувалось, що напрямки у просторі пов'язані з матеріальними тілами. Геліоцентрична система Коперніка покінчила із прив'язаним до землі центром світобудови і релятивізувала картину світу небесних тіл, що постає перед очима земного спостерігача. Згодом концепція нескінченного, позбавленого центру Всесвіту пов'язала траєкторії тіл із тілами відліку і позбавила їх абсолютного характеру. Ці етапи звільнення науки від антропоцентризму були етапами інваріантного уявлення про процеси природи.

Для А. Ейнштейна теорія відносності була етапом розвитку ідеї об'єктивної гармонії буття, яка відображалася в універсальному причинному зв'язку процесів природи, який має об'єктивний характер. Думка про наближення до об'єктивної істини пронизувала світогляд Галілея і Спінози, вона є характерною для раціоналізму ХVІІ ст. і лише потім змінюється претензією розуму на абсолютне і повне пізнання істини в останній інстанції.

А. Ейнштейн вбачав у пізнанні складну проблему: світ невичерпний, відомості про нього обмежені, недостатні, приблизні, некінчені. Разом із тим світ можна пізнати; картини світу, змінюючи одна одну, все більше наближають людину до об'єктивної істини. З цього приводу А. Ейнштейн писав: "Найбільш незрозумілим у світі є те, що він зрозумілий".

Загальна теорія відносності знайшла широке застосування у космології. Відкриття гравітації та вивчення її законів внесли до космології певну впорядкованість. Було знайдено матеріальний зв'язок між космічними тілами, що дозволило позбутися багатьох фантастичних вимислів, на які були багаті космологічні та космогонні вчення стародавніх і середньовічних натурфілософів. Визнання багатьма дослідниками матеріальної природи космічних об'єктів та матеріальних сил, що діють між ними, передбачало вивчення таких проблем, як скінченність та нескінченність Всесвіту, густина його матерії.

60-ті рр. ХХ ст. привнесли цілу низку нових імпульсів у розвиток загальної теорії відносності, одне за одним було зроблено багато відкриттів, які ще раз підтвердили ідею, що зірки, як і Всесвіт у цілому, еволюціонують. Вивчення еволюції видимої частини Всесвіту привело до своєрідної революції в астрономії.

Теорія відносності, як вважають деякі вчені, швидше філософська теорія, ніж фізична, теорія нового сприйняття світу. Вона справила величезний вплив на світогляд, глибше, ніж космічна фізика, розкрила закономірності світобудови. Ньютонівське уявлення про світ було багато в чому змінене під впливом вчення Ейнштейна. Замість цього уявлення виникла картина світу, в якій об'єднаними виявилися матерія, рух, час і простір, що раніше вважалися роз'єднаними. Теорія відносності зробила величезний якісний крок уперед у тлумаченні структури Всесвіту. Теорія відносності підвищила інтерес дослідників до філософської проблематики, вказавши на необхідність методологічного і гносеологічного аналізу положень фізичної науки. Виникла необхідність у філософському аналізі понять.

Мондіалізм – це рух за об'єднання світу та його окремих регіонів на федеральній основі із всесвітнім урядом. Він постулює невідворотність планетарної інтеграції, перехід від множинності держав, народів, націй, цивілізацій та культур до єдиного світу. Ідейною предтечею мондіалізму були деякі утопічні та містичні рухи, починаючи зі стародавніх часів та Середньовіччя. В їх основі було уявлення про те, що колись відбудеться об'єднання всіх народів у єдиному царстві, яке не знатиме протиріч, конфліктів та війн.

Гуманісти всіх століть бачили майбутнє людства як світ, побудований на принципах єдності та спільного розв'язання існуючих і потенційних проблем. До раціоналістичних його версій слід віднести ідеї відомого філософа, яким було запроваджено термін "соціологія", одного із засновників позитивізма Огюста Конта та німецького письменника і критика Готхольда Лессінга [4] О. Конт, значний вплив на формування поглядів якого справив А. Сен-Сімон, у якого він працював деякий час секретарем, у своєму вченні про третю еру стверджував, що "людство – це всесвітня батьківщина, закликана об'єднати в майбутньому всіх жителів планети".

К. Маркс та Ф. Енгельс якоюсь мірою теж втілювали ідеї глобалістики у життя, закликаючи до єднання, хоча й не всіх жителів планети, а тільки "пролетарів усіх країн".

Комуністи Радянського союзу проголошували, що створення Радянської держави стане новим вирішальним кроком на шляху об'єднання трудящих усіх країн у світову соціалістичну Радянську республіку. Створення Ліги Націй стало практичним втіленням ідей мондіалізму. Її криза спонукала шукати вихід у реорганізації світу і відносин між народами та державами у створенні нових централізованих світових структур. Сполучені Штати стають головним центром мондіалізму.

Таким чином, витоки та етапи формування глобалістичних теорій відображають етапи формування філософії, перш за все філософії науки. Також багато хто з теорій відображають якісь певні аспекти системи світ – людина, маючи зміст, схожий із певними розділами філософії.

 

Смислова мартриця культури

Стьопін визнає наявність певних категорій, що формують світогляд тієї чи іншої спільності людей, що утворюють «смислову матрицю культури» [5]. Фундаментальними категоріями світогляду є категорії "світ" і "людина". Вони конкретизуються через систему категоріальних смислів інших універсалій культури, що виражають ставлення людини до природи, до суспільства, інших людей і самого себе, таких як "природа", "річ", "відношення", "я", "інші" та ін. Усі ці світоглядні категорії завжди мають соціокультурне вимірювання і багато в чому визначають характер життєдіяльності людей і їх свідомості на тому чи іншому історичному етапі соціального розвитку. Стьопін говорить про наявність кількох аспектів світогляду – аксіологічного, епістемологічного та онтологічного, отже, світоглядні категорії слугують каркасом і для раціонального осмислення, і для ціннісно-особистісного переживання світу, і для формування моделей пізнавальної діяльності в рамках певної культури. Зміст основних категорій світогляду постійно змінюється, і це дозволяє говорити про світогляд як динамічну систему, процес, а не статичний набір. Разом із тим можна виявити відносно стійкі смисли категорій, які утворюють деяку вельми загальну смислову матрицю, що лежить в основі того чи іншого типу культури. Ця матриця, або система культурних універсалій, складає кістяк світогляду людей даної епохи.

 

Смислова мартриця філософії

Теоретичний характер світоглядним установкам надає філософська рефлексія, що робить із світоглядних універсалій філософські категорії. Філософія як теоретичне ядро світогляду, по-перше, схематизує образи світу, а по-друге – на більш високому рівні розвитку культури – самостійно конституює нові смисли, а значить, і нові категоріальні структури. Філософська рефлексія дозволяє виробити категоріальні структури, що забезпечують вихід за рамки традиційних способів розуміння та осмислення об'єктів, що служить появі нових парадигмальних установок у науці. У свою чергу наука відіграє важливу роль у зміні змісту категорій культури, особливо в сучасній європейській картині світу. Таким чином, існує тісний взаємозв'язок між світоглядними категоріями, філософською рефлексією та науковою картиною світу. «Розвиваючи свої категорії у процесі вирішення світоглядних проблем, філософія тим самим готує для природознавства і соціальних наук своєрідну попередню програму їх майбутнього понятійного апарату». Таким чином, філософія, експлікуючи смислову матрицю з культури, створює сітку фундаментальних категорій, яка в подальшому буде служити основою для розвитку наукової картини світу. У свою чергу, наукова картина світу впливає на процес зміни змісту базових світоглядних установок у суспільстві і становлення нових категорій, які потребують філософському осмисленні і схематизації.

Предметом філософії науки є загальні закономірності і тенденції наукового пізнання як особливої діяльності з виробництва наукових знань, взятих в їх історичному розвитку та розглянутих в історично змінюваному соціокультурному контексті. Сучасна філософія науки розглядає наукове пізнання як соціокультурний феномен. І однією з важливих її завдань є дослідження того, як історично змінюються способи формування нового наукового знання і які механізми впливу соціокультурних факторів на цей процес.

Щоб виявити загальні закономірності розвитку наукового пізнання, філософія науки повинна спиратися на матеріал історії різних конкретних наук. Вона виробляє певні гіпотези і моделі розвитку знання, перевіряючи їх на відповідному історичному матеріалі. Все це обумовлює тісний зв'язок філософії науки з історико-науковими дослідженнями.

Філософія науки завжди зверталася до аналізу структури динаміки знання конкретних наукових дисциплін. Але разом із тим вона орієнтована на порівняння різних наукових дисциплін, на виявлення загальних закономірностей їх розвитку. Як не можна вимагати від біолога, щоб він обмежив себе вивченням одного організму або одного виду організмів, так не можна і філософію науки позбавити її емпіричної бази та можливості порівнянь і зіставлень [6].

Довгий час у філософії науки як зразок для дослідження структури і динаміки пізнання вибиралася математика. Однак, тут відсутня яскраво виражений шар емпіричних знань, і тому, аналізуючи математичні тексти, важко виявити ті особливості будови і функціонування теорії, які пов'язані з її відносинами до емпіричного базису. Ось чому філософія науки, особливо з кінця XIX сторіччя, все більше орієнтується на аналіз природничо-наукового знання, яке містить різноманіття різних видів теорій і розвинений емпіричний базис.

Подання та моделі динаміки науки, вироблені на цьому історичному матеріалі, можуть потребувати коригування при перенесенні на інші науки. Але розвиток пізнання саме так і відбувається: уявлення, вироблені та апробовані на одному матеріалі, потім переносяться на іншу область і видозмінюються, якщо буде виявлено їх невідповідність нового матеріалу.

Часто можна зустріти твердження, що уявлення про розвиток знань при аналізі природних наук не можна переносити на область соціального пізнання.

Підставою для таких заборон служить проведене ще у XIX столітті розрізнення наук про природу і наук про дух. Але при цьому необхідно віддавати собі звіт у тому, що пізнання в соціально-гуманітарних науках і науках про природу має спільні риси саме тому, що це – наукове пізнання. Їх відмінність корениться у специфіці предметної області. У соціально-гуманітарних науках предмет включає в себе людину, її свідомість і часто виступає як текст, що має людський сенс. Фіксація такого предмета і його вивчення вимагають особливих методів і пізнавальних процедур. Однак, при всій складності предмета соціально-гуманітарних наук установка на об'єктивне його вивчення і пошук законів є обов'язковою характеристикою наукового підходу. Ця обставина не завжди приймається до уваги прихильниками "абсолютної специфіки" гуманітарного та соціально-історичного знання. Його протиставлення природничим наукам проводиться часом некоректно. Гуманітарне знання трактується гранично розширено: в нього включають філософські есе, публіцистику, художню критику, художню літературу і т.п. Але коректна постановка проблеми має бути іншою. Вона вимагає чіткого розрізнення понять "соціально-гуманітарне знання" і "наукове соціально-гуманітарне знання". Перше включає в себе результати наукового дослідження, але не зводиться до них, оскільки передбачає також інші, позанаукові форми творчості. Друге ж обмежується тільки рамками наукового дослідження. Зрозуміло, саме це дослідження не ізольоване від інших сфер культури, взаємодіє з ними, але це – не підстава для ототожнення науки з іншими, хоча і близько дотичними з нею формами людської творчості.

Якщо виходити із зіставлення наук про суспільство і людину, з одного боку, і наук про природу – з іншого, то потрібно визнати наявність у їх пізнавальних процедурах як загального, так і специфічного змісту. Але методологічні схеми, розвинені в одній області, можуть охоплювати деякі загальні риси будови і динаміки пізнання в іншій області, і тоді методологія цілком може розвивати свої концепції так, як це робиться в будь-якій сфері наукового пізнання, в тому числі і соціально-гуманітарних науках. Вона може переносити моделі, розроблені в одній сфері пізнання, на іншу і потім корегувати їх, адаптуючи до специфіки нового предмета. І це дуже важливо для такої інтегративної науки, як глобалістика.

При цьому слід враховувати принаймні дві обставини.

По-перше, філософсько-методологічний аналіз науки незалежно від того, орієнтований він на природознавство або на соціально-гуманітарні науки, сам належить до сфери історичного соціального пізнання. Навіть тоді, коли філософ і методолог має справу зі спеціалізованими текстами природознавства, його предмет – це не фізичні поля, не елементарні частинки, не процеси розвитку організмів, а наукове знання, його динаміка, методи дослідницької діяльності, взяті в їх історичному розвитку. Зрозуміло, що наукове знання і його динаміка є не природним, а соціальним процесом, феноменом людської культури, а тому його вивчення виступає особливим видом наук про дух.

По-друге, необхідно враховувати, що жорстка демаркація між науками про природу і науками про дух мала свої підстави для науки в XIX столітті, але вона багато в чому втрачає силу стосовно науки останньої третини XX століття. [7]. У природознавстві наших днів усе більшу роль починають грати дослідження складних систем, які володіють "синергетичними характеристиками" і включають в якості свого компонента людину і її діяльність. Методологія дослідження таких об'єктів зближує природниче і гуманітарне пізнання, стираючи  жорсткі межі між ними.

Таким чином, на даному етапі свого розвитку філософія, перш за все наукова філософія, маючи багато методологічних подібностей із глобалістикою, і в той же час маючи чітку категоріальну систему, може виступити в ролі смислової матриці для формування підходів і теорій у глобалістиці. Смислова матриця філософії в самому першому і грубому наближенні співпадає з основними розділами філософіі, якими є:

- онтологія;

- гносеологія (єпістемологія);

- аксіологія;

- праксеологія;

- філософія свідомості;

- філософська антропологія,

- філософія науки;

- філософія природознавства;

- соціальна філософія;

- філософія культури та цивілізацій;

- філософія економіки;

- філософія техніки;

- філософія політики;

- філософія права;

- філософія релігіі;

- філософія історіі;

- філософія розвитку;

- мораль та етика.

У результаті застосування смислової матриці філософії, до глобалістики, теорії глобалістики мають виглядати як дедуктивне розгортання філософських теорій на основі парадигм філософії та інтерпретацій у термінах глобалістики.

 

Приклад застосування смислової матриці для формування нових теоретичних конструкцій

Наведемо приклад з фізики. Стьопіним були виявлені особливі підсистеми теоретичних та емпіричних ідеальних об'єктів, що утворюють внутрішню структуру емпіричного і теоретичного рівнів. Виявилося, що система теоретичного знання наукової дисципліни включає низку автономних підсистем теоретичних конструктів, які у своїх зв'язках і відносинах виступають як моделі досліджуваної предметної області. Ці моделі Стьопін запропонував назвати теоретичними схемами. Крім теоретичних схем, які становлять ядро теорії, серед конструктів теоретичної мови була виділена особлива підсистема, яка утворює наукову картину світу. Проекція на неї теоретичних схем надає їм онтологічний статус. Наприклад, рівняння Максвелла (класичні закони електромагнітного поля) виконуються у системі теоретичних конструктів "електрична напруженість у точці" (Е), "магнітна напруженість у точці" (Н), "щільність струму в точці" (J), "просторово-часова система відліку". Зв'язки і відносини цих конструктів і утворюють узагальнену теоретичну схему електромагнітних взаємодій, що вивчаються у класичній електродинаміці. Проекція цієї схеми на фізичну картину світу дозволяє визначити вектори електричної та магнітної напруженості (Е і Н) як стану електромагнітного поля, щільність струму (J) як рух електронів, а систему відліку як фізичний простір і час. Саме ця сукупність визначень утворює семантичну інтерпретацію рівнянь Максвелла, тоді як їх емпірична інтерпретація досягається завдяки операційним визначенням, які пов'язують ознаки конструктів теоретичної схеми з досвідом (визначення напруженостей поля через віддачу пробного заряду і пробного магніту, визначення системи відліку через її зіставлення годиннику і лінійкам фізичної лабораторії і т.д.).

При аналізі типів теоретичних схем, що включаються до складу розвиненої теорії, була виявлена їхня ієрархічна підпорядкованість. Виведені з фундаментальних законів теорії їх теоретичні слідства (закони більш спеціального характеру) отримують інтерпретацію на системі особливих конструктів, які утворюють приватні теоретичні схеми, підлеглі фундаментальним, але які разом із тим мають відносно автономний статус. У механіці – це теоретичні моделі коливання, руху тіла в полі центральних сил, зіткнення пружних тіл і т.д. У класичній електродинаміці – це теоретичні схеми електростатики, магнітостатики, електромагнітної індукції і т.д.

У зв'язку з цим виникало питання про роль теоретичних схем у дедуктивному розгортанні теорії. Відповідь на нього привів до ідей В. О. Смирнова про генетично-конструктивний метод побудови теорії. На відміну від аксіоматичного методу, при якому за вихідне беруть деяку систему висловлювань, що описують деяку область об'єктів, і систему логічних дій над висловлюваннями, генетичний метод передбачає оперування безпосередньо абстрактними об'єктами, коли процес міркування здійснюється у формі уявного експерименту над цими об'єктами [8]. Аналіз фізичних теорій під цим кутом зору виявив, що уявні експерименти з абстрактними об'єктами теоретичних схем грають вирішальну роль у дедуктивному розгортанні теорії. Наприклад, при виведенні з рівнянь ньютонівської механіки його теоретичного слідства – закону малих коливань, експлікують фундаментальну теоретичну схему механіки (подання про переміщення матеріальної точки в просторово-часової системі відліку під дією сили). З позицій цієї схеми розглядають особливості коливальних рухів, які виявляються в реальному досвіді. Виходячи з цих особливостей, вводять у фундаментальну теоретичну схему низку змістовних припущень: конкретизують вид сили, представляючи її як квазіпружну силу, що періодично повертає матеріальну точку в положення рівноваги; обирають систему відліку, в якій рух матеріальної точки постає як її періодичне відхилення і повернення до положення рівноваги. У результаті з фундаментальної теоретичної схеми отримують її дочірнє утворення – приватну теоретичну схему, яка представляє собою модель малих коливань – осцилятор. До неї додають рівняння руху, які виражають другий закон Ньютона. Виходячи з особливостей моделі, підставляють у рівняння F = mx" вираз для квазіпружної сили F =-kx і отримують рівняння малих коливань mx" + kx = 0. Неформальний характер цих процедур перетворює висновок кожного теоретичного слідства з фундаментальних законів в особливе теоретичне завдання, і тоді дедуктивне розгортання теорії постає як процес вирішення теоретичних завдань.

Виявлення теоретичних схем і застосування ідей генетично конструктивного підходу дозволило зробити наступний крок – представити парадигмальні зразки як спосіб редукції фундаментальної теоретичної схеми до приватних. На цьому шляху відкривається можливість вирішити і проблему генезису зразків, яка по суті була поставлена Т. Куном, але не знайшла свого рішення в західній філософії науки.

Ключ до її вирішення полягає в дослідженні того, як створюються фундаментальні теоретичні схеми, які становлять ядро розвиненої наукової теорії, тобто як здійснюється генезис парадигмальних зразків.

Щоб охарактеризувати основні операції їх побудови, Стьопін використовує реконструкцію історії класичної електродинаміки, і, щоб конкретно описати, як протікає цей процес, він відтворює в основних рисах логіку становлення класичної теорії електромагнітного поля.

Як відомо, головне завдання, яке вирішував Максвелл у період створення своєї теорії і яка була висунута всім попереднім ходом розвитку науки, зводилася до пошуків єдиного способу опису та пояснення різних аспектів електрики і магнетизму.

До цього часу окремі сторони електромагнітних взаємодій були досить добре вивчені і відображені в цілому наборі відносно самостійних систем теоретичного знання. До них ставилися теоретичні моделі та відповідні закони електростатики (закон Кулона, закон Фарадея для електростатичної індукції), магнітостатики та взаємодії стаціонарних струмів (закон Біо-Савара, закон Кулона для магнітних полюсів, закон Ампера), електромагнітної індукції (закони Фарадея) постійного струму (закони Ома, Джоуля-Ленца і т.д.). Ці знання відігравали роль своєрідного вихідного матеріалу, на який спирався Максвелл при створенні теорії електромагнітного поля. Такими моделями і законами були, наприклад:

- рівняння Максвелла (узагальнені закони електромагнетизму);

- теоретична модель електромагнітного поля;

- якісні закони Фарадея для електростатичної індукції;

- Фарадеевська модель електростатичної індукції;

- закон Кулона для зарядів;

- модель взаємодії точкових зарядів;

- електростатика;

- закон Кулона для магнітних полюсів;

- модель взаємодії магнітних полюсів;

- закони Ерстеда, Біо-савара;

- моделі взаємодії ток - пробний магніт;

- закони Ампера;

- моделі силової взаємодії струмів;

- магнітостатика та взаємодія стаціонарних струмів;

- якісний закон електромагнітної індукції;

- Фарадеевська модель електромагнітної індукції;

- електромагнітна індукція;

- закони Ома, Джоуля-Ленца, закони електролізу і відповідні ним моделі;

- струм провідності;

- електромагнітна теорія світла як наслідок теорії Максвелла.

По відношенню до підстав майбутньої теорії електромагнітного поля це були приватні теоретичні схеми і приватні теоретичні закони. Основна проблема полягала у зведенні цієї сукупності законів до деяких узагальнюючих виразів, із яких можна було б виводити вже наявні знання в якості наслідків.

Вихідну програму теоретичного синтезу задавали прийняті дослідником ідеали пізнання і картина світу, яка визначала постановку задач і вибір засобів їх вирішення.

У процесі створення Максвеллівської електродинаміки творчий пошук цілеспрямовували, з одного боку, ідеали і норми, що склалися в науці, яким повинна була задовольняти створювана теорія (ідеал пояснення різних явищ за допомогою невеликого числа фундаментальних законів, ідеал організації теорії як дедуктивної системи, в якій закони формулюються на мовою математики), а з іншого боку, прийнята Максвеллом Фарадеевська картина фізичної реальності, яка задавала єдину точку зору на вельми різнорідний теоретичний матеріал, який підлягає синтезу та узагальненню. Ця картина ставила завдання – пояснити всі явища електрики і магнетизму як передачу електричних і магнітних сил від точки до точки відповідно до принципу близькодії.

Разом із постановкою основного завдання вона окреслювала коло теоретичних засобів, що забезпечують рішення задачі. Такими засобами послугували аналогові моделі і математичні структури механіки суцільних середовищ. Фарадеєвська картина світу виявляла схожість між передачею сил у якісно різних типах фізичних процесів (механічних і електромагнітних) і тим самим створювала основу для перекидання відповідних математичних структур із механіки суцільних середовищ в електродинаміку. Показово, що альтернативний Максвеллівському напрям досліджень, пов'язаний із іменами Ампера і Вебера, виходив із іншої картини світу при пошуку узагальнюючої теорії електромагнетизму. Відповідно з цією картиною, з якою передбачалася миттєва передача сил по прямій (дальнодійність), використовувалися інші засоби побудови теорії (аналогові моделі і математичні структури запозичувалися з ньютонівської механіки матеріальних точок).

Синтез, зроблений Максвеллом, був заснований на використанні відомої операції застосування аналогових моделей. Ці моделі запозичувалися з механіки суцільних середовищ і служили засобом для перенесення відповідних гідродинамічних рівнянь у створювану теорію електромагнітного поля. Застосування аналогій є універсальною операцією побудови нової теорії. Наукові теорії не є ізольованими одна від одної, вони розвиваються як система, де одні теорії постачають для інших будівельний матеріал.

Аналогові моделі, які використовував Максвелл, – трубки струму нестисливої рідини, вихори у пружному середовищі, – були теоретичними схемами механіки суцільних середовищ. Коли пов'язані з ними рівняння транслювалися в електродинаміку, механічні величини заміщалися в рівняннях новими величинами. Таке заміщення було можливим завдяки підстановці в аналогову модель замість абстрактних об'єктів механіки нових об'єктів – силових ліній, зарядів, диференційно малих елементів струму і т.д. Ці об'єкти Максвелл запозичив із теоретичних схем Кулона, Фарадея, Ампера, схем, які він узагальнював у створюваній ним новій теорії. Підстановка в аналогову модель нових абстрактних об'єктів не завжди усвідомлюється дослідником, але вона здійснюється обов'язково. Без цього рівняння не будуть мати нового фізичного сенсу і їх не можна застосовувати в новій галузі.

Ця підстановка означає, що абстрактні об'єкти, трансльовані з однієї системи знань (у нашому прикладі з системи знань про електрику і магнетизм) з'єднуються з новою структурою ("сіткою відносин", "смисловою матрицею"), запозиченою з іншої системи знань (у даному випадку з механіки суцільних середовищ). У результаті такого з'єднання відбувається трансформація аналогової моделі. Вона перетворюється у теоретичну схему нової області явищ, схему на перших порах гіпотетичну, що вимагає свого конструктивного обгрунтування.

Рух від картини світу до аналогової моделі і від неї до гіпотетичної схеми досліджуваної галузі взаємодій становить своєрідну раціональну канву процесу висування гіпотези.

Важливо підкреслити, що з'єднання абстрактних об'єктів, почерпнутих із однієї області знання, зі структурою ("сіткою відносин", "смисловою матрицею"), запозиченою в іншій області знання, призводить до того, що в новій системі відносин абстрактні об'єкти наділяються новими ознаками. Це еквівалентно появі в гіпотетичній моделі нового змісту, який може відповідати ще не дослідженим зв'язкам і відносин предметної області, для опису і пояснення якої призначається висувна гіпотеза.

Припустивши, що створена таким шляхом гіпотетична модель виражає суттєві риси нової предметної області, дослідник тим самим допускає, по-перше, що нові, гіпотетичні ознаки абстрактних об'єктів мають підставу саме в тій області емпірично фіксованих явищ, на пояснення яких модель претендує, і, по-друге, що ці нові ознаки сумісні з іншими визначальними ознаками абстрактних об'єктів, які були обгрунтовані попереднім розвитком пізнання та практики. Зрозуміло, що правомірність таких припущень слід доводити спеціально. Цей доказ проводиться шляхом введення абстрактних об'єктів як ідеалізацій, що спираються на новий досвід. Ознаки абстрактних об'єктів, гіпотетично введених "зверху" по відношенню до експериментів нової галузі взаємодій, тепер відновлюються "знизу". Їх одержують у рамках уявних експериментів, відповідних типовим особливостям тих реальних експериментальних ситуацій, які покликана пояснити теоретична модель. Після цього перевіряють, чи узгоджуються нові властивості абстрактних об'єктів із тими, які виправдані попереднім досвідом.

Весь цей комплекс операцій забезпечує обгрунтування ознак абстрактних об'єктів гіпотетичної моделі і перетворення її у теоретичну схему нової галузі взаємодій. Стьопін називає ці операції конструктивним введенням об'єктів у теорію. Теоретичну схему, що задовольняє описаним процедурам, називає конструктивно обгрунтованою. Конструктивне обгрунтування забезпечує прив'язку теоретичних схем до досвіду, а значить, і зв'язок із досвідом фізичних величин математичного апарату теорії. Саме завдяки процедурам конструктивного обгрунтування в теорії з'являються правила відповідності, що забезпечують емпіричну інтерпретацію її математичного апарату.

У процесі створення теорії електромагнітного поля ці особливості формування нових теоретичних смислів проявлються вже на перших етапах Максвеллівського дослідження.

Максвелл почав теоретичний синтез із пошуку узагальнюючих законів електростатики. Для цієї мети він використовував гідродинамічну аналогію трубок струму ідеальної, нестисливої рідини. Замістивши ці трубки електричними силовими лініями, він сконструював гіпотетичну схему електростатичних взаємодій, а рівняння Ейлера представив як опис поведінки електричних силових ліній. При підстановці абстрактних об'єктів, запозичених із Фарадеєвої моделі електростатичної індукції в аналогову модель, ці об'єкти (силові лінії) занурювалися в нову мережу зв'язків, завдяки чому наділялися новими ознаками – електричні силові лінії постали як відірвані від породжуючих їх зарядів. Потенційно тут містилося нове, хоча на перших порах і гіпотетичне, уявлення про електричне поле (вводилася ідеалізація поля, існуючого відносно незалежно від породжуючих його зарядів).

Уявлення про самостійне буття електричних силових ліній могло перетворитися з гіпотези у теоретичне твердження тільки у випадку, якщо нова ознака силових ліній отримала б конструктивне обгрунтування. Доказ правомірності цієї ознаки був нескладною справою, якщо врахувати можливість наступного уявного експерименту з Фарадеевською схемою електростатичної індукції. У цій схемі силові лінії зображувалися як такі, що виникають в ідеалізованому діелектрику, обмеженому ідеальними зарядженими пластинами, і залежали від величини заряду на пластинах (ідеальний конденсатор). Уявне варіювання зарядів на обкладці ідеального конденсатора і констатація того факту, що разом із цим то убуває, то прибуває електрична енергія в діелектрику, дозволяли зробити граничний перехід до випадку, коли вся електрична енергія зосереджена в діелектрику. Це відповідало уявленням про набір силових ліній, існуючих і тоді, коли усунуті породжуючі їх заряди. Тепер уже силові лінії, "відірвані" від зарядів, виявилися ідеалізацією, що спирається на реальний досвід.

Це новий зміст теоретичної схеми було об'єктивовано завдяки її відображенню на картину досліджуваної реальності, запропоновану Фарадеєм і прийняту Максвеллом. У цю картину увійшло уявлення про електричне поле як особливу самостійну субстанцію, яка має той же статус об'єктивного існування, що і заряджені тіла. Згодом ця ідея самостійного, не прив'язаного до зарядів, буття електричного поля допомогла Максвеллу в інтерпретації завершальних рівнянь, коли виникло уявлення про поширення електромагнітних хвиль.

Взаємодія операцій висунення гіпотези та її конструктивного обгрунтування є тим ключовим моментом, який дозволяє отримати відповідь на питання про шляхи появи у складі теорії парадигмальних зразків вирішення завдань.

Використовуючи аналогові моделі, Максвелл отримував узагальнюючі рівняння спочатку для деякого окремого блоку знань. У цьому ж процесі він формував узагальнюючу гіпотетичну модель, яка повинна була забезпечити інтерпретацію рівнянь і асимілювати теоретичні схеми відповідного блоку знань.

Після конструктивного обгрунтування і перетворення цієї моделі у теоретичну схему Максвелл підключав до узагальнення новий блок знань. Він використовував уже застосовану раніше гідродинамічну або механічну аналогію, але ускладнив і модернізував її так, щоб забезпечити асиміляцію нового фізичного матеріалу. Після цього вже відома нам процедура обгрунтування повторювалася: всередині нової аналогової моделі виявлявся конструктивний зміст, що було еквівалентно експлікації нової узагальнюючої теоретичної схеми. Доводилося, що за допомогою цієї схеми асимілюються приватні теоретичні моделі нового блоку, а з нового узагальнюючого рівняння виводяться відповідні приватні теоретичні закони. Але й на цьому обгрунтування не закінчувалося.

Досліднику потрібно було ще переконатися, що він не зруйнував при новому узагальненні колишнього конструктивного змісту. Для цього Максвелл заново виводив із отриманих узагальнюючих рівнянь всі приватні закони раніше синтезованих блоків. Показово, що у процесі такого висновку здійснювалася редукція кожної нової узагальнюючої теоретичної схеми до приватних теоретичних схем, еквівалентних раніше асимільованим.

Таким шляхом, у процесі побудови все більш повної і богатої фізичним змістом теоретичної схеми електромагнітних взаємодій поступово формувався понятійний каркас Максвеллівської електродінаміки, який забезпечував інтерпретацію її математичного апарату. У цьому процесі відбувалося збагачення змісту раніше сформованих понять фізики і вироблялися нові поняття (наприклад, перехід до розгляду силових ліній у точці привів до появи понять "електрична" і "магнітна" напруженості в точці). Причому у формуванні понятійного апарату Максвеллівської теорії важливу роль відігравали не тільки операції конструктивного обгрунтування теоретичної схеми, але і процедура постійного її співвіднесення з фізичною картиною світу. Остання призводила до уточнення найбільш загальних уявлень про структуру електромагнітних взаємодій і забезпечувала розвиток самих фундаментальних понять електродинаміки. Так, наприклад, перехід до аналізу електричних і магнітних силових ліній, як "вишиковувалися" у часі від однієї просторової точки до іншої, сформував у фізичній картині світу уявлення про електричні і магнітні поля, що розповсюджуються у просторі з кінцевою швидкістю. Тим самим закладався фундамент для подальшого вироблення основного поняття електродинаміки – поняття електромагнітного поля.

На заключній стадії теоретичного синтезу, коли були отримані основні рівняння теорії та завершено формування фундаментальної теоретичної моделі, дослідник зробив останній доказ правомірності рівнянь, що вводяться, та їх інтерпретацій: на основі фундаментальної теоретичної схеми він сконструював відповідні приватні теоретичні схеми, а з основних рівнянь отримав у новій формі всі узагальнені в них приватні теоретичні закони. На цій заключній стадії формування максвеллівської теорії було доведено, що на основі фундаментальної теоретичної схеми електромагнітного поля можна отримати в якості окремого випадку теоретичні схеми електростатики, постійного струму, електромагнітної індукції і т.д., а з узагальнюючих рівнянь електромагнітного поля можна вивести закони Кулона, Ампера, Біо-Савара, закони електростатичної і електромагнітної індукції, відкриті Фарадеєм, і т.д.

Ця заключна стадія одночасно постає як виклад "готової" теорії. Процес її становлення відтворюється тепер у зворотному порядку у формі розгортання теорії, виведення з основних рівнянь відповідних теоретичних наслідків. Кожен такий висновок може бути розцінений як виклад деякого способу і результату вирішення теоретичних завдань.

Змістовні операції побудови теоретичних схем, що виступають необхідним аспектом обгрунтування теорії, тепер набувають нову функцію – вони стають зразками операцій, орієнтуючись на які дослідник може вирішувати нові теоретичні завдання. Таким чином, зразки розв'язання задач автоматично включаються в теорію у процесі її генезису.

Після того, як теорія побудована, її подальша доля пов'язана з її розвитком у процесі розширення області застосування теорії. Цей процес функціонування теорії неминуче призводить до формування у неї нових зразків вирішення завдань. Вони включаються до складу теорії поряд із тими, які були введені у процесі її становлення. Первинні зразки з розвитком наукових знань і зміною колишньої форми теорії також видозмінюються, але у видозміненій формі вони, як правило, зберігаються у всіх подальших викладах теорії. Навіть найсучасніше формулювання класичної електродинаміки демонструє прийоми застосування рівнянь Максвелла до конкретних фізичних ситуацій на прикладі виведення з цих рівнянь законів Кулона, Біо-Савара, Фарадея. Теорія як би зберігає в собі сліди своєї минулої історії, відтворюючи в якості типових завдань і прийомів їх вирішення основні особливості процесу свого формування.

З наведеної вище точки зору, методика виявлення теоретичних схем і застосування ідей генетично конструктивного підходу була застосована при формуванні системного та кібернетичного підходів. Підставою для цього послужили: концепція чуттєво-раціонального пізнання, що включає такі поняття як сприйняття, мислення і реакція у відповідь; соціальна антропологія, що включає в себе концепцію людського індивіда або людського суспільства, що здійснює цілеспрямовану взаємодію з навколишнім середовищем з метою виживання, збереження якісної визначеності. А дедуктивним розгортанням системного и кібернетичного підходів є системні політологічні моделі Д. Істона, Г. Алмонда і К. Дойча.

 

Висновки

У ХХІ столітті зростає кількість держав, які виступають за зміни в Статуті ООН та наданні цій міжнародній організації функцій світового координаційного уряду. За такий варіант виступають не тільки багато науковців, але й представники політики, бізнесу, фінансисти [9].

Зрозуміло, що існує багато проблем на шляху до реалізації мондіалістських ідей. Шлях до стабільного розвитку людства лежить через максимальне зближення системного характеру. Звісно ж, для реалізації такого системного зближення необхідні системні та комплексні теоретичні засади та теоретичний підхід, яким є глобалістіка. З урахуванням того, що глобалістика поряд із широким теоретичним охопленням одночасно має розмиті межі і багато категоріальних та системних невизначеностей, застосування методів і структури наукової філософії дозволить глобалістиці уточнити межі і побудувати струнку систему категорій.

 

Список використаної літератури:

1. Василенко И.А. Политическая глобалистика: Учебное пособие для вузов. – М.: Логос, 2000. – 360 с.

2. Дергачев В.А. Глобалистика : Учебное издание. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 304 с.

3. Философия : Посібник для студентів вищих закладів освіти III-IV рівнів акредитації. – 3-тє видання, перероб. і доповн. – Львів: Магнолія плюс, 2005. – 506 с.

4. Філософія : підручник / за ред. О. П. Сидоренка. – К.:Знання, 2008. – 891 с.

5. Стёпин В.С., Кузнецова Л.Ф. Научная картина мира в культуре техногенной цивилизации / РОС АН; ИН-Т ФИЛОСОФИИ. – М.: Б.и., 1994. – 274 с.

6. Стёпин В.С. Философия науки. Общие проблемы : учебник для аспирантов и соискателей учёной степени кандидата наук. – М.: Гардарики, 2006. – 384 с.

7. Степин В.С., Горохов В.Г., Розов М.А. Философия науки и техники. – М., 1996.

8. Смирнов В.А. Генетический метод построения научной теории // Философские вопросы современной формальной логики. – М., 1962. – С. 269.

9. http://lovi-moment.com.ua/navchalni-materialy/doc_download/869

 

ОСВІТА РЕГІОНУ.

ПОЛІТОЛОГІЯ, ПСИХОЛОГІЯ, КОМУНІКАЦІЇ.

Український науковий журнал, 2011, №4

автор: Євген Отдєлєнцев, здобувач кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

видання: Український науковий журнал "Освіта регіону.Політологія, психологія, комунікації", 2011, №4, час видання: 2011

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


27/02/2012