Формування світоглядної культури громадян у сучасному українському суспільстві

 

Формування світоглядної культури громадян у сучасному українському суспільстві

Наталія Кочура,

кандидат філософських наук,

доцент кафедри суспільно-політичних наук,

глобалістики і соціальних

комунікацій Університету «Україна»

 

УДК 316(477)

 

Анотація. У статті розглядається питання формування світоглядно-ціннісних орієнтацій та настанов у координатах постмодерністської парадигми культури, а також осмислюється їх вплив на гуманітарну безпеку нації.

Ключові слова: світоглядно-ціннісні орієнтації і настанови, світоглядна культура, постмодернізм, гуманітарна безпека нації, українське суспільство.

 

Аннотация. В статье рассматривается вопрос о формировании мировоззренческо-ценностных ориентаций и установок в координатах постмодернистской парадигмы культуры, а также осмысливается их влияние на гуманитарную безопасность нации.

Ключевые слова: мировоззренческо-ценностные ориентации и установки, мировоззренческая культура, гуманитарная безопасность нации, украинское общество.

 

Annotation. In article the question on formation valuable orientations and installations in coordinates of a postmodernist paradigm of culture is considered, and also their influence on humanitarian safety of the nation is comprehended.

Key words: valuable orientations and installations, world outlook culture, humanitarian safety of the nation, Ukrainian society.

 

Процеси, що супроводжують розвиток сучасного українського суспільства в координатах так званого постмодерністського світобачення являють собою колаж, на перший погляд, мало сумісних концепцій і напрямів:

 

 

 

Світоглядно-ціннісні орієнтації найзагальніша ціннісна спрямованість пізнавальної та духовно-практичної діяльності людини. Зокрема – це орієнтації у ставленні особистості до людини як суб’єкта соціальних відносин, до цінностей життя, до релігійних цінностей, до загальнолюдських цінностей [1, с. 100].

 

Багатозначність виокремлених понять накладає характерний відбиток не лише на зміст політичного, але й у широкому розумінні гуманітарного дискурсу, що в свою чергу приховує одне з актуальних питань – формування світоглядно-ціннісних орієнтацій і настанов як важливих чинників гуманітарної безпеки нації.

 

 

Гуманітарна безпека нації (гуманітарна складова політики безпеки) – це напрям державної чи міжнародної відповідної політики, спрямований, згідно із Законом України «Про основи національної безпеки», на реалізацію пріоритетів національних інтересів у гуманітарній сфері: це – розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу українського народу, зміцнення фізичного здоров’я нації, створення умов для розширеного відтворення населення, а також на запобігання небезпекам, які спричинені несприятливими для реалізації національних інтересів мотиваціями, намірами та діями світоглядно-ціннісного походження [2, с. 8].

 

За радянських часів проблема світоглядного виховання, а відтак і формування світоглядно-ціннісних орієнтацій громадян, вирішувалась переважно шляхом пропаганди комуністичного світогляду. Метою формуючого впливу на людину було тоді наповнення її свідомості однорідним змістом, вираженим, зокрема, у комуністичній ідеології. Нині очевидним є те, що українське суспільство вибудовується на основі взаємовідносин, що мають неоднорідні і навіть протилежні світоглядно-ціннісні уявлення, орієнтації, що ґрунтуються на різних життєвих і політико-ідеологічних досвідах. З огляду на це, мова піде скоріше про формування світоглядної культури як орієнтуючого духовно-ідеологічного базису гуманітарної безпеки нації.

У добу демократичного розвитку України світоглядна культура стає масовою реальністю тоді, коли з’являється реальне підґрунтя для світоглядного плюралізму, основа якого – конкуренція різних світоглядних орієнтирів і цінностей. Це є базисом для реалізації всіх наявних у культурі світоглядних тенденцій.

Виходячи із зазначеного, можемо говорити, що світоглядний плюралізм становить необхідну умову розвитку світоглядної культури громадян.

 

Світоглядна культура – свідомо відрефлексоване особистістю ставлення до світу, вільно прийнята, а не нав’язана, чи несвідомо засвоєна система цінностей [3]. Поняття «світоглядна культура» вживають також поряд із термінами «політична культура», «моральна культура», «культура виробництва».

 

Відомим на сьогодні є твердження про те, що кожна людина повинна мати можливість вибору, гарантовану законом. Тож з’являється суспільна потреба зосередити зусилля з формування світоглядної культури не на пропагандистських, агітаційних і рекламних акціях, а на створенні таких умов соціалізації громадян, які б забезпечували достатній розвиток їхньої світоглядної свідомості. Зважаючи на це, певна спрямованість світоглядного розвитку суб’єктів суспільних відносин, під якою ми розуміємо світоглядно-ціннісну орієнтацію, має стати метою формуючих впливів, зокрема з боку громадських інститутів.

Напрацювання зі світоглядно-ціннісної проблематики в цьому напрямі спостерігаємо у вчених пострадянського, в тому числі і вітчизняного наукового простору, зокрема: Азархіна А.В., Ізвєкова А.І., Лановенка О.П., Степика М.Т., Ятченка В.Ф. та інших дослідників.

У даній статті маємо намір продовжити аналіз окресленої теми, актуалізувавши увагу на специфічних характеристиках світоглядної свідомості людини в умовах постмодерної парадигми культури, а також  на осмисленні впливу сучасних світоглядних рис на гуманітарну безпеку нації.

 

 

Постмодерністський світ – це перехід до нової парадигми осмислення світу, підґрунтям якої стали принципи, протилежні за змістом системоутворюючим настановам модерн-проекту індустріального світу, тобто це прагнення до дераціоналізації, множинності ключових причинних зв’язків, плюралізму тощо [4, с. 44-46].

 

 

З огляду на це, візьмемо до уваги думку про те, що в сучасному демократичному суспільстві протилежні світоглядні позиції суб’єктів суспільних відносин – не лише норма, а й дієвий елемент динамічної соціальної організації. Разом із тим, означений підхід не спирається на цілковите заперечення необхідності впливу певних громадських структур, які мають на меті змістовне спрямування світоглядного розвитку. Особливо важливим такий вплив бачиться в епоху постмодерну, коли в етичних установках стверджується релятивізм, що в науковій думці пов’язують значною мірою зі «зникненням суб’єкта» [4], [5].

В українському суспільстві як частині загальноєвропейської соціокультурної спільноти маємо ситуацію, коли формування світоглядно-ціннісних орієнтацій, спрямованих на забезпечення гуманітарної безпеки нації значною мірою ускладнюється. Сучасні реалії свідчать, що світогляд мас піддається всебічному маніпулюванню з використанням засобів масової комунікації та пропаганди.

Масова культура перетворилася нині на галузь індустрії, де різні форми ідеологічного впливу можуть із успіхом відтворювати у світоглядній свідомості різні соціальні міфи, відчужуючи людей від справжніх цінностей культури, поглиблюючи розрив між матеріальним виробництвом як засобом панування людини над природою і духовним виробництвом людини.

 

 

Деякі сучасні соціальні міфи, що продукуються в масовому інформаційному середовищі

 

  • міф, що всі проблеми соціальної сфери лежать у ресурсній площині, а інституціональні перетворення є другорядними;
  • міф про те, що соціальна політика має бути похідною від економічної;
  • міф про те, що становлення ринкової економіки неминуче пов’язане з істотним розшаруванням і зростаючою нерівністю та ін.

 

Зокрема, вища освіта, що репрезентує вагомий гуманітарний пласт, де формуються світоглядно-ціннісні орієнтації суб’єктів суспільної діяльності, поступово перетворюється на специфічну форму самоорганізації, де суб’єкт освіти не потребує сторонньої допомоги для вибудови світоглядної позиції, що певною мірою поєднувалась би з комплексом отримуваних професійних знань. Ускладнення процесів, пов’язаних із диференціацією наук і спеціальностей, розширення потоку інформації не допускає можливості конструювати цілісну концепцію особистості, яку можна було б створити за використанням відомих методів соціального виховання, застосовуваних у попередніх моделях вищої освіти [5, с. 10-11].

Завдання світоглядного виховання, що охоплює формування світоглядно-ціннісних орієнтацій з метою гуманітарної безпеки нації, зазнає нині світоглядних цільових колізій. Якщо в початковій і середній школі виховання пов’язується з прилученням учнів до певних норм поведінки, необхідних навичок і вмінь, напрацьованих суспільством, то в системі вищої освіти привиття, а тим більше, нав’язування визначених систем світорозуміння практично вилучається, позаяк сам суб’єкт освіти вирішує головне прагматичне завдання вдалого входження у процес самореалізації на ринку праці. Причому, очевидним є ототожнення студентом його політичної і моральної поведінки з поведінкою робітника на ринку праці, – підкреслює вітчизняний філософ В. Ятченко [6, с. 176]. Отже, світогляд такого суб’єкта може бути яким завгодно, аби лише відповідати зовнішнім ознакам законності.

З одного боку – це до певної міри відповідає прагматичним запитам постмодернізму, котрий оперує домінуючим принципом корисності, що може бути зрозумілий як консенсус світоглядних установок суспільства і особистості, завдяки яким остання може досягти максимального успіху за умов відповідності дій потребам соціуму. Відтак, виховання світоглядно-ціннісних орієнтацій у гуманітарному просторі, зокрема – в системі вищої освіти, можна трансформувати в догматизм або моралізм, які неприйнятні для демократичної спільноти.

Разом із тим, сучасне українське суспільство стикається з необхідністю вирішення реальних завдань, що пов’язані з осмисленим рухом у майбутнє, а його можливо здійснювати за умов чіткого розуміння загальнозначущих пріоритетів. У цьому сенсі гуманітарна сфера, зокрема – сфера освіти та виховання мають бути активно задіяні у визначенні і формуванні конкретних кроків для досягнення спільної стратегічної мети – гуманізації суспільного розвитку та підвищення рівня його безпеки.

Приклад прийняття спільних стратегічних рішень щодо гуманізації усіх сфер суспільного розвитку можна віднайти у заключній доповіді ЮНЕСКО з вищої освіти 1998 р., в якій, зокрема, зазначено, що вища школа повинна сприяти зміцненню громадянських цінностей, що забезпечують виховання молоді в дусі тих, які стали підґрунтям демократичної громадянськості, критично та неупереджено аналізуючи і збагачуючи таким чином свій внесок в обговорення стратегічних напрямів розширення перспектив гуманізму [5, с. 11-12]. З цих позицій завдання освіти залишається незмінним і підтверджує мету не лише конструювання вдалого діяча на ринку праці, але й виховання соціально відповідальної особистості, цілі і завдання якої можуть бути осмислено вбудовані в механізм функціонування і розвитку сучасного суспільства.

Розглядаючи питання формування світоглядно-ціннісних орієнтацій і настанов громадян у сучасному вітчизняному гуманітарному просторі, необхідне передусім усвідомлення базових характеристик освіти. А саме, необхідно брати до уваги, що «освіта» – консервативна система, очевидно, вона являє собою найконсервативніший серед суспільних інститутів, оскільки здійснює, насамперед, культурну орієнтуючу, отже в певному розумінні й ідеологічну функцію, пов’язану із трансляцією суспільного досвіду, накопиченого багатьма поколіннями, які забезпечували тим самим стабільність і безпеку суспільства.

У цьому зв’язку заслуговує на увагу думка А. Ізвєкова про те, що природні цінності, на яких ґрунтовано освіту, мають відповідати досвіду відповідного соціуму. Навіть, якщо суспільство перебудовується, то освіта повинна мати чіткий світоглядно-ціннісний базис, який формується на століттями випрацюваних цінностях.

Водночас, частина науковців схиляється до думки, що в умовах сьогодення потрібно уникати будь-яких ціннісних систем і налаштовувати суб’єктів освіти на адаптацію до постійно змінюваних культурних умов. Трансформаційний період розвитку суспільства саме найбільшою мірою символізує таку мінливість і відсутність переваг у світоглядно-ціннісних орієнтирах.

У контексті забезпечення гуманітарної безпеки суб’єктів суспільних відносин, актуальними залишаються питання ціннісного характеру, наприклад: чи є для громадянина сучасної України цінності, що їх ототожнюємо з так званим постмодернізмом, якщо не базовими, то такими, що мають перспективу укорінення в національній світоглядній системі? Як впливає на гуманітарну безпеку суб’єктів суспільних відносин і нації в цілому система освіти, що передбачає їх адаптацію до сучасних потреб як головну якість виробленого продукту, тобто суб’єкта освіти з отриманим вантажем знань та настанов? При цьому варто зазначити, що не є очевидним те, що постмодернізм, а разом із ним і деконструктивізм цілком притаманні свідомості як сучасних українців, так і громадян Західної Європи.

Бьюкенен, аналізуючи свого часу процеси «розмивання» традиційних християнських цінностей, вказував на комплекс процесів, що визначили духовне життя Західної Європи другої половини XX ст. [7, с. 2]. До них вчений відносив «розмивання» традиційних сімейних цінностей, патріотизму і громадянськості як засад державності, релігії, як духовної підвалини суспільства. Вказані процеси ширші за ідеологічні рамки постмодерну. Вони охоплюють такі рухи, як фемінізм, боротьбу за права національних меншин, антиглобалізм тощо. Означені рухи та ідеології, що їх живлять, зумовлені насамперед специфікою умов життя у країнах Західної Європи. Для України такі рухи, можливо, не є цілком автентичними та нагальними, оскільки в неї є власні специфічні проблеми, що потребують усвідомлення і власних рішень.

Ситуація в Україні подібна до тієї, що склалася в західних державах: система її суспільних цінностей теж перебуває у кризовому становищі, і залишається питання, наскільки значущу роль у період розбудови державності відіграє така система, чи поступається вона якісно новій системі цінностей. У цих умовах суб’єкти суспільних відносин відчувають ціннісний вакуум, який за стабільних умов компенсується зверненням до народних традицій.

Постмодернізм як свого роду сучасна ідеологія розглядає гуманітарну сферу, зокрема, сферу освіти, де формуються базові світоглядно-ціннісні орієнтації, не як ядро, а як дзеркало суспільної ситуації.

І.Пархоменко «Плюралізм»

 

У цій сфері вирішальну роль відіграють гуманітарні дисципліни, зокрема література, історія, філософія, культурологія, тому звернення до традиційних цінностей набуває тут більшого значення, ніж в інших сферах.

Звертаючись до традиційних цінностей, ми маємо на увазі не лише громадянські, але й духовно-естетичні цінності вільної особистості, що глибоко закорінені в уявленнях народу, знаходять своє самобутнє втілення в народних традиціях, творчих доробках митців, архетипах української культури [8], [9].

У процесі трансформації суспільних відносин, коли ідеологізовані цінності радянської епохи, до певної міри витіснені на периферію суспільної свідомості, традиційні цінності мали б стати базовими. Однак, така позиція, незважаючи на постійне декларування, потребує системної підтримки з боку митців, науковців, громадських організацій, держави та інших суб’єктів суспільної дії.

Означений підхід нейтралізує певною мірою, насамперед, антигуманні світоглядно-ціннісні орієнтації, що можуть перетворити громадянина на ідеального конформіста, котрий потенціально являє собою об’єкт для маніпуляцій із-зовні. Громадяни, позбавлені національних, у тому числі і духовно-ціннісних, орієнтацій можуть стати за певних обставин потенційними об’єктами небезпеки.

Аналізуючи характер впливу світоглядно-ціннісних орієнтирів епохи постмодерну на гуманітарну безпеку нації, а отже, на формування суб’єктами суспільних відносин відповідальної громадянської позиції, розглянемо моделі поведінкових реакцій ідеальних типів, які склались на підставі вибору настанов, спрямованих на розвиток адаптаційної здатності.

Наукові аспекти з окресленого питання висвітлено, зокрема, в працях О.А. Донських [7].

 

Рисунок з сайту: http://www.lt4.ru/22-politicheskij-konformizm.html

Зупинимось спочатку на особливостях формування так званого абсолютного конформіста, котрий пластично, без значних зусиль перебудовує власні переконання. Такий суб’єкт, як зазначає вищезгаданий учений, практично їх не має, позаяк у цій ролі виступають постійно нові стимули.

З іншого боку постає ідеальний неконформіст, який упевнений, що його спосіб життя – єдино правильний. При чому він відмовляється не лише від можливостей вільного вибору в подальшому, але і принципово не визнає такого права за іншими.

Щодо характерних особливостей першого типу, необхідно визнати, що певна доля конформізму для виживання та безпеки людини в будь-якому суспільстві є необхідною. Проте, небезпечним симптомом є перетворення конформізму на цінність саму по собі. В такому разі маємо дезавуацію – зречення не лише громадянських, але й цінностей особистісних, що веде до гальмування розвитку особистості, втрати відповідальної громадянської позиції, зросту небезпек для оточуючих суб’єктів суспільних відносин. Разом із тим, ідеальний конформіст, будучи схильним до бравади власної незалежності, перетворюється на об’єкт маніпуляцій, що узгоджується з відповідними практиками спільнот із нерозвинутими демократіями.

У цьому контексті закономірно виникає інше питання, пов’язане з тим, чи особистість, як така, являє в сучасну епоху постмодерну фундаментальну цінність?

Позитивна відповідь на таке питання збігається з установкою постмодерністської ідеології, що захищає плюралізм заради вільної особистості. Проте за цих умов виникає небезпека, коли особистість перетворюється на жертву мінливої плюралістичної суспільної свідомості, головною орієнтацією якої стає політична коректність. Оскільки ознакою плюралістичної свідомості є налаштованість на постійну зміну орієнтирів, то вона, у свою чергу, перетворюється на більш фундаментальну цінність, ніж вільна особистість. Відтак виникає протиріччя, коли суспільство, ідеалом якого є вільна особистість, стає самоцінністю і виступає проти вільної особистості, заради якої воно збудовано. Разом із тим, свобода особистого вибору гарантована лише суспільством і, відповідно, воно повинно визнавати її фундаментальну цінність. Проте суспільство цілковитих конформістів практично не може цього гарантувати. Звідси витікає, що суспільство повинне бути керованим ззовні, і керуватиме ним той, хто має владу, маніпулюючи людьми і матеріальними цінностями.

У даному контексті, доцільно, на нашу думку, проаналізувати взаємозв’язок влади й освіти, що своєю чергою стає базисом у формуванні відповідних світоглядно-ціннісних орієнтацій і настанов. З огляду на це з’ясуємо, на засаді використання яких ціннісних орієнтирів і настанов здійснюється влада в динамічно мінливому світі сучасної постмодерної епохи, частиною якої є і Україна? За головну соціальну цінність, без якої неможлива побудова справді незалежної демократичної держави, приймемо побудову громадянського суспільства, тобто суспільства відповідальних громадян на підставі вільного вибору відповідальних представників, яким делеговано владу, бо саме відповідальні громадяни забезпечують незалежний і суверенний поступ держави та її гуманітарну безпеку. Своєю чергою громадяни мають права і свободи, гарантовані державою та водночас особисто відповідають перед державою за свої вчинки. Виходячи з цього, владні структури, відповідальні за якість освіти, мають підтримувати цінності, на базі яких формується громадянська свідомість. Однак, у зазначених обставинах громадянське суспільство як цілісність потрапляє у рамки традиційних цінностей, тож із позицій постмодернізму влада здійснює певний акт насильства, втручаючись у сферу особистого вибору людини. В результаті отримуємо, що громадянське суспільство повинно мати абсолютних конформістів, які адаптуються до нього так само, як адаптувалися б, наприклад, до конституційної монархії чи патріархальної общини. Проте громадяни, виховані в такий адаптаційний спосіб, нехтуватимуть можливостями суспільної гарантії свободи вибору, що може привести до цілковитого режиму диктатури.

З іншого боку, традиційна освіта теж налаштовує людину на адаптацію до мінливих умов завдяки настанові на безперервну освіту й отримання нових знань.

Розглянемо варіант, коли адаптаційний фактор є мінімальним і традиційна система освіти дає чітко визначені обсяг і зміст знань, вибудуваний на засаді використання якоїсь однієї системи цінностей, і не допускає найменшої можливості сприйняття інших світоглядно-ціннісних систем. У такому разі це може бути, наприклад, портрет пуританина кінця XVI ст., чи, можливо, революціонера Павла Корчагіна, тобто людей, переконаних у тому, що їхній спосіб життя – єдино правильний. Такі громадяни, очевидно, не можуть бути дійсно відповідальними громадянами через свої переконання – невизнання можливості подальшого вибору ні за самим собою, ні за іншими громадянами. Представлена модель поведінки створює як потенційні, так і реальні загрози гуманітарній безпеці громадян. У процесі подальшої соціалізації суб’єкта суспільних відносин це може виявитися в формах екстремізму і навіть найрадикальнішої форми – тероризму, який вступає у протиріччя з цілями побудови стабільного демократичного суспільства на засадах творення спільноти відповідальних громадян.

Аналіз вищеописаних моделей спонукає нас до з’ясування можливостей узгодження і поєднання традиційних світоглядних цінностей та свідомого формування особистої громадянської позиції.

Європейський досвід у цьому контексті свідчить, що будь-яка традиційна світоглядно-ціннісна система тією чи іншою мірою терпима до переконань і способу життя суб’єктів із іншими, «чужими» світоглядами і відповідними орієнтирами. З одного боку, таке поєднання може бути доцільним через складну демографічну ситуацію в Україні, з іншого боку – традиційна ціннісна система визнає в ідеалі правову рівність усіх членів певних соціальних груп, із розширенням до правової рівності всіх членів суспільства. Таким чином, переконаний революціонер, котрий не визнає ніяких переконань і цінностей, окрім власних – випадок швидше винятковий.

Інший важливий аспект у з’ясуванні небезпек, пов’язаних із впливом ціннісних домінант сучасного розвитку на традиційну світоглядно-ціннісну систему – це усвідомлення соціальної неоднорідності сучасного українського суспільства. Це приводить до того, що в умовах значного розшарування суспільства за майновою ознакою гуманітарна сфера, зокрема сфера освіти та громадські інститути, що за своїм статусом повинні бути найбільш консервативними і формувати засади світоглядно-ціннісних орієнтацій, поступово втрачають цю важливу функцію. Разом із тим, світоглядна тенденція постмодернізму, означена постійною зміною орієнтацій, перетворюється сама на настанову. Як зазначає з цього приводу О.А. Донських, – провокаційну роль відіграють ґрунтовані на постмодерністських установках констатації стану справ. Ми можемо находити в суспільстві елементи гри й абсурду, ми можемо по-різному інтерпретувати події, тобто розглядати суспільство з постмодерністської точки зору. Проте одна справа – бачити значний елемент гри у процедурі судової тяжби, та зовсім інша справа – почати розглядати суд лише як гру. Яке б громадське значення мав суд, коли б судова процедура стала спортивним змаганням і підсудний був виправданим або звинуваченим лише залежно від рівня ораторської майстерності звинувачувальної чи захисної промови, а дійсна вина підсудного не мала б практично ніякого значення [7, с.5].

Подібну логіку реалізують і в дискусіях із приводу формування світоглядно-ціннісних орієнтацій, зокрема в системі освіти. При чому важко не погодитись із тим, що в теперішній час, коли існує вибір підручників, наприклад, з історії, її відповідна концепція відіграє вже не таку суттєву роль, оскільки розуміння предмету залежить у таких умовах  від інтерпретатора тексту більше, ніж саме від останнього.

Значна кількість підручників із літератури також виражає схожу ситуацію. Дискусії з приводу включення чи не включення публікацій певних авторів ведуться в координатах постмодернізму на ідеологічній засаді, причому ті питання, що стосуються рівня творів і представленої в них світоглядно-ціннісної системи, стають під час другорядним. Це можна пояснити тим, що ідеологічна спрямованість визначена більшою мірою не характером самого літературного матеріалу, а поціновуванням історичних періодів у розвитку літератури. Наприклад, посередні за літературним рівнем твори можуть бути представленими в ширшому спектрі на тій підставі, що вони мають відношення до того періоду, який автор підручника вважає важливішим. Унаслідок цього класика, що саме й містить найважливіші в ціннісному відношенні твори, стає поняттям нечітким і практично втрачає значимість, пов’язану з формуванням світоглядно-ціннісних орієнтацій. Крім того, принципові постмодерністські настанови, спрямовані на рівноцінність інтерпретацій, зумовлюють перетворення гуманітарних дисциплін на широке світоглядно-ціннісне поле, яке практично не обмежує будь-яких рухів того, хто в ньому перебуває.

Погоджуємося з ученими, котрі говорять про перетворення реалій сучасної української та загалом європейської культури на перепони для збереження традиційного, зокрема, для класичної університетської гуманітарної освіти, націленої на культивування в індивіді суверенного, системного, фундаментального, високо рефлексивного, креативного мислення. Внаслідок цього під впливом маніпулятивної практики з суспільною й індивідуальною свідомістю з боку засобів масової інформації, рекламних агентств і центрів дослідження суспільної думки, комерційних експертних служб тощо суверенність думки стала ілюзорною. Тотально технологічне, «кнопково-інструментальне» влаштування сучасного життя байдуже до всякої рефлективності, орієнтує людину на заздалегідь задані схеми вирішення ситуативних питань. Стрімко зростаючий вплив на особистість такого потужного телекомунікаційного мультиінформаційного інструменту як Інтернет, сприяє вимиванню в індивіда залишків креативних здатностей (так звана «кліпізація» свідомості). Яскраво виражений ігровий початок постмодернізму, формуючи у свідомості людей уявлення про умовний, відносний характер оточуючого світу, дискредитує будь-які спроби людини віднайти в цьому світі будь-які риси стійкості, фундаментальності, об’єктивності. Системність як принцип пояснення світу не витримує змагання з ідеєю його (світу) фрагментарності й «уламковості», що стають концептуальним пафосом постмодерністського стану свідомості [10, с. 555].

Таким чином можемо говорити про існування в українському суспільстві аксіологічного плюралізму, що в сучасних умовах стає настановою, своєрідним світоглядно-ціннісним орієнтиром. Звідси випливає, що головна риса суб’єкта в таких умовах – здатність його до адаптації в умовах повсякчасних змін. Разом із тим безпосередня пряма настанова на таку адаптацію очевидно звужує можливості гуманітарної сфери, зокрема інститутів освіти, гуманітарної складової політики національної безпеки реалізовувати свої функції, пов’язані з підтримкою мотивацій, спрямованих на формування у громадян України національної ідентичності та забезпечення гуманітарної безпеки особистості, котра усвідомлює свою громадянську відповідальність.

 

І.Пархоменко «Плюралізм»

 

Потенційна небезпека полягає в тому, що керуючись ідеологічними настановами постмодернізму, про які йшлося вище, індивід може набувати якостей ідеологічно витриманого суб’єкта з відповідними наслідками так само, як і в координатах будь-яких інших ідеологічних течій. Тож регулятором і джерелом формування світоглядно-ціннісних орієнтацій мала б, на наш погляд, бути насамперед не система ідеологічних догм і надуманих цінностей, а культура нації та суспільства в усій сукупності їх елементів і механізмів.

Саме культурні смисли і цінності можуть бути тими органічними компонентами внутрішнього світу особистості, котрі забезпечать істинно гуманну, сутнісно людську спрямованість світоглядного розвитку. Відтак, лише культурна особистість, а не ідеологічно «витриманий» суб’єкт може бути носієм світоглядної культури і джерелом безпеки.

У даному контексті під «культурною особистістю» ми розуміємо такий спосіб життя, котрий його індивідуальність розглядає як свідому життєву творчість, яка базована на традиціях і досвіді життєвого будівництва минулих поколінь, і водночас – у творчому руслі переробляє ці традиції відповідно до сучасних вимог [3, с. 47].

З огляду на вище зазначене, відповідно до сучасних соціокультурних умов, можна говорити про світоглядну культуру здебільшого особистості, сформовану індивідуальністю, позаяк остання передбачає самобутній і творчий підхід до власного буття, формує критичний погляд на загальноприйняті судження про світ і місце в ньому людини. Це надає їй можливості присвоєння родової суб’єктивності як власної та формувати індивідуальну, національну ідентичність і разом із тим розвиватися як індивідуальний людський суб’єкт, а не діяти лише під тиском зовнішніх, незрозумілих їй сил.

З іншого боку, людина з нерозвиненою індивідуальністю ніби розчинена у власних відносинах з оточенням, які повною мірою визначають її самосвідомість і соціальну поведінку. Причому громадянин стає скоріше не суб’єктом, а об’єктом суспільних відносин, в які він включений як функція економічної і політичної системи. У повсякденній діяльності він реалізує не всезагальні, за суттю суспільні, а власні, індивідуальні випадкові інтереси, проте сформовані не ним самим, а оточуючим середовищем і часто задовольняє часткові свої потреби. Як зазначає з цього приводу А.В. Азархін, така людина, занурена у буття і розчинена в ньому як окрема частина, елемент, а не мікрокосм, в якому міститься увесь макрокосм суспільного буття. Вона постає індивідуалістом, а не індивідуальністю, тому її буття являє собою дещо зовнішнє відносно культури, яка завжди втілює в собі всезагальні характеристики людського буття. Світогляд такої людини засновано перш за все на її особистому досвіді, що спирається на архетипи буденної свідомості або суспільної психології.

У даному контексті важливо з’ясувати зв'язок такої світоглядної свідомості й культури зі сферою ідеології. З одного боку, якщо світоглядно-ціннісні орієнтації індивіда співпадають із ідеологічними настановами панівної верстви держави, то ці настанови інтегровані з першими в єдине світоглядне утворення. В разі їх неспівпадання індивід, за висловом А. В. Азархіна, грає роль ідеологічно витриманого суб’єкта там, де від нього цього вимагають у відповідності до ідеологічних меж, а насправді залишається у своїй буденній свідомості. Саме це передбачає можливий супротив тиску домінуючої ідеології за наявності протилежної ідеологічної течії, що відображує подібні до індивідуальних прагнень індивіда інтереси. Звідси бере початок псевдореволюційність «сірої маси», що складається з таких індивідуумів [3, с. 48-50].

Таким чином, форми світопереживання індивідів із нерозвиненою індивідуальністю виражені здебільшого опосередковано демонстрацією крайнощів, які превалюють у залежності від певних соціальних умов і можуть бути загрозами безпеці оточуючих суб’єктів суспільних відносин. Такі явища можуть виявлятися у формі недовіри і байдужості до всього, що виходить за межі «житейської мудрості», ґрунтованої на досвіді і непохитній впевненості у правоті власної позиції. З іншого боку – це сліпа віра в ідеали активних ідеологій, які цілеспрямовано впливають на таку свідомість, спрямовуючи її діяльність у потрібному напрямі, що в постмодерністському контексті мають, як правило, виражену утилітарну забарвленість.

На цій підставі важливим аспектом гуманітарної складової політики безпеки України є формування світоглядної культури громадян, яка визначає зміст і напрями світоглядно-ціннісних орієнтацій, що зумовлюють національну ідентичність українців.

Отже, аналіз чинників формування світоглядної культури громадян України в сучасний, так званий постмодерний період розвитку, дає змогу дійти висновків, згідно яких аксіологічний плюралізм як домінуюча світоглядна настанова сьогодення, а також конформізм як пряма настанова і водночас – самоцінність можуть приводити до ускладнення формування світоглядної культури, а відтак і світоглядно-ціннісних орієнтацій громадян, спрямованих на підтримку і формування національної ідентичності і гуманітарної безпеки нації.

Подальші дослідження пов'язуємо з поглибленим осмисленням потенціалу національної культури, твореної на різних історичних етапах розвитку; аналізу її місця і ролі як регулятора і джерела формування світоглядно-ціннісних орієнтацій у сучасному українському суспільстві.

 

Список використаної літератури

  1. Сурина И. А. Ценности. Ценностные ориентации. Ценностное пространство : Вопросы теории и методологи / И. А. Сурина. — М., 1999. — 183 с.
  2. Пироженко В. О. Гуманітарна складова національної безпеки : предмет дослідження та коло основних проблем / В. О. Пироженко // Страт. панорама. — 2005. - № 2. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.niisp.gov.ua/vydanna/panorama/issue.php?s= nb1&issue =2005_2.
  3. Азархин А. В. Мировоззрение и эстетическое развитие личности / Андрей Виленович Азархин [Отв. ред. В. П. Михалев]. — К. : Наук. думка : Ин-т философии АН, 1990. — 192 с.
  4. XXI век: мир между прошлым и будущим. Культура как системообразующий фактор международной и национальной безопасности / [Под научной ред. О. П. Лановенко]. — К. : Стилос, 2004. — 572 с.
  5. Извеков А. И. Педагогические задачи высшей школы эпохи постмодерна /А. И. Извеков // Инновации и образование : Сб. мат. конф. Серия «Symposium». — Спб. : Санкт-Петербургское философское общество, 2003. — № 29, — С. 65-80. — [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.anthropology.ru /ru/texts/ izvekov/educinnov_09.html .
  6. Ятченко В. Світоглядні й виховні функції у системі вищої освіти в Україні : чи стане попелюшка королівною? / В. Ятченко // Українознавство. — 2006. - № 4. — C. 174-177.
  7. Донских О. А. Демократии нужны конформисты / О. А. Донських ; Центр философии и методологии гуманитарного образования. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.nsaem.ru/Structure/ Center_of_philosophy_and_methodology_of_liberal_education/New_literature/ Articles/ ?page=2 .
  8. Кримський С. Б. Архетипи української культури / С. Б. Кримський // Вісник НАНУ. — 1998. - №7-8. — С. 74-87.
  9. Кочура Н. М. Культурно-естетична домінанта національного світогляду як ціннісно-ідеологічна основа стратегії державотворення / Н. М. Кочура // Політологічні, соціологічні та психологічні виміри перехідного суспільства: як зробити реформи успішними : III міжн. наук. конф., 22-24 черв. 2006 р. : тези доп. — Суми, 2006. — Т. 2. — С. 49-53.
  10. Щелкунов М. Д. Образование. Постмодерн / М. Д. Щелкунов // Философия. Культура. Гуманізм: история и современность : Материалы междунар. науч.-практ. конф., 9-10 ноябр. 2006 г. : тезисы докл. — Оренбург, 2006. — С. 554-556.

 

ОСВІТА РЕГІОНУ.

ПОЛІТОЛОГІЯ, ПСИХОЛОГІЯ, КОМУНІКАЦІЇ.

Український науковий журнал, 2011, №5

автор: Кочура Наталія, кандидат філософських наук, доцент кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики і соціальних комунікацій Університету «Україна»

видання: Український науковий журнал "Освіта регіону.Політологія, психологія, комунікації", 2011, №5, час видання: 2011

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


27/02/2012