Інформаційна політика Росії щодо України як підготовка до відкритої агресії у гібридній війні

Інформаційна політика Росії щодо України як підготовка до відкритої агресії у гібридній війні

 

УДК:327.8((470+571):(477))(045)

 

Рижук, Олександр,

Університет «Україна» (Україна, Київ),

кафедра суспільно-політичних наук,

глобалістики та соціальних комунікацій,

здобувач,

aspirantura_ukraine@ukr.net

 

АНОТАЦІЯ

Оскільки у сучасних умовах глобалізації світ переходить в епоху інформаційного суспільства, де новітнє інформаційне забезпечення виходить на перший план, інформаційна складова в державному управлінні набуває вагомого значення. На жаль, Україна протягом усього періоду незалежності не приділяла питанням інформаційної безпеки належної уваги, тому при відкритій атаці на український інформаційний простір з боку Росії Україні довелося швидкими темпами вирішувати питання захисту інформаційної безпеки.

Досліджуючи інформаційний простір України та Росії, стає зрозумілим, що російська пропаганда завжди носила жорсткий характер і була направлена на задоволення власних амбіцій, мало зважаючи на інтереси сусідніх країн, навіть після відкритого декларування дружніх відносин. Більше того, у підходах російської інформаційної політики простежувалося бажання дискредитувати Україну усіма можливими засобами, а діяльність російських ЗМІ задовольняла ці бажання повною мірою. Згодом інформаційна експансія Російської Федерації переросла у збройний конфлікт, який у сучасному світі має назву «гібридної війни».

Ключові слова: безпека, інформаційна безпека, інформаційна політика, гібридна війна, глобалізація.

 

 

Russian Information Policy towards Ukraine as a Preparation for Open Agression in Hybrid Warfare

 

Ryzhuk, Oleksandr,

University “Ukraine” (Ukraine, Kyiv),

PhD student,

aspirantura_ukraine@ukr.net

 

 

SUMMARY

Due to current conditions of globalization the world enters the era of information society, where the latest information provision comes first, the information component in state governing plays significant role. Unfortunately, throughout the period of its independence Ukraine has not paid proper attention to information security, so during the open attack on Ukrainian information environment from Russia's side Ukraine had to solve rapidly protection of information security issues.

Exploring the information environment of Ukraine and Russia, it is clear that Russian propaganda has always been tough in its nature and was aimed at satisfying of own ambitions, neglecting the interests of neighbouring countries, even after public declarations of friendly relations. Moreover, the Russian information policy approaches have traced intention to discredit Ukraine in all possible ways, and the activities of Russian media have satisfied the seintentions fully. Later on the information expansion of the Russian Federation escalated into anarmed conflict, which in today's world is called "hybrid war fare".

Keywords: security, information security, information policy, hybrid war fare, globalization.

 

 

З початком збройного конфлікту між Росією та Україною питанням інформаційної політики в Україні почала приділятися особлива увага. Зокрема, проводяться статистичні дослідження, аналізується вплив Росії на український інформаційний простір, реалізовуються заходи та розробляються документи щодо захисту інформаційної безпеки України. Багато експертів та спеціалістів у сфері мас-медіа почали приділяти цьому питанню належну увагу, зокрема у 2015 році медіафахівці ГО «Телекритика» Д. Дуцик, Р. Шутов, П. Бурковський, С. Черненко оприлюднили аналітичний звіт «Протидія російський інформаційній агресії: спільні зусилля задля захисту демократії» [2], Інститут соціології НАН України проводить дослідження стосовно рівня довіри українських громадян до вітчизняних ЗМІ [6], І. Рущенко видав монографію «Російсько-українська гібридна війна: погляд соціолога» [11], а Є. Магда написав книгу «Гібридна війна: вижити і перемогти» [8]. Низка інших науковців працюють у цьому напрямку.

Ці та інші дослідження профільні державні структури використовують у роботі для реалізації заходів у сфері захисту інформаційного простору України.

Метою цієї статті є аналіз та порівняння інформаційної політики України та Росії напередодні збройного конфлікту задля визначення основних дій, які вказували на підготовку Російської Федерації до неоголошеної війни проти України.

Державні структури, що покликані гарантувати безпеку інформаційного поля України, виявилися неготовими до протидії ворожій пропаганді, оскільки за роки незалежності так і не було вироблено чітких правових методів боротьби з нею, не створено цілісної стратегії захисту інформаційного простору. Не існувало сучасної Доктрини інформаційної безпеки, а також документів, які б визначали розвиток держави в інформаційній сфері. У 2001 році Президент України Л. Кучма видав Указ «Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України». Цей указ регламентував розробку Концепції національної інформаційної політики та інформаційної безпеки України. За часів президентства В. Ющенка у 2009 році було затверджено Доктрину інформаційної безпеки України [1]. Але цей документ носив декларативний характер та не був реалізований. Такий самий декларативний характер мали й інші документи, наприклад, «Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні» [3], затверджена за президентства В. Януковича. Правовою основою цієї Стратегії став Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [4].

Ці нормативні акти не мали практичного значення, оскільки політичні сили, що приходили до влади в Україні, задовольняли свої інформаційні потреби шляхом прямого чи опосередкованого тиску на ЗМІ. Іншими складовими інформаційної політики в Україні, зокрема захистом інформаційної безпеки держави, провладні сили не цікавились.

Розуміючи важливість інформаційного впливу на суспільство, Російська Федерація пішла іншим шляхом. Вона розробила ефективну документальну базу у сфері інформаційної безпеки, яка стала одним із пріоритетних напрямків російської безпекової політики. Російська національна безпекова політика виділяє шість напрямків безпеки: воєнна та оборонно-промислова безпека, державна та суспільна безпека, антитерористична діяльність та інформаційна безпека. Документи, які регламентують напрямок російської інформаційної безпеки, такі [2, с.7]:

-  Доктрина інформаційної безпеки РФ;

-  Стратегія розвитку інформаційного суспільства РФ;

-  Основні засади наукових досліджень у сфері забезпечення інформаційної безпеки РФ;

-  Конвенція про забезпечення міжнародної інформаційної безпеки;

-  Основні напрямки державної політики у сфері забезпечення безпеки автоматизованих систем управління виробничими та технічними процесами критично важливих об’єктів інфраструктури РФ;

-  Основи державної політики РФ у сфері міжнародної інформаційної безпеки на період до 2020 року;

-  Виписка з концепції державної системи виявлення та ліквідації наслідків комп’ютерних атак на інформаційні ресурси РФ.

До того ж інформація в Росії подається не лише для власного населення з метою його «зомбування» та підтримки і виправдовування фактично будь-яких дій влади. Повідомлення, які вигідні керівництву Російської Федерації, поширюються на весь світ і торкаються не лише російськомовного населення за межами РФ, але й мешканців усієї планети, з метою підтримки дій Російської Федераціїщодо проведення внутрішньої і зовнішньої політики. Пропаганда стала основою на етапі підготовки до активної фази гібридної війни між Російською Федерацією та Україною.

Слід зазначити, що Росія до питань поширення пропаганди підійшла досить серйозно. Ще у 2005 році вона почала реалізовувати проект Russia Today, а саме створила телевізійний канал, який би доносив інформацію від російського керівництва (офіційну позицію влади Росії) по всьому світові. Нині це телеканал, який здійснює свою роботу цілодобово англійською, іспанською та арабською мовами. Студії цього каналу розміщені у Лондоні та у Вашингтоні. Russia Today має широку кореспондентську мережу і, як наслідок, активно постачає контент для споживачів, що вигідний російському керівництву. Цей канал присутній у багатьох країнах світу та просуває особисті проросійські бачення і підходи до подій у світі. Звичайно ж, його фінансування здійснюється з державного бюджету Російської Федерації та щорічно складає сотні мільйонів доларів США. На цей засіб пропаганди кошти виділяються регулярно та у зростаючих масштабах. Так, асигнування з бюджету Російської Федерації некомерційній організації «ТВ-новини» телеканалу Russia Today у 2015 році склали 15,38 млрд. руб., про що свідчить схвалений урядом РФ проект бюджету на 2015 рік і плановий період 2016-2017 років. На 2016 рік на телеканал Russia Today було закладено 11,87 млрд. руб., а на 2015 рік виділялося 10,95 млрд. руб., тобто постійно збільшується обсяг коштів на утримання телеканалу з бюджету Російської Федерацій [6].

Це свідчить про те, що керівництво Росії добре розуміє значення поширення якісної інформації для досягнення мети державної політики й економити на такій діяльності не збирається, навіть в умовах економічної кризи. До того ж, телеканал Russia Today можна назвати одним із прикладів використання нафтових та газових надприбутків із ясно зрозумілими цілями та дуже високим ступенем ефективності.

Як уже зазначалося, одним із основних стимулів у реалізації потенційних ідей Російської Федерації, які час від часу з’являлися у російському суспільстві ще з початку 90-х років ХХ ст., був різкий приріст доходів до російського бюджету від експорту енергоресурсів, у тому числі і з України, яка певний час перебувала на «газовій голці» Росії. РФ, використовуючи нафту та газ як енергетичні засоби, не лише направляла надприбутки на формування сучасної пропаганди, але й за допомогою шантажу намагалась підкорити своїй волі країни ЄС, які залежали від російських енергетичних ресурсів.

Телевізійний канал Russia Today, про який було згадано раніше, – це лише частина системи загального потоку інформації, поширеної з метою визнання правомірними дій Росії і отримання підтримки іноземних громадян.

У той же час ідеологічним фундаментом, на який спирається Росія у своїх діях, є фактор «Руського міра» із закликами захисту співвітчизників та захисту православ’я. Ця ідеологія дозволила здобути багато переваг у державах, які цінували Росію. Не стала винятком і Україна. Провідником ідеї реалізації «руського міра» в Україні можна вважати В. Януковича з його проросійською командою, деякі представники якої були навіть російськими громадянами. Протягом останніх кількох років Росія просувала ідею, що Україна є так званою «failed state» державою, тобто державою, яка створена штучно і не відбулася як така.

Робота постійної агітаційної машини відбувалася на всіх континентах. При цьому за основу брався бізнес, реальні економічні інтереси, укладення відповідних контрактів. Росія намагається нав’язати свої погляди, використовуючи журнальні та газетні публікації, благодійні заходи, різноманітні виставки, до яких прикута увага громадськості – усе це дозволяє Російській Федерації нав’язувати свої інтереси західним політикам. Для цього Росія не шкодує ані грошей, ані часу, аби створити проросійські лобі в країнах ЄС та США. Найбільше Росія намагається схилити на свою користь основні країни ЄС – Францію та Німеччину.

На цьому полі Росія робить вагомі успіхи. Одним із відомих прикладів поєднання особистих економічних інтересів та проросійських вподобань є колишній канцлер Німеччини Г. Шредер, який завжди ставився з симпатією до Російської Федерації, а, залишивши пост канцлера, став керівником компанії Nord Stream AG. На цій посаді він почав закликати ЄС закуповувати у Росії більші обсяги природного газу, підтримуючи імідж Росії як надійного постачальника. Незважаючи на окупацію Криму та відкритий конфлікт між Росією та Україною Г. Шредер наполягає на продовженні діалогу з Росією [10]. Це свідчить про те, що в Німеччині проросійське лобі займає потужні позиції попри всі конфлікти та непорозуміння, які відбуваються між Росією та країнами ЄС.

Особливість інформаційного впливу Росії на Україну проявляється в тому, що окрім світських підходів російська сторона використовує ще й релігійну сторону. Велике значення для просування ідей «Руського міра» відіграє російська православна церква. Українська православна церква є найбільшою складовою РПЦ, тобто Росія зацікавлена в підтримці своїх ідей українськими віруючими, які належать до Української православної церкви Московського патріархату. Потужний вплив у цьому напрямку здійснює Патріарх Кирило. Регулярні візити до України Патріарха Кирила носять не лише пастирський характер, але й відзначаються політико-пропагандистською спрямованістю, де однією з ключових позицій його роздумів на богословські теми є невід’ємна приналежність України до східно-православної цивілізації, яка сформована на історичному просторі Святої Русі.

Разом із тим Патріарх Кирило замовчує той факт, що Українська православна церква конче необхідна Російському патріархатові, оскільки українська автокефалія призведе до серйозних втрат російської православної церкви (матеріальних, фінансових, кадрових), майже вдвічі зменшиться кількість віруючих, що кардинально послабить позиції Московського патріархату як у середині самої Росії, так і у світовій релігійній сфері, особливо у Вселенському православ’ї. Незалежність Української православної церкви – це відверта дискредитація усієї ідеологічної конструкції «Руського міра» з її базовим постулатом про міцну духовну єдність двох братських народів [8, с. 70].

Поширення на українську територію ідей «Руського міра» як одного з методів інформаційного впливу Росія реалізує через Федеральне агентство у справах Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників, що проживають за кордоном по міжнародному гуманітарному співтовариству (Росспівтовариство) і Фонду «Руській мір».

Росспівробітництво було створене у вересні 2008 року як федеральний орган державної влади, що підпорядкований Міністерству закордонних справ. Одним із головних завдань, яке поставлене перед цією організацією, є зміцнення позицій російської мови і культури за кордоном як «основи інтеграційних процесів у Співдружності Незалежних Держав». В Україні Росспівробітництво мало свої представництва у містах Києві, Одесі, Сімферополі. Звичайно ж, ці представництва керуються ідеологічними і політичними рекомендаціями російського МЗС. [5, с. 35].

Схожою ж організацією є і фонд «Руський мір», що був створений у 2007 році як недержавний центр підтримки і популяризації російської мови і культури. Його співзасновниками є Міністерство закордонних справ РФ та Міністерство освіти та науки РФ. Мета діяльності Фонду багато в чому переплітається з цілями, поставленими перед Росспівробітництвом. У його статутних документах зазначається, що «Руський мір» – це не лише росіяни, не лише наші співвітчизники у країнах ближнього та далекого зарубіжжя, емігранти, вихідці з Росії та їх нащадки. Це ще й іноземні громадяни, що розмовляють російською мовою, що вивчають або викладають її [9].

Тобто, як видно із зазначеного вище, мета створених російських організацій – це постійні і систематичні дії, які направлені на поширення російської пропаганди на сусідні країни.

З огляду на діяльність, яку провадили ці організації на території України, видно, що вони є класичними представниками «п’ятої колони» Росії в Україні, яка включає етнічну діаспору «співвітчизників», а також політичні проекти, які фінансуються з Москви.

Окремого дослідження потребує діяльність засобів масової інформації в українському ефірі. Моніторинг телеканалів України свідчить, що у 2013 році на україномовні програми припадало 31,8% ефірного часу, в той час як на російськомовні 50,3%. Порівняно з 2012 роком частка російськомовних програм збільшилася на 6,5%, а україномовних – на 2,9% (за рахунок зменшення частки двомовних програм). За результатами моніторингу радіостанцій було визначено, що у 2013 році доля пісень та програм українською мовою складала 26,3%, а російською – 43,8%. За результатами соцопитувань, у березні 2012 року 45,7% громадян довіряли російським ЗМІ [12]. Ці засоби масової інформації стали важливим каналом російської пропаганди в інформаційній війні. При цьому в Україні завжди залишався стабільний прошарок населення, який довіряє російським ЗМІ. Так, у грудні 2014 року 6% громадян держави вважали, що російські телеканали поширюють неправдиву інформацію про події в Україні, а 19,9% назвали цю інформацію правдивою частково. Додаткові можливості для російської пропаганди виникають внаслідок загальної втрати в українських громадян довіри до ЗМІ. Так, за даними Інституту соціології НАН України, в жовтні 2014 року 47% громадян України не довіряли українським ЗМІ [6]. Серед причин цієї недовіри – поведінка деяких ЗМІ під час та після Майдану (перехід від провладної риторики до кардинально протилежної) і викривлення українськими медіа перебігу бойових дій та процесів на сході України на ранніх стадіях конфлікту.

Культурні, ідеологічні та мовні підходи – це не всі методи, якими керується Росія у своїй пропаганді. Не слід забувати і про економічні відносини між країнами, які висвітлюють російські медіа з тієї точки зору, яка вигідна російському керівництву. Росія систематично переконує західні країни в тому, що Україна є ненадійним транзитером природного газу, тим самим підриваючи імідж останньої. Росія говорить про те, що газові домовленості з Україною є короткостроковими, а Україна не варта довіри як транзитер, оскільки буде відбирати газ для власних потреб. Цим самим ВАТ «Газпром» ставить європейські країни перед вибором – чи Україна, чи самі європейські споживачі. Також ВАТ «Газпром» готовий за першої ж нагоди звинуватити Україну в несанкціонованому відборі газу, виправдовуючи скорочення постачань до Європи. При цьому, не зважаючи на всі «газові проблеми» між Україною та Росією, в історії не існує таких доказів, які б підтверджували міжнародними судовими інстанціями факт крадіжок газу Україною. А такі тези, як «Україна краде газ» та «Українська ГТС ненадійна» – це чергова дезінформація, яка використовується російськими проурядовими ЗМІ з метою дискредитації України. Причому інформація, яка висвітлювалася у ЗМІ стосовно газових проблем, відволікала увагу громадян Росії та України від власних економічних проблем, сприяла формуванню образу ворога, на якого можна в майбутньому вилити негативні емоції [8, с. 88].

Ведення такої інформаційної політики з боку Росії щодо України можна розцінювати як своєрідну підготовку до ведення гібридної війни, оскільки вона формувала у населення мислення, вигідне російській владі у майбутньому, аби виправдовувати свої дії перед власним населенням.

Невід’ємною частиною російсько-українських газових конфліктів була інформаційна дискримінація України, спроби підірвати довіру до України з боку західних споживачів. Можна сказати, що це були сплановані акції.

На міжнародній арені під час газових конфліктів Росія намагалася позиціонувати себе як впливового геополітичного гравця з метою залишити Україну у сфері свого політичного впливу. Але основною метою газових конфліктів була демонстрація транзитної неспроможності України, руйнування репутації нашої країни як надійного транзитного, геостратегічного і геополітичного партнера Європейського Союзу.

Проаналізувавши викладений вище матеріал, можемо дійти до висновку, що, оскільки основою інформаційного суспільства є масове поширення сучасних технічних засобів комунікацій, можливість передавати та отримувати необмежену кількість інформації, то ці технології, які присутні в такому суспільстві, можуть суттєво змінити соціально-психологічний стан війська і населення, створюючи зручні умови для інформаційно-психологічної війни. Сучасні інформаційні технології та комунікації можуть широко використовуватися агресором для досягнення своїх цілей. Вільна преса, думка та слово перетворюються на вразливі точки, на яких перш за все зосереджується увага.

Приклад Росії показує, як закриті суспільства, готуючись до війни, заздалегідь переводять свої засоби масової інформації у режим військової пропаганди, поширюючи інформацію, яка вигідна потенційній країні-агресору. Окрім того, що експансія в інформаційному полі поширюється на засоби масової інформації, які здійснюють свою роботу на зовнішнього споживача, важливе місце для пропаганди займає обмеження свободи в середині самої країни-агресора. Це було продемонстровано Росією на практиці, яка не лише створювала засоби масової інформації, які здійснюють роботу по усьому світу та поширюють інформаційні потоки на великий сегмент населення, але й у середині країни почала обмежуватися свобода преси також. Перш ніж почати агресивні дії щодо інших країн, зокрема й України, так звані «незалежні» ЗМІ в Росії перестали бути незалежними та перетворилися на ручні засоби масової інформації, які висвітлюють волю керівництва Росії. Також обмеження свободи слова всередині країни є важливою обставиною для успіху пропагандистської атаки. Нафтогазові прибутки дозволили необмежено поширювати пропаганду на населення власної країни та інші країни світу, та в першу чергу на населення країни-жертви.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Доктрина інформаційної безпеки України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/514/2009.
  2. Дуцик Д. Українська інформаційна політика в умовах війни: критичні зауваження / Протидія російській інформаційній агресії: спільні зусилля задля захисту демократії. Аналітичний звіт. – К.: Телекритика, 2015. – 77 с.
  3. Закон України «Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/386-2013-%D1%80.
  4. Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/537-v.
  5. Здіорук С., Яблонський В. Україна та проект «руського мира»: аналіт. доп. / С. Здібрук, В. Яблонський, В. Токман та ін.; за ред. В. М. Яблонського та С. І. Здібрука. – К.: НІСД, 2014. – 80 с. – (Сер. «Гуманітарний розвиток», вип. 1).
  6. Зог О. Порошенко не говорить про Крим, але постійно згадує реформи. Дослідження риторики Президента // Тексти.org.ua. – 29 грудня 2014 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://texty.org.ua/pg/aticle/editorial/read/57567/poroshenko_ne_ggovoryt_pro_krym_ale_postijno?a_offset=.
  7. Куриленко Н. В 2015 году телеканал Russia Today получит на 41% больше субсидий / Куриленко Н. // РБК [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rbc.ru/politics/23/09/2014/5704227a9a794760d3d41a87.
  8. Магда Е.Гибриднаявойна: выжить и победить. – Х.: Виват, 2015. – 320 с.
  9. О Фонде. Цели и задачи. Идеология [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.russkiymir.ru/russkiymir/ru/fund/about.
  10. Россия тратит сотни миллионов на создание мощной сети лоббистов в США и ЕС [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nv.ua/publications/NV-21-Rossiya-transit-sotni-millionov-na-sozdanie-moshnoy-seti-lobbistov-v-SSHA-i-ES-14456.html.
  11. Рущенко І.П. Російсько-українська гібридна війна: погляд соціолога: монографія / І. П. Рущенко. – Х.: ФОП Павленко О.Г., 2015. – 268 с.
  12. Чи довіряєте Ви ЗМІ Росії? (динаміка 2000-2013) /Центр Разумкова. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uceps.org/ukr/poll/php?poll_id=86.

 

 

REFERENCES:

  1. Doktryna informatsiinoi bezpeky Ukrainy. – Available at: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/514/2009

2. Dutsyk, D. (2015). Ukrainska informatsiina polityka v umovakh viiny: krytychni zauvazhennia / Protydiia rosiiskii informatsiinii ahresii: spilni zusyllia zadlia zahystu demokratii. Analitychnyi zvit. – K.: Telekrytyka, 77 p.

3. Zakon Ukrainy «Pro shvalennia Stratehii rozvytku informatsiinoho suspilstva v Ukraini». – Available at: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/386-2013-%D1%80

4. ZakonUkrainy «Pro osnovni zasady rozvytku informatsiinoho suspilstva v Ukraini na 2007-2015 roky». – Available at: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/537-v.

5. Zdioruk, S.;Yablonskyi, V. (2014). Ukraina ta proekt «ruskoho myra»: analit. dop. / S. Zdioruk, V. Yablonskyi, V. Tokman ta in.; za red. V.M. Yablonskoho ta S.I. Zdibruka. – K.: NISD, 80 p. – (Ser. «Humanitarnyi rozvytok», vyp. 1).

6. Zoh, O. (2014). Poroshenko ne hovoryt pro Krym, ale postiino zghaduie reformy. Doslidzhennia rytoryky Prezydenta // Teksty.org.ua. – 29 hrudnia 2014 r. – Available at: http://texty.org.ua/pg/aticle/editorial/read/57567/poroshenko_ne_ggovoryt_pro_krym_ale_postijno?a_offset=.

7. Kurylenko, N. (2014). V 2015 hodu telekanal Russia Today poluchytna 41% bolshe subsydyi / Kurylenko N. // RBK. – Available at: http://www.rbc.ru/politics/23/09/2014/5704227a9a794760d3d41a87.

8. Mahda, E. (2015). Hybrydnaia voina: vizhyt y pobedyt. – Kh.: Vivat, 320 p.

9. O Fonde. Tsely y zadachy. Ydeolohyia. – Available at: http://www.russkiymir.ru/russkiymir/ru/fund/about.

10. Rossia tratyt sotny myllyonov na sozdanye moshchnoi sety lobbystov v SShA y ES. – Available at: http://nv.ua/publications/NV-21-Rossiya-transit-sotni-millionov-na-sozdanie-moshnoy-seti-lobbistov-v-SSHA-i-ES-14456.html.

11. Rushchenko, I.P. (2015). Rosiisko-ukrainska hibrydna viina: pohliad sotsioloha: monohrafiia. – Kh.: FOP Pavlenko O.H., 268 p.

12. Chi doviriaiete Vy ZMI Rosii? (dynamika 2000-2013). Tsentr Razumkova. – Availableat: http://www.uceps.org/ukr/poll/php?poll_id=86.

автор: Рижук, Олександр, Університет «Україна» (Україна, Київ), кафедра суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій, здобувач

видання: Освіта регіону. Політологія. Психологія. Комунікації №1, 2017, час видання: 2017

адреса видання: http://social-science.com.ua/


30/03/2017