Теоретичні питання реалізації активності суду в цивільному судочинстві

ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ АКТИВНОСТІ СУДУ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

 

Короєд С.О.

30.04.2012

 

Виконання завдань цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК) залежить, передусім, від ефективності цивільної процесуальної діяльності, головне місце в якій має посідати активна роль суду, яка має знаходити свій прояв, по-перше, в процесі доказування з метою встановлення об’єктивної істини у справі, а по-друге, в керівництві рухом процесу.

Розглядаючи питання процесуальної активності суду в цивільному судочинстві варто виходити, передусім, з того, що Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (ст. 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ст. 13). При цьому, як роз’яснив Конституційний Суд України, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Відомий крилатий римський вираз "Pereat mundus et fiat justitia" – "Нехай загине світ, але здійсниться правосуддя" зобов’язує шукати такі форми здійснення процесуальної діяльності, за яких відбувалося б з боку суду не лише керівництво рухом процесу, але й проявлялася б активність у встановленні обставин справи.

У зв’язку цим варто приєднатися до думки науковців, які вважають, що при розгляді цивільної справи має бути визначено особу, яка зобов’язана бути рухомою силою встановлення обставин справи. В іншому випадку судовий розгляд може взагалі не досягнути своєї мети [1].

Як справедливо зазначає В.І. Тертишніков, суддя і суд відповідно до закону повинні виявити активність (ст. 130, 137 ЦПК), створити необхідні умови для всебічного й повного дослідження обставин справи, і, не обмежуючись наданими позивачем матеріалами, прийняти всі передбачені законом заходи для всебічного, повного й об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін (ст. 160 ЦПК). При цьому вчений хоч й не розглядає процесуальну активність як самостійний принцип, але її не заперечує та вважає, що вона входить як складова частина в принципах диспозитивності й змагальності [2].

О.О. Грабовська робить висновок, що хоча предмет доказування й формується спільними зусиллями суду та учасників процесу, але встановлює предмет доказування у справі саме суд (ст. 179); активною є роль суду в дослідженні доказів (ст. 130, 160, 176, 179, 187 та ін.). Автор також робить висновок, що суд не є стороннім спостерігачем процесу доказування, у нього активна позиція у цьому процесі. Така активність має компетенційний характер, тобто чітко визначений цивільним процесуальним законодавством як для органу, що реалізує у державі конституційну функцію здійснення правосуддя [3].

Наведений висновок, на нашу думку, також підтверджується й відповідними роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, наведеними в постанові від 12.06.2009 р. № 5 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду" та постанові від 18.12.2009 р. № 14 "Про судове рішення у цивільній справі".

Вищезазначені роз’яснення Верховного Суду щодо процесуальних дій, які повинен здійснити суд, на нашу думку, виключають його повну пасивність та вказують на часткову активну роль в процесі доказування, тобто ініціативність у встановленні обставин справи та перевірки їх доказами.

Окремі вчені-процесуалісти, заперечуючи ініціативу суду з питань доказування в цивільному процесі, водночас говорять про наявність у цивільному процесі принципу істини, оскільки діяльність суду направлена на встановлення фактичних обставин справи [4].

Принцип об’єктивної істини, який прийнято вважати міжгалузевим, відображає головну мету судового процесу – встановити істину, і після цього, правильно застосувавши норму матеріального права, розв’язати спір між сторонами. О.В. Немировська зазначає, що вимога встановлення об’єктивної істини відповідала активній ролі суду в процесі доказування, який мав доповнювати доказову базу по справі в разі її недостатності. За нового трактування саме принцип змагальності забезпечує повноту фактичного та доказового матеріалу, що є умовою досягнення істини, адже тільки сторони володіють найбільшим обсягом фактичного матеріалу [5].

Як зазначає В.В. Макарчук, мала судова реформа 2001 року фактично вилучила базовий принцип судочинства – встановлення об’єктивної істини у справі, внаслідок чого правосуддя позбавляється своєї основи і сутності. Натяк на істину фактично залишається лише в самому понятті "правосуддя", що означає правий, тобто чесний суд. Позбавлення суду активності при встановленні істини підриває довіру людей до судової системи, віднімає в них надію на справедливий захист порушеного права [6].

Але, незважаючи на зазначене, варто погодитися із О.В. Немировською, що абсолютизація змагальності не перетворить суд на стороннього спостерігача судового процесу. Суд повинен регулювати цей процес, сприяти сторонам, а найголовнішим є те, що за судом залишається його одвічний обов’язок – встановити істину, дати правову оцінку встановленим обставинам та застосувати норму матеріального права і після цього винести рішення.

Таким чином, з огляду на завдання цивільного судочинства та цілі правосуддя в цілому, роль суду в сучасному змагальному процесі повинна включати прояв судом власної ініціативи в проведенні процесуальних дій щодо збирання та дослідження доказів. Для усунення неповноти судового розгляду (коли сторони через відсутність юридичної освіти, нездатність користуватися правовою допомогою чи з інших причин не виконують свій процесуальний обов’язок надати суду докази) суд все ж таки має проявляти активність (ініціативність) в процесі доказування у встановленні обставин справи та перевірку їх доказами. Активні судові дії в процесі доказування мають стати засобом усунення пасивності сторін в наданні суду доказів.

Оскільки Концепцією вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (2006 р.) було закріплено, що цивільне судочинство слід розглядати як послугу держави щодо вирішення приватноправових спорів сторонам, які самостійно не можуть їх урегулювати, тому держава має зробити правосуддя в цивільних справах більш зручним і доступним для його "споживачів", зробивши мотивацію для громадян прагнути вирішувати правові конфлікти правовими засобами в суді.

Крім того, розглядаючи цивільний процес як послугу, яку держава надає сторонам, цим фактично пояснюється акцент на змагальність, у зв’язку з чим судовий процес розглядається лише як інструмент в діяльності суду, а не як сфера захисту прав громадян, яка має бути для них доступною та зручною у правозастосовному аспекті.

Змагальність може бути повністю реалізована лише на основі реального забезпечення рівності сторін в цивільному процесі. Юридична і фактична рівність сторін має бути послідовно відображена в ЦПК, ґрунтуючись на принципі рівності сторін в правових можливостях користування процесуальними засобами захисту їхніх інтересів, які мають бути доповнені процесуальною активністю суду. Адже, як справедливо зауважив Г.П. Тимченко, допомога тому, хто не вміє, – це обов’язок судді [7].

Нами не заперечується необхідність забезпечити реалізацію принципу змагальності у судовому процесі, однак, це не є метою. В цивільному процесі має існувати системна дія принципів, а тому "виокремлення" одного з них на шкоду іншим буде порушувати баланс інтересів різних учасників процесу, який існує не для суду, а для тих осіб, які звертаються за судовим захистом.

Незважаючи на те, що цивільне судочинство вже стало розглядатися як послуга, яка надається державою всім, хто здатен за неї заплатити (сплатити судовий збір, оплатити експертизу, найняти адвоката тощо), держава і суспільство мають бути заінтересовані в одноманітному застосуванні законодавства, забезпеченні функціонування механізму правосуддя, до якого б могли звернутися всі заінтересовані особи. Саме така мета випливає із завдань цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК). А цивільний процес має забезпечувати не змагальність і рівність сторін, а їх баланс.

Таким чином, правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься у відповідності із законом, на основі встановлення об’єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі «припущення» про їх наявність.

Подальше дослідження активної ролі суду в процесі доказування сприятиме теоретичному обґрунтуванню необхідності законодавчого закріплення в ЦПК активності суду у встановленні обставин справи з метою реального виконання завдань цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

 

Література:

1. Аллахвердиев Вусал. Сравнительное исследование доказывания в гражданском процессе Украины, Азербайджанской Республики и Российской Федерации: теоретические аспекты соотношения доказывания и познания / Аллахвердиев Вусал // Українсько-грецький міжнародний науковий юридичний журнал "Порівняльно-правові дослідження". – 2011. – № 1. – С. 231.

2. Тертишніков В. І. Цивільний процес України (курс лекцій) : Навч.-практ. посіб. / В. І. Тертишніков. – Харків : Видавництво "ФІНН", 2011. – С. 34, 36.

3. Грабовська О. О. Проблеми реалізації змагальних прав у цивільному судочинстві / О. О. Грабовська // Судова апеляція. – 2011. – № 4 (25). – С. 95.

4. Цивільний процес України : академічний курс : [підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.] ; [за ред. С. Я. Фурси]. – К. : Видавець Фурса С. Я. : КНТ, 2009. – С. 99, 101.

5. Немировська О. В. Принцип змагальності сторін та його реалізація в судовій практиці : Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / О. В. Немировська ; НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 1999. – 16 с. [Електронний ресурс] / Веб-сайт Нацiональної бiблiотеки України iменi В. І. Вернадського. – Режим доступу до документу : www.nbuv.gov.ua/ard/1999/99novrsp.zip.

6. Макарчук В. В. Актуальні питання забезпечення доступу до правосуддя / В. В. Макарчук // Судова апеляція. – № 2 (19). – 2010. – С. 18.

7. Тимченко Г. П. Принцип доступності судового захисту в історичному та теоретичному аспектах / Г. П. Тимченко // Судова апеляція. – 2010. – № 3 (20). – С. 8.

 

Джерело: Міжнародна науково-практична Інтернет-конференція

http://www.law-property.in.ua

Охорона права власності: проблеми та напрямки їх вирішення : збірник наукових праць / за ред. В.В. Галунька. – Херсон : ТМД, 2012. – 106 с.

автор: Короєд С.О.

видання: Охорона права власності: проблеми та напрямки їх вирішення : збірник наукових праць / за ред. В.В. Галунька. – Херсон : ТМД, 2012. – 106 с., час видання: 2012

адреса видання: http://www.law-property.in.ua


30/04/2012