Особливості взаємодії етнічних процесів та громадянського суспільства в націотворенні

Особливості взаємодії етнічних процесів та громадянського суспільства в націотворенні

 

Тетяна Бойко,

доцент кафедри суспільно-політичних наук,

глобалістики та соціальних комунікацій Університету  «Україна»

 

УДК 323.1

 

Проаналізовано особливості поєднання етнічних процесів (консолідації, асиміляції, міжетнічної інтеграції) та формування громадянського суспільства в ході творення нації. Виділено тенденцію зростання залежності об’єднання етногруп та налагодження внутрішніх суспільних та громадянських взаємозв’язків. Важливим для національних інтеграційних процесів стає спільне розуміння демократичних цінностей: свободи, рівноправності, асоціативної діяльності.

Ключові слова: етнічні процеси, етнічні групи, нація, націотворення, громадянське суспільство.

 

The features of the combination of ethnic processes ( consolidation, assimilation, ethnic integration) and the formation of civil society in the process of the nation creation are analyzed in the article. Highlight upward trend dependence union of ethnic groups and establishing internal social and civic relationships. Important for national integration process is a common understanding of democratic values: freedom , equality, association activities.

Keywords: ethnic processes , ethnic group , nation, nation-building , civil society.

 

Здатність людей тривалий час жити в одній спільноті, творити соціум та боротися за політичний простір засвідчує синергетичну властивість націй зберігати власний світ, репрезентувати автентичні риси. Гаряча тема українського націотворення викликає постійний інтерес до етнічних, культурних, соціальних, громадянських, державних засад, які формують тіло інтегрованого організму. А оскільки процеси консолідації чергуються з розчаруваннями, то і тема національної єдності часто стає підставою внутрішніх сумнівів чи зовнішніх дискусій.

Чи не тому важливо зрозуміти основні шляхи кристалізації тіла нації, виявити процеси, які формують її внутрішню структуру, визначити роль  суспільного середовища, де активність, взаємодія та асоціативна діяльність кожного здатні виявляти та відстоювати її інтереси. Зважаючи на тяжіння української нації до тенденцій розвитку західного світу є підстави проаналізувати особливості об’єднавчих процесів даного регіону.

Поєднання традиційного багажа та модерної динамічності, спільнотного та суспільно-політичного рівнів забезпечує цьому утворенню чи не найбільшу увагу в колі науковців різних спеціальностей.

Вагоме підґрунтя при з’ясуванні проблем націогенези склали роботи таких відомих науковців як О. Бауер, Д. Мілль, Е. Ренан. Особливості українських національних процесів висвітлені в дослідженнях О. Бочковського, С. Дністрянського, Л. Ребета, В. Старосольського. Окремі грані проблеми взаємозв’язку між процесом становлення нації, її ознак та формуванням громадянського суспільства проаналізовано в роботах Ю. Габермаса, Е. Геллнера, Є. Домраша, М. Кеннеді, Д. Кіна, Е. Шилза та В. Лісового, А. Карася, А. Колодій, І. Паська, М. Рябчука, В. Степаненка. З огляду на потребу осмислення спільного житєвого простору індивідів через виявлення свободи, доречно згадати роботи представників комунікативного підходу К. Апеля,  М. Ріделя, Ю. Габермаса, К. Ясперса.

У розвитку таких складних суспільно-політичних систем як нації варто виділяти окремі процеси, які, мозаїчно поєднуючись, творять індивідуальні риси конкретної спільноти. Важливого значення в умовах загальноцивілізаційних змін – модернізації, інтеграції, глобалізації набуває етнічна складова нації як сукупний з об’єднавчими наднаціональними процесами чинник ренаціоналізації. З одного боку, етнічне виступає специфічною властивістю спільноти формувати особливе світосприйняття, сильний духовний зв’язок між її членами, що витворені на основі об’єктивно зумовлених „спадкових” ознак в результаті тривалого колективного співжиття. З іншого, можна погодитися із П. Брасом, який, аналізуючи суспільне життя людини,  вбачає в етнічних зв’язках основу для “соціальних та політичних об’єднань людей,... для яких ці прив’язаності ніколи не втрачають своєї важливості” [1, 478]. Такими глибинними почуттями в значній мірі можна пояснити активізацію етнічності у суспільствах з доволі налагодженою соціально-економічною діяльністю.

Етнічні процеси настільки ж давні, як і сам етнос. Вони конструюють її етнічну насиченість. Процес внутрішньоетнічної консолідації має своєю кінцевою метою витворення етнічного ядра нації, довкола якого об’єднуються менш впливові групи. Такий поступовий перехід етногенезу в націогенез характеризує найчастіше формування етнічної нації і може сприяти появі однонаціональних (з переважаючою кількістю населення одного етнічного походження) держав. До таких часто зачисляють Португалію, Ірландію, Данію, Швецію, Норвегію.

Разом з тим, в умовах багатонаціонального і полікультурного існування сучасного громадянського суспільства етнічна складова помножує і загострює різні суперечності. Етап націоналізму, на думку Е. Геллнера, проходять майже всі громадянські суспільства Сходу і Заходу. Етнічний націоналізм, що означає приналежність до нації, виходячи з чинників походження, мови, може бути сумісним або несумісним з громадянським суспільством. Щоб вберегтися від етнократичних та імперіалістичних тенденцій зріла нація повинна чітко виділити сфери підтримки власної етнічності (внутрішньоетнічна консолідація) та забезпечувати права етнічних та інших меншин, вплітати їх в свою структуру (громадянська інтеграція).

Зростання в одну націю неминуче без міжетнічних процесів. Нація, оформлена в державу, має можливості і засоби для активізації об’єднувальних тенденцій. Насамперед, спільне творення політичного, економічного життя, консолідація правничих і освітніх інститутів, вироблення зовнішньої політики уже спрямовує етногрупи до взаємодії. Складніше питання постає з культурною єдністю. Протиріччя між національною державою і етнічною неоднорідністю часто зустрічається на Заході. Протягом ХІХ і першої половини ХХ століття воно вирішувалося шляхом уніфікації і культурної асиміляції. Хоча нація опирається на політичну єдність, але вона прагне, як вдало сформулював Р. Брубайкер, культурної асиміляції в якості вираження політичної єдності [2, 44].

Як зазначають деякі дослідники, більшість громадянських націй, які творилися у державних формах, постали завдяки асиміляції — як от Франція, яка не дала розвинутися Британі в націю, борючись за етнокультурну однорідність. Зрештою, як вважає О.Бочковський, доки нація не сформувалась і не самовизначилась, легко і швидко асимілюються деякі її пласти [3]. Під час націогенезу етнічна асиміляція стає дедалі більше обмеженою, адже надаються переваги процесу вростання в суспільство, створення умов для громадянської спільноти, яка, поряд з національними традиціями, закладає основи громадянських цінностей.

Громадянське суспільство також може бути задіяним в асиміляційний процес через структурну та громадянську асиміляції. Під першою розуміється включення іммігрантів у соціальну структуру як по відношенню до працевлаштування, так і на рівні неформального спілкування (клуби, суспільні організації). Друга передбачає визнання своїх прав і обов’язків, пов’язаних із членством у конкретному суспільно-політичному утворенні. Характерною відмінністю даних процесів від етнічної асиміляції стає принцип добровільного включення особи в діяльність чужого етносоціального організму. При цьому проблеми етнічних груп в громадянському суспільстві вирішуються, лише активізуючись особистою волею їх членів, не очікуючи благодіяння, що зумовлено пануванням приватного інтересу. Внаслідок цього, реалізація принципів свободи об’єднань і представництва різних інтересів, ініційованих ними, сприяла організації боротьби проти асиміляції. Більшість країн визнала наявні в них окремі національні спільності і підтримала концепцію культурного плюралізму, збереження культурних (етнічних) особливостей окремих груп. У США держава змушена була визнати невиправданою політику англоконформізму (уподібнення англосаксам), а згодом “плавильного казана” (витворення із різнорідних етнічних груп вищого типу спільноти). Процес конструювання радянського народу, заснований на асиміляції, теж зазнав краху. Демократизувавшись, Іспанія змушена визнати автономістські тенденції ряду регіонів — Каталонії і Басконії. Італія пройшла процес усвідомлення, що вона однонаціональна, але не етнічно гомогенна держава. Практика розвитку громадянського суспільства у Франції та Великобританії, поряд із регіональним визнанням права на підтримку етнічної ідентичності, в кінцевому результаті, призвела до закріплення формальної рівності всіх громадян через прийняття антидискримінаційних законів та формування структур по їх запровадженню.

Особливо чітко результати антиасиміляційних процесів простежуються у задоволенні громадянських прав на місцевому рівні, особливостей місцевого самоуправління, врегулюванні мовних питань, права на власну пресу, організації. Причиною потужності етнонаціональних партій, а, отже, зусиль по підтримці спільності етнічної групи виступає ріст середнього класу в регіонах [4, 156]. Дані характеристики засвідчують взаємозалежність локалізації етнонаціональної одиниці як самостійного суб’єкта відносин та становлення громадянського суспільства в сучасній нації.

Ще одним міжетнічним процесом, який здебільшого характерний для сформованих етносів чи етнічних груп і вирізняється не стільки етнічним об’єднанням, як політичним, економічним та соціальним, в силу творення багатокультурних та багатомовних спільнот, є міжетнічна інтеграція.

Політичне суспільство може вимагати, як пишуть М. Вальцер і Ю. Габермас, від своїх громадян політичної лояльності, і ні в якому разі культурної асиміляції. Держава просто надає їм право на встановлення політичних рамок, в яких громадянське суспільство може розробляти свої правила. На ґрунті культурної нейтральності держави може сформуватися громадянське суспільство, яке бачить позитив у етнічній толерантності. Таким чином і виробилося у Швейцарії і США усвідомлення спільноти. Тому спільна участь етногруп у творенні громадянського суспільства надзвичайно важлива для інтеграційних процесів. Зазвичай, вона передбачає інституціоналізацію усіх сфер діяльності людини, пожвавлення внутрішньо і міжгрупових субсидіарних стосунків, адже саме життя відбувається через зв’язок, самовизначення і взаємодію.

Західний світ робить акцент на залежності етносуспільного буття від формування особистості як етнічної індивідуальності, від цінності для неї етнічного, від її самореалізації у цій сфері. Разом з тим, можна відмітити високий рівень контактності особи поза межами етногрупи, що зумовлена свободою вибору і є засадою західного суспільства. Взаємодія на даному рівні пояснюється процесами соціального і символічного інтеракціонізму (взаємодії). З одного боку, забезпечується взаємодія між представниками різних етнічних утворень на особистому і груповому рівні, що виникають у процесі виробництва і суспільного життя, а, з іншого — взаємодія у досягненні певної цілі, в якій більшу роль відіграють вже спільно напрацьовані культурні символи.

Аналіз впливу етнонаціональних процесів на суспільство здійснюється на основі врахування психологічних, емоційних та соціальних проявів етнічності в повсякденному житті. Однак, вичерпним його не можна назвати без осмислення цих ознак в контексті національного феномену, що постає як культурно-громадянська та політична реальність.

Насамперед, інтегруюче значення для нації виявляє національна ідентичність як чинник культурної та психологічної єдності. Вона озброює членів нації міцним почуттям приналежності, заснованим на потрібності, впевненості в собі, власної гідності, не боячись, що їхнє „я” буде ними втрачене. Дані риси, наголошує Д. Кін, визначають культурну цілісність, що цілком належить громадянському суспільству, а не державі [5, 104].

Безумовно, національну єдність неможливо розглядати без властивих рис громадянського суспільства – розгортання індивідуальної свободи та раціональних форм комунікації. Осмислена та раціональна підтримка нації в культурному чи політичному контексті визначає формування національної самосвідомості. Вона дає можливість індивіду формулювати свою позицію та трансформувати дійсність, як по відношенню до власних потреб, так і щодо національного існування.

Поряд з тим, цілком справедливо дослідники визнають обумовленість даних процесів культурними цінностями, традиціями та уявленнями, що відрізняються у різних спільнот та створюють наявний „комунікативний простір спілкування”. Важливо відмітити, що існування певного соціокультурного контексту має за основу спільність традиційних цінностей, моральних норм та символів спілкування. Різноманітність їх поєднання створює специфіку кожної спільноти, що дає можливість говорити про певний культурний код та взаєморозуміння індивідів в межах національного середовища як в минулому, так і на сучасному етапі. Зокрема, К. Реннер розглядає націю як “зібрання людей, що однаково мислять і розмовляють однією мовою, тобто як особистий (персональний ) союз..., систему асоціацій”. При цьому національні справи, на відміну від політичних, вирішуються організаціями, якими опікується суспільство [6, 18]. Такий підхід цілком логічний, адже культура, одна мова наближають людей одне до одного. Вони виступають засобом взаєморозуміння та національним підґрунтям.

На зв’язок культурної традиції та соціалізації наголошують Т. Парсонс та Ю. Габермас. Завдяки культурі учасники комунікації знаходять один з одним порозуміння, забезпечуються засобами тлумачень, а завдяки суспільству регулюють належність до певних соціальних груп і забезпечують спільність [7, 318].

Габермас Ю. вбачає символічно-смисловий зв’язок культури та суспільства у „спільному кодові мови спілкування”. Важливу роль мови у суспільному житті можна розглядати крізь призму традиційно-ціннісного елемента культури, як чинника національних інтеграційних процесів та як спільне розуміння демократичних цінностей. Цими надбаннями, на думку прихильників комунікативного підходу, стають універсальні символи та традиції, що формуються довкола здійснення свободи і рівноправності. При цьому, втілення відносин взаємного визнання і поваги до індивідуальності, до відмінностей культур, не веде за собою абстрактного універсалізму, нездатного побачити в несхожості її власні позитивні риси.

Разом з тим, на етапі формування засад громадянського суспільства в умовах сильного впливу культурних традицій, виникають ситуації неузгодженості різних етичних орієнтацій, на що звертає увагу К. Апель. Науковець вбачає проблему у конкретній сумісності усталених традиційних цінностей певної спільноти, її етноетики та універсалістської етики рівних прав і обов’язків усіх індивідів і усіх локальних спільнот [7, 365]. Такі проблеми характеризують як міру успадкування нацією етнічних особливостей, так і її відносини з системою традиційних цінностей та норм окремих етнічних груп.

Для вирішення цієї проблеми Ю. Габермас, Д. Коген, Е. Арато пропонують модернізувати традиціоналістський підхід до самої традиції у визначенні нею внутрішньогрупової „механістичної” солідарності, підкореної колективному світоглядові. Зокрема, це сприяє виникненню добровільних асоціацій, вільних від усіх патріархальних обмежень [8, 559].

Значні дискусії між лібералами та комунітаристами викликала проблема узгодження процесу творення суверенної національної держави, з її орієнтацією на право всієї нації загалом та громадянського суспільства, зорієнтованого на права кожного індивіда. У вирішенні даного питання цілком обґрунтованим визначається підхід комунітаристів (зокрема Ю. Габермаса, Ч. Тейлора та інших) щодо взаємодоповнення недеспотичного вільного політичного режиму та процесів самоуправління через співучасть членів суспільства, що стає вираженням свободи. При цьому єдність та самоорганізація вільного суспільства, як і національного утворення, розглядається науковцями через зв’язок особи із співучасниками, що ґрунтується на почутті спільної долі, де сам процес добровільної участі є цінністю. Така ідентифікація себе з іншими в окремій загальній справі, політичній реальності, коли діяльність є спільною, проте основа залишається індивідуальною, науковці визначають поняттям „патріотизм” [9, 553-559].

Єдність нації — це не лише співіснування, а й постійне вироблення та втілення спільної мети, завдань, пропущених через сітку громадськості та приватності, через конкуренцію ідей та поглядів на її місце в процесі функціонування. На зв’язок національних факторів із громадськими вказував ще Дж. Міль: ”Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування”. Виводячи користь національної єдності для громадянського суспільства, мислитель водночас відзначав і небезпеку посилення державного тиску при врегулюванні національних суперечностей: “В кожній із цих частин будуть більше остерігатися шкідливих щодо себе дій з боку іншої національності, аніж з боку сильного арбітра — держави” [10, 79]. Таким чином, дослідник визнає пріоритетність суспільної інтеграції, етичних спонук до взаємодії між людьми відносно держави, яка, без врахування  індивідуальних і національних прагнень, не в силі стати ні демократичною, ні національною.

Однак, об’єднатися різні за політичними та етнокультурними орієнтаціями групи в один національний організм можуть лише через творення спільного соціального простору, що надає можливості розвитку та доступу до прийняття рішень для кожної з них — сама соціальна основа національного життя лежить у сфері громадянських взаємовідносин, приватності і публічності. Формування громадянського суспільства забезпечує утвердження вартостей соціальної взаємодії (взаємодовіри, солідарності, толерантності, партнерства), що обумовлені гарантіями свободи та гідності кожного індивіда, і цим скріплює націю.

Без сумніву, процес поєднання громадянських і культурних зв’язків повинен пройти етап соціального сприйняття суспільства групами, що дають згоду на його функціонування. Тому однією із значних проблем інтеграції є регуляція лояльностей членів суспільства по відношенню до нього самого. Суспільство являє собою складну сітку взаємопроникаючих колективів і колективних лояльностей, систему, для якої характерна диференціація – сім’я, фірма, церква, котрі відділені одне від одного (диференційовані). Разом з тим, представники етнонаціональних меншин слабше прив’язані до держави, ніж члени домінуючої групи (підхід “двох лояльностей”). Тому для націотворення важливим є щоб висока лояльність до суспільства поєднувалась з національною ідентичністю та ідею єдиної правової держави.

Консолідуючим механізмом націотворчого процесу стає реалізація загальногромадянського статусу індивідів у державах. При зрівнянні у правах усіх громадян, функціонування національної держави визначається мірою становлення демократичних процедур та громадянською спроможністю відстоювати свої права. Водночас, як вдало зауважує А. Карась, аналізуючи філософські погляди Г. Гегеля, сутність національної держави в такій автентичній організації, що тяжіє до невідчужуваного характеру від добровільних ініціатив народу [11, 220]. Таким чином, опорою для здійснення суверенітету стає концентрування дій від громадських утворень аж до політичних угрупувань.

Найважливішим із відносно аморфних зв’язків нації є її зв’язок з громадянським суспільством. Нації не мають регулярних структур, які притаманні релігійним громадам, немає у нації також особливого корпоративного органу, який би повністю відповідав за національну єдність. Вони завжди збудовані лише як соціальна структура певної кількості індивідуальностей, які усвідомлюють себе “єдиною нацією”. Вони — члени численних асоціацій і згромаджень, майже всі з яких діють на засадах добровільності [12, 34]. Таким чином, громадянське суспільство стає основою для нації, тим практичним матеріалом, який забезпечує її функціонування, тією системою взаємозв’язків, яка створює горизонтальні стосунки, наповнюючи її щоденними проблемами.

Громадянські процеси, такі як громадянська динамічність (активізація населення на досягнення певних цілей), боротьба за громадянські права, самовизначення та волевиявлення, налагодження публічних взаємовідносин через цілу сітку організацій і товариств, трансформують етнічний субстрат у модерну націю. Навіть при виході за межі національної одиниці, суб’єкти взаємовідносин регіонального характеру при раціональній оцінці глобальних процесів звертаються до механізмів діяльності і цінностей, які пропонує громадянське суспільство. Така апеляція стає цілком зрозумілою, якщо розглянути коріння цих процесів.

На думку У. Альтерматта, французьке розуміння нації направлене на асиміляцію (запровадження офіційної мови, поширення освіти, розвиток транспорту і комунікацій), а національна  свідомість громадян базується не на етнокультурних, а на політичних категоріях.

Північноамериканський досвід – це шлях становлення громадянських і політичних цінностей. Поставлені в умови самовиживання, переселенці змушені були покладатися на власні організаторські здібності, самоврядні структури своїх громад. “Житель Нової Англії...цікавиться її справами, бо бере участь у її керівництві, — зауважує А.Токвіль, — він втручається у найдрібнішу подію в житті своєї громади, бо в цій сфері діяльності навчається керувати суспільством, він починає розуміти гармонійну структуру влади й отримує, нарешті, ясне й реальне уявлення про природу своїх обов’язків та обсяг своїх прав” [13, 70].

Об’єднуючим чинником для емігрантських спільнот стало окреме політичне функціонування, тобто унезалежнення. Так, англійські колонії в Америці належали до того самого кола культури, що й їхній материк, і тільки спільні, спрямовані проти своєї давньої батьківщини політичні змагання створили з них окрему прагматичну спільноту, яка тільки з часом перетворилася на окрему націю. Спільними для всіх стали ідеали братерства, рівності, свободи і народоправства. Вони сформували ту ідею, на якій виникла політична нація.

Підгрунтям нації, заснованої в основному на раціональних, договірних стосунках часто є державний стан. В ній, окрім прагнення до самовизначення і політичного співіснування, додається “тиха робота держав” і “вікове зростання”.

В Західній Європі здебільшого абсолютна держава відіграла роль консолідуючого політичного фактора і територіальної стабілізації. Вона посилила доцентрові тенденції та культурну уніфікацію. Ця внутрішньо інтеграційна дія вже існувала в “донаціональних державах” Великої Британії, Франції, Іспанії, Швеції і Росії, тоді як в Німеччині та Італії сформована тільки в другій половині ХІХ століття, а в Східній і Південній Європі — взагалі у першій половина ХХ століття. Так, національна держава в Німеччині поставала через політичну розпорошеність та трансформацію імперського образу до модерного витвору.

Дещо відмінною виявляється роль політичного чинника у конструюванні наднаціональних структур. Відношення до інституцій міждержавного характеру та делегування їм частини функцій у національних державах відрізняється внаслідок різних традицій політичного структурування. На етапах європейської інтеграції найочевидніше антиінтеграційні тенденції “державного” рівня проявилися в країнах, де ідея культурної єдності (Франція), культурної унікальності (Великобританія) традиційно була пов’язана з ідеєю держави в її національній формі. Відсутність у національно-державній ідеї функцій культурної інтеграції соціуму передбачає менш хворобливу реакцію на наднаціональні інтеграційні процеси, як, наприклад, у невеликих країнах Європи, а також у Німеччині та Італії [14, 49].

Отже, згуртування окремих складових нації – це багаторівневий процес узгодження етнооб’єднавчих механізмів (консолідація, асиміляція, міжетнічна інтеграція), вироблення як національної, так і демократичної культурної єдності, формування соціальної та громадянської мережі взаємодії та взаємодоповнення. Нація стає довершеною, поєднавши культурну та політичну сутність, залучивши більшість представників до громадянського самовираження, і це формує її життєздатність. Визначено, що західноєвропейські нації пройшли шлях від домінування політичних чинників у визначенні культурної єдності до свідомого самовизначення та механізмів громадянського суспільства. Основою таких відносин стає формування простору свободи, боротьба проти асиміляції, дискримінації та внутрішньої колонізації, що уможливлюється завдяки активній позиції по виявленню специфіки та єдності самих етногруп.

 

Література:

  1. Брас П. Змагання еліт і становлення націй / П. Брас Брас ; [пер. з англ. В. Лісовий] // Націоналізм : [антологія / упоряд. О. Проценко, В.Лісовий]. — К. : Смолоскип, 2000. — С. 477—484.
  2. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе / У. Альтерматт ; [пер. с нем. С. В. Базарнова] — М. : Российский государственный гуманитарный университет, 2000. — 367 с.
  3. Бочковський О. І. Наука про націю / О. І. Бочковський // Матеріали до історії розвитку суспільно-політичної думки в Україні ХІХ-ХХ століття. Вишкільний курс. — Брюссель – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк – Торонто : Видавництво Спілки Української Молоді, 1977. — Ч.3. — С.3—65.
  4. Межнациональные отношения. Термины и определения : Словарь-справочник / [отв. ред. проф. Ю. И. Римаренко]. — К. : 1991. — 408 с.
  5. Кін Дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення /      Дж. Кін ; [Пер. з англ. О. Гриценко] — К. : К.І.С., 2000. — 192 с.
  6. Шпрингер Р. Национальная проблема (Борьба национальностей в Австрии) / Р. Шпрингер. — СПБ. : “Общественная польза”, 1909. — 293 с.
  7. Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ / Ю. Габермас // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / А. М.  Єрмоленко — К. : Лібра, 1999. — С. 387—324.
  8. Коэн Д. Гражданское общество и политическая теорія / Д. Коэн, Э. Арато ; [пер.с англ. И.И. Мюрберг]. — М. : “Весь мир”, 2003. — 784 с.
  9. Тейлор Ч. Непорозуміння: дебати між лібералами і комунітаристами / Ч. Тейлор ; пер. з англ. Г. Мокрушина // Сучасна політична філософія : [антологія / упорядкув.: Я. Кіш]. — К. : Основи,1998. — С. 544—575.
  10. Міль Дж. Національність і представницьке врядування / Дж. Міль ; [пер. з англ. В.Лісовий] // Націоналізм : [антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий]. — К. : Смолоскип, 2000. – С. 78—83.
  11. Карась А. Ф. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях : [монографія] / А. Ф. Карась. — К.-Л. : Видавничий центнр ЛНУ ім. І. Франка , 2003. — 520 с.
  12. Shils E. The virtue of civility: Selected essays on liberalism, tradition, and civil society / E. Shils. — Indianapolis : Liberty Fund, 1997. — 397 p.
  13. Токвіль А. Про демократію в Америці / А. Токвіль ; [пер. з фр.  Г. Філіпчук, М. Москаленко]. — К. : Видавничий Дім “Всесвіт”, 1999. — 590 с.
  14. Тэвдой-Бурмули А. Интеграция и кризис идентичности: националистический вызов объединяющейся Европе / А. Тэвдой-Бурмули // Европейский Союз на порге ХХІ века: выбор стратегии и развития / [сб. пр. / под ред. Ю. А. Борко и др.]. — М. : Эдиториал УРСС, 2001. — С. 42—63.

 

Джерело: Український науковий журнал

«ОСВІТА РЕГІОНУ. ПОЛІТОЛОГІЯ, ПСИХОЛОГІЯ, КОМУНІКАЦІЇ», 2013, № 4

автор: Тетяна Бойко, доцент кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

видання: Український науковий журнал «ОСВІТА РЕГІОНУ. ПОЛІТОЛОГІЯ, ПСИХОЛОГІЯ, КОМУНІКАЦІЇ», 2013, № 4, час видання: 2014

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


05/06/2014