Статусно-рольові особливості владних комунікацій

СТАТУСНО-РОЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ВЛАДНИХ КОМУНІКАЦІЙ

 

Світлана Загурська,

старший викладач

Білоцерківського інституту економіки та управління

Університету «Україна»

 

УДК 316.77

 

Стаття присвячена аналізу сутнісних особливостей реалізації владних комунікацій у контексті їх статусно-рольової взаємодії. Автор зосереджує основну увагу на понятті владних комунікацій, визначає їх функціональний зміст, аналізує сутнісний зв'язок понять «соціальний статус» та «комунікативний статус» у системі владних комунікацій.

Ключові слова: «влада», «владні комунікації», «владна свідомість», «соціальний статус», «комунікативний статус», «комунікативна роль», «комунікативна компетентність», «лідерство».

 

СТАТУСНО-РОЛЕВЫЕ ОСОБЕННОСТИ ВЛАСТНЫХ КОММУНИКАЦИЙ

Статья посвящена анализу сущностных особенностей реализации властных коммуникаций в контексте их статусно-ролевого взаимодействия. Автор сосредоточивает основное внимание на понятии властных коммуникаций, определяет их функциональное содержание, анализирует сущностную связь понятий «социальный статус» и «коммуникативный статус» в системе властных коммуникаций.

Ключевые слова: «власть», «властные коммуникации», «властное сознание», «социальный статус», «коммуникативный статус», «коммуникативная роль», «коммуникативная компетентность», «лидерство».

 

STATUS-ROLE OF FEATURE OF IMPERIOUS COMMUNICATIONS

The article is devoted to the analysis of essence features of realization of imperious communications in a context them status – role cooperations. An author concentrates basic attention on the concept of imperious communications, determines their functional maintenance, «social status» and «communicative status» analyses essence connection of concepts in the system of imperious communications.

Keywords: «power», «imperious communications», «imperious consciousness», «social status», «communicative status», «communicative role», «communicative competence», «leadership».

 

В умовах активного розвитку суспільно-політичного та економічного життя українського суспільства, зумовленого трансформацією владних відносин та пошуком нових духовних і суспільних орієнтирів, по-новому переосмислюється проблема влади та способи її реалізації. В означеному контексті заслуговує особливої уваги владна комунікація як один із визначальних чинників реалізації владних відносин.

Мета дослідження полягає в з’ясуванні сутнісних чинників формування комунікативного статусу індивіда у процесі реалізації владних комунікацій. Реалізація мети передбачає такі завдання: визначити зміст поняття «владна комунікація» та основні фактори її реалізації; охарактеризувати феномен владних комунікацій у контексті їх функціонального призначення; дослідити поняття комунікативного статусу в системі владних комунікацій. Теоретичною основою дослідження стали праці М. Вебера, М. Бахтіна, В. Конецької, А. Соколова, М. Василика тощо.

Феномен влади у класичних філософських концепціях трактується як особливі відносини між людьми, здатність здійснювати свою волю, що, на відміну від фізичного насилля, постає як сила, яка здійснює вплив на тіло, душу і розум, пронизує їх, підкорює іншого закону своєї волі [2, с.134]. Існує безліч трактувань природи влади. Так, згідно психологічному підходу влада – особлива сутність, носієм якої виступає особистість. Ця сутність виражається в концентрованій енергії, що примушує інших людей покорятися, і найчастіше ця концентрована енергія іменується владною волею. Разом із психологічним існує соціологічний підхід, прихильники якого переносять акцент із владної волі на соціальну взаємодію. Класичне визначення з позицій даного підходу дав М. Вебер. Він визначає владу як будь-яку можливість проводити усередині даних суспільних відносин власну волю, навіть всупереч опору, незалежно від того, на чому така можливість ґрунтується. Таким чином, загалом, поняття влади можливо розуміти в трьох основних контекстах: як «відносини керування та підкорення між людьми; можливість і здатність здійснювати свою волю; здатність направляти процеси, події та дії людей в необхідному напрямі» [5, с.145].

Водночас, сила не є обов’язковим компонентом влади. Як зазначає М. Мескон, влада реалізується за допомогою впливу – такої поведінки одного індивіда, яка вносить зміни у поведінку, відносини, відчуття іншого індивіда, тобто влада постає як можливість впливати на поведінку інших. Оскільки влада є суто суспільним явищем, у якому задіяні наділені свідомістю і волею особистості, а переважний вплив одних людей на інших є вольовим відношенням між ними, то влада може бути визначена як «вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, коли одні люди можуть нав’язати свою волю іншим» [18, с.173].

М. Василик весь спектр владних комунікаційних відносин об’єднує поняттям «політична комунікація», зазначаючи, що суттєвою стороною феномена влади є відносини панування та підкорення. Це дає підстави розглядати владу і її здійснення як комунікативний процес, який передбачає інформаційну взаємодію «керуючих» та «керованих», а саме інформаційний обмін та зворотній зв'язок між ними. Вперше політичну систему як інформаційно-комунікаційну систему представив К. Дойч, який стверджував, що «процес управління є процесом влади, основою якого виступає комунікація» [12, с.513-514].

Нам здається недоцільним обмеження всього спектру владних комунікаційних відносин поняттям «політична комунікація», адже нав’язування одними людьми своєї волі іншим може здійснюватись із використанням різних засобів – примусу, права чи авторитету, тому залежно від засобів здійснення влади розрізняються її різновиди – економічна, соціальна, політична, духовно-інформаційна, сімейна тощо. В комунікативному плані найбільш активно реалізується духовно-інформаційна влада як організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення ідеологічного та інформаційного впливу на суспільну свідомість.

У контексті владної взаємодії більш доцільним є використання поняття «владні комунікації», а не «владне спілкування», адже серед дискусійних підходів у науковій думці щодо даної проблеми (А. Леонтьєв, М. Каган, А. Соколов) вірогіднішою є позиція, відповідно до якої комунікація і спілкування не є абсолютно тотожними поняттями: комунікація має більш ширший зміст, адже трактується як будь-які способи «передавання значення за допомогою сигналів» [6, с.6], а спілкування передбачає особистісно-екзистенційний зв’язок між людьми, що забезпечує нелінійний рух інформаційних потоків і приріст особистісно значимої інформації, що конституює учасників спілкування як спільноту [2, с.577]. Водночас, недоцільним є механістичний підхід щодо розуміння комунікації як однонаправленого процесу передачі і прийому повідомлень; вірогіднішим є використання діяльнісного підходу, коли комунікація сприймається як глибинний психологічний зв’язок суб’єктів спілкування, що реалізується у процесі обміну думками, знаннями, відчуттями, схемами поведінки учасників комунікативного процесу, в результаті якого виробляється спільний погляд на об’єкти оточуючої дійсності. Таким чином, на відміну від комунікації, яка може бути як монологічною (невербальною, знаковою чи образною (іміджевою)), так і діалогічною, спілкування завжди виступає як діалог, передбачаючи унікальність кожного комунікативного партнера та їх принципову рівність один одному, а реалізація феномену влади об’єктивно передбачає нерівність учасників комунікативної взаємодії, коли переважає вертикальний потік інформації. Тому, ґрунтуючись на базовому визначенні комунікації [16, с. 270]., владні комунікації можливо визначити як процеси владної взаємодії в суспільстві, взяті в їх знаковому аспекті. Владна комунікація є, безумовно, комунікацією соціальною, адже передбачає рух соціальних смислів у соціальному просторі та часі.

Базуючись на позиції А. Соколова щодо цільових установок партнерів по комунікації, можливо зазначити, що в системі владних комунікацій зазвичай реалізуються два варіанти відносин учасників комунікативного процесу: об’єкт-суб’єктні відносини, властиві комунікативній діяльності у формі наслідування, коли реципієнт цілеспрямовано вибирає комуніканта як зразок для наслідування, а останній може навіть не усвідомлювати своєї участі в комунікаційному акті; та суб’єктно-об’єктні відносини, властиві комунікаційній діяльності у формі управління, коли комунікант розглядає реципієнта як об'єкт комунікативної дії, як засіб досягнення своєї мети (наприклад, на рівні духовно-інформаційної влади суб’єктно-об’єктні комунікаційні відносини можуть виступати засобом маніпулювання громадською думкою, управління свідомістю й поведінкою людей в інтересах певних політичних сил).

Для розуміння сутності статусно-рольових особливостей владних комунікацій реалізацію їх феномену можливо розглянути в онтологічному, гносеологічному та аксіологічному аспектах.

Онтологічний аспект владних комунікацій пов’язаний, передусім, із природою їх фундаментальної складової – соціальними структурами суспільства. Саме в рамках соціальних співтовариств різного типу вдається спостерігати соціальну диференціацію поведінки людей і їх мовної діяльності. Важливим показником позиції індивіда у суспільній ієрархії є його ступінь володіння інформацією. З одного боку, доступ до отримання, зберігання й розподілу інформації забезпечує особистості у суспільстві особливу роль, особливі суспільні привілеї, а з другого боку, найбільш ціннісна інформація зазвичай адресується саме високо статусним членам суспільства, тобто, чим вищим є статус індивіда, чим більшим є його вплив на оточення, тим більшим обсягом інформації він володіє.

Ціннісний аспект комунікації полягає, передусім, у тому, що вона може розумітись як вище благо, тобто як те, завдяки чому взагалі існує раціональний життєвий простір. Комунікація отримує статус вищої цінності внаслідок того, що вона мислиться як спосіб буття світу загалом. З найбільшою визначеністю ця думка була виражена М. Бахтіним: «Все – засіб, діалог – мета. Один голос нічого не кінчає і ніщо не дозволяє. Два голоси – мінімум життя, мінімум буття» [1, с.157]. Постать комуніканта підлягає розгляду крізь призму його «Я-концепції», найбільш суттєвими аспектами якої є самооцінка, соціальна орієнтація та інші атрибутивні, рольові, статусні психологічні характеристики індивіда, опис його життєвих установок тощо. Крім того, значимість елементів самооцінки і, відповідно, їх ієрархія можуть змінюватися залежно від контексту, життєвого досвіду індивіда чи просто під впливом моменту. Таким чином, комунікант у процесі владних комунікацій реалізує прагнення до самоствердження та оцінки свого місця в системі суспільної ієрархії.

Гносеологічний аспект комунікації пов’язується з такими поняттями, як пізнання, розуміння, знання, інформація. В ідеалі, комунікаційне розуміння має реалізуватись у формі комунікаційного пізнання, коли комунікаційне розуміння зливається з пізнавальним, а реципієнт отримує нове для нього знання. Ціннісний зміст соціальної інформації, що розпредмечується у процесі владної комунікації, визначається рухом соціального часу, що взаємозумовлений, з одного боку, динамікою соціальних змін у суспільстві і, як наслідок, формуванням нових владних ідеологій, а з іншого – впливом цих ідеологій на активність соціального життя. На гносеологічному рівні реалізуються функції владних комунікацій, серед яких як домінуючі можливо виділити наступні: когнітивна, що реалізується у процесі формування уявлень, понять, думок, висновків; функція самопрезентації, що виявляється у створенні оточуючим свого образу, який може відповідати або не відповідати наявному соціальному статусу і комунікативній ролі; спонукальна функція, яка детермінована комунікативною установкою – спонукати адресата виконати яку-небудь дію, – й актуалізується за допомогою експліцитних засобів (переконання, нав’язування, наказ, прохання), вибраних залежно від статусно-рольових відносин комунікантів. У рамках спонукальної функції можна виділити три види часткових комунікативних функцій. Це: активаційна функція – функція спонукання до дії в деякому заданому комунікантом напрямі; функція заборони, що реалізується в обмеженні тих або інших форм діяльності, і дестабілізуюча функція комунікації, що служить безпосереднім виразом соціальної неоднорідності і соціальних суперечностей.

Загалом, владні комунікації передбачають стандартну схему комунікативного процесу, головними складниками якої виступають комунікант та реципієнт як соціальні особистості, що формуються в результаті соціальної диференціації суспільства. Особистість у системі владних відносин постає як людина зі своїми індивідуально-вираженими й соціально-зумовленими рисами. Як особистість людина виступає тоді, коли досягає самоусвідомлення, розуміння своїх соціальних функцій, усвідомлення себе як суб’єкта історичного процесу. В даному контексті феномен особистості можливо розуміти з позиції М. Мамардашвілі як «форму, спосіб буття, особливий стан життя…, адже основна пристрасть людини – бути, самоствердитися, самореалізуватися» [10, с.173]. Раціональна реалізація влади можлива при наявності владної свідомості – ясного розуміння, осмислення певною владою та її суб’єктами на різних рівнях проблемних завдань та шляхів їх вирішення [5, с.145].

Центральною категорією владних комунікацій є поняття соціального статусу, який лежить в основі розуміння соціальної ієрархії суспільства, і зумовлений соціально-економічним та політичним становищем індивідів – представників різних соціальних структур – класів, страт. До соціального статусу індивіда також належить його спосіб життя, суспільна діяльність, ставлення до соціальних цінностей та партнерів. Як зазначає В. Конецька, соціальний статус – це, насамперед, «оцінка, досягаючи якої суб’єкт засвоює соціальні норми та уявлення, а також відповідну сукупність прав та обов’язків, реалізація яких формує соціальну особистість» [7]. Статус – це становище особистості у суспільстві, що встановлюється у термінах прав, обов’язків, привілеїв та свобод, які вона отримує завдяки цьому становищу. «Статус – це соціальний процес; людина може мати статус лише у відносинах із іншими, які визнають її місце і звертаються до неї певним чином. Статус, яким би низьким він не був, усе одно важливий, адже без нього людина не може позиціонувати себе щодо інших. Володіння статусом дозволяє людині очікувати і вимагати певного ставлення до себе з боку інших людей» [17, с.247].

Утвердження соціального статусу як визначальної домінанти владних відносин має давню історію і пройшло довгий історичний шлях від сакралізації свого змісту до його легітимації. Зокрема, спадковість соціального становища постає однією з типових рис ранніх давньосхідних держав: у той час провідне становище в суспільстві обіймали жерці, тому владне становище людини в суспільстві зумовлювалось її сакральним статусом. Відповідно, наявність у суспільній структурі тогочасних держав взаємозв’язку між соціальною і духовною компонентою визначало базисне підґрунтя формування владних відносин, яке, ставши проявом «Божественної волі», наділялось новим духовним змістом. Зокрема, Конфуцій звертав увагу на божественну і природну сторони виникнення влади правителя, яка постає як механізм підтримання порядку і спілкування між людьми, що регулює відносини керуючих і керованих.

Хоча соціальний статус постає як визначальний фактор реалізації владних комунікацій, варто зазначити, що в історії соціально-філософської думки робилися окремі спроби ревізії означеного наукового підходу. Зокрема, Тома Аквінський у «Коментарях до Арістотелевої «Політики» зазначає, що в Арістотеля принцип панування та підкорення властивий людській природі, і тому природно та корисно одному панувати, а іншому – бути підлеглим. Він з’ясовує, що люди за своєю суттю поділяються на тих, хто від природи керує, та тих, хто кориться, основними причинами такого поділу визначаючи психологічні якості та фізичні дані: «а дурний нехай служить мудрому…Такі люди від природи – раби, і для них краще, коли ними керуватимуть мудрі, що переважають їх розумом і розсудливістю» [15, с.51]. Тобто в епоху Середньовіччя, на відміну від пізньої античності, не соціальний статус стає домінуючим при визначенні провідного становища особистості, а її психофізіологічні та духовні якості.

Подальше протиборство матеріалістичних та ідеалістичних поглядів щодо розуміння сутності владних відносин дозволяє зробити висновок, що однакові соціально-економічні можливості не передбачають рівноцінного способу життя, який зумовлений не тільки зовнішніми атрибутами фінансової забезпеченості, але й рівнем духовних інтересів. Ці ознаки соціального статусу закріплені на метамовному рівні комунікації в формі спеціальних термінів, що використовуються кожною стратифікаційною групою. Завдяки здатності людини до абстрагування й самоусвідомлення груповий досвід внутрішньо зачіпає не тільки поведінковий рівень, але й рівень абстрактного мислення. Оскільки люди мають загальну систему комунікації й мови, вони можуть здобувати досвід на умоглядному рівні, з огляду на що стає можливим поява загальних або колективних концепцій. Процес навчання або придбання суспільного досвіду починається з того моменту, коли один із його членів починає керувати визначенням можливої стратегії поведінки спільноти загалом і у випадку успішного вирішення ними внутрішніх та зовнішніх проблем групи здобуває визнаний владний статус.

Визначальним у комунікативному параметрі статусу є комунікативний код – система нормативних вербальних та невербальних засобів, властивих визначеному статусу, яка використовується з урахуванням характеру ситуації і типу комунікативної сфери та визначається соціокультурним рівнем суспільства і ступенем його соціальної диференціації.

Когнітивний параметр соціального статусу (з точки зору А. Соколова) характеризує індивіда відповідно до його комунікативної компетентності, що забезпечує адекватне в соціальному плані спілкування. Комунікативна компетентність складається з таких елементів: здатності людини прогнозувати комунікативну ситуацію, в якій здійснюється процес спілкування; комунікативної виконавської майстерності, тобто уміння знайти адекватну темі спілкування комунікативну структуру і реалізувати комунікативний задум; здатності розбиратися у власному комунікативному потенціалі та потенціалі партнера; навичок саморегуляції у спілкуванні. Комунікативна компетентність зумовлена цілою низкою когнітивних чинників – фоновими знаннями – знаннями про навколишній світ, зокрема і про соціальну структуру суспільства, соціальні цінності, знаннями нормативного вживання комунікативних систем різних рівнів і здатністю адекватної інтерпретації інформації. Оскільки комунікативна компетентність актуалізується у конкретних соціальних умовах комунікації (комунікативна сфера, ситуація, статус комунікантів і їх комунікативні ролі і тощо), вона є соціально зумовленою.

Найістотнішими когнітивними характеристиками комунікативної компетентності як компоненти соціального статусу є: «здатність до узагальнення і систематизації багатовимірного сприйняття навколишньої реальності, зумовлена соціальним досвідом і об'єктивними можливостями індивіда; здатність до адекватної оцінки «статусу мови» – її «соціальної престижності» та відповідності конкретним соціальним умовам комунікації, що може зажадати певної адаптації до партнера і самокорекції; здатність до інтерпретуючої діяльності – розуміння смислової та оціночної інформації у конкретній соціальній ситуації» [7].

Зокрема, А. Маслоу зазначає, що здатність до того чи іншого типу владних відносин зумовлена прагненням до реалізації потреб, які варто поділити на нижчі – фізіологічні та вищі – духовні. Для актуалізації вищої потреби потрібно більше попередніх умов, ніж для актуалізації низької потреби. А. Маслоу стверджує, що для пробудження вищої потреби (наприклад, любові) необхідне задоволення більшої кількості умов, ніж актуалізація потреби у безпеці. У більш загальному плані можна сказати, що «високе життя» значно складніше, ніж «низьке життя». Для того, щоб випробувати потребу в пошані і статусі, людина повинна взаємодіяти з великою кількістю людей, мати ширшу арену діяльності, ставити перед собою довготриваліші задачі, уміти оперувати більш різноманітними засобами та цілями [11]. А. Соколов серед духовних потреб особливу роль виділяє комунікаційній потребі, яка постає як функціональна властивість суб’єктів активно реагувати на невідповідність між наявним та бажаним станом їх свідомості [13]. Під «станом свідомості» розуміється зміст свідомості, який утворюють знання, уміння, емоції та стимули, що контролюються свідомістю. Невідповідність між потенційною владою та владою реальною може слугувати стимулом для особистості до активного використання нею комунікативних засобів впливу задля утвердження свого соціального статусу.

Соціальний статус індивіда в системі владних відносин тісно переплітається з категорією комунікативної ролі, яка визначає спосіб використання комунікативних засобів і вибір їх варіантів. Між роллю та статусом існує двосторонній зв’язок: З одного боку, соціальний статус зумовлює рольові відносини комунікантів, а з іншого – на основі комунікативних ролей формується уявлення про соціальний статус комунікантів.

Статусно-рольові особливості владних комунікацій найбільш активно проявляються в системі лідерства. Американський дослідник Р. Джойнер зазначає, що «влада – це здатність виявляти силу, щоб виконати поставлену мету. З усіх шляхів, через які цього можливо досягнути, найбільш ефективним є лідерство. Ті, хто розуміють основні принципи лідерства – формують світ. Ті, хто не розуміють лідерства і не використовують його, будуть знаходитись у підпорядкуванні» [4, с.9]. Загалом, лідерство – поняття, що має безліч значень і використовується «для широкого кола явищ, пов’язаних із процесами влади і впливу в різних соціальних колективах, таких, як групи, організації, співтовариства чи нації» [14, с.507]. Для більшості теоретиків лідерство є феноменом, який описує процес впливу в групах чи організаціях, направлений на координацію групових дій на шляху досягнення групової мети.

На основі класифікації типів владного панування, запропонованої М. Вебером [3], С.А. Кравченко наводить найбільш вживану типологію лідерів – leader authoritarian - лідер із абсолютною владою; leader bureaucratic – лідер, авторитет якого ґрунтується на його соціальному становищі та зумовлюється його статусними характеристиками; leader charismatic лідер, який займає позицію домінування з огляду на приписувані йому виняткові якості; leader democratic – лідер, який обіймає позицію домінування завдяки своєму вмінню переконувати членів групи та виражати їхні інтереси [8].

Статусні домінанти владних відносин найбільш властиві авторитарному та бюрократичному лідеру, для яких їх владне становище в суспільстві є усталеним. Особиста харизма харизматичного лідера не залежить ні від статусу, ні від влади; вона є надбанням виключного кола осіб і передає їм певне магнетичне зачарування, що діє на оточення, незважаючи навіть на наявність між ними рівності у соціальному відношенні й на те, що вони не мають ніяких традиційних засобів для утвердження своєї влади. Водночас, комунікативні засоби впливу найбільш активно використовуються демократичним лідером, тому його соціальний статус постає як вторинний по відношенню до його комунікативного статусу.

Загалом, лідерство в різних галузях соціальної діяльності можливо розглядати як певний статус, соціальну позицію чи керівну посаду, пов’язану з прийняттям рішення. Таке визначення лідерства тісно пов’язане зі структурно-функціональною, достатньо складною організацією суспільства, в якому існує достатньо розвинута система соціально-політичних позицій та ролей. Посада, обіймана тією чи іншою особою у сфері владних відносин, надає їй статус лідера, а суспільство постає як складна, ієрархічно організована система соціальних статусів і відповідних їм соціальних ролей.

Особливо яскраво статусне становище індивіда проявляється у випадках, коли ситуація передбачає претензії на лідерство відразу кількох членів групи: той, у кого вищий статус, має більше шансів на завоювання провідного становища. Ця ж ситуація реалізується і у випадку горизонтальної соціальної мобільності: при переході людини з однієї групи в іншу наявний статус здатний визначити успіх чи невдачу її прагнень до лідерства в новому мікросоціумі.

Оскільки люди мають загальну систему комунікації й мови, вони можуть здобувати досвід на умоглядному рівні, з огляду на що стає можливим поява загальних або колективних концепцій. Процес навчання або придбання досвіду групою починається з того моменту, коли один із її членів починає керувати визначенням можливої стратегії поведінки й у випадку успішного вирішення ними внутрішніх і зовнішніх проблем групи здобуває визнаний статус лідера.

Статус та авторитет лідера у групі залежить від його вміння будувати комунікативну гру. Варто зазначити, що у великій групі (яка у процесі публічного виступу часто перетворюється на натовп) критичність оцінки отриманої інформації занижується, але ця інформація сприймається лише як тимчасова і не перетворюється у переконання. У малій групі є реальна оцінка поданих ідей та фактів, але ті ідеї, що витримали критичне осмислення, перетворюються у переконання. Задля того, щоб отримати авторитет у невеликій за кількістю учасників соціальній групі, варто враховувати такі її комунікативні особливості: члени малої групи володіють загальним лексичним досвідом; загальні слова і побудови висловів виступають своєрідними символами як приналежності індивіда до даної соціальної групи, так і властивої даній групі соціальної диференціації [9, с.185-186]. Звідси однією з додаткових переваг членства у групі є легкість комунікації з собі подібними.

Таким чином, із вищезазначеного ми можемо зробити такі висновки:

Владні комунікації – це процеси владної взаємодії в суспільстві, взяті в їх знаковому аспекті. Владна комунікація є комунікацією соціальною, адже передбачає рух соціально-значимої інформації в соціальному просторі та часі, а комунікант у процесі владних комунікацій реалізує прагнення до самоствердження та оцінки свого місця в системі суспільної ієрархії. Найважливішими функціями владних комунікацій є: когнітивна, самопрезентації, спонукальна. Центральною категорією владних комунікацій є поняття соціального статусу, який варто розуміти як оцінку, досягаючи якої суб’єкт засвоює соціальні норми та уявлення, а також відповідну сукупність прав та обов’язків, реалізація яких формує соціальну особистість. Визначальним у комунікативному параметрі статусу є комунікативний код – система нормативних вербальних та невербальних засобів, властивих визначеному статусу. Соціальний статус індивіда тісно переплітається з категорією комунікативної ролі, яка визначає спосіб використання комунікативних засобів і вибір їх варіантів, тому статусно-рольові параметри комунікативної діяльності індивіда виступають як домінуючі в системі владних комунікацій.

 

Список використаних джерел

 

  1. Бахтин, М. Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках [Электронный ресурс] / М.Бахтин. – Режим доступа: http:// www. vusnet.ru.biblio/archive/bahtin_problema/
  2. Большой энциклопедический словарь: философия, социология, религия, эзотеризм, политэкономия / [Главн. науч. ред. и сост. С.Ю. Солодовников]. – Мн.: МФЦП, 2002. – 1008 с.
  3. Джойнер Р. Лидерство и творческий потенциал в жизни / Р. Джойнер [Пер. с англ.]. – К.: Скобелкін, 2003. – 213 с.: ил.
  4. Духовность / В. С. Дудик [гл. ред.]. – Кн. 1. – К.: Европейская энциклопедия, 2008. – 688 с.
  5. Інформація та документація. Словник термінів: ДСТУ ІSО 5127: 2007. – К.: Держспоживстандарт України, 2010. – 236 с.
  6. Конецкая, В.П. Социология коммуникации [Электронный ресурс] / В. П. Конецкая. – Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek.php.
  7. Кравченко, С.А. Социологический энциклопедический англорусский словарь / С. А. Кравченко. – М.: РУССО, 2002. – 528 с.
  8. Ломачинська, І.М. Документально-інформаційні комунікації в системі соціальних комунікацій : Навч. посібник / І. М. Ломачинська; [За наук. ред. Т. Г. Горбаченко]. – К.: Університет «Україна», 2009. – 325 с.
  9. Мамардашвили, М.К. Как я понимаю философию / М. Мамардашвили. – М., 1990. – 308 с
  10. Маслоу, А. Мотивация и личность / А. Маслоу; [А. Татылбаева (пер. с англ.) Н. Акулина (вступ. ст.)]. – СПб.: Евразия, 1999. – 438 с.
  11. Основы теории коммуникации : Учебник / [под ред. М. А. Василика]. – М.: ГАРДАРИКИ, 2006. – 615 с.
  12. Соколов, А. Общая теория социальной коммуникации: Учебное пособие / А. Соколов. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2002. – 461 с.
  13. Социология: энциклопедия / [Сост. А. А. Грицанов, В. Л. Абущенко, Г. М. Евелькин, Г. Н. Соколова, О. В. Терещенко]. – Минск: Книжный дом, 2003. – 1312 с.
  14. Тома Аквінський. Коментарі до Аристотелевої «Політики» / [Пер. з латини О. Кислюка. Передм. В. Котусенка]. – К.: Основи, 2000. – 794 с.
  15. Философский энциклопедический словарь / [Редкол.: С. С. Зверинцев, Э. А. Араб-Оглы, Л. Ф. Ильичев и др.]. – 2-е изд. – М.: Сов. Энциклопедия, 1989. – 815 с.
  16. Шибутани, Т. Я-концепция / Т. Шибутани // Психология самосознания. Хрестоматия. – Самара: Изд. Дом «БАХРАХ - М», 2007. – С. 245-270
  17. Шляхтун, П.П. Політологія (Теорія та історія політичної науки) / П. Шляхтун. – К.: Либідь, 2005. – 576 с.
  18. 18. Вебер, М. Типы господства [Электронный ресурс] / М. Вебер. – Режим доступа: http://www.vusnet.ru/biblio/archive/weber_tipu/

 

Джерело: Український науковий журнал

«Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації» №1, 2013

 http://www.social-science.com.ua/

 

автор: Світлана Загурська, старший викладач Білоцерківського інституту економіки та управління Університету «Україна»

видання: Український науковий журнал «Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації» №1, 2013, час видання: 2013

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


18/07/2013