Саморегуляція поведінки особистості як один із компонентів самосвідомості

САМОРЕГУЛЯЦІЯ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ ЯК ОДИН ІЗ КОМПОНЕНТІВ САМОСВІДОМОСТІ

 

Трофименко Н.Є.

Білоцерківський інститут економіки та управління

ВНЗ «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

м. Біла Церква, Київська область, Україна 

 

Заключною ланкою цілісного процесу самосвідомості є саморегуляція особистістю складних психічних актів, власної поведінки. Під саморегуляцією у структурі самосвідомості у вузькому смислі мається на увазі така форма саморегуляції поведінки, яка передбачає момент включеності в неї результатів самопізнання і емоційно-ціннісного ставлення до себе, причому ця включеність актуалізована на всіх етапах здійснення поведінкового акту, починаючи від мотивуючих компонентів і закінчуючи власною оцінкою досягнутого ефекту поведінки.

Розробкою проблеми саморегуляції поведінки особистості займалися вчені, які досліджували:

  • окремі прояви саморегуляції в різних видах діяльності – О.А. Конопкін, Г.С. Нікіфоров, А.К. Осніцький, І.А. Трофімова та ін.;
  • моральний розвиток особистості на різних вікових етапах – Л.І. Божович, І.В. Дубровіна, В.С. Мухіна, І.С. Кон, І.І. Чеснокова та ін;
  • моральна стійкість особистості – В.Е. Чудновський;
  • моральний розвиток дітей дошкільного та молодшого шкільного віку – В.К. Котирло, Є.В. Суботський, Г.С. Якобсон та ін.;
  • проблема соморегуляції в дослідженнях рефлексії – І.Д. Бех, В.В. Давидов, А.З. Зак, Б.В. Зейгарник, К.Н. Поливанова та ін.;
  • моральний вчинок як основа саморегуляції – І.Д. Бех, М.В.Савчин, С.Л. Рубінштейн, В.О. Татенко, В.А. Ядов, П.М. Якобсон та ін.;
  • вольову регуляцію особистості – Л.С. Виготський, А.И. Висоцький, В.А. Іванніков, В.К. Калін, В.К. Котирло, К. Левін, С.Л. Рубінштейн, В.І. Селіванов та ін.

Феномен «саморегуляція» став предметом пильної уваги багатьох дослідників, серед них – О.А. Конопкін. Завдяки його дослідженням на прикладі сенсомоторної діяльності були виділені індивідуально-типологічні особливості регуляторних процесів планування (ставлення мети), моделювання ситуацій досягнення, програмування дій, оцінювання результатів та корекції, тобто процесів, які реалізують основні компоненти системи саморегуляції активності і діяльності особистості.

Автор розглядає усвідомлену саморегуляцію, як «…системно-організований процес внутрішньої психічної активності людини щодо ініціації, побудови, управління, підтримування різними видами і формами довільної активності, безпосередньо прийнятими людиною цілями» [4].

У функціональному плані в саморегуляції поведінки можна виділити часові межі або часові фактори, які визначають два основних типи саморегуляції поведінки:

  • Перший тип (тактичний) – це саморегуляція, яка має чіткі часові межі свого здійснення: передбачає управління поведінкою протягом короткого проміжку часу в конкретних ситуаціях діяльності або спілкування і обумовлена конкретним поведінковим актом, дією або вербальними проявами.
  • Другий тип (стратегічний) – це саморегуляція поведінки протягом довготривалого часу; вона пов’язана з плануванням особистістю ціленаправлених змін у самій собі. Ця форма базується на досвіді самопізнання механізмів оволодіння своїми внутрішніми резервами, які направлені на найбільш повну реалізацію себе, а також забезпечує підпорядкування мотивів протягом всього життя, побудову ієрархії мотивів і вирішення конфліктів між індивідними і соціальними мотивами і мотивами духовними, індивідуальними на користь останніх.

Проведений аналіз психологічних досліджень даного компоненту самосвідомості дозволяє виділити різні механізми саморегуляції. Дане питання було джерелом дослідження багатьох вчених:

І.Д. Бех зазначав, що виникнення і формування регулятивних механізмів саморегуляції суб’єкта пов’язано з його здатністю розчленовувати в часі спонукально-операційну і виконавчу частини поведінкового акту [1].

Вагомий внесок у розробку проблеми саморегуляції поведінки особистості зробив М.Й. Боришевський, який вважав, що механізми саморегуляції можуть базуватися на таких структурних компонентах, як:

  • самооцінка – це результат мисленнєвих операцій (порівняння, аналізу та синтезу), в якому постійно присутній емоційний компонент (суб’єктивне переживання; домагання особистості – їх основна функція полягає у корекції прийнятих цілей, задач; соціально-психологічне очікування (очікувана оцінка), яка виконує функцію посередника між самосвідомістю особистості і її соціальним оточенням у процесі саморегуляції поведінки;
  • образ «Я» – як результат самопізнання; як головна мета життєдіяльності особистості; як психологічне утворення, яке забезпечує головну функцію саморегуляції – функцію цілепокладання; як узагальнений, глобальний механізм саморегуляції на особистісному рівні.

Автор наголошував, що саморегуляція може здійснюватися при наступних умовах: коли індивід може адекватно відображати і моделювати наявну ситуацію; перетворювати власну внутрішню і зовнішню активність у відповідності з моделлю запропонованої ситуації; переборювати безпосередні спонукання ради досягнення перспективної мети, за наявністю у індивіда можливості виходити за межі наявної ситуації [2].

Цікавою є думка дослідниці Т.В. Кириченко, яка виділяє найсуттєвіші механізми процесу саморегуляції в підлітковому віці: рівень домагань, ціннісні орієнтації, локус контролю, мотивація схвалення, потреби у досягнення успіху. При цьому, автор наголошує, що всі виділені механізми перебувають у постійній взаємодії. «Психологічні механізми складають інтегративну сукупність психічних властивостей індивіда, що визначають рух до регуляції його дій, вчинків, поведінки і групуються на зразках, еталонах, цінностях індивідуального та суспільного характеру»[3].

На особливу увагу заслуговує дослідження Ю.А. Миславського, яким встановлено, що система саморегуляції формується і розвивається лише в процесах спілкування, яке забезпечує певні форми активності і розвитку особистості на різних вікових етапах [5].

З точки зору Е.М. Пенькова саморегуляція поведінки особистості повинна бути розглянена тільки у взаємодії «суспільство-особистість» і «особистість-суспільство», тому що кожна особистість повинна вміти передбачувати характер реакції на свої дії, вчинки з боку суспільства [6].

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що саморегуляція поведінки є інтегративною властивістю особистості, яка об’єднує в собі інтелектуальні, мотиваційні, вольові, емоційні сфери особистості. Загалом можна констатувати, що саморегуляція – це єдність соціальних та психологічних проявів свідомості і самосвідомості особистості.

 

Література

1. Бех І.Д. Від волі до особистості. – К.: Україна-Віта, 1995. – 202 с.

2. Боришевский М.Й. Развитие саморегуляции поведения школьников: Дис… д-ра психол. наук: 19.00 07 / КГПИ им. М.П. Драгомангова. – К., 1992. – 77 с.

3. Кириченко Т.В. Психологічні механізми саморегуляції поведінки підлітків: Дис… канд. психол. наук: 19.00. 07 / Національний педагогічний ун-т ім. М.П. Драгоманова. – К., 2001. – 249 арк.

4. Конопкин О.А. Психическая саморегуляция произвольной активности человека. Структурно-функциональный аспект // Вопросы психологии. – 1995. – № 1. – С. 5-12.

5. Миславський Ю.А. Саморегуляция и активность личности в юношеском возрасте. – М.: Педагогика, 1991. – 152 с.

6. Пеньков Е.М. Социальные нормы – регуляторы поведения личности. Некоторые вопросы методики и теории. – М.: Мысль, 1972. – 108 с.

7. Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. – М.: Изд-во АН СССР, 1957. – 283 с.

 

Джерело: веб-сайт RUSNAUKA.COM:

http://www.rusnauka.com/16_NPM_2007/Psihologia/22245.doc.htm

автор: Трофименко Н.Є., Білоцерківський інститут економіки та управління Університету «Україна»

видання: RUSNAUKA.COM, час видання: 2007

адреса видання: http://www.rusnauka.com/16_NPM_2007/Psihologia/22245.doc.htm


19/04/2013