Сучасний науковий дискурс щодо визначення поняття "політичні комунікації"

Сучасний науковий дискурс щодо визначення поняття "політичні комунікації"

 

Віра Дабіжа, старший викладач кафедри

міжнародної інформації Університету «Україна»

Денис Кіслов, кандидат політичних наук,

доцент кафедри маркетингу та реклами Київського

національного торговельно-економічного університету

 

УДК 316.6:334.02:103.1

 

У статті розглянуті основні підходи до визначення понять «комунікація» та «політичні комунікації» в сучасному науковому дискурсі й надано їх порівняльний аналіз.

Ключові слова: комунікація, політика, комунікаційна політика, політичні комунікації, інформація.

 

В статье рассмотрены основные подходы к определению понятий «коммуникация» и «политические коммуникации» в современном научном дискурсе и приводится сравнительный анализ этих определений.

Ключевые слова: коммуникация, политика, комуникационная политика, политические коммуникации, информация.

 

The article describes the main approaches to the definitions «сommunication» and «political communications» in the modern scientific discourse and the comparative analysis of these definitions is given.

Key words: communication, policy, communication policy, political communications, information.

 

У сучасних умовах домінування інформаційної складової розвитку суспільства важливого значення набувають контакти між суб’єктами й об’єктами цілеспрямованого політичного дискурсу та впливу між людьми й інституціями соціального життя, між владою й іншими структурами та організаціями. Налагоджена та стала система зв’язків між людьми й іншими інстанціями в наш час значною мірою забезпечена політичними комунікаціями.

Аналіз попередніх досліджень. Теоретичні основи політичної комунікативістики були закладені дослідженнями Н. Вінера, К. Шеннона, У. Уівера, а також філософськими працями Д. Белла, Г. Блумера, Дж. Гелбрейта, Дж. Гербнера, Н. Лумана, А. Моля, Т. Парсонса, Д. Рисмена, Ф. де Соссюра, А. Тоффлера, Ю. Хабермаса, Р. Якобсона. У витоків політичних комунікацій слід визначити таких дослідників, як: Р. Бреддок, Г. Лассуелл, П. Лазарсфельд, М. Маклюен, Р. Парк. Суттєвий внесок у становлення цього наукового напрямку зробили західні та російські вчені: Е. Аронсон, Ю. Буданцев, Б. Грушин, Б. Макмайер, Т. Іларіонова, В. Конецька, Ю. Петрунін, А. Соловйов, Ф. Шарков та багато інших фахівців. Активні розробки в цьому напрямку ведуть українські вчені: О. Дубас, О. Зернецька, Ю. Ганжуров, Г. Почепцов, В. Різун, М. Сомов, Ю. Шайгородський та інші фахівці.

Невирішені раніше питання частини загальної проблеми. Незважаючи на велику кількість публікацій, дотепер залишаються невирішені деякі підходи до визначення понять «комунікація» та «політичні комунікації».

Мета публікації. Провести порівняльний аналіз різних дослідницьких та нормативних енциклопедичних джерел, в яких формулюються поняття «комунікація», «політика», «політичні комунікації», виробити підходи до з’ясування сутності поняття «політичні комунікації» та відобразити рівень сучасної наукової дискусії щодо цієї проблеми.

Основна частина. Початком наукових досліджень щодо визначення феномену політичних комунікацій слід вважати розробки з аналізу діяльності військово-пропагандистських служб, які з’явилися у провідних країнах світу в період Першої світової війни [1]. Але фундаментальні праці почали поширюватися значно пізніше – вже під час Другої світової війни в середині 40-х років XX ст. Цей процес набув бурхливого розвитку з 50-х років XX ст., що збігається в часі зі світовим становленням загальної теорії комунікації.

Сучасний науковий дискурс щодо визначення поняття «політичні комунікації» актуалізувався наприкінці XX ст. і продовжується дотепер у зв’язку з осмисленням природи політико-комунікаційних процесів в умовах інформаційно-технологічної революції та третьої хвилі глобалізації. Ці процеси поєдналися із прискоренням розвитку світових Мережевих систем.

З’ясування сутності та понятійного змісту категорії політичних комунікацій слід вести з аналізу її складових, насамперед, комунікації як родового поняття. Сучасне вживання поняття «комунікація» має чимало визначень як загальнонаукового, так і різних галузевих спрямувань.

Порівняльний аналіз значної кількості визначення поняття «комунікація» свідчить про те, що тривалий пошук досконалої форми концепції цієї категорії з позиції формальної логіки, наукознавства, а також існуючих поглядів у філософії, соціології, політології, психології, в інформатиці та в інших наукових дисциплінах ще триває. На межі XXI ст. встановилася та існує й зараз тенденція до диференціації принципів видових ознак цього предмета дослідження з позицій різних галузей знань [2, 3]. Такі тенденції диференціації поняття комунікації пов’язані з профілюючою орієнтацією дослідницьких пошуків. За Ю. Ганжуровим і М. Назаровим умовно ці тенденції можна поділити на медіа-орієнтовані та соціально-орієнтовані [1, 2]. А також, на наш погляд, слід виділити ще й такі диференціації: філософсько-орієнтовані, інформаційно-орієнтовані, економічно-орієнтовані та управлінсько-орієнтовані. Встановлені диференціації дозволяють узагальнити групи визначень поняття комунікації за її основними видовими ознаками та систематизувати ці дані у вигляді, що показані в таблиці 1.

У всіх із приведених в таблиці 1 тенденцій та підходів є своє раціональне зерно. Але в умовах становлення і формування інформаційного суспільства соціально-політична спрямованість поняття «комунікація» стає все більш актуальним завданням. Саме це виводить поняття комунікації на розуміння категорії «політичні комунікації» [4].

Таким чином, поняття «комунікація» як науковий, практичний та правовий термін і самостійний напрям досліджень своїм останнім черговим народженням зобов’язане XX ст., хоча вивчення реальних проблем комунікації було започатковано ще Платоном [5]. Саме слово походить від латинського «communicatio», що означало дуже широку гаму понять: повідомлення, зв’язок, передача, бесіда, розмова, сполучення, а також – робити спільним, спілкуватися тощо [6]. Згодом це слово, з одного боку, набуло більш широкого загальнопонятійного змісту, а з іншого – отримало більш вузькі галузеві і прикладні тлумачення. Це сталося тому, що комунікація в широкому розумінні – це одна з основ людської діяльності, і одночасно це слово є конкретним терміном у багатьох наукових дисциплінах, у техніці, технологіях, у різних галузях господарської діяльності людини [7, 8].

В середині ХХ ст. філософська думка була спрямована на розвиток комунікативної теорії, яку деякі дослідники ставлять в основу будь-якої спільноти, в тому числі держави, цивілізацій і надцивілізацій, нових культурологічних, медійних та мережевих структур. Зокрема, нові парадигми філософських, психологічних і соціологічних теорій пов’язують такі поняття, як: «буття», «свідомість» та «комунікація» в єдину систему послідовно визначених та найважливіших у творенні основних напрямків сучасної філософської думки [9, 10].

 

Таблиця 1. Порівняльний аналіз визначення поняття «комунікація» в сучасному науковому дискурсі

№ з/п

Тенденція, підхід

Формулювання визначення

Автор, джерело

1

2

3

4

1.

Філософсько-орієнтована

1.1.            загальний

 

– людська взаємодія у світі

 

 

 

 

Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – С. 291.

1.2.            філософсько-

практичний

– ознака конструктивної взаємодії особистостей, соціальних груп, націй та етносів, яка розгортається на основі толерантності і порозуміння

2.

Соціологічно-орієнтована

2.1. соціологічний

 

 

– механізм, за допомогою якого стає можливим існування і розвиток людських відносин – всі символи розуму разом зі способами їх передачі в просторі, що збережені у часі

 

 

Кули Ч. Общественная организация // Тексты по истории социологии ХІХ-ХХ веков. Хрестоматия. – М.: Наука, 1994. – С. 379.

2.2. соціально-

       інформаційний

– спілкування, передача інформації від людини до людини

БСЭ. 3-е изд. – М.: Изд-во “Советская энциклопедия”, 1973. – Т. 12. – С. 527.

2.3. соціально-

      смисловий

– смисловий, ідеально-змістовний аспект соціальної взаємодії

Энциклопедия социоло-гии / [Под ред. М.П. Жда-нова] htth//slovari.yandex.ru.

2.4. практичний,

       багатозначний

– переміщення чого завгодно у часі та просторі;

– передача, повідомлення, інформація, спілкування, зв’язок;

– відомості, листування, послання;

– засіб обміну інформацією

Кравченко С.А.

Социологический энциклопедический англо-русский словарь. – М.: ООО Изд-во «Астрель», 2004. – С. 174.

3.

Інформаційно- орієнтована

3.1. загальний

 

 

– процес перекодування вербальної у невербальну та невербальної у вербальну сфери

 

 

Почецов Г.Г. Теория коммуникации. – М.: «Рефл-бук», К.: «Ваклер», 2002. – С. 14.

3.2. інформаційний

– процес прискорення обміну інформацією

Почецов Г.Г. Стратегические коммуникации // Стратегические коммуникаци в политике, бизнесе и государственном управлении. – М.: Альтер-пресс, 2008.

3.3. інформаційно-

       світоглядний

– спілкування та передача інформації, засіб формування світогляду і громадської думки широких мас, пропаганда, реклама та агітація

Бебик В.М. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія, технологія, техніка, паблік рилейшнз. – К.: МАУП, 2005. – С. 3.

– процес обміну інформацією; передавання інформації (від communico – роблю спільним, пов’язую, спілкуюсь)

Гондюл В.П. та ін. Інформатика та обчислювальна техніка. Короткий тлумачний словник. – К.: Либідь, 2000. – С. 152.

4.

Медійно-орієнтована

4.1. координаційний

 

 

– взаємодія між гравцями, такий обмін, який забезпечує кооперативну взаємодопомогу, роблячи можливою координацію дій великої складності

 

 

Основы теории информации / [под ред. М. А. Василика]. – М.: Гардарики, 2006. – С. 6.

4.2. медійний

– опосередкований через ЗМІ специфічний обмін інформацією, процес передачі емоційного та інтелектуального змісту

Основы теории информации / [под ред. М. А. Василика]. – М.: Гардарики, 2006. – С. 11.

5.

Економічно-орієнтована

– процес передачі й отримання обігу, в якому беруть участь дві сторони: виробник і аудиторія

Дойль П., Штерн Ф. Маркетинг, менеджмент и стратегии. – СПб.: Питер, 2007. – С. 317.

6.

Управлінсько-орієнтована

6.1. змістовний

 

 

– змістовний аспект соціальної взаємодії, акт або процес взаємодії між двома чи більше соціальними об’єктами шляхом безпосереднього спілкування й обміну інформацією з використанням відповідних заходів

 

 

Мельник А.О. та ін. Державне управління. – К.: Знання, 2004. – С. 329.

6.2. спільницький

– акт спілкування, зв’язок між двома або більше індивідуумами, заснований на взаєморозумінні; повідомлення інформації однією особою іншій або ряду осіб

Мельник А.О. та ін. Державне управління. – К.: Знання, 2004. – С. 317.

 

Сучасні фахівці різних цивілізаційних шкіл та культурологічних напрямків визначають, що в наш час формулюється глобальна парадигма для ХХІ ст., яке вважається ними «століттям комунікативного простору», щодо якого необхідне нове «детальне філософське осмислення» на основі цілого спектра нових методологій задля його поглибленого вивчення [11].

Різні автори багатьох галузей знань принципово по різному тлумачать зміст поняття комунікації, використовуючи цей термін у багатьох працях із політичних, соціологічних, психологічних, філософських, біологічних, технічних та економічних наук [7, 12, 13]. Деякі автори вбачають цілу структуру підходів до визначення понятя «комунікація», розробляють структуру класифікації цього терміна тощо. Серед таких підходів виокремлюють наступні:

– інформаційний;

– лінгвістичний;

– фізичний;

– філософський;

– психологічний;

– соціальний;

– економічний;

– технічний [6, 8].

Окрім того, виділяють чотири основні функції комунікації, які також є характерними зокрема і для політичних комунікацій. В узагальненому вигляді це такі функції:

а) інформативна – передача істинних або хибних даних;

б) інтерактивна – спонукальна форма взаємодії між людьми, у тому числі переконання, узгодження тощо;

в) перцептивна – сприйнятлива щодо розуміння один одного та знаходження порозуміння;

г) експресивна – збуджувальна або мінлива щодо характеру емоційних переживань [13, 14].

К. Дойч відмічає, що чим організованіше стає суспільство в цілому, тим швидше і більше зростає потреба в комунікації як «соціально стандартизованій системі символів», що включає, на його погляд, мову і будь-яку кількість інших додаткових кодів: малярство, рахування, абетки тощо. Коди при цьому містять у собі інформацію, що зберігається в матеріальних засобах її збереження, в тому числі в бібліотеках, редакціях, ЗМІ, видавництвах, скульптурі, шляхових знаках та розмітках, різних базах даних тощо [15]. Комунікація розглядається як система зв’язування відносин між індивідами, індивідами і суспільством, індивідами й інституціями, суспільством і державою, індивідами і державами тощо. Окрім того, що комунікації забезпечують передачу, обробку та трансформацію інформації з усіма їх функціями, вони ще формують, за визначенням В. Бебика, «ауру комунікації», яка поки що не піддається методам формалізації текстовими знаками, але постійно відчувається на тонких біоенергетичному, глибинно-психологічному та інтуїтивному рівні [16, с. 33]. Це також зв’язок між людино-машинними системами та їхніми елементами, складовими тощо; це – зв’язок між реальним і віртуальним; це методи та засоби зв’язків і взаємодії, обмінів даними, в тому числі в автоматичному режимі [17].

Таким чином, поняття комунікації постійно збагачується новими рисами та суттєвими ознаками і тому потребує постійного осмислення, періодичного доповнення й уточнення. Виникає необхідність вдосконалення цього визначення та його складових. Особливо це стосується різних видових понять, таких як: політичні, соціальні, масові, маркетингові та інші комунікації.

З наведених у таблиці 1 визначень може бути встановлено, що феномен комунікації визначається такими основними ознаками, як:

– стан;

– система;

– процес;

– засіб зв’язку;

– засіб переміщення;

– діяльність тощо.

Універсалізація поняття комунікації в принципі неможлива, як і таких загальних понять: політика, міжнародні відносини, інформація тощо. Окрім того, на сьогодення здійснилося відокремлення таких понять, як «комунікація», «інформація» та «спілкування» тощо в межах своїх істотних ознак у логічному та онтологічному вимірах.

Не розглядаючи принцип формування та визначення вищезгаданих і споріднених із комунікацією понять, лише вкажемо, що вони є самостійними тому, що спілкування здійснюється через комунікації як соціальний або природній акт. Інформація – це така субстанція, що може циркулювати в комунікаційних системах відповідного призначення, а комунікації здійснюють функцію їх зонування. Тому деякі визначення комунікації, наприклад, не є адекватними й коректними в науковому сенсі сучасного дискурсу або є застарілими. Якщо залишити тільки адекватні сучасному розумінню феномену комунікації основні та істотні ознаки загального характеру, то можна презентувати таке визначення цього поняття.

Комунікація – це природно-соціальний феномен, який у глобально-космічному вимірі є складним, багаторівневим симбіозом людино-технічних систем, мережевих систем, зв’язків і процесів пересування будь-чого та будь-кого у часі й просторі, у тому числі передача, розповсюдження, прийом і збереження символів штучно-природного походження всіх форм буття.

Складовими загальної комунікації виступають галузеві, спеціальні, технологічні та інші комунікаційні потоки (напрямки) різних сфер людської життєдіяльності, у тому числі політичні, масові, наукові, соціальні, управлінські комунікації та їхні комбінації й різновиди. Формулювання визначень щодо комунікаційних напрямків слід здійснювати за єдиною методологічною основою.

В межах цієї статті визначальною виступає такий різновид комунікації, як «політичні комунікації». Кожна політична система, як і кожна політична сила, розгортає власну мережу політичних комунікацій відповідно до своїх можливостей, ресурсів і потреб. При цьому політичні комунікації таких систем і мереж безпосередньо залежать від рівня соціально-політичного розвитку, технічного, технологічного та культурологічного стану суспільства. Базова ідеологія політичної системи, незалежно від того, є вона визначеною або невизначеною, в цілому буде обов’язково впливати на політичні комунікації (держави, регіону, нації, партії тощо).

Політичні комунікації як поняття та категорія повинні надавати постійні та перманентні відповіді на виклики сучасності, що є наслідками динамічних трансформацій суспільних відносин, кризових явищ та невизначеностей. Суперечності складних суспільних процесів обумовлюють принциповий науковий дискурс і навколо поняття «політичні комунікації». Вони, з одного боку, є продовженням дискурсу навколо поняття «комунікація», а, з іншого боку, є результатом досліджень феномену політичних комунікацій як поняття та категорії. Їх вивчення повинно рухатись одночасно з двох боків: як з позиції родового поняття «комунікація», яке розглянуто вище, так і з позиції визначення поняття «політика».

Політика як суспільне явище стосується широкого кола проблем і конкретних завдань досягнення політичної влади: формування та функціонування політичних організацій; забезпечення політичної діяльності суспільства, політичних партій, громадських організацій; встановлення взаємовідносин поміж собою суспільних класів, соціальних груп і еліт у державі та в цих організаціях; підтримка міжнародних відносин і правових питань свободи, прав і обов’язків громадян тощо.

Слід погодитися з визначенням політики у загальному вигляді у трактуванні Ю. Шайгородського як «сукупності знань, ідей, дій, результатів розкриття сутності політичного життя, механізмів його організації й контролю над політичним життям суспільства і держави у внутрішньому і зовнішньому вимірах» [18, с. 31]. Таке, дещо абстрактне, визначення дозволяє розглядати й політичні комунікації з позиції виконання ними основних функцій, що обумовлені приведеним вище визначенням, у тому числі фактором боротьби за владу, а також боротьби за вирішення політичних конфліктів, ролі держави у відношеннях соціальних структур (класів, прошарків, верств, груп населення тощо), політичних партій та управлінських структур суспільства, а також особистостей.

Вказане визначення не суперечить існуючим трактуванням політики, а саме:

– як відносини між класами, соціальними групами, партіями, угрупуваннями щодо специфічної боротьби за владу;

– як ототожнення її з іншими соціальними явищами (планування, влада, держава тощо);

– як пояснення її сутності через функції – управління, збереження системи, ведення воєн, підтримання порядку та міждержавних відносин, контролю тощо;

– як визначення її через цілі, інтереси тощо [6, 8].

Всі зазначені трактування розкривають аспекти політики, але не є цілісними і тому не можуть бути універсальними [18]. Отже, політичні комунікації теж охоплюють усі ці вказані аспекти політики, а також здійснюють функцію їх взаємодії з економікою, соціологією, релігією, психологією тощо через відповідні видові комунікації (економічну комунікацію, психологічну комунікацію та інші).

Окрім того, деякі вітчизняні дослідники, зокрема Л. Балабанова та О. Крутушкіна розробили узагальнені схеми визначення терміна «комунікація» з декількох джерел, але все одно з відповідним галузевим (економічним) спрямуванням [19].

 

Таблиця 2. Порівняльний аналіз визначення поняття «політика» в сучасному надновому дискурсі

№  з/п

Тенденція, підхід

Формулювання визначення

Автор, джерело

1

2

3

4

1.

Політично-орієнтований

1.1. політичний

 

 

– одна з найважливіших сфер життєдіяльності, суспільства, взаємин різних соціальних груп та інвалідів і потреб, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень

 

 

Політика: Підручник / [За ред. О. Бабкіної, В. Д. Горбатенка]. – К.: «Академія», 2006. – С. 561.

1.2.            політико-

       безпековий

– діяльність із урегулювання комплексу стосунків: зовнішніх – між елементами політичної системи, між владою і громадянами, між різними політичними та суспільними групами, об’єднаннями та їх лідерами, між соціальними прошарками, класами, національними і релігійними спільнотами тощо;

– питання і події громадського і державного життя;

– сукупність методів і засобів, які застосовують для досягнення цілі

Циганов В.В. Політична безпека і безпечна політика: складові, ознаки, стан, тенденції. – К.: Ніка Центр, 2006. – С. 94.

1.3.            політологічний

– організаційно-регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади задля здійснення власних запитів і потреб

Горбатенко В.П., Шемшученко Ю.С., Бабкіна В.Д. Політологічний словник. 2-е вид. – К.: Генеза, 2004. – С. 497-498.

2.

Загальна

2.1. багаторівневий

 

– форми державного урядування;

– відносини між класами;

– панування, що пов’язане з використанням влади;

– управління, впорядкування суспільного життя;

– система принципів і норм регулювання життя суспільства взагалі та соціальних груп цього суспільства

 

Бордов Ю.С., Коротец И.Д. Краткий энциклопедиический словарь. – Р-н-Д.: Фе-никс, 1997. – С. 365-366.

2.2. енциклопедичний

– практика мистецтва або науки керування державами та іншими політичними утвореннями;

– мистецтво і наука врядування;

– область міжгрупових відносин з приводу використання влади

Короткий оксфордський політичний словник / [ за ред. І. Макліна, А. Макмлана; пер. з англ.]. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2005. – С. 515.

– участь у справах держави;

– діяльність органів державної влади, що відображає соціально-економічний устрій, суспільні відносини в країні;

– діяльність класів і політичних партій, що відповідає їх інтересам та становищу

УРЕ. – Т. 8, 1982. – С. 370.

– сфера діяльності, що пов’язана з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання та використання державної влади;

– улаштування державної влади;

– участь у правах держави, направлення держави, визначення форм, задач, змісту діяльності держави

БСЭ. 3-е вид. – М.: Изд-во “Советская энциклопедия”, 1975. – Т. 20. – С. 217.

3.

Лінгвістична

3.1. загальний

 

– загальний напрямок, характер діяльності держави, певного класу або політичної партії (у тій чи іншій галузі в певний час)

 

Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. – С. 849.

3.2. державний

– події та питання внутрішньодержавного і міжнародного життя

4.

Міжнародно-орієнтована

4.1. дипломатичний

 

 

– колективна або індивідуальна діяльність, що пов’язана з різними формами реалізації владних функцій у вирішенні соціально значущих проблем

 

 

Українська дипломатична енциклопедія: у 2- т. / [за ред. Губерського Л. В. та ін.]. – К.: Знання України, 2004. – Т. 2. – С. 314, 812.

4.2. політологічний

– процес, у рамках якого люди створюють, зберігають і збагачують норми власного співіснування

Ткач О.І., Костів П.Р. Політологія у термінах і поняттях. – К.: КНУ, 2011. – С. 74-75.

5.

Історико-соціологічна

– сфера діяльності і сама діяльність класів, націй та соціальних груп, спрямована на те, що охоплює всі види діяльності з самостійного керівництва

Соціологічна енциклопедія. – К.: Академія, 2008. – С. 287

 

Що стосується безпосереднього політичного дискурсу в країні та за її межами, то визначення поняття «політика» має не менше розбіжностей як по сутності, так і в підходах. Починаючи з перекладу трактування політики Аристотелем та закінчуючи врахуванням сучасних політичних реалій, визначення цього поняття теж постійно відновлюється.

Деякі вітчизняні та іноземні монографії, підручники та навчальні посібники навіть уникають безпосереднього визначення політики як поняття чи категорії. Тому в таблиці 2 представлені основні напрямки розуміння політики як невід’ємної сфери сучасної людської діяльності.

Аналіз наведених у таблиці 2 визначень політики свідчить, що дискурс відносно цієї категорії теж триває, особливо серед західноєвропейських вчених. Найбільшого поширення отримало у вітчизняних джерелах визначення політики, що зустрічається в найбільш авторитетних виданнях. Основні підходи до визначення поняття «політичні комунікації» представлені у вигляді порівняльного аналізу в таблиці 3.

При цьому слід визначити, що термін «політичні комунікації», представлений у множині по аналогії з іншими спорідненими видовими термінами, наприклад, «масові комунікації». Такий підхід достатньо аргументовано з логічних та лінгвістичних позицій обґрунтований у роботах О. Зернецької [20]. Автори розуміють, що представлений метод аналізу не є остаточним, універсальним і тим більше вичерпним. Але такий метод табличних порівняльних співвідношень, що використовувався і раніше з приводу оцінки понятійно-категоріального апарату в різних дослідженнях з багатьох дисциплін, особливо економічних, – дає загальну картину як рівня, так і широти, багатовекторності основних тенденцій розуміння феноменів та явищ, що вивчаються [7, 14, 19].

При розбудові вибіркових визначень поняття «політичні комунікації» використана така сама методологія, як і до аналізу дискурсу щодо понять «комунікація» (таблиця 1) і «політика» (таблиця 2). Слід врахувати, що в деяких джерелах як тотожне розглядається поняття «комунікації політичні», і така практика зараз поширюється, хоча тотожність у цьому випадку є теж дискусійною [20].

 

Таблиця 3. Основні визначення, що характерні для сучасного дискурсу навколо проблем поняття «політичні комунікації»

№  

з/п

Тенденція,

підхід

Формулювання визначення

Автор, джерело

1

2

3

4

1.

Публічно-

політична

1.1.            публічний

 

 

– публічні дискусії, що ведуться з приводу раціонального розподілу дефіцитних ресурсів, надання комусь легітимної влади, можливості публічної влади використовувати різного роду санкції

 

 

Политические коммуникации: учебное пособие / [Петрунин Ю. Ю. и др.]; под ред. А. И. Соловьева]. – М.: Аспект Пресс, 2004. – С. 15.

1.2.            медійний

– форма здійснення масової комунікації

Кіслов Д.В. Політична безпека масових комунікацій. – К.: «Леся», 2010. – С.47.

1.3.            медіа-політичний

– процес, методи та стан передачі й обміну інформацією між різними частинами політичної системи, політичними силами та структурами, взаємодія між ними, державою, соціумом (включаючи його різні соціальні групи ) та індивідами

Кіслов Д.В. Кадрова комунікація і безпека комунікацій // Державне управління та державна служба зайнятості. – К., 2008. – С. 320-334.

2.

Політологічна

2.1. загальний

 

– процес передачі, обміну політичною інформацією, який структурує політичну діяльність і надає їй нового значення, форму, громадську думку і політичну соціалізацію громадян

 

Політичний енциклоклопедичний словник. – К., 2004. – С. 269.

2.2. соціально-

       політичний

– процес циркуляції політичної інформації, який структурує функціонування суб’єктів та об’єктів політичної системи та інститутів громадянського суспільства, формує політичну культуру та соціальні настрої громадян

Політична енциклопедія / [під ред. Ю. Левенця, Ю. Шаповала]. – К.: Парлам. вид-во, 2011. – С. 347.

2.3. політично-

       соціальний

– процес передавання політичної інформації, за посередництвом якого інформація циркулює між різними елементами політичної системи, а також між політичною і соціальною системами

Політична енциклопедія / [під ред. Ю. Левенця, Ю. Шаповала]. – К.: Парлам. вид-во, 2011. – С. 348.

3.

Лінгвістична

– мова політики

Нагорна Л.П. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики. – К.: Світогляд, 2005.

 

Вдосконалення та збільшення сфери охоплення міждисциплінарних підходів разом із додатковим синтезом різних апаратних елементів розбудови, таблично-описових моделей надає змогу провести значно ширший, перехресний порівняльний аналіз смислових акцентів як базових понять, так і цільового поняття «політичні комунікації».

Вважається, що сучасний зміст терміна «комунікація» надав у 40-ві роки ХХ ст. фундатор кібернетики Н. Вінер [21, с. 22]. Але формування саме теорії політичних комунікацій розпочав у той же час К. Дойч. Він вважав, що політична система або політика і є особливою формою інформаційно-комунікаційних обмінів [22, с. 14]. У таблиці 3 представлені основні аспекти формулювань щодо сутності політичних комунікацій західних і вітчизняних дослідників, які працювали над проблемами теорії політичних комунікацій.

У зв’язку з великими розбіжностями у визначенні основних понять у теоріях політичних комунікацій частина авторів розробок з політичних комунікацій сьогодення (монографій, статей, підручників) уникають безпосередніх і чітких визначень у своїх творах, надаючи лише перелік відомих їм опосередкованих формулювань [23].

Деякі закордонні автори, а також українські фахівці: О. Дубас, М. Сомов та інші намагались описати сутність цієї категорії через різні приклади, історичні тенденції, функції тощо, тобто – опосередковано [22, с. 15, 16; 24, 25].

В авторському баченні політичні комунікації – це складна сукупність процесів, методів, актів циркуляції, передачі, обміну та взаємодії між різними елементами політичної системи: державою, політичними силами, громадянським суспільством, групами населення та індивідами тощо, яка формує напрямки цивілізаційного розвитку людства.

В умовах підвищення динаміки суспільного розвитку виникає розмаїття політичних систем та поширюються можливості інститутів влади щодо виконання ними управлінських функцій [23]. Отже, в загальних системах спілкування значення та роль політичних комунікацій теж зростає [7, 22, 25]. Політичні комунікації як процес означають, з одного боку, з позиції суб’єкта-комунікатора, – свідоме формування та насичення інформації політичним змістом. А з іншого боку, з позиції об’єкта комунікації (індивідів, мас, прошарків і верств суспільства) – навчання усвідомленому сприйняттю, тлумаченню, аналізу та засвоєнню різноманітних політичних повідомлень, у тому числі політичної кампанії під час виборчих перегонів.

Політичні лідери та органи політичних засобів масової інформації та комунікації (ЗМІ та ЗМК) повинні розглядати політичні комунікації не тільки як засіб PR, а як політичний і економічний імператив розвитку держави, нації, громадян, особливо під час формування в країні інформаційного суспільства. Отже, на основі аналізу сучасного наукового дискурсу навколо проблем визначення поняття «політичні комунікації» та складових, що наглядно представлені в таблицях 1, 2, 3, зробимо такі висновки.

Висновки та перспективи подальших досліджень.

  1. Науковий дискурс щодо понятійно-категоріального апарату політичних комунікацій триває та буде продовжуватись далі, поглиблюватись у процесі розвитку політичних систем.
  2. Політичні комунікації як реальність постійно вдосконалюються, набувають нових ознак, рис і можливостей. Вони суттєво розширюють дієвість систем державного управління.
  3. Суттєве постійне поширення функцій та змістовних основ політичних комунікацій потребує подальших досліджень і наукових розвідок, осмислення взаємозв’язку означених вище комунікаційних процесів як із іншими різновидами комунікацій, так і з внутрішніми явищами політики: політичними інтересами, політичними цінностями тощо.
  4. Загальні зміни, що відбуваються у процесі глобалізації, у сфері ЗМІ, в інформаційно-комунікаційних технологіях тощо не завжди оперативно й адекватно осмислюються в наукових дослідженнях сьогодення. Це стосується й феномену політичних комунікацій. Отже, науковій спільноті слід приділити більше уваги глибині та якості відповідних досліджень із урахуванням причин і наслідків, принципових змін і трансформацій соціокультурного, технологічного, гуманітарного характеру, що мають суттєвий відбиток у політичних процесах.
  5. В основі дійсно демократичної моделі політичних комунікацій, що повинні сформуватися в Україні, буде встановлено рівноправний, прозорий і відвертий діалог та обмін політичною інформацією в умовах ефективного функціонування політичних комунікацій між владою, політичними силами та громадським суспільством й індивідами.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Ганжуров Ю. Політична комунікація: проблеми структуризації / Ю. Ганжуров // Політичний менеджмент. – 2004. - № 2 (5). – С. 121-129.
  2. Назаров М.М. Массовая коммуникация в современном мире / М. М. Назаров. – М.: Мысль, 2002. – С. 212.
  3. Почепцов Г.Г. Теория коммуникации. – М.: «Рефл-бук», К.: «Ваклер», 2003. – 656 с.
  4. Ганжуров Ю. Політична комунікація. Лоза і корінь діалогової моделі / Ю. Ганжуров // Віче. – 2004. - № 4 (5). – С. 8-10.
  5. Платон. Собрание сочинений: в 4-х томах / Платон. – М.: Мысль, 1991. – т.4. – 448 с.
  6. Всемирная энциклопедия: Философия ХХ век / [главн. науч. ред. и состав. Грицанов А. А.]. – М.: АСТ, Минск: Харвест, Современный литератор, 2002. – 976 с.
  7.  Кіслов Д.В. Політична безпека масових комунікацій : монографія / Д. В. Кіслов. – К.: «М.П. Леся», 2010. – 208 с.
  8. Філософський енциклопедичний словник / [голова редколегії В. І. Шинкарук]. – К.: Абрис, 2002. – 744 с.
  9. Абдеев Р.Ф. Философия информационной цивилизации : учебное пособие / Р. Ф. Абдеев. – М.: ВЛАДОС, 1994. – 336 с.
  10. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія / А. М. Єрмоленко. – К.: Лібра, 1999. – 488 с.
  11. Зернецкая О.В. Проблемы конкурентного развития системы глобальной коммуникации / О. В. Зернецкая // Глобальное конкурентное проостранство. – К.: КНЕУ, 2008. – Разд. ХІІІ. – С. 630-666.
  12. Барматова С. Місце і роль політичної комунікації у трансформації українського суспільства / С. Барматова // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. - № 2. – С. 107-119.
  13. Примак Т.О. Маркетингова політика комунікацій : навчальний посібник / Т. О. Примак. – К.: Атіка, Ельга-Н, 2009. – 328 с.
  14. Шарков Ф.Н. Коммуникология: основы теории коммуникации : учебник / Ф. Н. Шарков. 3-е изд. – М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и Ко», 2012. – 592 с.
  15. Націоналізм: Антологія / [упоряд. О. Проценко, В. Лісовий]. – К.: Смолоскип, 2000. – 872 с.
  16. Бебик В.М. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія, технології, техніка паблік рилейшнз : монографія / В. М. Бебик. – К.: МАУП, 2005. – 438 с.
  17. Заславська О.О. Інституційна складова політичної комунікації: роль ЗМІ / О. О. Заславська // Віче. – 2007. - № 16. – С. 5-7.
  18. Шайгородський Ю. Політика як міф і наукова діяльність / Ю. Шайгородський // Політичний менеджмент. – 2008. - № 6 (33). – С. 30-40.
  19. Балабанова Л.В. Стратегічне управління маркетинговими комунікаціями : монографія / Л. В. Балабанова, О. В. Крутушкіна. – Донецьк: ДонНУЕТ, 2012. – 179 с.
  20. Зернецька О.В. Глобальний розвиток систем масової комунікації  і міжнародні відносини / О. В. Зернецька. – К.: Освіта, 1999. – 351 с.
  21. Винер Н. Кибернетика и общество / Н. Винер. – М.: Изд-во иностр. лит., 1958. – 200 с.
  22. Политические коммуникации : учебное пособие для студентов вузов / [Петрунин Ю. Ю. и др.]; под ред. А. И. Соловьева. – М.: Аспект Пресс, 2004. – 332 с.
  23. Політична енциклопедія / Під. ред. Ю. Левенця, Ю. Шаповала та ін. – К.: Парламентське вид-во, 2011. – 808 с.
  24. Дубас О. Політична комунікація як відповідь на виклики динаміки суспільних процесів / О. Дубас // Генеза. – 2006. - № 1 (11). – С. 119-124.
  25. Сомов М.В. Политические коммуникации: вопросы теории / М. В. Сомов // Учен. записки Таврич. ун-та им. В.И. Вернадского. – 2003. – Т. 16 (55), № 1. – С. 146-157.

 

Джерело: Український науковий журнал

«Освіта регіону: Політологія. Психологія. Комунікації» №3, 2012

http://www.social-science.com.ua/

автор: Віра Дабіжа, старший викладач кафедри міжнародної інформації Університету «Україна» Денис Кіслов, кандидат політичних наук, доцент кафедри маркетингу та реклами Київського національного торговельно-економічного університету

видання: Український науковий журнал «Освіта регіону: Політологія. Психологія. Комунікації» №3, 2012, час видання: 2013

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


25/01/2013