Деякі доктринальні та нормативно-правові передумови гуманізації політики Православної і Католицької Церков стосовно невиліковно хворих (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.)

Деякі доктринальні та нормативно-правові передумови гуманізації політики Православної і Католицької Церков стосовно невиліковно хворих (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.)

 

Олександр Вольф,

аспірант кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики

та соціальних комунікацій Університету «Україна»,

голова правління Асоціації паліативної та хоспісної допомоги

 

УДК 348.71

 

У статті вперше в Україні розглядаються деякі аспекти доктринальних і нормативно-правових засад гуманізації політики католицької та православної церков щодо невиліковно хворих. Аналізуються енцікліки, звернення ієрархів, концепції та ін. церковні документи, що торкаються питань гідності людини, евтаназії, адекватного знеболення та ін.

Ключові слова: паліативна та хоспісна допомога, права пацієнта, права людини, евтаназія, соціальна доктрина Церкви.

 

The article firstly in Ukraine reveales some doctrinal and legislational principles of humanization of the catholic and orthodox churches policy towards incurably ill. Enciclyces, appeals of hierarchs, conceptions and other church documents which are speaking about dignity of person, euthanasia, adequate pain management are analysed.

Key words: palliative and hospice care, patient rights, human rights, euthanasia, social teaching of the Church.

 

В статье впервые в Украине рассматриваются некоторые доктринальные и нормативно-правовые основы гуманизации политики католической и православной церквей по отношению к неизлечимо больным. Анализируются енциклики, обращения иерархов, концепции и др. церковные документы, затрагивающие вопросы достоинства человека, эвтаназии, адекватного обезболивания и др.

Ключевые слова: паллиативная и хосписная помощь, права пациента, права человека, эвтаназия, социальная доктрина Церкви.

 

Постановка проблеми, актуальність дослідження. Серед суспільних інституцій сьогоднішнього світу, діяльність яких активізувалася у другій половині XX-XXI ст. перед лицем нових суспільних викликів, є Католицька та Православна Церква. Це проявляється у створенні низки документів (зокрема, виділяється цілий стос документів Другого Ватиканського собору (1962-1965 р.), які «модернізували» відношення Католицької церкви до світу, Основи соціальної концепції Російської Православної Церкви (2000) та ін. Розробка таких документів сприяла появі виважених і офіційних положень щодо позиції Церкви по відношенню до суспільства [1]. Це також проявилося у започаткуванні благодійних ініціатив та заснуванні відповідних фондів, наприклад, Caritas, Centesimus Annus Pro Pontifice, Good Samaritan Foundation (Фонд Доброго Самарянина), низки Синодальних відділів із церковної благодійності та соціального служіння та ін., напрямками діяльності котрих є, зокрема, допомога невиліковно хворим. Зважаючи на те, що чисельність громадян України, які визнають себе релігійними, становить 89,5% [2], а сукупна кількість православних і католицьких громад у 2009 р. становила 22615 [3], можна зробити висновок про значну суспільно-політичну роль Церков. Це робить вивчення доктринальної, нормативно-правової основи такої діяльності дуже важливим.

Одним із аспектів цього питання є проблема гуманного ставлення до невиліковно хворої людини, зокрема, у кінці життя. Згідно підрахунків експертів ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини» [4], таких громадян в Україні – 500 тис. осіб, а також не менше 1 млн членів їхніх родин, яким має надаватися паліативна та хоспісна допомога. Саме в кінці життя актуалізуються питання, відповідь на які пов’язана з етично-світоглядною позицією людини: гуманне відношення до невиліковно хворого до самої смерті; евтаназія; застосування знеболювальних на основі опіатів. Вивчення церковних доктринальних і нормативно-правових документів, які регламентують ці та інші питання, може сприяти пошуку відповіді стосовно відношення до перерахованих питань, а також відкриває нові можливості для подальшого розвитку допомоги тяжко хворим саме церковними об’єднаннями.

Велику роль в осмисленні проблеми розвитку паліативної та хоспісної допомоги відіграють роботи таких вітчизняних дослідників, як Ю. Губський, А. Царенко, Д. Дячук, С. Крюков, В. Чайковська, Л. Стаднюк, Н. Величко та інших. Аналіз документів церковного походження у контексті права на життя, розроблених під час понтифікату Папи Римського Івана Павла ІІ (передусім, Енціклики), здійснено С. Прісухіним [5], проте звернення й заяви ієрархів, Декларації, Хартії та інші документи нормативно-правового та доктринального характеру вітчизняними вченими досі не розглядалась.

Завдання статті – викладення доктринальних і нормативно-правових передумов Католицької та Православної Церков гуманізації політики щодо невиліковно хворих в Україні.

Методологія. Під час проведення дослідження були використані такі методи, як аналіз основних доктринальних документів, церковної нормативно-правової бази, даних статистики, міжнародного досвіду, сучасної наукової літератури.

Викладення результатів (викладення основного матеріалу).

Офіційна позиція Римо-Католицької Церкви з цього питання стала формуватися у середині XX ст. У Пасторальній конституціції Другого Ватиканського Собору щодо ролі Церкви в сучасному світі Gaudium et Spes написано, що «необхідно забезпечувати якомога більшу охорону життя з самого моменту зачаття» [6]. Подальші енціклики також загалом торкаються питань гідності людини й цінності її життя. В енцікліці Pacem in Terries (1963 р.) [7] йдеться про те, що людина має право на матеріальну підтримку у випадку хвороби, неповносправності, старості (параграф 6). Подібні думки простежуються також і в енцикліці Humanae Vitae (1968 р.) [8]. В енцікліці Laborem Exercens (1981 р.) [9] наголошується на тому, що особа з особливими потребами повинна «мати полегшений доступ до участі в суспільному житті, в усіх вимірах та на всіх рівнях відповідно до своїх можливостей». Найбільшого вираження вони досягають в енцикліці Evangelium Vitae (1995 р.): «Культура смерті розповсюджується під дією потужних культурних, економічних і політичних тенденцій, що відображають певну концепцію суспільства, найважливішим критерієм якої є успіх. Розглядаючи стан справ із цієї точки зору, можна, власне кажучи, назвати його війною сильних проти безсилих; життя, що вимагає по відношенню до себе якомога більше доброти, любові і турботи, оголошується непотрібним або розглядається як нестерпний тягар і врешті-решт так чи інакше заперечується. Той, хто своєю хворобою, інвалідністю або просто самим фактом свого існування загрожує благоденству або життєвим звичкам більш благополучних, виявляється ворогом, від якого треба захищатися або якого треба знищувати. Таким чином виникає "змова проти життя"» (параграф 12) [10].

Отже, хоча й ці документи не говорять прямо про конкретні та практичні питання забезпечення гуманної підтримки невиліковно хворим, вони стали доктринальною основою для подальших документів: декларацій, хартій, заяв, а також офіційних звернень; безумовно, вони є базою для всієї духовно-пропагандистської роботи, здійснюваною священиками, катехетами та ін. особами, які представляють релігійні об’єднання.

Особливо важливим для понад мільярда католиків світу є звернення монсіньора Еліо Сгречча (Elio Sgreccia), Президента Pontificia Academia Pro Vita (Папської Академії заради життя), в якому католицький ієрарх торкається, зокрема, питання ставлення до смерті, яке в нинішньому суспільстві та в середовищі лікарів змінюється. Воно все більше розглядається як «банкротство, провал». Суспільство «загального добробуту» втікає від страждання і від тих, допомога котрим є занадто великим тягарем для «більш щасливих»; ця втеча приймає форму евтаназії... Одне з вирішень цієї проблеми Е. Сгречча вбачає в широкому просвітництві дітей, підлітків, молоді щодо правди, яка звільнює, – про життя; навчання, що помираючому теж треба повідомляти цю правду. Католицький ієрарх аналізує питання шляхів комунікації лікаря з пацієнтом: «інформація, яка надається [лікарем], має бути дружньою та лояльною й надаватися з необмеженою довірою». Це дуже складна модель спілкування бо вона – індивідуалізована. Отже, цей документ засвідчує про необхідність застосування гуманістичних принципів у ставленні щодо пацієнтів [11].

Евтаназія – одне з біоетичних питань, яким приділяється увага у церковних документах.

У Декларації про евтаназію, прийнятій Святою конгрегацією з Доктрини віри 5 травня 1980 р., наголошується, що «намірене спричинення смерті комусь чи самогубство дорівнює вбивству; таке діяння щодо людини має розглядатися як відмова від Божої влади та Його плану». «Може статися, що, через довгий та нестерпний біль у людей може скластися враження, що вони можуть попросити про смерть. Хоча й у таких випадках вина хворого може вважатися зменшеною або повністю відсутньою, це не змінює суть цього діяння вбивства, що саме по собі є неприйнятною практикою. Таке прохання тяжкохворої людини має розумітися не як прохання про евтаназію, а як прохання про підтримку та любов. Хвора людина потребує, окрім медичної допомоги, любові, – людської та надприродньої теплоти, якою хвора людина має бути оточена з боку близьких» [12].

Католицька церква зверталася до питання евтаназії та гідності помираючої особи у Роз’ясненні Конгрегації Доктрини віри [13] та Декларації «Про штучне продовження життя та визначення точного моменту смерті» [14].

Певна кількість православних і католицьких ієрархів є серед розробників і підписантів так званої Манхеттенської декларації проти абортів і евтаназії [15].

Використання знеболювальних засобів є шляхом гуманізації процесу вмирання, хоча й існує оговорка, пов’язана зі звиканням. У Хартії для медичних працівників (прийнята Папською радою у справах пасторської допомоги (Pontificio Consiglio della Pastorale per gli Operatori Sanitari) у 1988 р.), говориться про необхідність «гуманізації болю». «Ті засоби, які ведуть до того, що перебіг хвороби стає менш драматичним, сприяють гуманізації та прийняттю смерті (п.237). Разом із тим документ говорить, що «без поважних причин помираючий не може бути позбавлений свідомості» (п. 246). Знеболювальні також не можуть прискорювати настання смерті [16].

Розглядаючи позицію Православних Церков щодо проблеми невиліковно хворих, зупинимося передусім на документах Української та Російської Церков, оскільки вони мають вирішальне значення для нашої держави.

Офіційна та доктринальна позиція Православної Церкви щодо питання гуманізації ставлення до невиліковно хворих стала формуватися у зв’язку з необхідністю відповіді на біоетичне питання можливості евтаназії.

У 1999 р. Церковно-громадською Радою по біомедичній етиці Російської Православної Церкви (Московський патріархат) було підготовлено Заяву про сучасні тенденції легалізації евтаназії в Росії. Документ, не торкаючись питання болю, фізичного страждання та знеболення, офіційно визнає евтаназію неприйнятною в моральному відношенні та категорично заперечує проти розгляду законодавчих проектів, які намагаються юридично оформити можливість її застосування і тим самим впровадити у громадську свідомість допустимість вбивства чи самогубства за допомогою медицини. На думку авторів звернення, «кваліфікований лікар повинен враховувати, що прохання хворого про прискорення його смерті може бути обумовлене станом депресії, що позбавляє його можливості правильно оцінювати своє становище. Не можна забувати і про особливості людської особистості, що до останньої хвилини життя має свободу вибору і право на зміну рішення» [17]. У подальшому Рада зосередилася на біоетичних питаннях, повязаних із абортами, екстракорпоральною вагітністю та інших.

У документі «Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви» (2000 р.) велику увагу присвячено питанням евтаназії, а також знеболення. Знаходимо наступне твердження: «Передсмертні фізичні страждання не завжди ефективно усуваються застосуванням знеболюючих засобів. ... Один Господь є Владикою життя і смерті (1 Цар. 2, 6). «У Його руці душа всього живого й дух кожного людського тіла» (Іов 12, 10). Тому Церква, залишаючись вірною дотриманню заповіді Божої «Не вбивай» (Вих. 20, 13), не може визнати морально прийнятними поширені нині у світському суспільстві спроби легалізації так званої евтаназії, тобто навмисного умертвіння безнадійно хворих (у тому числі за їх бажанням). Прохання хворого про прискорення смерті часом обумовлена станом депресії, що позбавляє його можливості правильно оцінювати своє становище. Визнання законності евтаназії призвело б до применшення гідності і перекручення професійного обов’язку лікаря, покликаного до збереження, а не до припинення життя. «Право на смерть» легко може обернутися загрозою для життя пацієнтів, на лікування яких бракує коштів» [18].

Про актуальність цього питання для Православної Церкви свідчить створення у 2008 р. Синодальним відділом соціального служіння Концепції Української Православної Церкви щодо розвитку паліативної допомоги в Україні. У ній Українська Православна Церква, виходячи зі Свого віровчення, розглядає останні дні земного життя людини як час, який передує безпосередній зустрічі людини з Богом і який має бути наповнений особливим духовним змістом, гідним людини як образу і подоби Божої. Церква наголошує, що смерть, будучи трагічним наслідком відпадіння людини від Бога, в той же час, за невимовним промислом Божим, є і вратами прийдешнього життя людини, її другим народженням, таїнством, в якому людині, завдяки спасительній жертві Христа, відкривається шлях до вічного життя і наступного відновлення у повноті її природи.

Відповідна підготовка та формація надавачів допомоги є іншим важливим елементом гуманізації політики щодо невиліковно хворих, який розглядається у документах Православної та Католицької Церков. Саме духовне виховання надавачів медичної, соціальної та іншої допомоги для невиліковно хворих є одним із найважливіших завдань для УПЦ: «Розглядаючи паліативну допомогу саме як взаємопов’язаний комплекс заходів, а не як окрему медико-соціальну галузь, Церква спрямовуватиме свої зусилля на розвиток духовних засад медицини, соціальної та психологічної роботи з хворими та їх цілісне поєднання у практичному застосуванні. Саме тому Церква вбачає свою роль у розвитку паліативної допомоги насамперед у духовно-моральному вихованні людини на основі цінностей любові, милосердя та співстраждання ближньому, поєднаному з опікуванням над практичним втіленням цих цінностей у справі надання допомоги помираючим хворим та їхнім близьким» [19].

Відповідно, документи, підготовлені церквами, звертають увагу на якості (у першу чергу, психологічно-духовні) викладачів у сфері медицини. Так, у Посланні, написаному Кардиналом Ксав’єром Лозано Барраганом, Президентом Папської Ради з Душпастирства у сфері охорони здоров’я, цей католицький ієрарх характеризує якості викладача-католика у сфері медицини, посилаючись на Хартію медичних працівників. «Професія католицьких лікарів вимагає від них бути охоронцем і служителем людського життя. Вони мають здійснювати це шляхом уважної та турботливої присутності з хворим... Таким чином, бути лікарем – це дорога до досягнення повноти людського буття, і вже зараз – початок воскресіння. Бути католиком-викладачем у сфері медицини означає вчити лікарів бути люблячою рукою Бога, який піклується про своїх дітей у їх хворобі та смерті, роблячи їхні умови більш стерпними...» [20].

Римсько-Католицька Церква також не стоїть осторонь такого аспекту проблеми політики стосовно тяжко хворих людей, як люди, що живуть із ВІЛ/СНІДом. Так, у 1999 та 2003 р. глобальною благодійною організацією католицької церкви Карітас Інтернаціоналіс укладено меморандум із UNAIDS. У ньому закладено основи для спільної діяльності у цій сфері [21]. Одним із найважливіших документів Православної Церкви у сфері роботи з такою категорією, як люди, що живуть із ВІЛ-СНІД, є «Концепция участия Русской Православной Церкви в борьбе с распространением ВИЧ/СПИДа и работе с людьми, живущими с ВИЧ/СПИДом» [22].

Відповідно, Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ із приводу проблем, пов’язаних із поширенням ВІЛ/СНІДу в Україні, наголошує на тому, що «нашим обов’язком є посилена допомога людям, що живуть із ВІЛ/СНІДом. Усі ми як послідовники Христа можемо нести один одному розраду, втіху, перспективу майбутнього, а також віру та надію на спасіння і життя вічне» [23].

Певну риску в політиці щодо невиліковно хворих підводить «Звернення Комісії УГКЦ у справах душепастирства охорони здоров’я з нагоди відзначення Всесвітнього дня хоспісної та паліативної допомоги», опубліковане у 2009 р. Згідно нього «вся українська спільнота не має бути байдужою до смертельно хворих людей. Необхідно дивитись на людину всеціло, беручи до уваги її як фізичний, так і духовний вимір, а відтак звертати увагу не лише на полегшу фізичного страждання, але також і на духовні потреби» [24].

Отже, всі наведені вище документи розглядають смерть і страждання не лише як фізичний, але й як духовний процес і пропонують конкретне вирішення проблеми зменшення такого страждання.

Дуже важливою у процесі забезпечення адекватної та гуманної допомоги в кінці життя є мультидисціплінарна співпраця. «Мають бути створені можливості та умови співпраці душпастирів чи інших осіб, які надають хворому духовну допомогу з медичним персоналом, соціальними працівниками та іншими особами, що безпосередньо опікуються хворим. Така співпраця має носити взаємоузгоджений, усталений та регламентований характер, передбачати обізнаність медичного персоналу, соціальних працівників та інших осіб, що надають допомогу хворому, зі змістом духовної опіки та її заходами» (Концепція Української Православної Церкви щодо розвитку паліативної допомоги в Україні). Саме в контексті допомоги невиліковно хворим громадянам особливого сенсу набуває так зване душпастирство у сфері охорони здоров’я і діяльність так званих медичних капеланів. Українська Православна Церква доєдналася до Заяви щодо паліативної допомоги, прийнятої Європейською мережею душпастирства у сфері охорони здоров’я. В цьому документі йдеться про центральну роль капеланів у мультидисціплінарній команді: вони забезпечують духовну підтримку, яка полягає у відкритті сенсу та мети життя хворої особи, її очікувань, цінностей, потреб; велике значення має підтвердження життя, яке відбувається завдяки сприянню спогадам про минуле [25].

Отже, одним із конкретних шляхів гуманізації ставлення до проблеми невиліковно хворих людей є розвиток мультидисціплінарної співпраці та залучення представників духівництва до мультипрофесійної команди, що здійснює догляд за такими громадянами.

Висновки. Аналіз загальних доктринальних і нормативно-правових передумов гуманізації політики Православних та Католицьких Церков стосовно невиліковно хворих в Україні показав, що у другій половині XX-XXI ст. цими Церквами створено декілька документів, які торкаються питань, пов’язаних із гуманізацією відношення до невиліковно хворих. Основними тематичними проблемами, яких вони торкаються, є питання евтаназії (тобто вбивства невиліковно хворої особи за її бажанням), знеболення, відношення до окремих груп невиліковно хворих громадян (дітей, осіб, що живуть із ВІЛ/СНІД) та ролі духівника (представника культу) в наданні допомоги невиліковно хворим.

Переважна більшість документів відображає точку зору Католицької Церкви.

Конкретними заходами, які пропонують Церкви для подальшої гуманізації ставлення до невиліковно хворих, є категорічна відмова від евтаназії, забезпечення знеболення, формація духовно й психологічно зрілих кадрів, розвиток мультидисціплінарної співпраці та душпастирства у сфері охорони здоров’я (медичного капеланства).

Попередній аналіз церковних документів дає підстави стверджувати про порівняно більшу філософсько-етичну та ідеологічну готовність Католицьких церков до розвитку допомоги невиліковно хворим громадянам.

 

Використана література

  1. 1.        Саган О. Соціальна доктрина Російського православ’я: чи буде два кроки назад? / О. Саган // Українське релігієзнавство. – 2002. - № 23. – С. 14-23.
  2. Паращевін М. Релігія та релігійність в Україні / М. Паращевін. – К.: Інститут політики, Інститут соціології НАН України, 2009. – 68 с.
  3. Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин // Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу на тему: “Державно-конфесійні відносини в Україні, їх особливості і тенденції розвитку”, 8 лютого 2011 р.
  4. Губський Ю., Царенко А., Шевчик А., Бабійчук О. Діяльність Інституту паліативної та хоспісної медицини МОЗ України у 2010 році щодо удосконалення нормативно-правового бази паліативної та хоспісної медицини в Україні / Ю. Губський, А. Царенко, А. Шевчик, О. Бабійчук // Медичне право, 2011. - №2. – С. 4-16.
  5. Присухін С.І. Іван Павло ІІ про право на життя в умовах кризи сучасної цивілізації / С.І. Присухін // Юридична наука. - № 2. –2011. – С. 2-13.
  6. Душпастирська Конституція «Радість і надія – Gaudium et spes» // Документи Другого Ватиканського Собору. Конституції, Декрети, Декларації. – Львів: Монастир Монахів Студійського Уставу, Видавничий відділ «Свічадо», 1996. – С. 499-619.
  7. Енцікліка Pacem in terries. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vatican.va/holy_father/john_xxiii/encyclicals/documents/hf_j-xxiii_enc_11041963_pacem_en.html.
  8. Енцікліка Humanae Vitae. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pro-life.vinnica.ua/personaggi/humanae_vitae.pdf.
  9. Іван Павло II Енцікліка Laborem exercens / Іван Павло II. – п. 22.
  10.  Іван Павло II Енцікліка Evangelium Vitae до єпископів, священників і дияконів, ченців і черниць, світських католиків та до всіх людей доброї волі про вартість і недоторканність людського життя. / Іван Павло II.– Liberia Editrice Vaticana, 1995. – п.2.
  11. Communicating Information to the Incurably Sick. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.catholicculture.org/culture/library/view.cfm?recnum=8871.
  12.  Декларація про евтаназію, прийнята Святою конгрегацією з Доктрини віри. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.newadvent.org/library/docs_df80eu.htm.
  13. Pont. Coun. "Cor Unum". Some Ethical Questions Relating to the Gravely Ill and the Dying. July 27, 1981 / in Enchiridion Vaticanum, 7, Documenti ufficiali della Santa Sede, 1980-1981. EDB, Bologna 1985, p. 1141, n. 2.3.1.
  14. Declaration on the Artificial Prolongation of Life and Determining the Precise Moment of Death of Pontifical Academy of Science. 14 December 1989, n. 4. // L'Osservatore Romano. №. 2. Jan. 8, 1990,8, II.
  15. Манхеттенська декларація проти абортів і евтаназії. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: [http://manhattandeclaration.org/the-movement/leaders-list.aspx.
  16. Chart for medical workers of Pontificio Consiglio della Pastorale per gli Operatori Sanitari. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ewtn.com/library/curia/pcpaheal.htm#3.
  17. Заява про сучасні тенденції легалізації евтаназії в Росії. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bioethics.orthodoxy.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=12&Itemid=14.
  18.  Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.patriarchia.ru/db/text/141422.html.
  19. Концепція Української Православної Церкви щодо розвитку паліативної допомоги в Україні. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uocmp_doc/paliative/.
  20. Javier Card. Lozano Barragán Vatican City, 15 April, 2007. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.medische-ethiek.nl/modules/news/article.php?storyid=434&keywords=palliative.
  21.  Memorandum of understanding between UNAIDS and Caritas Internationalis. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.caritas.org/upload/aid/aids-ing.qxd.pdf.
  22. Звернення Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я з нагоди відзначення Всесвітнього дня хоспісної та паліативної допомоги. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ugcc.org.ua/893.0.html.
  23. European Network of Health Care Chaplaincy Statement on Palliative Care. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.eurochaplains.org/060519_palliativecare.pdf.
  24. Концепция участия Русской Православной Церкви в борьбе с распространением ВИЧ/СПИДа и работе с людьми, живущими с ВИЧ/СПИДом. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pallcare.ru/ru/?p=1207900846.
  25. Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з приводу проблем, пов’язаних із поширенням ВІЛ/СНІДу в Україні. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.ugcc.org.ua/ukr/documents/appeal2007/synod_snid.

 

Джерело: Український науковий журнал

«Освіта регіону: Політологія. Психологія. Комунікації» №3, 2012

http://www.social-science.com.ua/

автор: Олександр Вольф, аспірант кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна», голова правління Асоціації паліативної та хоспісної допомоги

видання: Український науковий журнал «Освіта регіону: Політологія. Психологія. Комунікації» №3, 2012, час видання: 2013

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


25/01/2013