Семантика та типологія предикатів статальних інтенсивно-допустових конструкцій зі значенням місця

Семантика та типологія предикатів статальних інтенсивно-допустових конструкцій зі значенням місця

Оксана Мачак

 

У статті розглянуто особливості семантичної структури речення, з’ясовано в ній місце та роль предиката, проаналізовано семантичні різновиди предикатів статальних інтенсивно-допустових конструкцій зі значенням місця.

Ключові слова: семантична структура речення, предикат, суб’єкт, статальне інтенсивно-допустове речення зі значенням місця, мікрополе активності, мікрополе пасивності.

 

Складний характер концесивності на мовному матеріалі української мови досліджували А. Кващук [Кващук 1975], Н. Ковальова [Ковальова 2005] та І. Чередниченко [Чередниченко 1959]. Учені-лінгвісти намагалися описати семантику та структуру складнопідрядних концесивних утворень загалом, однак окремі © Мачак О.Ю., 2009 Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису, різновиди таких синтаксичних одиниць, зокрема статальні кількісно-допустові конструкції зі значенням місця, жодного разу не стали об’єктом наукових розвідок. А як відомо, будь-який тип складнопідрядних реченнєвих утворень можна вважати дослідженим за умови, що будуть описані всі його семантичні та структурні різновиди, що й засвідчує актуальність обраної теми як для теоретичного, так і для прикладного мовознавства.

Зміст будь-якого речення має складну організацію: для її позначення учені-лінгвісти використовують терміни «семантична структура», «базова структура», «глибинна структура», «внутрішня структура» і под. Такі дефініції є віддзеркаленням логічно організованого змісту речення та його глибинного, внутрішнього статусу порівняно з висловлюваннями та їхніми синтаксичними схемами, які зазвичай називають «поверхневими» чи «зовнішніми» структурами.

Залежно від розуміння того, як організований зміст речення, тобто які змістові компоненти структурують його семантичну структуру та як вони взаємопов’язані, між лінгвістами існують суттєві розбіжності в потрактуванні поняття семантичної структури реченнєвих утворень. Компоненти семантичної структури синтаксичних конструкцій у вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці у свій час досліджували такі учені, як А. Арутюнова [Арутюнова 1976], В. Богданов [Богданов 1977], І. Вихованець [Вихованець 1992], А. Загнітко [Загнітко 2006], Н. Ковальова [Ковальова 2005], Ч. Філлмор [Филлмор 1981] та ін.

Метою нашого дослідження є вивчення семантичної структури статальних інтенсивно-допустових утворень зі значенням місця. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань: 1) розглянути поняття «семантичної структури речення»; 2) простежити підходи до витлумачення цієї дефініції; 3) з’ясувати роль предиката в семантичній структурі речення; 4) проаналізувати та класифікувати предикати статальних інтенсивно-допустових утворень зі значенням місця.

Поняття реченнєвої семантики гостро постало в українському мовознавстві порівняно нещодавно у зв’язку з інтенсивним розвитком синтаксичної семантики, основні тенденції якої пов’язані з розглядом об’єктивно-змістової сторони синтаксичних конструкцій, як відображень чи зображень певного явища об’єктивної дійсності. В. Богданов неодноразово наголошував на складності дослідження синтаксичної семантики, оскільки в ній «сфокусовані характеристики екстралінгвальної дійсності, світу думок, галузі мови та того, що можна було б назвати людським фактором» [Богданов 1977, с. 4].

Основи дослідження семантичної структури речення знаходимо ще в працях лінгвістів початку XX ст.

Так, німецький лінгвіст К. Бругман виокремив вісім основних різновидів: 1) оклик, 2) бажання, 3) заклик, 4) допуст, 5) погроза, 6) відмова, 7) заява про уявлювану реальність, 8) питання [Brugmann 1904]. Для подібних кваліфікацій складних синтаксичних конструкцій неможливо сформулювати чіткий набір ознак, тому кількість класів речень може збільшуватися або зменшуватися. Так, О. Єсперсен виділяє лише два основні класи речень, залежно від того, чи бажає мовець своїм висловленням вплинути на волю слухача чи ні. Групу конструкцій «впливу» автор класифікації розподіляє на утворення «прохання» і «питання». До іншого різновиду мовознавець відносить звичайні твердження, побажання й оклики, оскільки такі синтаксичні одниці можуть бути вимовлені за відсутності співрозмовника [Есперсен 1958].

Однією з перших спроб аналізу семантичної структури був підхід одного з представників генеративної граматики Ч. Філлмора. Науковець зосередив увагу на універсально-логічних ознаках речення. Аналізуючи реченнєве утворення (S) Ч. Філлмор розбиває його на пропозицію (P), тобто позачасовий «набір відношень між дієсловами й іменами» і модальний комплекс (М), який уключає в себе заперечення, час, спосіб і вид. На наступному етапі аналізу семантичної структури речення дослідник зосереджується на описові пропозиції, що структурується дієсловом та його аргументами. Останні автор витлумачує за допомогою певної кількості семантичних функцій (ролей) – глибинних відмінків. Такі функції лінгвіст кваліфікує, опираючись на реальні ситуації, що відображаються у мові, «оскільки змісти відмінків утворюють набір універсальних, можливо, вроджених понять, що ідентифікують деякі типи суджень, які людина спроможна робити про події, що відбуваються навколо неї – суджень про речі такого характеру, як «хто зробив щось», «з ким щось сталося», «що зазнало якоїсь зміни» [Филлмор 1981б, с. 405]. На основі таких тверджень Ч. Філлмор виокремлює шість відмінкових функцій, що, на його думку, виступають достатніми для опису англійського речення: 1) аґентив – відмінок позначення продуцента дії, позначеної дієсловом – істоти; 2) інструменталіс – відмінок позначення причинового продуцента дії або стану, позначених дієсловом; 3) датив – відмінок істоти, якої стосується дія або стан, позначені дієсловом; 4) фактив – відмінок предмета або істоти, які виникають внаслідок дії або стану, позначеної дієсловом; 5) локатив – відмінок, що вказує на місцезнаходження або просторову орієнтацію дії або стану, позначені дієсловом; 6) об’єктив – відмінок чогось, що позначається іменником, роль якого у дії або стані, позначених дієсловом, зумовлюється або визначається безпосередньо семантикою дієслова [Филлмор 1981б].

На думку науковця, відмінки не слід ототожнювати з членами речення як одиницями поверхневої структури. А у відмінковій рамці конкретного речення той самий глибинний відмінок не повинен повторюватися. Окрім того, «типи ролей самі по собі не піддаються аналізові, вони відповідають елементарним людським сприйняттям», а також «створюють універсальний правильно визначений набір понять» [Филлмор 1981б].

Теорія відмінків, запропонована Ч. Філлмором, набула широкого застосування у лінгвістиці, за їїдопомогою описані різні мови, хоча викінчені прийоми і критерії визначення ролей і досі не встановлені.

Американський учений Л. Чейф наводить систему відмінків, подібну до тієї, яку розробив Ч. Філлмор, але вносить певні зміни. Так, наприклад, датив у нього набуває двох вимірів: експерієнцера (той, хто відповідно налаштований, для кого щось є бажаним) і бенефіціанта (той, хто має користь з того, про що повідомляється в іншій частині речення) [Чейф 1975].

Не можна не погодитися з твердженням А. Загнітка про те, що «зведення семантичної структури речення до набору логіко-семантичних понять, притаманних усім мовам, зумовлює відповідне ігнорування ролі мовних засобів у формуванні синтаксичної семантики, водночас не враховується значущість співвідношення формально-синтаксичного і семантичного компонентів речення. Денотативна структура висловлення відображає конкретну, унікальну реалізацію типової ситуації, тобто структуру конкретного факту, прототипової події реального життя, тому в неї можуть входити і додаткові ролі… » [Загнітко 2006, с. 192]. А на думку В. Богданова, «такий аналіз семантичної структури орієнтований на конкретну ситуацію, але не репрезентує її узагальнені параметри» [Богданов 1977].

Досить широко лінгвісти застосовують і денотативний (референційний) підхід до аналізу семантичної структури речення. Прихильниками референційної концепції стали такі учені, як В. Богданов [Богданов 1977], І. Вихованець [Вихованець 1992], К. Городенська [Городенська 1991]. Денотативний рівень розгляду семантичної структури реченнєвих утворень пов’язаний з реальними ситуаціями, структура яких розкривається і простежується за допомогою логічного аналізу. Видається цілком переконливою думка А. Загнітка про те, що різниця між логіко-семантичним і мовно-семантичним рівнями полягає в тому, що «перший пов’язаний безпосередньо зі значеннями, які є результатом логічного аналізу відображення у людській свідомості відношень між учасниками реальних ситуацій…, мовно-семантичний рівень корелює із значеннями, що виступають наслідком відображення за допомогою мислення цих самих відношень у конкретних мовах (таким чином вони пов’язані з формами певної мови, структуровані нею, реалізуються в них і через них)» [Загнітко 2006, с. 195].

Як зазначає послідовник референційного підходу Й. Андерш «логіко-семантичний аналіз структури реальної ситуації дозволяє встановити глобальну еквівалентність граматично по-різному оформлених фраз, але тільки семантичний аналіз синтаксичної структури речення здатний уточнити їх семантичні структури і відмінності між ними» [Андерш 1987, с. 14]. Отож, за словами прихильників такої теорії семантична структура речення – це сукупність семантичних відношень між реаліями об’єктивної дійсності, відображених у синтаксичних структурах. Це відношення на зразок: агенс – дія; носій стану – стан; дія – інструмент; агенс – дія – пацієнс та ін. Лінгвісти, що сповідують денотативний підхід до аналізу семантичної структури речення оперують поняттями «пряма» та «непряма» номінації: під першим учені розуміють ситуацію, коли структура речення прямо співвідноситься з відображуваною ситуацією, якщо ж в структурі речення є певні перетворення граматичного характеру, в результаті яких члени речення втратили пряме співвідношення з відображуваним явищем, таку структуру називають непрямою номінацією.

У світовій лінгвістичній науці існує так званий логічний напрям синтаксису. Його прихильниками є А. Арно, Н. Арутюнова, К. Лансло та менталісти-лінгвісти Ф. Брюно, Ш. Баллі, Ж. Дамурет, Г. Гійом, Е. Пішон та ін. Ця течія бере початок від А. Арно та К. Лансло. Досліджуючи семантичну структуру речення, вчені спираються на структуру думки та логічну систему предикатів. Провідна роль у реченні, за словами дослідників смантичної структури, належить дієслову, адже воно може виражати судження та водночас оформляти речення. Тож, дієслово – «це слово, яке виступає засобом ствердження, тобто для повідомлення про наявність-відсутність у суб’єкта ознаки» [Загнітко 2006, с. 199].

Якщо розглядати семантичну структуру речення в ономасіологічному аспекті, то факти слід кваліфікувати за спільністю вираження ними ідей. Г. Гійом окреслює іменник як такий, якому притаманна внутрішня інциденція: він співвідноситься тільки з тим, що він виражає. На відміну від іменника, дієслову й прикметнику, на думку науковця, притаманна зовнішня інциденція, адже вони співвідносяться з внутрішнім словом іменника. Тож, дієслово – це «вузол речення» [Загнітко 2006, с. 199]. Опираючись на теорію предикатів і специфіку вираження думки прихильники логіко-граматичного підходу розрізняють такі логіко-граматичні типи речень: 1) речення на позначення існування суб’єкта; 2) конструкції, що виражають відношення ідентифікації; 3) утворення, у яких предикат окреслює назву суб’єкта; 4) та синтаксичні одиниці-характеристики.

Аналізуючи семантичну структуру речення представники логіко-граматичного напрямку чітко розмежовують у ній два компоненти: субстанційний та екзистенційний. Різниця полягає у тому, що екзистенційний компонент речення – це здебільшого валентнозумовлювальний предикат, а аналізовані семантичні ролі валентнозумовлених компонентів належать до основного складу речення, що у мовленнєвій сфері зазнає певної модифікації чи інтерпретації, внаслідок чого семантично елементарне речення перетворюється на неелементарне. Носіями окремих пропозицій постають детермінанти, зв’язок яких з реченням ґрунтується на детермінантному зв’язку [Загнітко 2006, с. 200].

 

Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

Таким чином, cемантична структура становить певну конструкцію, що будується зі змістових одиниць (в ідеалі – елементарних), які пов’язуються одне з одним предикатно-аргументними відношеннями.

Речення, як елементарна синтаксична одиниця, яка характеризується своїми структурними та функціональними ознаками, будується за схемою, основу якої утворює предикативний тип синтаксичного зв’язку. Непоширене двоскладне речення зазвичай складається з двох конструктивних компонентів – предиката та суб’єкта.

Предикат як лексико-граматична категорія й досі продовжує залишатися у центрі мовознавчих студій.

Цьому сприяють насамперед нові погляди на потрактування семантичної структури речення. Нові погляди на природу предиката та компоненти структур реченнєвих утворень сконцентровані на аналізові синтаксичних та семантичних одиниць, на з’ясуванні їхньої ролі та статусу.

До кваліфікації предиката як окремої синтаксичної чи семантичної категорії існують різні підходи, але загалом їх усі можна звести до основних чотирьох, які досить яскраво простежуються в європейській лінгвістиці. Предикат – це 1) формальна категорія синтаксису, тобто, те саме, що й присудок (граматичний предикат); 2) семантична категорія синтаксису (семантичний предикат); 3) основний зміст повідомлення, його ядро, рема (комунікативний предикат); 4) частина речення, яка корелює з предикатом судження (логічний предикат) [Загнітко 2006, с. 217].

У нашій науковій розвідці ми оперуватимемо терміном предикат у значенні окремої семантичної категорії синтаксису, тобто надалі будемо описувати та аналізувати семантичний предикат.

Предикат є основним компонентом в семантико-синтаксичній структурі речення, оскільки саме він є так званим «прогнозантом» характеру та якості цієї структури.

Предикат є окремою центральною синтаксемою, яка формує семантико-синтаксичну структуру простого елементарного речення, указуючи на кількість субстанціальних синтаксем та їх функції. Таку властивість предиката кваліфікують як його валентність. Головним носієм валентності, за переконанням більшості граматистів (І. Вихованця, К. Городенської, А. Загнітка, Н. Іваницької, М. Мірченка та ін.), є дієслово, яке реалізує свій валентний потенціал у ролі предикатів. Розглядати семантичну структуру синтаксичних одиниць необхідно з обов’язковим урахуванням типу предиката, його лексико-семантичної природи, від якої безпосередньо залежить кількість учасників дії та їхній рольовий статус.

Тож, семантичний предикат – це центральний компонент семантичної структури, що позначає активну дію або статальну ознаку. Такий предикат виражає ознаку, яка приписується суб’єкту в часовому й модальному плані, тобто те, «що стверджують або заперечують про предмет думки» [Загнітко 2006, с. 217].

У світовій лінгвістичній науці існують різні кваліфікації предикатів, але всі вони структуровані на основі семантичного та функціонального критеріїв. Так, наприклад, російська мовознавець Н. Арутюнова класифікує предикати за семантичними різновидами, вона виокремлює такі типи: таксономічний, реляційний, характеризаційний. Авторка вказує на те, що таксономічні предикати описують входження предмета до класу, членам якого притаманна одна й та ж ознака, реляційні репрезентують відношення, що пов’язують предмети, а характеризаційні вказують на постійні чи тимчасові ознаки об’єкта. Третій різновид предикатів, на думку лінгвіста, потребує окремої диференціації, тому в межах цього типу вона виокремлює чітко сформовані семантичні підкласи [Арутюнова 1976].

За умови іншого класифікаційного підходу, розмежовують предикати дії, стану, процесу, якості, кількості, локативності та ін.

Можлива кваліфікація семантичних предикатів за валентністю дієслова. Відповідно до такого підходу в окресленні різних типів предикатів, можна виокремити такі: 1) одномісні; 2) двомісні; 3) тримісні; 4) чотиримісні; 5) п’ятимісні; 6) шестимісні; 7) семимісні.

Складнопідрядні речення розчленованої структури з детермінантним власне-детермінантним типом синтаксичного зв’язку з семантикою концесивності вважають найскладнішим та найменш дослідженим типом синтаксичних утворень, адже такі складні конструкції є наслідком взаємодії двох типів синтаксичного зв’язку – сурядності та підрядності: навіть на формальному рівні залежна та головна частини поєднуються за допомогою сполучних слів та протиставних сполучників сурядності, напр.: Скільки б не знущалися над ним, а він своє… (А. Малишко).

З-поміж інтенсивно-допустових конструкцій яскраво виокремлюється группа речень зі значеннєвими відтінками локативності. Такі синтаксичні конструкції мають згадку про певну територію чи місцезнаходження суб’єкта. Аналізуючи зазначені синтакисичні одиниці, виділяємо з-поміж них окремий клас так званих статальних інтенсивно-допустових конструкцій. Це складнопідрядні речення розчленованої структури з детермінантним власне-детермінантним типом синтаксичного зв’язку, підрядна частина яких приєднується до головної за допомогою сполучнослівного з’єднання де не та протиставних сполучників, напр.: Де не бував, у які грози не потрапляв, зблизька бачив електричні розряди такі, коли аж на палубу іскри сиплються із залізних снастей корабля, але ніде не чув він таких красивих громів, як у своїй Кураївці (О. Гончар).

З’ясовуючи особливості семантичної структури концесивної предикативної частини, можемо стверджувати, що усі предикати є характеризаційними, оскільки всі вони певним чином повідомляють про ознаку чи характеристику суб’єкта.

За семантичними різновидами в семантичній структурі статального інтенсивно-допустового речення з локативною семантикою виокремлюємо шість основних різновидів предикатів: 1) предикати дії; 2) предикати руху; 3) предикати процесу; 4) предикати сприйняття; 5) предикти місцезнаходження та 6) предикати стану.

Предикати дії в інтенсивно-концесивних утвореннях зазвичай мають фізичне, мовленнєве чи мисленнєве спрямування, напр.: Де б не заховався – з-під землі знайдемо тебе (М. Стельмах). Предикати руху в зазначених синтакисчних конструкціях виражені дієсловами, що позначають переміщення: йти (іти), їхати, бігти, тягнутися, вештатися та ін., напр.: Де не піду, й вони за мною (Т. Шевченко). Дії неживих предметів, зокрема природних явищ, на підставі відсутності маркованості виконавця дає змогу розглядати предикати в таких реченнях, як предикати процесу, напр.: Де б не дощило, де б не сніжило, а у нас у душах завжди сонячно та тепло (З газ.). Найбільшого поширення з-поміж інших семантичних класів предикатів означених підрядних частин зазнали предикати місцезнаходження, напр.: І де б не була співачка, але вона завжди залишалася українкою…(В. Миркотан). В окремий підклас слід виокремлювати предикати стану, напр.: Де б не сумував, де б не хворів, а тебе ніколи, мила, не забуду (З газ.).

У контексті структурно-семантичного аналізу предиката допустової частини складнопідрядного речення однією з важливих його ознак є семантична характеристика активності чи пасивності суб’єкта. Відображений у цій опозиції загальний характер носія ознаки є важливим для семантико-синтаксичної структури концесивної предикативної частини. Виділена ознака є багатогранним поняттям, аналіз якого передбачає апеляцію не лише змістових значень самого суб’єкта, а й особливостей семантики предикатного знака й усієї мовної ситуації загалом. Отож, можемо впевнено говорити про диференціацію предикатів на дві контрастні групи: предикати активні та пасивні. Такий розподіл предикатів зумовлений поділом іменників на дві функціонально нерівнозначні класи, які протиставляють за ознакою «наявності/ відсутності життєвої активності».

Саме тому категорію активності предикатів уважаємо такою, що «виявляється у взаємозв’язку і взаємодії активних й інактивних начал» [Масицька 1998, с. 27].

Аналізуючи підрядну предикативну частину статальних допустових утворень з семантикою локативності, можемо однозначно стверджувати, що предикати дії є зазвичай активними, адже суб’єкт виступає безпосереднім каузатором подій, наприклад, у реченні Де б не заховався – з-під землі знайдемо тебе (М. Стельмах) суб’єкт дії повинен виконати самостійну, усвідомлену, можливо, навіть, заплановану дію – заховатися.

Однак не при всіх предикатах дії функціонують суб’єкти — активні діячі, наприклад, розглянемо речення: Де б не впав малий Остап, а все рота роззявля та скиглить (З газ.). У поданій конструкції предикат падати позначає дію, яка безпосередньо виконується суб’єктом – Остапом, але така дія не є цілеспрямованою та контрольованою, тому можемо говорити, що такий предикат не відзначається активністю. Хоча, з іншого боку, якщо трактувати, що малий Остап упав задля того, щоб привернути увагу, тоді предикат можемо кваліфікувати як такий, що належить до класу активних, тож бачимо, що оцінка активності чи пасивності предиката набуває суб’єктивного характеру, її аналіз може цілком залежати від інтерпретатора. Тож, можемо говорити, що такі сумнівні конструкції становлять периферію поля активності.

У складнопідрядних конструкціях розчленованої структури з детермінантним власне-детермінантним типом синтаксичного зв’язку зі статальною семантикою локативності натрапляємо на предикати руху, які, на нашу думку, є близькими до предикатів дії, оскільки саме поняття «руху» передбачає активну та цілеспрямовану дію, тож такі предикати відносимо до групи активних, напр.: Чекає на ката ганьба й домовина, де б чоботом він не ступив (М. Бажан). Доказом вищезазначеного є й той факт, що часто в означених синтаксичних утвореннях спостерігаємо поєднання однорідних допустових частин з предикатами руху та дії, напр.: Де не йду, де не служу, тільки тебе бачу (М. Стельмах).

Отож, мікрополе активності предикатів статальних допустових конструкцій зі значенням місця включає позитивні вияви таких властивостей дії, як «контроль», «керованість», «цілеспрямованість», «усвідомленість», «доцільність». У мікрополі пасивності зазначені компоненти мають негативні вияви.

Як нам видається, саме предикати процесу мають такі негативні вияви, тому їх можна зараховувати до класу пасивних, напр.: Де б не дощило, де б не сніжило, а у нас завжди у душах тепло (З газ.). Носій процесу неактивний, але ця інертність зумовлена його природою, він не стимулює свого існування, розвиток чи занепад продиктовані його сутністю. Отже, можемо зробити висновок, що компонент пасивності вносить елемент протиріччя в динамічну сутність предиката процесу. Предикати стану в статальних допустових конструкціях місця є близькими за своєю природою до предикатів процесу, оскільки суб’єкт стану здебільшого фігурує як носій якоїсь певної ознаки, напр.: Де б не сумував, де б я не хворів, а тебе, мила, ніколи не забуду (З газ.).

Пасивність суб’єкта у зазначеному реченні зумовлена наявністю сем «нецілеспрямованості», «некерованості», «недоцільності».

Поле пасивності, як і поле активності предикатів концесивних утворень з семантикою статального місця, має як ядро, так і периферію. Розглянемо, зокрема, конструкції, які містять у своєму складі предикат сприйняття: А ви… Де б не побачили вапняк…не говоріть, а дійде (Л. Дмитренко). У такому синтаксичному утворенні предикат є пасивним, тому що йдеться про те, що суб’єкт побачить вапняк мимоволі, тобто дія не буде цілеспрямованою й активною, але погляньмо на речення Де б я не розглядав її, нічого нового для себе не відзначив…яка була десять років тому, така й зосталася (З газ). У такому синтаксичному утворенні суб’єкт є активним діячем, а його діяльність – контрольована, керована та цілеспрямована. Тож, допустові конструкції з предикатами сприйняття становлять периферію поля пасивності.

Цікавими для розгляду видаються допустові утворення з предикатами місцезнаходження, напр.: Де б не бував ти у світі – в серці наш Київ завжди (М. Сингаївський). На перший погляд, предикати такого типу є однозначно пасивними, адже місцезнаходження суб’єкта зумовлене особливостями його буття, але якщо заглибитися у ситуацію, то суб’єкт до того місця, де він перебуває, дійшов цілеспрямовано, тобто, виходить, що такі предикати є пасивно-активними. Розглянемо конструкцію І де б я не був, за далекою даллю, тебе, Україно, завжди пізнаю (А. Малишко) і уявімо ситуацію, що суб’єкт перебуває у засланні, тобто його туди привезли. З погляду такого тлумачення, предикає є однозначно пасивним.

Отже, усі предикатні одиниці статальних інтенсивно-допустових утворень можемо диференціювати на такі семантичні класи: предикати дії, руху, процесу, сприйняття, місцезнаходження та стану. Структурно-семантичний аналіз предикатів статальних інтенсивно-допустових конструкцій зі значенням місця дає змогу зробити такі висновки. Ознака «активності / пасивності» є окремим функціонально-семантичним полем у структурі предиката. Мікрополе активності формують предикати дії та руху, мікрополе пасивності – процесу, стану та місцезнаходження. Однак аналізовані мікрополя не є ізольованими, а накладаються одне на одного, унаслідок чого предикатні значення, окрім полярних варіантів цієї ознаки, мають і проміжні рівні. Кожен тип предикатів має свої особливості, щодо ознаки активності / пасивності.

 

Література

  1. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. – М.: Наука, 1976. – 332 с.
  2. Андерш Й.Ф. Типологія простих дієслівних речень у чеській мові в зіставленні з українською. – К.: Наук. думка, 1987. – 190 с.
  3. Богданов В.В. Семантико-синтаксическая организация предложения. – Л. Изд-во Ленингр. ун-та, 1977. – 204 с.
  4. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наук. думка, 1992. – 224 с.
  5. Городенська К.Г. Деривація синтаксичних одиниць. – К.: Наук. думка, 1991. – 192 с.
  6. Есперсен О. Философия грамматики. – М., 1958.
  7. Загнітко А.П. Теорія сучасного синтаксису: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2006. – 378 с.
  8. Кващук А.Г. Складнопідрядні речення з підрядними допустовими // Українська мова і література в школі. – 1975. – № 8. – С. 44 – 51.
  9. Ковальова Н.О. Структурні, логіко-семантичні і функціональні типи допустових речень у сучасній науковій мові: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Дніпропетровськ, 2005. – 18 c.

10.  Масицька Т.Є. Граматична структура дієслівної валентності. – Луцьк, 2001. – 340 с.

11.  Филлмор Ч. Дело о падеже открывается вновь // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. Х. – 1981.

12.  Чейф У.Л. Значение и структура языка. – М.: Прогресс, 1975. – 482 с.

13.  Чередниченко І.Г. Складнопідрядні речення в сучасній українській мові: Спецкурс для студ. філол. факультетів. – Чернівці: Вид-во Чернівець. ун-ту, 1959. – 134 с.

14.  Brugmann K. Die Demonstrativpronomina der indogermanischen Sprachen: Eine bedeutungsgeschichtliche Untersuchung. — Abhandl. Der philol.-hist. Klasse der koniglich-sachsischen Gesellschaft der Wissenschaften. Bd. XXII. – VI. – Leipzig, 1904.

The paper views features of the semantic structure of the sentence‚ suggests the role of predicates in it‚ analyzes semantic groups of predicates of intensive-concessive constructions with local semantic Keywords: the semantic structure of the sentence, predicate, subject, intensive-concessive constructions with local semantic, the field of active, the field of passive.

 

Надійшла до редакції 22 жовтня 2008 року.

автор: Мачак Оксана

час видання: 2008


26/12/2012