Людина заради мистецтва чи мистецтво заради людини? (роздум)

Людина заради мистецтва чи мистецтво заради людини?

(роздум)

 

КОСОЛАПОВА Олена,

студентка 2 курсу

спеціальності «Видавнича справа та редагування»

Кіровоградського інституту розвитку людини

Університету «Україна», місто Кіровоград

 

Людина заради мистецтва чи мистецтво заради людини? Це питання не полишає байдужим не одне покоління! Одні кажуть, що всіляка жертва заради мистецтва виправдана, адже наприкінці чекає прекрасна винагорода, так зване нове життя, яке створив митець. Інші вважають, що жодна жертва (чи то сім’я, робота, а іноді життя) не може бути покладена в основу майбутнього творіння, яке, у свою чергу, буде надихати інших. Для перших жертва просто необхідна тому, що без вкладеного, дуже особистого, вистражданого сенсу воно просто втрачає значення для самого митця. Інші вважають подібні думки абсурдними, а людей творчих – егоцентриками, для яких нічого у світі більше не існує, хоч егоцентризм – такий же важливий елемент творчості, як і талант. Узагалі, про моральність творчих людей судити складно. Неймовірно талановита людина може одночасно бути й найгіршою із людей.

Та про сутність художника найкраще каже його творіння. Імпресіоністи були однозначно дуже чуттєвими людьми, і писали вони за поштовхом душі чи миттєвості. А ось корова у формальдегіді – це вже діагноз... Проте, кожна думка має право на існування. Якщо взяти за приклад для аналізу твори Сальвадора Далі, то все його життя – як на долоні, треба лише подивитися на його роботи. Усі його комплекси (у тому числі страх перед жінками замолоду) вилилися у дуже відверті образи в майбутніх полотнах. Усі значущі моменти митець відображав у маленьких деталях, суть яких знав лише він.

Чи не найважливіше місце в житті митця завжди займала муза. Вона могла бути одна на все життя і бути завжди поруч, а могла з’явитися лише на мить, але ця мить може надихнути на геніальну думку, яку митець пронесе через усе своє життя. Муза може зробити дві речі: спонукати до високого чи занапастити. Так що життя творчої особистості завжди перебуває на «межі», і більшості це подобається – стояти над прірвою: зробивши лише крок, можна або все втратити, або отримати у сто разів більше.

Деякі художники занадто буквально сприймають «крок у безодню», і їхній безумовний, величезний талант губить людину, роблячи її божевільною від самого себе. Але це властиво не тільки художникам. Письменники також страждають від самих себе, а особливо ті, хто має передчуття незворотності лиха, доби. Особливо чітко це простежується у письменників-екзістенціалістів Ж-П. Сартра та А. Камю. Ж-П. Сартр у своєму творі «Стіна» на 25 сторінках розкрив відчуття свого, ХХ, століття, а може й наступних. Що ж таке література, як не спосіб елегантно покопирсатися в людській сутності, а в тандемі з фройдизмом і зовсім розкрити всі карти, як це зумів маестро сюрреалізму Андре Бретон. У своїй «Наді» в особі однієї героїні, ім’я якої стало назвою роману, він дуже тонко описав її, кожного парижанина, ба більше – покоління взагалі. Вкладаючи в уста героїв свої розлогі міркування, автор наслідував дух Фройда; хоча він і ненавидів психіатрію, однак був зачарований психоаналізом, що і зробило його твори такими унікальними.

Взагалі кожен митець випереджає реальний час своїми реакційними ідеями, і найголовніше, щоб ці ідеї мали на нас вплив, який штовхає нас уперед, а не відкидає назад, чи (що гірше) занурює нас у самих себе. І я не кажу, що самоаналіз і самоідентифікація – це погано, але потрібно вміти відзрізняти, коли ми аналізуємо себе собі на користь, від того, коли ми просто закопуємо себе заживо.

Кожен вид мистецтва так чи інакше викликає у нас якісь емоції, неважливо – позитивні чи негативні! Головне, що завдяки мистецтву ми відчуваємо, що живі!

автор: КОСОЛАПОВА Олена, студентка 2 курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування» Кіровоградського інституту розвитку людини Університету «Україна», місто Кіровоград

час видання: 2012


11/12/2012