Славу художника Миколи Ге треба не ділити, а увічнювати

Славу художника Миколи Ге треба не ділити, а увічнювати

 

Віктор ПЕТРЕНКО, журналіст.

3 вересня, 2012

 

Побувавши на невеликому хуторі в Чернігівській області, де колись була садиба всесвітньо відомого художника Миколи Ге, і де він створив найкращі свої шедеври, ми з глибоким сумом переконалися: давно заросла доріжка до могили видатного митця. Торік минуло 180 років з дня його народження, але навіть ця дата не змусила хоч щось змінити на цьому крихітному клаптику планети – в ім’я пам’яті про її великого сина, який жив і творив тут упродовж вісімнадцяти років.

Від самого хутора – колишнього маєтку Миколи Ге залишилося всього кілька хатин. І його, вочевидь, чекає така ж доля, як і десятки інших невеличких поліських сіл, що за останні роки вже новітньої історії зникали навіть із адміністративних карт. Уже й нині мало хто згадує, що колись хутір Миколи Миколайовича був своєрідним духовним центром, куди пішки приходив сам Лев Толстой…

Полісся дуже багате не тільки своєю природою, але й видатними людьми. Однак, чому ж таке, м’яко кажучи, нешанобливе ставлення до пам’яті земляка, ім’я якого зробило б честь будь-якій державі? Дехто схильний пояснювати це інерцією «совкового» періоду». В так звані компартійні часи, просякнуті войовничим атеїзмом, життя і творчість Миколи Ге замовчувалися з суто ідеологічних міркувань. У перші роки своєї роботи художник писав переважно картини на історичну тематику, а потім захопився релігійними – Євангельськими сюжетами…

Але ж у наші дні, коли відбувається бурхливий сплеск християнсько-церковного відродження, саме ця обставина, здавалося б, мала навернути до творчості видатного земляка сотні й тисячі шанувальників! Але цього чомусь не сталося. І справа, мабуть, головним чином у тому, що талант не оцінюється з чужих слів, треба бачити його наочний «продукт» – тобто картини. А такої можливості у людей тривалий час просто не було.

Колишній хутір Миколи Ге адміністративно відноситься до Бахмацького району, але при цьому розташований неподалік, всього за кілька кілометрів, від села Івангород, що належить до сусіднього Ічнянського району. Волею долі саме в Івангороді (а не на хуторі, як годилося) й було створено у свій час музей видатного художника. Причому подбало про це не Міністерство культури і навіть не місцева патріотична влада, а скромний сільський учитель історії Олександр Силович Циганок, який і могилу художника розшукав, і музей створив.

Це була воістину благородна, титанічна праця. На громадських, звісно, засадах. Своїм подвижником досі гордяться в Івангороді. А не стало Силича – й осиротіло його дітище. Та ще й, як відомо, біда не ходить одна. До сільського Будинку культури, де розташовувався музей, «передислокували» місцеву школу, старе приміщення якої вже не підлягало ремонту, а самі експонати (безцінні картини, речі) виявилися фактично полишеними напризволяще – на поталу мишам у непристосованому приміщенні…

У самому Івангороді, слід зазначити, мешканці дуже ревно ставилися до «спадщини» Силича, досі з гордістю згадують про нього самого і про те, що був у селі музей видатного земляка. Та, на жаль, не знайшлося в селі жодного послідовника вчителя Циганка. Не знайшлося й приміщення для самого музею. І невідомо, якою була б його подальша доля. Частиною експонатів на той час зацікавився столичний Музей мистецтв Богдана і Варвари Ханенків, рештою (принаймні, речами, переданими в Івангород з Москви онукою художника) могли просто скористатися миші…

На щастя, добру волю проявила в цій ситуації Ічнянська райдержадміністрація. Для музею Миколи Ге виділили в райцентрі окреме просторе приміщення колишнього будинку піонерів, з любов’ю (у межах місцевих можливостей) намагались надати йому, так би мовити, музейного лоску. Кажуть, тепер тут постійні відвідувачі – школярі. І це не може не радувати. Принаймні, у мешканців хоча б цього району є тепер можливість ознайомитися і з творчістю великого художника-земляка, і з його життєвим шляхом.

Але тільки в нас, мабуть, можливий такий парадокс: колишня садиба і власне поховання Миколи Миколайовича Ге перебуває в межах одного району, а його музей, хоч і прописався не так уже й далеко від хутора, проте в іншому районі. І цей незримий «кордон» між ними фактично перерізає саму пам’ять про митця. Бо вся попередня історія музею свідчить про те, що окремо взяті адміністративно-територіальні одиниці навряд чи зможуть домовитися між собою про співробітництво в питанні повернення Миколи Ге Поліссю і всій Україні.

До речі, в самому Івангороді деякі мешканці, не знаючи, що музей давно «переїхав» у райцентр, ще й досі заявляють: «Не віддамо нікому!» І таки «захищали» б, мабуть. До останнього експоната.

 

ТОЧКА ЗОРУ

Михайло ГОЛИЦЯ, голова правління Чернігівської обласної громадської організації «Комітет розвитку Полісся»:

- Я часто замислювався над тим, чому Микола Миколайович Ге обрав саме наш край для свого життя і творчості й залишився вірним Поліссю до останнього свого подиху. Відповіді на це питання напрошувалися найрізноманітніші. По-перше, художника, безумовно, привабила можливість усамітнюватися наодинці з природою (а місця тут у нас дивовижно мальовничі). Водночас була й певна «цивілізаційна» зручність – сусідство залізниці. Щодо інших можливих чинників, то доводиться тільки гадати, чому саме митець, перед яким відкривалися великі перспективи в обох столицях колишньої імперії, пожиттєво залишився тут, і зрештою вже до нього, на хутір, влаштовували справжнє паломництво найвидатніші люди тієї епохи.

Та водночас напрошується одна правомірна, на мою думку, аналогія. У свій час інший видатний російський художник Микола Реріх пояснив, відвідавши Гімалаї, що місцеві вібрації повністю перевернули його світогляд. Те ж саме, швидше за все, відбулося і з Миколою Ге в нас на Поліссі…

Але зараз, мабуть, треба передусім розібратися в тому, що це таке відбулося з нами самими, що навіть могила великого митця недоглянута, ледь не втратили безцінний фонд його музею, а все продовжуємо ділити ту славу – в тому числі й за територіальними ознаками?!

Сьогодні вражає запущеність самого хутора, де садибу художника вже, очевидно, безповоротно втрачено. Залишилися хіба що контури майстерні Миколи Миколайовича. І, поки не пізно, ми просто зобов’язані максимально все відновити, створити тут своєрідну садибу-музей, щось на зразок толстовської Ясної Поляни. На першому етапі – хоча б привести там все у належний вигляд.

З цього приводу я неодноразово звертався і в Міністерство культури, і до місцевої влади. Готовий був сам, як говориться, засукати рукави та організувати людей. Дайте тільки дозвіл, доступ! У відповідь – гробове мовчання.

Ще раз хочу підкреслити: не ділити сьогодні треба цей спадок, а об’єднати. Щоб він став справжньою перлиною, гордістю Полісся, а не ганьбою, як нині. І самим нам усім необхідно нині об’єднуватись.

Ми в цьому відношенні готові до співпраці з усіма, кому дорогий наш край і його вічні цінності. Зараз потрібна ще й масова просвітницька робота. У моїх рідних Плисках, зокрема, мешканці села мали змогу 180-річчя Миколи Ге відзначати у створеній в Будинку культури галереї з більш як сотнею копій картин видатного художника-земляка. Люди знають, люблять його творчість, а відтак – замислюються над сутністю буття…

 

Джерело: Інтернет-видання «Трибуна України» http://ukrtribune.com/

автор: Віктор ПЕТРЕНКО, журналіст

видання: Інтернет-видання «Трибуна України», час видання: 2012

адреса видання: http://ukrtribune.com/


11/09/2012