Незрячий поет Василь Лящук написав більше тисячі віршів і видав вісім поетичних збірок

Незрячий поет Василь Лящук написав більше тисячі віршів і видав вісім поетичних збірок

 

Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ, журналіст.

30 серпня, 2012

 

«Чарівлива поезія старопочаєвського Гомера» – так називається один із розділів книги «Світочі Почаєва», яка нещодавно вийшла у світ. Головний герой – рівненський поет Василь Лящук, який втратив зір понад 20 років тому. Всупереч непроглядній темряві, він продовжує випромінювати своє світло: написав більше тисячі віршів і випустив уже вісім поетичних збірок.

У Старому Почаєві (Рівненська область), в його рідному домі, до цих пір зберігаються чудові картинки, написані пензлем маленького Васі. Але шлях у художники ще в дитинстві закрила прогресуюча катаракта.

«Коли ще моя мама була вагітна (а на ту пору саме були жнива), одного разу їй раптово заболіло праве око: маленька донька ненавмисне штрикнула гострим кінцем соломинки прямо в зіницю. Це якось передалося, мабуть, по зоровому нерву й мені, тоді ще не народженому, – ділиться спогадами поет. – А пізніше, як розказували рідні, в моєму правому оці можна було побачити відображення соломинки. Але цього я підтвердити не можу, тому що вже тоді бачив тільки на ліве око. І то – лише на три відсотки».

Для когось 3-відсотковий зір може і був би вироком долі, але тільки не для Василька. Він ходив у звичайну сільську школу і вважався одним із кращих учнів. Не тільки однокласники, але навіть учителі часто дивувалися: як можна успішно вчитися, коли навіть за першою партою не бачиш жодних слідів крейди на дошці, а в підручнику, піднесеному близько до очей, розрізняєш одночасно не більше трьох літер?

Чим сильніше погіршувався зір, тим більше Василько пов’язував своє майбутнє з поетичним словом. Ще в сьомому класі він написав перший вірш, а через рік у газеті надрукували його перший віршований переклад з англійської. Закінчивши восьмирічку, Лящук вирушив до Львова, де став вчитися у спецшколі-інтернаті. Намагаючись присвятити себе журналістиці, відправив два листи – до Міністерства освіти й Держкомітету з телебачення та радіомовлення. Але відповідь виявилася досить сухою: мовляв, з таким діагнозом потрібно, насамперед, думати про збереження зору.

Після такої «поради» Лящук подався до Рівненського педінституту на філфак. Завдяки феноменальній пам’яті вчився добре. Конспектами перестав користуватися ще на першому курсі. Найулюбленішим предметом була англійська. Іноземну мову Василь Кіндратович освоїв настільки, що навіть робив поетичні переклади на українську. Пізніше почав друкувати і власні твори. Часто його вірші публікували в альманахах «Творчість юних», «Пісня і праця», «Вітрила», в журналах «Піонерія», «Поклик», «Прапор»…

Випустити свою першу поетичну збірку «Почаївська мозаїка» Василь Лящук зміг лише в 1992 році, другу – в 1997-му («Нас не буде – буде наша справа»), третю – в 1998-му («Тьмі наперекір»), четверту – в 2000-му («Ноша бджоли»), п’яту – в 2005 році («Моє помешкання»). Коли ми познайомилися, Василь Кіндратович працював над шостою книгою – «На відстані руки»:

«Сприймаю світ на відстані руки.

Таких дивакуватих небагато,

Триматиму й нестиму крізь віки

Свій згусточок землі, світ неба, атом.

Душа співа, бо є ще парубки,

Є віра християнська і дівчата…».

Назва цієї збірки – не метафора, а констатація факту. Останній раз він бачив світло в липні 1991 року. Стара хвороба завершила свою чорну справу: спочатку в лівому (єдиному, яким бачив) оці з’явилася темна пляма, а потім незрозуміла пелена закрила весь світ. Наступні два жорстоких удари долі Василь Лящук пережив у 2003 і 2005 роках, коли поховав своїх батьків (спочатку батька, потім і матір). Після їхнього відходу в інший світ він відчув себе зовсім самотнім…

Незважаючи на повну втрату зору, Лящук випустив ще дві поетичні збірки (остання вийшла у світ два роки тому). Зрячим він буває лише у снах – та не простих, а кольорових. Після настання сліпоти у нього сильно розвинулися нюх і слух. Він відчуває навіть запах бензину, що зберігається на балконах верхніх поверхів. Багато звуків може почути через кілька стін. Іноді чує розмови (і не тільки) в сусідніх квартирах. По голосу Василь Кіндратович може запросто визначити не тільки вік, а й навіть зріст співрозмовника.

На жаль, більшу частину свого життя «рівненський Гомер» змушений проводити в чотирьох стінах своєї «однокімнатки». Після того, як зламав руку, без поводиря нікуди не виходить. Цілими днями «спілкується» з аудіокасетами, виколює «брайлівські» вірші, або грає сам з собою в шахи. Дуже любить, коли хтось приходить до нього в гості. А по вихідних і святах ходить до Свято-Миколаївської церкви, де сповідується і причащається.

Поезія Лящука досить незвичайна: мало того, що він пише акровірші, так ще й нетрадиційним способом. «Зашифроване» слово (зазвичай це ім’я або прізвище людини, якій присвячено твір) можна прочитати, рухаючись не за першими літерами рядків, а за другими, іноді – за четвертими. Причому не тільки зверху вниз, а й навпаки. Кожен поетичний рядок він пропускає не тільки через систему Брайля (для незрячих), а й через власну душу. І все ще сподівається, що його творчий струмочок таки дійде до великої річки, яка називається українська література.

Позбавлений дару бачити навколишній світ, «рівненський Гомер» творить свій неповторний світ, наповнюючи його думками, образами і почуттями, що народжуються у творчій душі. Всупереч законам непроглядної темряви, він уже написав більше тисячі віршів. Крім російської та української, досконало володіє англійською, німецькою, польською і білоруською мовами.

Після Федора Тютчева та Євгена Євтушенка перекладав твори багатьох зарубіжних авторів – Сільвії Плат, Генрі Лонгфелло, Оскара Уайльда… Оскільки їхні вірші були написані не в «брайлівському» варіанті, довелося звертатися за допомогою до свого квартиранта: той читав поезію в оригіналі, а Василь Кіндратович відразу ж перекладав її українською. Таким чином народилося ще близько сотні нових віршів.

Без творчості Лящука літературу Рівненщини уявити неможливо. Принаймні, так вважає член Спілки письменників України Петро Велесик: «Це дуже цікавий поет. Недавно він зателефонував мені і попросив відредагувати його рукопис. Мене вразило, як Василь Кіндратович безпомилково діставав різні книги зі своєї полички і відкривав саме ту сторінку, яку я й повинен був прочитати. Причому це були не тільки його вірші, а й вірші інших авторів. А коли я перечитував, він ставив книги на те ж саме місце … Феноменальна пам’ять. Він пильніший інших зрячих! Мене завжди вражала мужність цієї людини».

На думку Лящука, поезія врятувала його душу і наблизила до Бога. Він розповів, як одного разу побачив дивний сон: Ісус Христос водив поета по небу і говорив, що ніколи його не покине… У зв’язку з цим Василь Кіндратович написав вірш «Поезія»:

«Не всі слова зберуться в небесах.

Не може без коріння буть насіння.

Духовна тих очікує краса,

Хто прагне лиш Христового Спасіння».

В основі мови Брайля лежить латинський алфавіт. Але, як би там не було, це штучна мова. А Василь Кіндратович завжди прагнув живого спілкування з людьми, з природою. У нього багато друзів – людей різного віку, різних професій і різних поглядів. Він і нині весь у творчості. Не тільки пише власні вірші, а й перекладає класику, захоплюється літературою, театром та історією.

 

Джерело: Інтернет-видання «Трибуна України» http://ukrtribune.com/

автор: Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ, журналіст

видання: Інтернет-видання «Трибуна України», час видання: 2012

адреса видання: http://ukrtribune.com/


11/09/2012