Перехресні стежки «Літературної України»

Перехресні стежки «Літературної України»

 

За тривалих 85 років «Літературна Україна» «виростила» чотири покоління читачів. Як прийшла газета в долі окремих особистостей і яку роль відігравала в житті українського суспільства, розповідають літературознавці, письменники, митці, науковці.

 

Володимир ПАНЧЕНКО (1954 р.н.),

літературознавець, письменник,

професор Національного університету

«Києво-Могилянська академія», доктор

філологічних наук, член Національної

спілки письменників України:

 

— Газета «Літературна Україна» пройшла дуже довгу дистанцію, на якій було все — і злети, і провали, спричинені тими обставинами, в яких перебувала література в цілому. Скажу про зоряний час — це кінець вісімдесятих і початок дев’яностих. Тоді тираж газети був фантастично високим і сягав двохсот тисяч примірників. Наприкінці вісімдесятих років «Літературна Україна» була віддушиною для суспільства, зі сторінок газети відбувалися прориви до правди, причому в кількох напрямах водночас. Я  маю на увазі, наприклад, екологічну тему, яка почала гостро звучати з 1986-го року зі статті Любові Ковалевської, що з’явилася в «Літературній Україні» рівно за місяць до Чорнобильської катастрофи. То була стаття-попередження, на жаль, не почута. А потім ця екологічна тема, піді­гріта Чорнобилем, не сходила зі сторінок газети. Другий напрям — це історія. На шпальтах «Літературної України» з’являлися статті, які істотно розходилися з офіційною думкою про певні явища української історії XX століття. Скажімо, стаття Сергія Білоконя про Михайла Грушевського. Це була, так би мовити, бомба. Про Грушевського в той час висловлювалися тільки в негативному ключі, а тут раптом з’явилася аналітична стаття, прихильна до історика. Третій фактор — це те, що пов’язане зі спробами утвердити демократію. Я маю на увазі той момент, коли 16 лютого 1989 року на сторінках газети було надруковано проект Програми і Статуту Народного руху України.

Якщо говорити про мене як про читача й автора, то «Літературну Україну» я читав, коли ще до школи ходив. Коли я навчався в Одеському університеті, то це видання було в колі мого неодмінного читання, я жодного номера не пропускав. Багато років я з газетою поруч і як читач, і, великою мірою, як автор. У 1974 році я був студентом 4-го курсу й тоді починав писати перші літературно-критичні статті, які надсилав, зрозуміла річ, у «Літературну Україну» також. Завідувачем відділу критики тоді був В’ячеслав Брюховецький, якого тепер усі знають як президента Києво-Могилянської академії. Ми не були ще тоді знайомі. Я надсилав йому свої рецензії, і, фактично, він на сторінках газети надрукував мої перші статті. Мене вразило, що Брюховецький писав мені листи як завідувач відділу критики від руки. Листи були розлогі, неказенні, такі, наче написані давньому знайомому. А оскільки я був тоді ще «зелений», двадцятирічний, для мене це мало велике значення. Починаючи з 1974-го, я друкувався в газеті постійно. Мені випадало навіть стати лауреатом «Літературної України». Тоді була така практика, коли редакція газет­и визначала кращі публікації року. І от, здається, двічі чи тричі мої статті визнали кращими, що, звичайно, приємно згадати.

 

Василь ГУБАРЕЦЬ (1939 р.н.),

доцент Інституту філології та масових

комунікацій Університету «Україна»,

заслужений журналіст України:

 

— То був 1960 рік. Видання тоді називалося «Літерат­урна газета». Номер було приурочено до днів української літератури та мистецтва в Москві. І от у те число дали статтю про нас, учасників літературної студії при Львівському національному університеті імені Франка, до якої входили Роман Лубківський, Євген Дудар, Микола Олексюк та багато інших. Це була плеяда, яка виховувалася під егідою Дмитра Павличка та Григорія Тютюнника, зведеного брата Григора Тютюнника. Вони тоді жили у Львові і приходили на нашу літературну студію. Ми вчилися в той період, коли влада «порізала» книжку Дмитра Павличка «Правда кличе» за вірш «Коли помер кривавий Торквемада» — малося на увазі Сталін. Мені ще вдалося купити ту книжку, а вже зовсім скоро її вилучили з продажу… Все в ті часи дихало неспокоєм, буревійністю, прагненням зробити себе кимось. А ким ми хотіли зробити себе?! Газетярами, журналістами, видавцями, письменниками. Було приємно, що «Літературна газета» про нас написала. І так видання ввійшло в моє життя. У мене десь є навіть вирізка з того номера. Я й раніше, звичайно, «Літературну газету» знав. Особливо вона мені полюбилася після того, як там надрукували Івана Драча, Віталія Коротича, Миколу Вінграновського. То були часи відлиги. Тепер я «Літературну Україну» згадую на заняттях зі студентами. Зокрема, у контексті перекладної літератури. Свого часу в «Літературній газеті» був великий підрозділ, присвячений перекладним творам. Друкували поезію й малу прозу таких перекладачів, як Юрій Покальчук, Василь Шкляр, Дмитро Чередниченко, Дмитро Білоус… А сам я друкував у «Літературній Україні» рецензії, критичні статті. Особливо я любив давати в газету літературні пародії на твори інших письменників. Щоправда, дехто на мене ображався. Наприклад, Микола Сом. Він на мене потім теж написав пародію. А я у відповідь — на нього знов. І так на сторінках «Літературної України» тривала наша перепалка. Весело було. Тобто «Літературна Україна» в моєму житті, і як читача, і як автора, посідає важливе місце і, звичайно, слугує посібни­ком для навчання майбутніх журналістів. У нас на кафедрі постійно присутня «Літературна Україна», і це спонукає студентів писати наукові дослідження, якісь розробки, спираючись на видання.

 

Ростислав СЕМКІВ (1975 р.н.),

філолог, культуролог, директор

видавництва «Смолоскип»,

викладач НаУКМА:

 

— Коли я почав займатися літературою, а це було ще на початку дев’яностих, тоді й уперше розгорнув «Літературну Україну». Особливо я цікавлюся газетою тепер, бо зі «Смолоскипом» це видання плідно співпрацює. Там розміщуються і рецензії про наші книжки, і якісь статті про наші презентації, події у «Смолоскипі». Можна сказати, що з жодним іншим літературним виданням ми не маємо такої тісної співпраці, як із «Літературною Україною». Наша місія частково збігається з місією цієї газети, принаймні в тому аспекті, коли йдеться про збереження національної пам’яті, повернення літературних текстів і забутих постатей. Книжками, про які йдеться на сторінках «Літературної України», часто цікавляться. Тобто газета виконує свою функцію інформування читачів щодо сучасного книговидання. Які б голоси — більш чи менш скептичні — не лунали, «Літературна Україна» залишається єдиною загальнонаціональною літературною газетою. Це, безперечно, свідчить на користь українських читачів, які потребують цього видання. Проблема держави вочевидь у тому, що тут немає кількох літературних газет. Були і є окремі спроби створити конкурентів «Літературній Украї­ні» — «Література +», «Українська літературна газета»… Подеколи хтось кидає виклик, але не набуває такого авторитету, який є в «Літературної України». Хочеться, щоб ця газета змінювалася на краще. Є певний рівень, певне впізнаване обличчя, що гарантує лояльність тієї аудиторії, яка звикла читати газету. Для того, щоб збільшувати аудиторію, потрібно, щоб газета ставала динамічнішою. І, я сподіваюся, у «Літературної України» цей процес модернізації ще попереду. Якщо говорити про позитивні аспекти газети, у ній можна прочитати надзвичайно цікаві речі: спогади, аналітичні статті, що стосуються попереднього літературного процесу… Має бути видання, в якому є консервативна позиція, адже без динаміки, коли є традиційний і, скажімо, ліберальний погляди на літературу, важко уявити літературний дискурс.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ (1987 р.н.),

літературознавець, перекладач,

письменник, лауреат Міжнародної

премії імені Олеся Гончара (2005),

імені Олександра Білецького,

премії «ЛУ» за 2011 рік

«За кращу публікацію року»:

 

— «Літературна Україна» була одніє­ю з тих газет, які завжди передплачували в моїй родині. Мій дідусь — професор української філології, відомий мовознавець. Тому з «Літературною Україною» в мене з дитинства склалися гарні стосунки. Ця газета на той час вважалася голосом української інтелігенції, можливістю зрозуміти, що відбувається в літературному процесі. Моя перша публікація в «ЛУ», для мене значуща, як не парадоксально, представляла мене як поета. Хоча я скептично ставлюся до цієї своєї іпостасі, бо завжди існую в категоріях літературознавчо-аналітичних. Але цей матеріал з’явився, і до нього схвально поставилися члени редколегії. Добірка поезій називалася «Вежа в часі»… така філософська назва. Це, мабуть, перша і, сподіваюсь, остання моя поетична публікація (сміється). Бо з «ЛУ» ми співпрацюємо в літературознавчому ключі. Газета дає можливість розставити всі акценти — етичні, історичні, соціокультурні, чого немає в інших виданнях через суворий, стислий формат.

Як на мене, за останні п’ять-шість років «Літературна Україна» пройшла велику еволюцію зі знаком «плюс». Сьогодні газета стала більш інтелектуальним виданням, формат набув рис демократичності. Почали з’являтися більш виважені критичні матеріали тих полемістів, які прагнуть не просто розділити на «наших» і «не наших», а здорово, переконливо, сучасн­о критикують. Не секрет, що дехто вважає «Літературну Україну» таким собі «забронзовілим» виданням. Для мене це газета, яка намагається маневрувати на лінії модерності, а модерність — це здатність до переродження. Сподіваюся, мені теж удасться докластися до осучаснення «Літературної Україн­и».

 

Спілкувалася Тала ПРУТКОВА

http://litukraina.kiev.ua/perechresn-stezhki-l-teraturno-ukra-ni

автор: Тала ПРУТКОВА, начальник відділу маркетингу Університету "Україна"

час видання: 2012

адреса видання: http://litukraina.kiev.ua/perechresn-stezhki-l-teraturno-ukra-ni


20/03/2012