Неймовірні повторення долі (рецензія на роман Я. Л. Вишневського «Повторення долі»)

Неймовірні повторення долі

(рецензія на роман Я. Л. Вишневського «Повторення долі»)

 

Патра Світлана,

студентка 4 курсу спеціальності

«Видавнича справа та редагування».

Університет «Україна» (заочне відділення, м. Київ)

 

Який же це цікавий момент, коли в руки потрапляє нова книга. Коли ти ніколи раніше не чув про цю книгу, чув лише про автора – і все. Коли ти не знаєш, про що книга, коли ти нічого не знаєш про книгу, крім її назви, імені автора і, можливо, сюжету, коротко описаного в анотації.

Знайомство з книгою починається з першої сторінки, з першого слова на обкладинці… Сторінка за сторінкою читач пізнає головного героя, спостерігаючи за перипетіями його долі чи пригод, залежно від жанру твору.

Щодо жанру, до якого належить роман Януша Леона Вишневського «Повторення долі», то з його визначенням, на нашу думку, є певні проблеми, адже там є риси як історії кохання (їх там кілька), так і сімейної саги чи психологічного роману.

У цьому творі є головний герой. І це – всі персонажі роману: стара Добрислава Секерка (Секеркова); студент Якуб; Ася, дівчина з непростою долею; Казимеж Секерка, англійський льотчик, що народився і виріс у Польщі; Марцин разом зі своєю матір’ю, братами та їхніми родинами. Кожен із цих людей – головний герой власної історії. І власної долі. І ці долі повторюються. Так, Добрислава Секерка та хранителька музею Міра втратили своїх дітей. Різниця в тому, що Казимеж Секерка встиг подорослішати…

Доля решти персонажів теж повторюється в деяких рисах. Так, 45-річний Марцин та його подруга по інтернет-спілкуванню страждають від самотності. Різниця в тому, що самотність Емілії спричинена фізичною вадою, а Марцина – психологічною травмою.

Не лише цими повтореннями цінний роман Вишневського. Дуже імпонує те, з якою любов’ю автор змальовує обидва світи: реальний в образі села Бичиці чи міста Новий Сонч чи країни США, та віртуальний – в образі чату для любителів коней. Ці два світи у Вишневського – не вороги, а добрі сусіди.

І на межі цих двох світів (у провінційному музеї) Марцин зустрічає Емілію. Він ще не знає, що вона – на інвалідному візку. Але їхні долі мають спільні риси. Адже шок, пережитий тоді, коли Марцин зрозумів, що дівчина, яку він кохав, не відповідає тим ідеальним рисам, якими він її наділив, призвів до раптових нападів страху, які Марцин намагався побороти пігулками та походами до психіатра.

Поступово страх минув, але до 45 років Марцин так і лишився самотнім. Ці напади страху призвели Марцина до певної інвалідності – психологічної. Інвалідність Емілії була фізичною – вона не могла ходити і, напевне, відвідала за своє життя набагато більше лікарів і спожила набагато більше ліків. Про перебіг хвороби Емілії автор детально не розповідає.

Найцікавіше у романі – це знову ж таки повторення долі. Марцинової долі. Адже він, не знаючи про хворобу Емілії, знову пережив шок, коли побачив її на інвалідному візку. Страх повернувся до нього, та ненадовго. Образ покійної матері, яка теж послуговувалася візком, прогнав цей страх. «Синку… Обіцяю тобі, я навчусь! І ми ще станцюємо з тобою! От побачиш…[1]»

Отже, є шанс, що ці двоє самотніх людей – Марцин та Емілія – більше не будуть самотніми. І це вселяє надію :)



[1] Оригінал поданої цитати російською – «Вишневский Я. Повторение судьбы»: Азбука‑классика; СПб.; 2007. – Библиотека Альдебаран: http://lib.aldebaran.ru

автор: Патра Світлана, студентка 4 курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування» Університету «Україна» (заочне відділення, м. Київ)

час видання: 2011


05/12/2011