Чи справді шоу на "Інтері" − шоу №1 в українському телеефірі?

Чи справді шоу на «Інтері» − шоу №1 в українському телеефірі?

 Ніна Головченко

Чомусь не припадають до душі не властиві слов’янській душі нахабні заяви типу: «Шоу №1 на «Інтері»! Одразу виникають сумніви щодо правдивості цієї тези та бажання скептично проаналізувати чергове сподівання шоу-бізнесу на те, що масовий глядач проковтне будь-що завдяки галасливій та яскравій PR-кампанії.

Розважальні шоу заполонили ефіри всіх телеканалів, найпопулярніші серед них – конкурси майстрів вокалу та танцю (Х-фактор», «Голос країни», «Танцюють всі» тощо). Телеканал «Інтер» у «Шоу №1» вирішив поєднати ці види мистецтв, покладаючись на найновітнішу концепцію проекту від Freemantle. (Компанія Freеmantle Media – одна із найпотужніших серед міжнародних виробників телеконтенту).

Назви шоу різні, схема їхнього перебігу в цілому подібна, але головна мета одна: підняти рейтинг телеканалу. Чи вдалося це здійснити продюсерам «Шоу №1»?

Кастинги відбувалися в 27 містах України. Добиралися учасники шоу за виконанням а cappella (або у супроводі акустичної гітари) п’яти пісень: у повільному та швидкому танцювальному темпах, українською та російською мовами та пісні за власним вибором. Особливу увагу журі викликали вокальні групи, адже змагання в «Шоу №1» − це змагання вокально-танцювальних колективів, що мають лідера, але виступають як одна команда.

Ідея шоу полягає в тому, що перемогти зможуть ті, хто всі особистісні та індивідуалістичні прагнення підпорядкує командній стратегії. Це інновація цього шоу, яка потребує ювелірної роботи тренерів не лише як фахівців із вокалу та танцю, а і як психологів. Так само тонке чуття стилю, таланту та індивідуальності має продемонструвати й журі конкурсу.

Психологічна гра на індивідуалістично-агресивних нотах шоу-бізнесу загалом і задекларованих толерантних колективістських пріоритетах «Шоу №1», зокрема на теренах посттоталітарної України, могла б обумовити яскраву нетипову драматургію цього проекту. Однак, не склалося, складні перипетії не під силу цій програмі. Перегляд уже перших ефірів переконав у тому, що продюсери прагнуть до створення розважальної буржуазно-гламурної глянцевої телекартинки із блискітками та пір’ям для бездумних відпочивальників, а не до привнесення у суспільство певних гуманістичних цінностей засобами масової комунікації.

Так, телеканали СТБ у програмі «Х-фактор», «1+1» в шоу «Голос країни» показують попуррі з відбіркових кастингів, дають невеличкі замальовки про життєві історії того чи іншого конкурсанта, і ця людина як особистість проживає певне життя в телеефірі. Глядач бачить талановитого репера, який хоче вирватися ціною таланту та наполегливої праці з провінційного шахтарського містечка; глядач сміється з учасника, який прагне сцени та слави, але не має ні почуття ритму, ні слуху, ні голосу; глядач заходиться у захваті, коли молода мама у дешевих джинсах піднімає з крісел зал і журі неймовірним тембром та унікальною музикальністю у виконанні світового хіта; глядач вірить у те, що чудеса трапляються, коли дещо вульгарна пишненька одеська продавчиня несподівано витончено і майтерно виконує складну композицію з репертуару Вітні Хьюстон… Така передмова до власне шоу дає дуже багато емоцій та знань глядачеві, а не лише розважає його. Та, власне, й обумовлює вибір переможця. Адже не секрет, що лідер «Х-фактору» Олексій Кузнєцов, на переконання критика Сосєдова, зовсім не сценічний боксер-«грізлі», переміг не лише як оксамитовий тенор, а і як син, батько якого прикутий до інвалідного візка, як талановитий хлопчина з небагатої провінційної родини. За Івана Ганзеру в «Голосі країни» глядач проголосував, підримуючи не тільки його кришталевий голос, а і як хлопця із вадами зору, що завдяки любові до музики відбувся у маленькому українському селі та й відшкодував своєю перемогою сльози згорьованого батька, що опікується сином-інвалідом. Тобто, тут глядач не лише обирає талант, а й співчуває, висловлює підтримку людині з непростою долею, родинним цінностям. І в цьому потужна етична складова таких проектів.

У «Шоу №1» такі гуманістичні пріоритети не домінують, на зйомках та монтажу роликів із відбіркових кастингів продюсери, мабуть, зекономили.

До речі, на «форумі» проекту є відгуки учасників кастингу:

 «Это не шоу №1. Сюда требуется добавить еще единичку: Шоу № 11. Полный бардак. Даже сайта своего нету. Концепция меняется на ходу. Организация − никудышняя. Люди толпятся на улице, не имея возможности сходить в туалет. На других шоу участники точно знают − сколько туров (этапов) кастинга, где обязательно присутствует полуфинал и финал. А здесь многие участники прошли два этапа полуфинала, три этапа финала, их поздравили с победой, подписали контракт, взяли интервью (интервью на самом деле – это психологический тест, включавший вопросы по критериям «Дом 2»), а после этого (кошмар) устроили дополнительный кастинг, и более того − НОВЫЙ ФИНАЛЬНЫЙ КАСТИНГ ДЛЯ ТЕХ НОВЫХ ЛЮДЕЙ, КТО ВООБЩЕ НЕ ПРИНИМАЛ УЧАСТИЯ ВО ВСЕХ ПРЕДЫДУЩИХ ЭТАПАХ ПОЛУФИНАЛА И ФИНАЛА!!! ГДЕ ВЫ ТАКОЕ ЕЩЁ УВИДИТЕ? ЭТО ВЕДЬ ИЗДЕВАТЕЛСТВО НАД ФИНАЛИСТАМИ!!! ПОЗОР!!!! Скорее всего, как они начали, так и закончат. Картинка в телевизоре, может, будет красивая, а участников за кулисами, наверное, ожидает кошмар в плане условий и организации».

Ані Лорак та Філіпп Кіркоров, що «піарилися» як ведучі ще, мабуть, за рік до виходу телепрограми, в непритаманній їм ролі виявилися надзвичайно нецікавими. Пилип у ролі телеведучого, як Сосєдов на танцполі: реально геніальний критик із витонченим чуттям стилю і… як корова на льоду не в своєму жанрі. Пафосно промовляє написані редакторами банальності: «Я хотел дать слово Джерри Абрате, но подумал, что он не в курсе, кто такие пионеры. Потом хотел дать слово Илье Резнику, но подумал, что он уже забыл, кто такие пионеры. Наталья Могилевская? Ее не успели принять в пионеры. Поэтому говорить будет Артур Гаспарян»; «Женщина должна быть в теле»; «Лучше разочарование в любви, чем ее отсутствие», примітивно коментує перебіг шоу. Мимоволі пригадаєш коментарі Дмитра Гордона у «Бульварі» про те, що без «фанєри» Філя − повний «нуль». (Особливо, коли постають у пам’яті блискуча дикція Каті Осадчої та ситуативні жарти Андрія Доманського в шоу «Голос країни» на «плюсах»). Так само й Ані Лорак − молода гарна жінка з прекрасними вокальними даними. У ролі ведучої вона виявила власну інтелектуальну бідність, й стало очевидним, що Ані Лорак, на жаль, стає органічною часткою шоу-бізнесу, а не особистістю в шоу-бізнесі, подібно до Руслани чи Діани Арбєніної.

За написаним сценарієм вів подібні шоу на «1+1» Юрій Горбунов, але ж там працювала геніальна редакторська група, яка прив’язувала давно відомі афоризми до актуальних соціальних чи політичних моментів з життя країни чи учасників шоу й надавала цим висловлюванням неповторної свіжости (Наприклад: «Не знаю, як там у політиків, а у нас ВОНА – це реклама. І вона працює!») А Горбунов, фаховий актор, усе те упевнено «видавав» як своє, і на його акторській майстерності «виїжджали» й непрофесійні партнерки-ведучі.

Мабуть, «Інтер» зекономив і на редакторах, тим самим увиразнивши бездарність Пилипа та Ані як ведучих.

Шоу ведеться виключно російською мовою (лишень іноді Наталка Могилевська коментує виступи українською), і це також видається дивним, адже глядач – український. А те, що Ані Лорак іноді російські слова невправно артикулює як українка, теж не додає їй шарму як ведучій.

Журі: московський поет, автор текстів пісень Ілля Рєзник (дійсно, «хітовий» поет, але з минулого століття та й з іншої країни, мало відомий молодому українському глядачеві); українська співачка й продюсер Наталя Могилевська; Артур Гаспарян, російський критик. Критик, дійсно, відомий, але виглядає на те, що йому нудно в цьому шоу, тому його коментарі часом пусті та нецікаві. Джеррі Абрате, італійський танцівник, суддя міжнародної категорії.

Попри справжню авторитетність та вікову й національну колоритність журі, в їхніх коментарях переважає оціночний еквівалент, мало аналізу, фахових настанов. Тому глядач майже нічому не вчиться. В інших телешоу члени журі надавали бліц-майстер-класи, пропагуючи або свій жанр, або свій світогляд: Потап («Танцюю для тебе»), Сєргєй Сосєдов, Серьога («Х-фактор»), Діана Арбєніна («Голос країни»), Тетяна Денисова («Танцюють всі») та інші.

«Шоу №1» не культивує просвітницько-інформаційну функцію, притаманну проектам із соціальних комунікацій.

Учасників змагань розподілили на 10 груп, дібрали колективам промовисті назви та закріпили за ними зіркових тренерів: «Не замужем» (тренер Олег Черний), «Нереальные пацаны» (Мігель), «Стиляги» (Джамала), «Призраки оперы» (Олена Гребенюк), «Земфира в шоколаде» (Дмитро Дікусар), «Freedom Jazz» (Констянтин Гордієнко), «Love Story» (Євгенія Власова), група розкішних жінок «Made in Ukraine» (Дмитро Шуров), гурт тінейджерів «Без паспорта» (Михайло Ясинський), команда «дружби народів» «Фарби» (Анастасія Приходько).

Оскільки шоу передбачало тонку психологічну гру, видається дивним те, що серед тренерів є люди, які ще самі не знають, що в цьому житті робити (Анастасія Приходько, Діма Дікусар), а беруться когось чомусь навчати. Цей аспект програми взагалі no comment, так само як і запрошення в журі Світлани Лободи.

Враження від виступів якісь розмиті: оператори не встигають якісно показати виступ як колективний, увиразнити хореографію, костюми, сценографію. «Ганяючись» за «картинкою», глядач не дослуховується до виконання пісні (до речі, в запису, а не наживо), тому цілісного враження не має, і йому складно погодитись із оцінками та висновками журі. Не ілюструються виступи глядацькою реакцією, немає крупних планів, − це просто натовп, що верещить і підтанцьовує.

Ось гурт повненьких співачок «Made in Ukraine» Дмитра Шурова презентував себе піснею Андрія Данилка «Пусть плачут те, кому мы не достались, пусть сдохнут те, кто нас не захотел…». Класична манера виконання та окремі брутальні рядки тексту прозвучали спершу як дисонанс. Однак, у ролику про підготовку до наступного ефіру дівчата титанічної вроди цілком органічно вимовляли слова «порвëм», «ж…па», й стало зрозумілим, що хтивість – їхня стильова домінанта. Наступна композиція на пісню Олени Ваєнги «Курю» була виконана a-la «непманши», 20-і роки: чорно-біла кольорова гама вбрання, жорсткий макіяж, декольтовані сукні, яскрава біжутерія, однотипні зачіски, пір’я та віяла у стилі «мадам Грицацуевой», − «полный декаданс», за оцінкою Могилевської; «пошлый декаданс» у сприйнятті глядача. Останній номер цього гурту Артур Гаспарян прокоментував як «травести-шоу для гей-клуба, но никак не для «Шоу №1». І цей гурт у числі лідерів шоу.

Найцікавіші вокальні композиції шоу виявляються провальними, зі змагань чомусь вилетіли, наприклад, «Стиляги» Джамали. На «форумі» проекту коментарі телеглядачів однозначні:

 «Я согласна со всеми комментариями в поддержку СТИЛЯГ !!! ОНИ ДЕЙСТВИТЕЛЬНО БЫЛИ САМЫМИ ЯРКИМИ И ДЕЛАЛИ БЫ ЭТО ШОУ ЯРЧЕ !!! Само шоу – ПОЛНАЯ ТУФТА! Шоу №1? ...Да разве что №1 в рейтинге самых ГАЛИМЫХ шоу!»

 «Стиляги – самая голосистая, танцующая, харизматичная и стильная группа! Надеюсь, что вы и дальше будете радовать нас новыми яркими выступлениями, но, желательно, не на всяких там дешевых проектишках, а на сольных концертах».

 «Последний эфир показал, что Шоу провально, т.к. нельзя судейство противопоставлять мнению большинства целевой аудитории, нельзя демонстрировать так откровенно, что расчёт организаторов полностью игнорирует мнение Зрителя. Выкинув Стиляг, продюсер обрёк шоу на провал, а Интер приобрёл дурной запашок подобных заказников».

Продюсери шоу імітують інтерактив, ігнорують думку глядача. Тож, чи сприятиме цей гучно розрекламований проект підвищенню рейтингу телеканалу «Інтер», − питання риторичне. Якщо глядач не шанує – ніяка PR-кампанія та зірковий десант із близького зарубіжжя не врятують.

автор: Ніна Головченко

час видання: 2011


27/10/2011