Нова книга Ліни Костенко "Мадонна Перехресть" (2011)

Нова книга Ліни Костенко «Мадонна Перехресть» (2011)

 Ніна Головченко

У вересні 2011 року у видавництві «Либідь» побачила світ нова книга видатної української письменниці та поетеси Ліни Костенко «Мадонна Перехресть». До неї увійшли нові, а також раніше не друковані поезії різних років. На початку 2011 року Ліна Василівна сколихнула свідомість українців своєю першою прозовою книгою «Записки українського самашедшого», що торкалася перспектив розвитку людства загалом, проблем незалежності України, її самоідентифікації, специфіки ментальності українців та мала художньо-публіцистичний характер. Збірка поезій «Мадонна Перехресть» − видання камерне, в якому поетеса з довірою до читача розгортає окремі сторінки особистого життя. Однак, коли осягаєш глибинні смисли поетичних мініатюр Ліни Костенко з цієї книги, усвідомлюєш, що українська поетеса торкається загальнолюдських вічних питань буття.

У посвяті Ліна промовляє, як мама: «Оксані Пахльовській, моїй донечці – присвячую»:

 

Я вчу тебе, як мову іноземну,

як знаки, зашифровані в гербі.

Я вдячна Богу, що послав на Землю

шляхетну душу, втілену в Тобі.

 

Варто зазначити, що Ліна Василівна пише посвяту не просто як мама, а як щаслива мама талановитої доньки, науковця та системного дослідника української літератури як органічної складової європейської. Бути матір’ю обдарованих успішних дітей – це вже щастя для жінки.

У наступних віршованих рядках Ліна Василівна як сонячні щасливі дні згадує родинну атмосферу. А для української жінки родина – то органічна складова її долі.

 

Навшпиньки повертаюся в ті дні.

Вони, як сонце, сходять у мені.

 

Там є наш дім і обрій твоїх рук,

і ще душа не відає розлук.

 

І ще є час для друзів і гостей.

І щастя є. І донечка росте.

 

І син малює квіточку зорі,

як той маленький принц Екзюпері. (2011)

 

Здається, важко у третьому тисячолітті традиційно та водночас оригінально писати про любов. Але Ліна Костенко неповторними щирими сповідально-молитовними рядками вінчає таїну кохання, бо й цим почуттям Бог обдарував її, та й наділив талантом у Слові увічнити «жаги некликану біду»:

 

За гріх щасливості в неслушний час

належиться покута і покара.

Над віражами карколомних трас

я тільки жінка з крилами Ікара.

 

Розтане віск – я в море упаду

і захлинуся морем, як тобою.

Ції жаги некликану біду

лише твоєю ніжністю загою.

 

Стоять в шибках осінні вітражі.

Забути все. Піти – не озирнутись.

Ти здатен на смертельні віражі.

Ми не могли у світі розминутись. (1965)

 

Не оминає вона й наболілої теми українства як нації та держави:

 

…Ні честі, ні мови, ні згоди,

самі лише смутки і пні.

Коханий мій рідний народе,

чи збудешся врешті чи ні?! (2010)

 

Стривоженою душею торкається «нуклідів» та «альфа-часточок» Чорнобиля, села, що «давно уже як привид», просить пробачення у «косуленьки» «за дротом»: «…Я теж за дротом. Тільки по цей бік». У розпачі намагається достукатися до «пофіґістів», яким Земля «до лампочки» й не «дорога́»:

 

…І страшно, і не віриться, −

невже не спамятаються?

Отак все далі й піде, настояне на злі?

А часом вже і думаєш, − а може, люди - віруси,

от просто собі віруси на цій живій землі.

 

Усвідомлює Ліна й свою непросту долю українського митця, душа якого не спочиває «в оберегах беріз», рухається до фінішу «в іншому напрямі», не вміє ходити «по колу», «ганятися за сучасністю», а покликана без «привселюдності» нести вагоме за смислом та формою «Слово»:

 

…В руйновищах постмодерну,

де лепсько лиш кажанам,

яку б не розводили скверну, −

а шлях прокладати нам. (2001)

 

Не обійшлося в такому життєвому калейдоскопі й без гірко-песимістичних рядків:

 

Не жарт, не шоу, не реприза,

не яв, не сон, не імпровіз.

Життя – це криза,

                            криза,

                                   криза,

Життя – це криза,

                             не круїз. (2007)

 

У цілому ж, книга відкриває потаємні куточки душі Ліни Костенко – жінки, мами, особистості, митця. Ці теми увиразнені світлинами з родинного альбому. І як мама, і як закохана жінка, і як поетеса, і як мудра людина Ліна Костенко залишається українкою, яка відбулася повноцінно і творчо, осягнула суть буття людини в жорсткому світі як гармонію кохання, творчості, родини та Всесвіту. І як «шляхетна» й «солідарна» людина поділилася своїми надбаннями з тими, хто шукає, іде, прагне, любить і творить…

Традиційні теми у збірці увиразнені формою вірша − класичною силабо-тонікою з несподіваними оксиморонами («гріх щасливості»), глибокими поетичними метафорами («Ліси стоять в концтаборі. Осотом / заткало землю. І, мабуть, навік») риторичними питаннями («Яким він буде, наш наступний дзвін?!»). До найболючіших тем Ліна Василівна застосовує форму верлібру (вірш «Сьогодні Всесвітній День Океанів»). Своєрідний, пошматований ритм вірша, в якому йдеться про порушення гармонії у природі, неначе підсилює головну думку твору:

 

Якби тепер Афродіта

вийшла з морської піни,

її довелося б відмивати зі шланга. (2011)

 

Найвидатнішою рисою індивідуального стилю Ліни Костенко є уміння надати глибокій думці оригінальної афористичної форми: «За цим тимчасовим фасадом, / де стільки любові й тепла, − / людиною, річкою, садом / я тільки у слові жила»; «Вдова – це тінь серед людей, / свіча, що догорає»; «Тут не можна пройти, не поранивши душу. / Тут свобода не сходить, тут сходять хрести»; «А дощ шепочеться із листям, / як я з тобою уночі; «Поет не може бути привселюдним».

Таким чином, у збірці віршів «Мадонна Перехресть» Ліна Костенко подарувала співвітчизникам гроно гарної поезії, тепла, мудрості й благословення від Мадонни, священного символа-оберігу для тих, хто обирає дорогу на перехресті, торує шляхи «серед скверн», несе у світ «високовольтну лінію духу».

 

Довідка Вікіпедії. Окса́на Є́жи-Я́нівна Пахльо́вська, донька Ліни Костенко та польського письменника Єжи-Яна Пахльовського,− письменника, культуролога, професора. Доктор філологічних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за 2010 рік (за книжку Ave, Europa). Закінчила Московський університет ім. М. В. Ломоносова за спеціальністю «італійська мова і література» (1980) та аспірантуру Інституту літератури НАНУ (1986). Нині працює на посаді професора Римського університету «Ла Сап'єнца», завідувача кафедри україністики при Департаменті європейських та інтеркультурних студій (Секція славістики) на Факультеті літератури і філософії. Перекладач і дослідник італійської, іспанської та провансальської літератур.

Науковий співробітник Відділу давньої української літератури Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Доктор філологічних наук (у 2000 році захистила докторську дисертацію, присвячену концептуалізації української літератури як невід'ємної частини європейської цивілізації). Автор численних студій (надрукованих в Україні та за кордоном італійською, англійською, польською, російською та іншими мовами) з історії давньої і сучасної української літератури як цивілізаційного перехрестя між «гуманістичним» Заходом та «візантійським» Сходом (зокрема книжки «Civilta letteraria ucraina» {Українська літературна цивілізація}, Roma: Carossi Editore, 1998, першого в Європі після падіння Берлінського муру комплексного дослідження, в якому аналізується тисячолітня еволюція європейського коду української культури).

Займається також проблемами демократичної трансформації та культурної і політичної євроінтеграції Центрально-Східної Європи. Член редакційної ради журналу «Сучасність» (2000-2007) та Наукового Товариства ім. Т. Шевченка.

Окрім наукової, Оксана Пахльовська займається і літературною діяльністю. Вона є автором збірки віршів «Долина храмів». Працює в галузі поетичного і прозового перекладів. Перекладає з італійської, іспанської, старопровансальської мов, переклала твори Ф. Гарсіа Лорки, Д.Унгаретті, С. Квазімодо, М. Грассо, Г. Гарсіа Маркеса, С.М. Аркондо та ін. Лауреат премії імені Василя Симоненка (1989) та Олени Теліги (2005).

автор: Ніна Головченко

час видання: 2011


26/10/2011