Критична стаття (роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”)

Критична стаття

(роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”)

 

“Записки українського самашедшого” Ліни Костенко – гостро проблематичний роман, який змусить задуматися над тими глобальними процесами, що відбуваються у світі, по-новому подивитися на відносини між державами, між людьми, між чоловіком та жінкою. Це перший прозовий твір письменниці. Перша спроба і така вдала; роман не залишить читачів байдужими.

Роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого” – досить цікавий за побудовою. Мова ведеться від першої особи, а саме – чоловіка 35-років, науковця за освітою, програміста за фахом. Константа нашого часу: обираємо одну професію, а працюємо за іншою. Головний герой у формі щоденникових записок занотовує те, що відбувається у світі, в Україні, порівнює нашу країну та інші, показуючи нерозуміння світом наших проблем, звичаїв, політичної ситуації; разом із тим, ми маємо можливість побачити загальну картину життя цього чоловіка, його батьків, сусідів, друзів. Прикметною рисою є те, що Ліна Костенко не дає своїм героям імен, вона їх називає за найхарактернішою рисою характеру. Тут головне не імена, а голі факти, які потребують глибокого переосмислення.

Мати програміста була співачкою, надзвичайно вродливою жінкою, яка співала чудовим сопрано. Померла в досить молодому віці, надихавшись радіації – піднімала дух своїм співом людям, котрі ліквідовували наслідки аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Батько – шестидесятник, борець за незалежність України, заробляє на життя перекладами. Після смерті дружини познайомився в лікарні з медсестрою, яка була набагато молодшою за нього. Через деякий час вони побралися та стали виховувати разом її сина – Тінейджера, який цікавився лише комп’ютерами. Дуже довго син не міг зрозуміти, як батько міг так швидко забути його красуню-матір та з часом змирився, адже з новою дружиною шестидесятник був щасливим.

Сам же має дружину, філолога за освітою, яка працює в академічному інституті, та 6-річного сина, який ходить у дитячий садок та “вже навчився матюкатися”. Цього він набрався від свого друга Борьки. На початку роману простежуються дещо напружені стосунки між чоловіком і дружиною. Він кохає свою жінку та з часом сімейний побут притупляє почуття. Головний герой навіть думає про зраду: “Чорт забирай, може, піти наліво? Трохи адреналіну, бо я вже задубів. Дружина мене ігнорує, син не слухається, фірма згортає діяльність. А секретарка – як сон”. Він, навіть йде до неї додому та розуміє, що спалахи пристрасті у секретарки на одну ніч, а йому ж потрібно на все життя. Фірма таки згорнула діяльність, і згорнула, звільнивши нашого програміста. Не можучи довго знайти роботу, він наважується на самогубство. Прокинеться чоловік у лікарні, проснеться і колись призабуте почуття кохання дружини до чоловіка. Вони навіть повінчаються, в Радянському ж Союзі не прийнято було вінчатись. Потроху почне налагоджуватися життя в сім’ї програміста, та не в Україні і світі.

Всі його друзі, гарні знайомі вже давно за кордоном: хто в Америці, хто в Європі, а він – ні. І не тому, що чоловіка не запрошують чи в нього розуму замало. Просто цій людині хочеться жити, працювати і заробляти (достойно заробляти!) у країні, за незалежність якої боролися його батьки, де народився його син. Мабуть, це і є справжній патріотизм: бачачи беззаконня чиновників, корупцію в усіх сферах суспільства й на всіх щаблях влади, суцільну несправедливість, духовну та культурну деградацію нації, залишатися в Україні, народжувати, виховувати дітей та прищеплювати їм любов до Батьківщини, її мови та традицій.

Часова межа подій, які відбуваються у романі “Записки українського самашедшого” – період із 2000 по 2004 рік. У період переходу в нове, третє тисячоліття людство переживає безліч природних катаклізмів: там повінь, там землетрус, там цунамі, там виверження вулкана, там торнадо та ураган. І все це на фоні миротворчих війн, убивств, зґвалтувань, щоденної моральної деградації всього світу. Ось у який час живе наш програміст. Він, як і людство, чекає на нове тисячоліття. Можливо, в новому все буде по-іншому?

Та і в третьому тисячолітті змін на краще немає. Ось запис героя у 2001 році: “От і настало нове століття, і що? Й нічого, ніяких змін. Люди як бігли, так і біжать, кожен у своєму напрямку. На обличчях написана хронічна втома, роздратування, часом пересмикнутий нервами інтелект, або й нічого не написано”.

А ось іще один запис: “Четвертий місяць нового століття, а що змінилось? Ті ж громадянські війни і міжетнічні сутички. Ті ж “зачистки” в Чечні. Хоч не дивися новин і не читай газет. В Одесі накрили банду, що викрадала старих і немічних і, відібравши у них квартири, топила їх у покинутому колодязі. У Биківнянському лісі, де світяться душі убитих, наркомани задушили приятеля, не поділивши “ширку”. У лісосмузі під Києвом якийсь дядько побачив вогнище, підійшов ближче, а там догорає людське тіло, вже тільки підошви потріскують”.

Крім подій у світі, в основному, жахливих (теракти, війни, стихійні лиха, вбивства) науковець за фахом приділяє багато уваги подіям, які відбуваються в Україні. Поряд із записом нещасть, які спіткають нашу рідну землю, нотуються і думки з приводу мовної ситуації у державі. Лев, інвертований на пустелю, приятель нашого програміста, категоричний, жовчний чоловік, який не любить українців як націю, інтелігент у третьому поколінні, закидає: “Маєте свою державу – говоріть”. А як тут говорити? Якщо в головах наших громадян пунктик, – соромно, бачте, говорити українською, зате не соромно втоптувати її в бруд, калічити, засмічувати брудною лайкою. “У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі… Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються”.

Критикує програміст і політичне життя України. Письменниця вустами головного героя прирівнює вибори до стихійного лиха. “Кінець березня. Цього разу зі стихійних лих національного масштабу відбулися тільки вибори”. Так само вони приходять раптово, застають людину зненацька і, як правило, не несуть нічого доброго; змін на краще – немає! Чоловік не розуміє, як можна було здобути незалежність і наплодити стільки сміття. Втім, самі винні, ми їх обираємо. Розуміє це і наш герой; і сотні тисяч таких, як він, прагнуть змін, чекають, коли суспільство прокинеться і візьме долю у свої руки, стане, нарешті, носієм влади, а не бездумним електоратом: “У нас вибори. У нас постійно якісь вибори. Ми ще не встигли стати вільними людьми, громадянами, як нас уже перетворили на щось абстрактне й не мисляче – електорат”.

Засуджується рішення Верховної Ради, яким, із нібито миротворчою місією, були послані наші молоді хлопці в Ірак. Скільки матерів не діждалися своїх синів додому? І за що вони віддали свої життя? За чужі інтереси!!!

Через свого героя Ліна Костенко передає своє та суспільне ставлення до резонансного вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе, до якого (за чутками) причетні вищі кола тодішньої влади (включаючи і колишнього президента Л. Кучму та його найближчих соратників). Занадто білих плям у цій справі, та не буде вона розкрита доти, “допоки при владі вовки”. А скільки ще не розкрито? Це і загадкова смерть свідків у справі Ґонґадзе, які нібито наклали на себе руки, це і загадкова смерть кандидата в президенти у 1994 році В’ячеслава Чорновола, це і зниклі безвісти журналісти. Правду пише програміст: “Свобода справді є, пиши, що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть убити”.

Не минає письменниця й екологічних проблем. “Котельня недобудована, саркофаг небезпечний. Сховищ для ядерних відходів не вистачає, щось треба побудувати, щось добудувати, – так що дамоклів меч нікуди не дівся – як хитав його чорнобильський вітер над нашими головами, так і хитатиме”. Все тріщить по швах, – там прорвало, там затопило, там вибухнуло. Абсолютно нічого не робиться для убезпечення людини від шкідливих чинників навколишнього середовища; очисні споруди на підприємствах не будують, ніхто не контролює, як утилізуються відходи на заводах, а потім – то вода почервоніла в річках, то сніг жовтогарячий випав; ніхто не переймається будівництвом дамб; ніхто не думає про реконструкцію наших ГЕС, які є дуже ненадійними; не навчив і гіркий чорнобильський досвід – вони все ще вірять у мирний атом.

Програміст закінчує писати свої записки в кінці 2004 року. Останні записи з Майдану, про Помаранчеву революцію, про період найбільшого національного піднесення часів незалежності України. Скільки людей вона змінила, змусила подивитися на нашу державу іншими очима, змінила ставлення до мови, національних традицій і звичаїв? Безліч! Що казати! Тут і Борька заговорив українською мовою, і його мати – вишукана Ґламур; вже і друг із Каліфорнії не такий байдужий до своєї покинутої землі. “Друг щодня дзвонить із Каліфорнії. Де й поділася його байдужість до наших тут справ. Розпитує, переживає. Я відхиляю мобілку від вуха – даю йому послухати шум Майдану”. А Лев, інвертований на пустелю, записується у штаб, стає одним із перших революційних активістів, – він перетворюється на Лева, інвертованого на свободу. Пропадає на Майдані і син головного героя, Тінейджер вмить забуває про комп’ютер, перестає бути аполітичним, приходить і батько, щоправда його в лікарняній колясці привозить дружина.

Що ж змусило тисячі людей та нашого героя вийти на вулицю? Якщо хтось думає, щоб не допустити одного кандидата замість іншого, то він мислить банально. “А власне, за що боремося? За те, щоб президентом був той, а не той? Особисто я без ілюзій. Головне, обрати такого, щоб можна було переобрати. Щоб не вп’явся у владу знову на десять років і не пересидів людське терпіння”.

Та прикро стає, що мине час, і нація знову засне. Президентом стане двічі судима людина, зникнуть темники, але тиск на ЗМІ не зникне, ціни ростимуть, містами керуватимуть неадекватні мери, політики ходитимуть на різні ток-шоу і так само гарно обіцятимуть, як раніше, щодня десь щось вибухатиме, десь будуть жертви. Правда, є над чим задуматись!? “Камо грядеши?” – питав Микола Хвильовий. І, дійсно, куди ми йдемо, куди йде Україна, світ? На це питання я не маю відповіді. Але знаю, вірю, що є на нашій землі щирі патріоти, що можемо відстояти себе, свою честь і гідність, що Помаранчева революція не пройшла безслідно; і хай ми розчаровані в тих, хто закликав нас до боротьби, та ми не розчаровані в Україні. Як співається в одній пісні, “Надія є…”

 

Ганна Карпенко,

студентка IV курсу заочного відділення

кафедри видавничої справи та редагування

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна»

 

Газета «Університет «Україна», №5 (132), 2011

автор: Ганна Карпенко, студентка IV курсу заочного відділення кафедри видавничої справи та редагування Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна»

видання: Газета «Університет «Україна», №5 (132), 2011, час видання: 2011


03/06/2011