«Червона Атлантида» Ганни Герман

«Червона Атлантида» Ганни Герман

 

4 травня, 2011

Ніна ГОЛОВЧЕНКО, для «Трибуни України».

На Великодні свята в Пінчук-арт-центрі Ганна Герман представила свою художню прозу – книгу «Червона Атлантида». Переглянула зміст книги. У назвах роману «Піраміди невидимі» та повісті «Червона Атлантида» впали в око алюзії до давніх культурних пам’яток – пірамід Хеопса та легендарної Атлантиди. Але назва наступного твору – фрески «Щастя Юлії С.» відсилала до політичної діяльності авторки творів і викликала в уяві образ її політичного опонента Юлії Тимошенко.

 

На Великодні свята, одразу після свого дня народження, в Пінчук-арт-центрі міста Києва Ганна Герман представила свою художню прозу, книгу «Червона Атлантида» (видавництво «Довіра»). Дещо дивною видалася приурочена до свята воскресіння Господнього презентація цієї збірки творів пані Герман: чи не дають спокою лаври Ліни Костенко, яка в переддень святого Миколая подарувала Україні свій перший прозовий текст?

Коли, намагаючись пояснити добрі знання авторки про галицький сільський побут, який є подієвим тлом першого твору збірки «Піраміди невидимі», шукала в Google біографічні відомості про Ганну Герман, – натикалася на матеріали то про Анну Герман (польську співачку), то про Ганну Герман (журналістку зі Львова).

У даному разі хотілося зрозуміти, чому фаховий журналіст, спічрайтер лідера «Партії регіонів» В. Януковича з 2004 року, взялася до художньої прози. Чи то слава видатних колег-суперниць спокою не дає, чи то Ганна Герман вирішила продемонструвати свою справжність. Адже не секрет: аби заробити достойну копійку й убезпечити життя дітей по-чоловічому сильною й брутально-цинічною ставала не одна жінка в цій країні.

Фрески «Щастя Юлії С.» (про актрису зі штучними зубами та пластикою носа з дешевої клініки), «Версія нецензурована» (про сплюндровану молодість трьох чоловіків), «Kaiserin Elisabet» (про ідеали самотньої пані Олі) не вразили ні філігранністю форми, ні ємністю змісту.

Повість «Червона Атлантида» виявилася незреалізованою претензією на символіко-притчеве узагальнення щодо трьох жіночих доль, пов’язаних із радянським часом. Окремі аспекти оповіді – трикутник Неля – Марічка – Іван – можна було розгорнути глибше, але не сталося. Є портрети, є гарні сукні, перли, є національне вбрання, є колорит гуцульського побуту, є еротичні сцени. Але немає філософії життя в цілому, є лише окремі його деталі.

Отож, із числа запропонованих у збірці «Червона Атлантида» прозових творів Ганни Герман найбільш вартісним, на мій погляд, виявився її роман «Піраміди невидимі», виданий авторкою вперше 2003 року під іменем Ганни Стеців.

Тема твору – життя галичан у селі біля Ріки, що майже щороку чинить повінь.

Жанрова форма – мозаїка новел про окремих жителів села протягом століття: бабу Куриху, Фесуню, бібліотекарку Касю, Сліпого і Марту, Євку та Йосипа, Віру, Ольошу та ін. Про городи, сади, про худобу, про суботні прибирання та купання, про випікання пасок, про традиції весіль та похоронів. В описі усіх складників життя галицького села домінує трагічна, песимістична нота: хтось помер-утопився, хтось завісився, хтось нагуляв дитя, когось переслідує КДБ, хтось зраджує чоловікові (дружині), хтось спивається, хтось бідує, хтось вічно «остарбартирує», хтось усе життя картається гріхом: не знає, хто батько її дитини – Василь чи Іван?

Початок роману налаштовує саме на таку сумну ноту: «Їдка мряка, що стелилася селом, підіймаючись із Ріки, цілком можливо, і була причиною недуг. Хоча, найімовірніше, сухоти стали природнім наслідком перманентних недоїдань. Люди нарікали на Ріку, та з неї і годувалися: риба, намул у заплавах – усе це було немалою підмогою. Але за неї брала Ріка великі гонорари – щороку як не потопленика, то домовину з сухотником».

Накопичення негативних вражень від тяжких селянських доль має бути якось вирішено – закон жанру. І розв’язка у цьому галичанському майже епосі є. Повертаючись із заробітків, наймолодші та найсильніші з галичан натикаються на піраміди бурових вишок: «Вгору пнулася вежа, розтинаючи мряку яскравими вогнями, котрі вінчали її контури… Її вогні давали таку ясність, що похмура мряка передрання відступала назад, відкриваючи панораму села, що вже прокинулося, жило і метушилося…»

Проблема українства у Ганни Герман вирішується просто: дати селянам роботу в їхньому селі. Це – вершина їхніх пранень, це – їхнє сьоме диво світу, це – їхні піраміди Хеопса.

Попри таку трагічно-примітивну концепцію життя українського народу, у романі трапляються окремі вербальні, образні та філософські художньо довершені речі.

Наприклад, чітко сформульовано авторкою традиційні та дуже особистісні родинні традиції окремих героїв твору: «Тато урядили в домі два культа – маминих очей і маминого борщу»; «І все ж без родичів мама і тато лише й почуваються добре і лише тоді розуміються з півслова». (Хто тут не погодиться із Ганною Герман в тому, що саме свекрухи і тещі, брати та сестри найчастіше затьмарюють своїм безпардонним втручанням стосунки двох?)

Гірко-чесною є констатація залежності простих українців від алкоголю: «Самогонка стала центральним атрибутом престольного празника і виборів до парламенту… Лише церква… Залишився єдиний острівець, куди цей найстрашніший радянський винахід дороги собі не пробив. І, власне, це дає надію…»

Речення авторка вибудовує короткі, твір інформативний, відбиває реалії життя галичан. (Наприклад, пояснюється, чому галичанки віддаються не за солдатиків, а за місцевих хлопців. «Москалики» тяжко працювати не вміють, а біля Ріки інакше не проживеш). Твір насичений колористичною лексикою, що є просто незрозумілою тим, хто народився в інших регіонах України. Добре, що авторка супроводжує книгу тлумачним словником «антикваріату»: «румбамбар» (ревень), «капарити» (готувати), «банувати» (журитися), «броцак» (рюкзак), «імпреза» (подія) тощо.

Не можна не погодитися із твердженням Г. Герман щодо української еліти: «Є дві верстви, два суспільні прошарки, в середовищі яких знайдеш високу шляхетність душі, щирість і накопичену поколіннями мудрість, тонку філософію буття. Це верства найнижча – так званий народ – підгрунтя нації, і прошарок найвищий, представники правдивої еліти, якимось чудом уцілілі. Поза ними – усе, як лускою, покрите лукавством і суєтністю – прийняло правила гри цього фальшивого і спримітизованого світу». (Питання тільки, кого Ганна Герман відносить до правдивої еліти?)

Найсильнішою новелою видається історія Івана, що одружився із вдовою Гаською, в якої було дві доньки: підліток Оксана та «трендовата» Тетька (хвора на епілепсію). Банально-складні, із сороміцьким присмаком, стусунки між пасербицею та вітчимом, матір’ю та донькою, нареченим Василем і Оксаною сплітаються у тугий вузол, що трагічно розрубується Іваном: він вішається у погребі в день весілля Оксани. А та все життя бігає до церкви та страждає від думки про те, хто батько її доньки, Василь (чоловік) чи Іван (вітчим): «…І тут Оксана вперше зауважила, як Надуня схожа на Василя.

А чого ви, мамо, так дивитеся, наче ніколи мене не виділись-те…

Оксана нічого не відповіла. Відклала вишиття і хутко – до священника…»

Образ Оксани – образ-символ багатошаровості життя людини на землі: тут намішано і чистоти, і гріха, і совісті, і мовчання, і німого крику.

Однак, створивши окремі образи-символи, Ганна Герман не зуміла увесь роман побудувати як цілісну ємну філософську структуру.

…Ловлю себе на думці: чим більше біганини та сіпанини у житті – тим менше часу на роздуми та осмислення того, що відбувається. Можливо, у Ганни Герман та сама проблема. Активна політична діяльність, кон’юктура не дають їй змоги зупинити дзиґу життя та глибше осягнути його суть. Можливо, це все в майбутньому… Можливо, колись ми пізнаємо до кінця справжню Ганну Герман, «дівчинку», яка «хоче іншого, ніж мама й бабуня, ніж усі сусіди і знайомі, котрим вистачає просто садити картоплю і восени копати її. Дівчина хоче у космос…»

 

Інтернет-видання «Трибуна України» http://ukrtribune.org.ua/

автор: Ніна ГОЛОВЧЕНКО

видання: Інтернет-видання «Трибуна України», час видання: 2011

адреса видання: http://ukrtribune.org.ua/


19/05/2011