Коли душа співає

КОЛИ ДУША СПІВАЄ

 

1 грудня, 2010

Ніна ГОЛОВЧЕНКО, для «Трибуни України». 

 

Нещодавно в Національному палаці мистецтв «Україна» відбувся традиційний щорічний концерт Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки. Шанувальники українського народного мистецтва підходили до концертної зали родинами, у компанії з друзями. Впадало в око те, що серед глядацької аудиторії більшість складали люди старшого покоління.

 Концерт розпочався твором Миколи Лисенка на вірші Олександра Кониського «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…», яку виконав увесь склад хору під керівництвом головного диригента Анатолія Авдієвського. З першими акордами величної та щирої пісні глядачі встали, спільна молитва про ласку й щедроти для українського народу «дай йому волю, дай йому долю» зняла втому, втихомирила залишки передконцертної суєти та гамору. Розпочалося мистецьке дійство…

Верьовчани представили розлогий репертуар: пісні хору з оркестром та а-capella, хореографічні та оркестрові номери, вокально-хореографічні композиції з історії давньої Русі та карпатських звичаїв. Ті втаємничені глядачі, що сподівалися послухати українську фольклорну автентику та майстерне академічне виконання давніх народних пісень, були дещо розчаровані.

Концерт був розрахований на масового глядача, складався переважно із популярних пісень, мав орнаментальний характер лубка з доступною простою композицією, яскравими звуком і національним вбранням, оптимістичним пафосом. Але окремі виступи зачарували публіку: старовинна весільна пісня у виконанні фольклорної групи хору, віртуозна гра солістів оркестру сопілкаря Олега Юнєєва та цимбаліста Василя Ватаманюка тощо.

Однак найвеличнішою видалася «козацька доба» концерту у виконанні чоловічої групи хору. Завзяті козацькі пісні чергувалися із запальними танцями, що імітували козацькі військові розваги. Чоловічий хор продемонстрував гармонію тенорових і баритональних партій, щедрий колорит басів. Увиразнила повноту й силу звучання теми воїна-українця гордовита постава козаків із танцювальної групи: високі, ставні, упевнено стали, рішуче ступили, плечі розправили, чоло підняли!.. І такий жар емоцій і захвату опанував зал, що тричі отаких козаків викликали на «біс».

Добре, що хоч на сцені ще можна побачити гордого козака із високо піднятою головою. Бо в житті часом бачимо інше. Доводиться гнути спину, терпіти, мовчати, пристосовуватися, перебігати з однієї партії до іншої: аби посада, аби гроші, аби спокій…

Через те, мабуть, коли наприкінці свята української пісні хор огорнув глядача потужною хвилею могутніх рядків Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий…» − майже весь зал здригнувся від мимовільних сліз. Тремтіли плечі у старенької бабусі, що прийшла на милицях, у сивочолого худорлявого чоловіка, у білявої жіночки в окулярах, яка привезла на цей концерт свою маму із Переяслав-Хмельницького.

Та коли Анатолій Авдієвський обернувся до глядачів і порухом диригентської палички спонукав до співу шевченкових «Додолу верби гне високi, горами хвилю пiдiйма…» всіх присутніх, − зазвучав, переважно жіночими голосами, справжній народний хор.

…Ми розходилися, спантеличені суперечливими враженнями від концерту, намагаючись усвідомити власні емоції та переживання.

Чи то одвічну рідну матір згадали, чи то знайшли черговий привід заплакати над гіркою долею, чи то відчули живу українську душу… Пісні заронили в серце глядача бурхливе відчуття величі й невимовного смутку.

автор: Ніна Головченко

видання: Інтернет-видання "Трибуна України", час видання: 2010

адреса видання: http://ukrtribune.org.ua/


10/01/2011