Жити за двох

Жити за двох

 

Сьогодні фотографія є дуже модним захопленням молоді, особливо серед дівчат. Вони просять у батьків на день народження цифровий фотоапарат, найчастіше Canon 450D, кличуть на прогулянку кого-небудь зі своїх подружок та йдуть до парку чи на якийсь покинутий 10 років тому будмайданчик. Увечері вони з почуттям власної талановитості встановлюють на свої Apple-ноутбуки (це, до речі, ще одна модна тенденція) Photoshop і починають знущатися над власними першими роботами величезною кількістю фільтрів. Потім це все викладається в альбоми на сторінках соціальних мереж – «ВКонтактє» чи «Однокласники». Зазвичай після третьої так званої «фотосесії» дівчата вже думають, що вони є майже професіоналами. Але справжнього таланту в цій галузі мистецтва більшість із них, на жаль, не має. І ніхто, навіть експерт, не може передбачити, чи доросте до гордого звання «фотограф» аматор, який знімає квітки в бабусі на городі чи власного кота з усіх ракурсів. Чи не загубиться його бажання? Чи не лишить він це зайняття після першої ж негативної оцінки? Чи не вирішить він, що захоплення не має сенсу?..

Для того, щоб заохотити молодих та обдарованих фотографів, минулого року було вперше проведено Всеукраїнський фотоконкурс «Молоде обличчя України». Це відбулося за підтримки Міністерства України у справах сім`ї, молоді та спорту, Київского національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, Національної спілки фотохудожників та ін.

Тоді, як і цього року, з майже трьох сотень робіт було обрано 24 найкращих – по три у кожній номінації. Деякі з авторів ставали переможцями та призерами одразу в кількох напрямках, демонструючи багатогранність свого фототаланту.

Серед лідерів цьогорічного конкурсу – Анастасія Ткаченко, 16-річна євпаторійка. Вона посіла І місце в номінації «Талановита молодь України». Фотографія Насті під назвою «У кожній людині є сонце, лише дайте йому світити» була виділена серед інших не тільки компетентним журі, але й одним зі спонсорів конкурсу – оператором мобільного зв`язку «Київстар».

Для дівчини це перша перемога такого масштабу, і до цього дня лежав досить довгий шлях: п`ять років (майже третина Настиного життя!) захоплення фотографією, чотири фотоапарати, довгі години за спеціальними книжками й біля комп`ютера в пошуках уроків з Photoshop`у, заняття у художній школі, курси ЄШКО та багато-багато натхнення і праці.

Так, дуже багато праці та інколи навіть упертості. Важко уявити, що під тендітною зовнішністю схований залізний або, як жартує сама Настя, «нордичний» характер. Але інакше вона б не вижила.

«Тоді, у травні 1994-го, - розповідає Олена Олександрівна, мати дівчини, - я була лише на шостому місяці вагітності. Я чекала на двох донечок-близнят, але… (зітхає) не судилося». Олена Олександрівна раптово відчула дискомфорт, потім біль..., а вже через кілька годин з`явилися на світ її доньки. На жаль, одна з них, Оля, не пережила навіть свій перший день. А от Настя витримала, хоча її вага не перевищувала й кілограм. Довгі місяці вона лежала в реанімації для немовлят, і ніхто не знав, чи зможе ця дитина здолати саму природу. Але, як виявилося, змогла. Коли батьки приїхали, щоб нарешті забрати Настю додому, лікар їх попередила з посмішкою: «Дівчинка ваша буде вперта. Інші в таких випадках не виживають». На згадку про непростий початок життя у Насті залишилися проблеми з очима. Та навіть це не заважає їй бачити світ якось по-особливому, відображуючи своє бачення у творчості.

В родині Ткаченків є традиція: при святкуванні дня народження Насті другий тост – завжди за Олю. «Я все намагаюся зробити більше, краще, оригінальніше, – каже Анастасія. – Адже я маю жити за двох».

Медсестри в реанімації дали їй 16 років тому прізвисько Василіса (за батьком Настя не Ткаченко, а Кащеєва), друзі називають її Білосніжкою – через молочно-білу шкіру та чорне волосся. Та справжню казку створює вона сама – у своїх роботах. Усі вони випромінюють світло й ніжність, навіть стара-престара, але дуже мила фотографія – метелик, який п`є нектар із останньої осінньої квітки. Але такий, здавалося б, простий стиль, як макро, потребує величезної майстерності та апаратури, щоб фотографії не здавалися потугами початківця з «мильницею». Настя намагається розвиватися з різних боків, але зізнається, що найбільше любить портретну та пейзажну зйомку.

«В Євпаторії важко знайти місце для фотосесії, зітхає Настя. – Місто маленьке, в більш-менш красивих локаціях уже встигли відмітитися всі місцеві фотографи. Доводиться якось викручуватися, щоб зберегти оригінальність: навіть у себе вдома можна зробити цікаві знімки».

Та вже відчувається, що талант дівчини переростає розміри курортного містечка. Настя мріє стати київською студенткою. І вона обов`язково стане, адже має жити за двох.

 

В. Скрипник

автор: В. Скрипник, студентка Інституту філології та масових комунікацій

час видання: 2010


09/12/2010