В полоні масового мистецтва, або чим відрізняється "плач Єремії" від "пающих трусов"

В ПОЛОНІ МАСОВОГО МИСТЕЦТВА, або ЧИМ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ «ПЛАЧ ЄРЕМІЇ» ВІД «ПАЮЩИХ ТРУСОВ»

 

1 вересня, 2010

Ніна ГОЛОВЧЕНКО, для «Трибуни України»

 

Ще двадцять років тому ми були залучені до чітко розмежованих видів мистецтв: класичного (опера, балет, філармонія); народного (традиційного) та естрадного. І будь-яку культурну подію мали змогу співвідносити саме з цими групами мистецтв.

Нині з’явилися поняття «масової культури» та «шоу-бізнесу», що акумулюють у собі дуже широкий спектр явищ, які часом складно кваліфікувати як явища мистецтва. На переконання американського вченого Б. Розенберга, в естетичному та інтелектуальному сенсі ця культура є явищем абсолютно банальним, орієнтованим на середній смак, що послуговується штампом, шаблоном, кліше…

У царині понять масове мистецтво, культура постмодернізму, шоу-бізнес і розкошує нині пересічний українець. За нових обставин класичні оперне та балетне мистецтва зберегли свою суть, але набули нових форм. Українські голоси, опанувавши ази оперного співу, з усіх сил прагнуть емігрувати чи укласти контракти з іноземними оперними театрами (В. Гришко). Хто не заангажований за кордоном – творить міксовані програми з популярних, легких для сприймання, класичних мелодій, народних пісень, естрадних композицій і влаштовує сольні концерти, частіше на корпоративах (В. Степова). Танцівники балету, не вибравшись за кордон, заробляють на життя як шоу-балет зірок шоу-бізнесу, або танцюють у рекламі (А. Волочкова нещодавно подарувала зовсім не балетну «перлинку» в рекламному ролику: «Поцілуй мене в… пачку!»).

Творчі об’єднання, що фахово представляють народне мистецтво, й збереглися як виняток, − хор імені Г. Верьовки, ансамбль танцю імені П. Вірського. Регіональних творчих народних колективів бачимо й чуємо мало. На першому національному телеканалі тривалий час знімається програма, де представлені народні колективи та групи молодих виконавців, що намагаються аранжувати традиційні мелодії на сучасний лад. Варто зазначити, що останнім часом український мелос набув популярності і буквально, і в стилізованому вигляді саме за підтримки держави. Хоча складно назвати нині хоча б одного соліста чи якусь групу, які стали успішними й відомими саме завдяки народній пісні. Колись саме через ці мелодії ми пізнали тріо Мареничів, творчість Н. Яремчука, В. Зінкевича, О. Білозір, ансамблі «Медобори», «Кобза» тощо. Єдина, хто донині кохається на українській пісні, − Ніна Матвієнко. Але й вона, відповідно до вимог часу (аби заробити на «Volkswagen»), розвиває нові форми: виступає на політичних мітингах, знімається у рекламі, бере участь у ток-шоу, дає інтерв’ю. Ніде, на жаль, не чути Тараса Петриненка, мелодійні пісні та прекрасні музичні смаки якого, виховані, мабуть, не без участі Діани Петриненко – мами, викладача консерваторії, кришталевого сопрано, − виокремлюють цього виконавця з числа попсових і народних виконавців.

Отже, ринкові умови розвитку культури на рівні виживання утримують класичні та народні види мистецтв. Ті артисти, що прагнуть бути успішними, розвивають нові форми діяльності, часом далекі від опери, балету чи традиційної народної пісні.

Найпотужніше розвинулося естрадне мистецтво, що тепер позиціонується як шоу-бізнес. Класичним естрадним виконавцям – І. Бобулу, П. Зіброву, А. Кудлай та ін., – очевидно, складно щось змінити у творчості: їх мало чути й видно. Більшого розголосу набув скандал за їхньої участі щодо того, що російські виконавці в Україні мають певні преференції в порівнянні з українськими.

Ще одна група виконавців пристосувалася до ситуації шляхом долучення до викладацької діяльності (В. Шпортько) чи організації фестивалів (проект родини Білоножків) із залученням державних і спонсорських коштів. Сформувалися в Україні й виконавці гламурного буржуазного ґатунку, що демонструють розкіш, задоволення від життя: Т. Повалій, І. Білик, А. Лорак.

Таїсія Повалій «прокинулася знаменитою» після виконання пісні О. Яременка із джазовим аранжуванням «Панно кохання». Народ завмер в очікуванні з’яви вітчизняної ну хоч Алли Пугачової! Намарне. Чудесний голос, попсовий мелодраматичний репертуар, триповерховий макіяж, пусті розмови про видалені ребра й гулі від силікону, вишукане вбрання, активний заробіток у царині реклами переконали глядача, що йдеться не про мистецьку особистість, а про бізнес-проект.

Ірина Білик замолоду мала шалену популярність як виконавиця авторської пісні, зокрема патріотичної, українською мовою. На цьому тлі глядач намагався не помічати відсутність сценічної культури та голосу у співачки. Однак згодом апетити зросли, україномовні тексти не могли їх задовольнити, − Білик почала писати російською мовою («Любовь – яд…»). Аудиторія прихильників змаліла. Тоді Білик почала епатувати її своїми шлюбами та задертими перед телекамерами ногами. Зусиллями продюсера Ірина Білик ще з’являється як гостя в телепроектах та репортажах зі світських вечірок, але більшість глядачів усвідомила: у Білик є егоїстична амбіція бути популярною, але ні голосу, ні культури, ні потенціалу вже немає.

Ані Лорак – Попелюшка українського шоу-бізнесу, історію якої не описав хіба що ледар. Насправді гарна дівчина, талановита співачка з прекрасними вокальними даними. Очевидно, що в житті їй не вистачило родинного затишку й школи співу. Саме ці чинники спричинили певні колізії в її долі. Чи виросте з цієї зірочки справжнє сонечко? Чи збереже вона голос, чи сформує цікавий репертуар, чи перевершить не лише Аллу Пугачову, а й, наприклад, таку популярну нині в Україні Лару Фабіан?.. Чи не зрадить покликанню заради заробітків у туристичному бізнесі?

Колись було багато розмов про те, що 2005 року Ані Лорак несправедливо не рекомендували до участі в конкурсі Євробачення. Здається, Ані вже й сама зрозуміла: під час Помаранчевої революції гаслами були демократичні цінності. На тлі емоційного поривання України до «свободи, рівності, братерства» була би неадекватною з’ява на європейській сцені української співачки буржуазного ґатунку. Пізніше, коли гасла про чесність і справедливість були знищені тими ж, хто їх проголошував, цілком природно в Європі були сприйняті й Ані Лорак, і Тіна Кароль, і Вєрка Сердючка.

Окрему нішу в українському шоу-бізнесі займає Руслана Лижечко: освічена, інтелектуальна, темпераментна, успішна, патріотична. Композиція «Дикі танці» забезпечила перемогу Руслани на Євробаченні 2004 року. (Пам’ятаю весняний ранок після фіналу нічного шоу: з усіх авто звучав голос Руслани. Піднесення було таким, неначе, як писав Андрухович, футбольний клуб «Динамо» (Київ) нарешті переміг московський клуб «Спартак»!). Композиція «Дикі танці» імітувала первісну міфологічну нецивілізовану енергетику («дикі») та ритмічну динаміку («танці») життя українців. Мелодія, ритм, вбрання, характер танцю і текст пісні поєднували не лише етнічні мотиви. Оголеність, елементи шкіри у вбранні, войовничий образ Руслани асоціативно викликали в уяві глядачів образи амазонок. Войовничість не притаманна архетипу української жінки. Для конкурсу Євробачення Руслана створила міксований образ жінки: з фольклорними елементами української культури та агресивним «ретро-мілітарі» духом («Пісня Ксени», − як зауважив один із поціновувачів творчості Руслани).

Гурт «Плач Єремії» налаштовує на вдумливе сприймання своєї творчості вже назвою групи. Тарас Чубай (лідер гурту) взяв цей біблійний вислів із однойменного вірша «Плач Єремії» свого батька, поета Грицька Чубая:

Тільки-но збудували місто і навіть ще

не встигли його заселити, а вже пророк

Єремія плакав над ним як над давно

Спорожнілим…

Поезії Г. Чубая притаманний і сатиричний струмінь («Вертеп»), і символістська естетика («Зелений вечір як морська вода…»), й імпресіоністична манера зображення («Коли до губ твоїх лишається півподиху), й філософська глибина («Плач Єремії», «Рушник») тощо. Саме такі тексти співає син поета Тарас Чубай. Друге крило, на якому базується творчість гурту «Плач Єремії», − народні пісні західних регіонів України, зокрема партизанські пісні воїнів УПА. У піснях Тараса Чубая постає трагічний образ українця, що за свободу Вітчизни готовий покласти молоде життя. Журливі («Пливе кача…») й маршові («Повіяв вітер степовий…») мелодії про воїнів, що усвідомлюють неминучість жертв в ім’я свободи, змальовують образ мужнього, відданого ідеї, сильного воїна-українця. Не компромісного, не такого, що голосує там, де більше платять, не такого переляканого, в якого «жижки тремтять» (Є. Дудар) за найменших проблем, не такого, що в горілці топить усі болі й жалі.

Чи виконає до кінця Тарас Чубай місію, яку вділив йому Господь Бог і батько: талантом музиканта й співака доносити співвітчизникам істину про духовні цінності українського народу?..

Класичним явищем масової культури в українському шоу-бізнесі є проект Андрія Данилка «Вєрка Сердючка», дует «Потап і Настя Каменских», група «Тік» (соліст Вітя Бронюк). Їх об’єднує іронічне ставлення до колишніх і нинішніх авторитетів різного рівня, кітчовий характер створюваних образів (кітч − псевдомистецтво, зовні екстравагантне, яскраве, крикливе, агресивно-примітивне, таке, що імітує відомі образи й теми як певне кліше; не оригінальне, не новаторське, масове, пародійне, «касове» мистецтво, що стимулює сентиментальні емоції, а не інтелектуальні роздуми); переважання стьобу в стилі (стьоб – творення іронічної пародії з метою висміювання). У цілому, ці артисти якраз і відбивають у своїх творах образ простого українця, що мусить спершу вижити в шаленій динаміці мінливого життя, а потім, можливо, замислитися й над складнішими його проблемами.

Провінційна провідниця Вєрка Сердючка, що нюхає несвіжі шкарпетки у вагонах поїзда, розбавляє принизливе життя «третьою бутилкою портвейна», вбирається, як папуга, в яскраве китайсько-турецьке базарне ганчір’я – виживає! – образ українця, що й не мав ніколи знань, снаги, смаку чи потягу до вишуканих і складних речей. А якій владі потрібен розумний, шляхетний, освічений електорат?.. Простіше керувати біомасою.

Доброзичливе гумористичне висміювання примітивності зумовило шалену популярність образу Вєрки Сердючки. Родзинками її виступів є вдалі ситуативні іронічні жарти, музикальність, яку часом виявляє в тотальній «попсі» Вєрка, «світова скорбота» окремих іронічних сентенцій типу: «Пенсия – это пособие для мертвых…»

«Потап и Настя» так само іронізують щодо культурно-ціннісного рівня пересічного українця. Та чи розуміє їхню іронію аудиторія? «У нас на районе не «звон т», а «зв нят»… − рефрен про тих (чи для тих), хто силою нав’язує певні пріоритети. Чи усвідомлюють слухачі цієї пісні, що «на районе» − сленг шпани, що «звон т» − це російською мовою, а «зв нят» − суржик?.. Якось я, колишня вчителька російської мови та літератури («вчителька мікрорайону нашого») у трамваї (в перші роки незалежності України на Південній Борщагівці ще ходив швидкісний трамвай № 1) на запітнілому вікні прочитала слово «сегодня». І зраділа: ще є на Борщагівці люди, які пам’ятають правила написання та вимови -ого-, -его- в російській мові. Мою ейфорію знищив безапеляційний голосний коментар двох 15-річних пасажирок: «Тю, придурки, не умеют писать, зделали аж три ашибки в слове. Нада писать: «сиво дня»…

Соліст групи «Тік» Вітя Бронюк не вбирається в китайсько-турецькі «кохточки» і спортивні штани чи бейсболку і шорти. З точки зору класичних вимірів естради його зовнішність є зовсім не сценічною: не юний, не худий, кучеряво-лисий, співає суржиком. Голосу практично не має, але простенькі тексти на тлі баяну, барабану, труби і тромбону створюють шалений драйв. Чому? Тому що іронічно, без пафосу переспівуються до болю знайомі образи та ідеали: «Ми будували комунізм, але в нас не вийшло», «SOSюра», «ЗАГРЕБЕ-льний», «Олені-олені, не бриті і не голені», «Чоловіче щастя», «Свєта і ето», «Сірожине пірожине», «Вчителька мікрорайону нашого» тощо. Тобто, творчість групи «Тік» відбиває процес розвінчання застарілих ідеалів і відсутність (або несправжність) нових («…Напилися пепсі, напилися коли, ми такої свободи ще не знали ніколи»), ностальгію за тим, що треба «кудась іти». Але куди?..

Іронія, кітч, стьоб вирізняє творчість Вєрки Сердючки, Потапа і Насті, гурту «Тік». Ці артисти спонукають слухачів до самоіронії, критичної оцінки самих себе, іноді вкраплюючи в тексти й патріотичні рядочки: «Ще не вмерла Україна, якщо ми співаєм так!» (Вєрка Сердючка»); «Ми нанюхались свободи і чорнобильського диму, хором радісно співаєм: ще не вмерла Україна!..» («Тік»). А це вже трохи ліпше, аніж одвічний плач, спихання провини за негаразди на сусіда чи брата або націоналістична затятість.

Отже, в умовах тотального засилля масової культури що найбільше вплине на формування світогляду пересічного українця?.. Чи маємо надію, що не «Пающіє труси», а хоча б один із Тарасів: якщо не Шевченко, то Петриненко або ж Чубай?..

 

Інтернет-видання «Трибуна України» ukrtribune.org.ua

автор: Ніна Головченко

видання: Інтернет-видання «Трибуна України», час видання: 2010

адреса видання: http://ukrtribune.org.ua/


03/11/2010