Непередбачена історія любові і життя

Непередбачена історія любові і життя

 

Народний поет-пісняр, володар усіх можливих державних регалій і відзнак, 50-річчя творчої діяльності якого нещодавно відзначала Україна, все ж не є кумиром сучасної української молоді. Як кажуть молоді люди _ «Не той формат». То що ж за «формат» має поет В. Крищенко, автор понад 800 пісень, багато з яких вважають народними? Пригадуєте - «Наливайте, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали, щоб кулі минали голівоньки наші...», або інші, ліричні:

Стрілися двоє, що долею скуті,

Може десь тут, або може десь там...

Дивляться в очі, чи вірити можна

Теплій руці і привітним словам.

Вадим Дмитрович охоче погоджується з тим, що в пісні існує «віковий бар'єр», і це нормально. До справжніх почуттів треба доростати, дорослішати, щоб відчути власним серцем усю глибину найяскравіших і далеко не безболісних порухів власної душі. Кожний із нас, і лише у свій час, визначений долею, відкриває для себе велику таїну Любові, бо:

Усі ми прагнемо любові,

Чи юні, чи немолоді,

Усі ми, як листки вербові

На темній і сумній воді.

І тоді ми звертаємось до справжньої поезії, до справжньої пісні. І вже тоді нам без Вадима Крищенка не обійтись. Бо його талант - це вміння через пісенне слово спілкуватися з нашими душами, де біль і радість жадають, вимагають втіхи і розуміння. Такий от містичний зв'язок між нами і незбагненною владою поезії.

Ми зустрілися з Вадимом Дмитровичем в його невеличкому, але затишному офісі на вул. Анрі Барбюса. Славетний поет зблизька виявився дуже доброзичливим і цілком доступним, без тіні «зірковості». Високий, ставний без огляду на вік, із пишною, хоч і «засніженою» шевелюрою. Виразні, з серпанком смутку карі очі на красивому, із правильними рисами обличчі, над яким літа не владні. Вражає погляд - добрий, всерозуміючий, дуже відкритий і довірливий - так дивляться на світ або зовсім молоді люди, або істинно віруючі.

Про нашу «Alma mater» Вадим Крищенко дещо обізнаний зі своїх джерел.

- Про Ваш Університет «Україна» знаю як про вуз, в якому мають можливість навчатися студенти з незаможних родин та студенти-інваліди. Це дуже важливо для нашої освіти. А Вашого керівника і Президента університету Таланчука П. М., хоч і не мав честі знати особисто, дуже шаную ще з тих пам'ятних часів, коли він вчинив як дуже мужня людина і патріот, надавши дозвіл на проведення у приміщенні свого вузу (він, наскільки я пам'ятаю, був тоді ректором Київського політеху) Першого з'їзду Народного руху України. Тоді це був дійсно вчинок, вартий пам'яті і поваги.

- Питання традиційне. Як відбувається Поет?

- Я народився у студентський родині, у гуртожитку, і був учительським дитям. Село, дитинство, війна. Людина формується воістину з дитячих років. Я вдячний джерельним основам людської моралі, яку втілювали мої батьки, сільські вчителі-інтелігенти. Ми з братом дуже чекали батька з війни, і, на щастя, дочекались. Але, коли мені було 13 років, померла моя люба матуся. Так сталось, що така ж печальна доля спіткала і мого молодшого сина. Моя дружина, його мати, також пішла з життя, коли йому було 13 років.

Після закінчення школи я з-поміж двох покликань душі _ журналістики і театрального мистецтва _ обрав журналістику. Багато моїх однокурсників стали потім відомими письменниками - Роберт Третьяков, Олекса Мусієнко, Борис Олійник, Василь Захарченко... Я писав вірші, але довгий час іменувався в розряді українських поетів «...та інші».

Добре пам'ятаю, коли Андрій Малишко, почитавши мої вірші, висловився: «Ну, Вадиме, твої вірші, як пісня...». Я тоді не міг навіть визначитись, чи добре це, чи погано.

- Яка музика подобається Вам особисто?

- Мені подобається український мелос і змістовні слова. А молоді перш за все потрібен рух, енергійні ритми. Але пізніше молоді люди все одно звернуться до мелодійної пісні, бо в ній є душа. Я працюю в жанрі традиційної української мелодійної пісні, побудованої на народній пісні. Хоча не раз був свідком, коли популярні народні пісні, як от «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела», іноземці сприймали як сучасні.

- Чи відчуваєте Ви державну підтримку української пісні?

- Радіо підтримує, телебачення категорично ні. Ті люди, в чиїх руках телебачення України, заявляють, що українська пісня фінансово неспроможна, а от, наприклад, російська ресторанна співачка Люба Успенська _ у них «всесвітньовідома», тому вона може розраховувати на повні глядацькі зали, тобто фінансовий успіх і, відповідно, на увагу телевізійників. При цьому друковані засоби інформації з пієтетом і один з поперед другого пишуть про концерти подібних зірок «світового масштабу», а про концерти по справжньому Народної співачки, нині покійної Раїси Кириченко жодна газета не згадувала й словом. Чому ж тоді мають повний аншлаг українські митці, коли їм усе-таки з величезними труднощами вдається пробитися на всеукраїнську сцену? Постає питання, з якою метою вигідно експлуатувати міф про фінансову неспроможність української пісні? Я вбачаю в цьому виразну і неприховану антиукраїнську позицію людей, які волею недоброї долі займаються формуванням суспільної свідомості і культури.

- Але чому не сталося позитивних змін у цьому плані, коли Міністерство культури очолила Оксана Білозір, популярна українська співачка і, не сумніваюсь у цьому, патріотка української пісні?

- Все це дійсно так, але О. Білозір була міністром культури зовсім недовго, хоча найголовніша причина полягає в тому, що творчі люди, митці не можуть стати хорошими чиновниками. Так було і з Іваном Дзюбою, незаперечним духовним, моральним авторитетом в Україні. Та й Богдан Ступка як геніальний актор лише добре грав роль міністра культури у свій час. Міністром культури має бути талановитий, патріотично налаштований, але все ж чиновник у нормальному розумінні цього слова.

- Розкажіть, як працює поет? Прозаїки, наприклад, часто ставлять собі планові завдання, наприклад, писати в день 10 сторінок. Але ж поету потрібно особливе натхнення?

- Це не зовсім так, але можу сказати, що є час і такі місця, де пишеться особливо легко. Наприклад, періодично я підліковуюсь у Феофанії, яка розташована на території монастирського саду. Там, безперечно, особлива аура. А в інший час я просто сідаю за письмовий стіл і починаю працювати, а творчий настрій з'являється у процесі напруженої роботи - пишу, впорядковую...

- Які композитори і виконавці стали Вашими?

- Першим композитором був Климент Домінчин, потім Ігор Поклад, Геннадій Татарченко, Олександр Злотник, Володимир Домшинський... їх було не багато і не мало, але хороших і різних.

Із українських співаків середнього і старшого поколінь, мабуть, не було жодного, хто б не виконував мої пісні. Багатьом із них я дав, так би мовити, «путівку в життя». Наприклад, Аллу Кудлай я з Климентієм Домінчином знайшов у хорі імені Верьовки. Композитор Ігор Білозір привів до мене Оксану Білозір. Її першою «моєю» піснею стала пісня «Ласкаво просимо». Виконавцями моїх пісень були і є Павло Дворський, Віталій Білоножко, Надія Шестакова-Крутова, Павло Зібров, Катя Бужинська, Віктор Шпортько... і, звичайно, незабутньої пам'яті Назарій Яремчук, Раїса Кириченко та Іван Мацялко. Вони були не просто чудовими співаками, але й неповторними світлими душами. На превеликий жаль, разом із цими співаками пішли з життя багато пісень, які вони виконували. А якщо вже говорити про активні пісні, які продовжують звучати, то їх десь близько сотні із 800 написаних. Пам'ятаю слова Ігоря Шамо, який висловився наступним чином: «Не треба 100 пісень, які звучать один раз - краще мати одну пісню, яка звучить 100 раз». Я написав десь близько 800 пісень, але «активних» із них близько 100.

Плідно і вже багато років співпрацюю з одним із найкращих голосів України Іво Бобулом, а пісню «Болить душа» на музику О. Гавриша в його виконанні вважаю своїм найкращим ліричним твором.

Дуже цікаво було почути свою маршову пісню «Кришталеві чаші» у фільмі Єжі Гофмана «Вогнем і мечем». Прикро лише те, що використав він її, не зважаючи на цивілізовану європейську традицію, без мого дозволу.

Зараз із великим задоволенням працюю з молодими і надзвичайно талановитими виконавцями Павлом Мрежуком і Михайлом Брунським. Останній («Кохана»), має просто унікальний голос, дещо подібний до російського виконавця Вітаса. А Павло Мрежук («Я - України син», «Вино розлуки», «Мелодія любові») - співак і композитор, - то моє, так би мовити, творіння, якому, не без труднощів і перешкод, але допоміг вийти на нелегку зіркову дорогу. Та ще молода співачка із Прикарпаття Світлана Весна, популярність якої зростає з кожним днем.

- Питання традиційне. Ваші творчі плани?

- Я хочу бути зі своєю поезією там, де мене чекають, де хочуть слухати чи виконувати пісні на мої слова. Тому в моїх планах - підготувати для шанувальників рідної пісні збірники пісень із нотами - зараз саме в нотних збірниках є потреба, яка практично ніким не задовольняється. І пишу нові поезії, шукаю для них композиторів, зустрічаюсь із багатьма людьми, вирішую безліч інших важливих і не дуже, але життєво необхідних питань. Адже поети-піснярі не належать до стану заможних людей і вже з цієї причини не можу «спочивати на лаврах». Я не маю навіть власного автомобіля, є стандартна двокімнатна квартира, маленька дачка «літнього» зразка. Ще скромний офіс для роботи - це все, що я можу собі дозволити, але й не ремствую з цього приводу. Адже знаю напевне - великі матеріальні статки - все ж не головне у житті.

- Яку маєте родину?

- Маю двох синів, 40 і 30 років. Маю дві внучки. Маленькій онучці Поліні, молодшій дочці старшого сина - чотири місяці. Не можу похвалитись тим, що в моїй родині все цілком благополучно. Але вважаю, що родина, сім'я має бути завжди на першому місці як найбільша цінність у житті, яку переоцінити просто неможливо.

- Дозвольте скористатись своїм жіночим правом. Які жінки Вам подобаються?

- Передусім добрі, сердечні, несуєтні. Без доброти немає душі. Ні зовнішня краса, ні інші приємні речі не можуть замінити добро в жіночому серці. В молодості я, мабуть, би ще щось до цього додав, але тепер розуміюсь на найціннішому. Добра жінка зуміє зрозуміти, пробачити, просто помовчати, коли не потрібно слів. І, як це не парадоксально на перший погляд, але творчість вимагає самотини, одинокості... Як казав один мудрий чоловік - все, що створює митець (крім дітей, звичайно), - він створює сам на сам із собою.

На прощання я слухаю кілька пісень Поета з люб'язно подарованого ним компакт-диску. Ось звучить та сама «Болить душа», яку співає Іво Бобул. Могутня сила кохання і невід'ємного від нього пекучого почуття втрати наповнює серце по вінця, і час зупиняється. І доки звучить надзвичайний голос співака, те велике кохання з його насолодою і душевними муками стає моїм, і саме моїм. Мабуть, у цьому і полягає велика сила справжнього мистецтва - повертати людей у найпрекрасніші миті їхнього життя, дарувати надію на зустріч із Любов'ю. Лише вона, многолика і всепереможна, примирює нас із парадоксами життя і є, власне, його основним сенсом.

 

Розмову вела

Наталя ПЕРИНСЬКА,

головний редактор видавничо-друкарського комплексу «Університет «Україна»

Листопад 2007 року

Газета «Університет «Україна», № 12-13, 2007

 

 

Цей вірш друкується вперше як подарунок

Вадима Крищенка нашому виданню

 

Не лай Вітчизну

 

Коли життя од бід – рябе

Й тягар невдач на серце тисне –

Картай когось, картай себе

Та не кляни свою Вітчизну.

 

Була покара без вини,

Була в дорозі прикрість різна,

Та од прокляття відверни

Ти Бога, Матір і Вітчизну.

автор: Наталя Перинська, головний редактор видавничо-друкарського комплексу «Університет «Україна»

видання: Газета «Університет «Україна», № 12-13, 2007, час видання: 2007


19/02/2010