У вірності в полоні

У вірності в полоні

 

Декілька слів про театр, де так яскраво розкриваються таланти

У самому центрі історичної частини Києва стоїть будівля, добре відома як Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки. Офіційна біографія Театру починається в 1926 році, а в 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки, проте коріння його йде у ХІХ століття. У Києві постійно діючий  російський театр був створений в 1891 році видатним російським режисером і актором Миколою Соловцовим. Свої перші спектаклі трупа М.Соловцова показувала саме в цьому приміщенні, і воно увійшло до історії під назвою «Будинок Бергоньє». З того часу цей театр став справжньою кузнею, а точніше, храмом, де народжувалися таланти. Театр завжди славився своїми акторськими і режисерськими індивідуальностями. Тут творили актори Михайло Романов, Юрій Лавров, Марія Стрєлкова, Любов Добржанська, Микола Светловідов, Віктор Добровольський, Віктор Халатов, Олег Борисов, Павло Луспекаєв, Ада Роговцева; режисери Костянтин Хохлов, Володимир Неллі, Леонід Варпаховський, Георгій Товстоногов. З 1994 року прославлений театр очолив Народний артист України Михайло Резнікович. Він прийшов у театр в далекому 1963 року після закінчення курсу режисури у Георгія Товстоногова і надовго пов'язав свою творчу долю з цим колективом.

Поставлені сотні прекрасних спектаклів, які творили (не піднімається рука написати – створювали) режисери й актори, імена яких відомі далеко за межами Києва. На зміну старшому поколінню приходять нові молоді дарування. Відзначаються ювілеї ветеранів сцени: так, нещодавно відзначали ювілей В.Г.Заклунної, Л.Г.Яремчук, Л.В.Кадочникової, А.М.Роговцевої, М.Ю.Резніковича.

Ці імена загальновідомі, як загальновідомо і те, що марка театру імені Лесі Українки завжди привертала до себе пильну увагу театральної громадськості.

 

Акторський портрет ювілейної статті.

Театральна громадськість відзначила ювілей ветерана сцени, Заслуженої артистки України Ізабелли Іллівни Павлової.

Більше півстоліття вона присвятила одному театру – Російській драмі, де зіграно більше 80 ролей, де щасливо склалася її доля з Миколою Рушковським, чоловіком і колегою.

За ці роки зіграні ролі принесли актрисі популярність і любов глядачів. Стиль актриси виявився близьким творчій атмосфері колективу Російської драми, який слідує законам психологічного театру. Творча реалізація – її стихія. І в ній Павлова досягла успіху: шлейф прекрасних сценічних образів на сцені Національного академічного російського драматичного театру імені Лесі Українки.

Ізабелла Іллівна – актриса різнопланова. Їй вдаються ролі найширшого діапазону: ліричні, драматичні, романтичні, комедійні. Не можна забути її гостру роль у комедії Б.Нушича «ОБЕЖ». А пані Драга в «Пані міністрові» того ж Б.Нушича? У гострохарактерному, майже у гротесковому малюнку образу пані Драги артистка повною мірою проявляє властиву їй інтелігентність, гідність, артистичний смак і шарм, які були прищеплені їй у стінах Школи-студії Московського художнього театру. Згадується і її роль у п'єсі С.Костова «Велікоманієв», де вона грала разом зі своїм чоловіком, М.М.Рушковським, який виконував головну роль. І кожного разу вона несподівана. В образи, які вона грає, перевтілюється так, що її часом важко упізнати.

 «З Ізабеллою Іллівною я зустрівся практично на своєму першому – дипломному – спектаклі. Мої перші враження від І.Павлової – дуже хороша молода героїня Театру імені Лесі Українки. Соня з М.Ф.Романовим у «Дяді Вані» А.П.Чехова, Саша з тим же Романовим у «Живому трупі» Л.М.Толстого. І одна із зоряних робіт молодої Ізабелли Павлової – роль Марти у спектаклі Л.В.Варпаховського «Дерева вмирають стоячи» А.Касони», - говорить Головний режисер Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, Народний артист України Михайло Юрієвич Резнікович. Її героїня була чистою і душевно витонченою. І разом із тим, молодій актрисі вже вистачало техніки, щоб зробити свою героїню реальною для глядача, переконати в можливості існування подібної людини десь поряд, зробити бажаною зустріч із нею для кожного глядача у залі.

Разом із прекрасним дуетом акторів Є.Е.Опаловою і В.М.Халатовим участь І.Павлової багато в чому визначала успіх спектаклю «Дерева вмирають стоячи». Він був шлягерним спектаклем свого часу. Юність, чистота, свіжість, безпосередність – такі риси сценічних витворів І.Павлової в ці роки.

Її колеги говорять, що вона – хороший партнер, але їй неначе весь час чогось бракує у вже створеному образі ролі. Вона часто намагається імпровізувати, щось змінити, додати якусь фарбу. Причому бажання це народжується не заздалегідь, а часто під час спектаклю. Звичайно, так і повинно бути, тільки у такому випадку можна говорити про кожен спектакль як про живий організм. Але це ж вимагає і максимальної зосередженості від усіх, із ким вона працює, справжньої віддачі.

Михайло Юрійович Резнікович говорить, що: «Життя Павлової в театрі я міг би порівняти з прекрасним вальсом Штрауса «Життя артиста» - легкий, багатообіцяючий початок, бурхлива кульмінація і елегійний, плавний фінал». Прекрасне порівняння, краще сказати що б то не було важко, а, бодай, і неможливо.

Ізабелла Іллівна виходить на сцену і сьогодні, як виходила понад п'ятдесят років, які пропрацювала в Театрі імені Лесі Українки. Це її рідна сцена, вона зберігає їй вірність, готується до кожного виходу серйозно, відповідально.

«Моя перша серйозна робота з Ізабеллою Іллівною, - згадує Михайло Юрієвич, -відбулась в 1966 році під час репетиції спектаклю «Глузливе моє щастя» Л.Малюгіна. Вона була призначена на роль сестри А.П.Чехова – Марії Павлівни. Ізабелла Іллівна репетирувала Марію Павлівну серйозно, зосереджено, ревно. Вона багато знала про Чехова і, це визначало її особливе глибинне розуміння матеріалу. В цьому характері виявилася потужна нота безкорисливості, яка взагалі властива Ізабеллі Іллівні Павловій в її театральному житті (для ролі якість обов'язкова). Марія Павлівна віддала все своє життя братові, Антону Павловичу, пожертвувала ради нього своїм особистим щастям – ось цю тему артистка Павлова пронесла через весь спектакль вірно і тонко».

Ізабелла Іллівна грала цю роль упродовж усіх вісімнадцяти років, які спектакль «Глузливе моє щастя» йшов на сцені.

Старі театрали до сьогодні згадують спектаклі Театру імені Лесі Українки за участю І.І.Павлової, такі як «Глузливе моє щастя» Л.Малюгіна з прекрасними акторськими роботами Миколи Рушковського, Ізабелли Павлової, В’ячеслава Езепова, Лариси Кадочникової, Ади Роговцевої ... Ідуть роки, міняються назви спектаклів, імена режисерів, акторів, художників, а нові служителі Мельпомени прагнуть продовжити живі традиції засновників Театру імені Лесі Українки.

Глядач любить Ізабеллу Іллівну. Вона запам'яталася образами інтелігентних героїнь.

 

А далі я вирішив відмовитися від жанру «акторського портрета», такого природного для ювілейної статті. Замість цього я попросив допомогти мені в розповіді самій «винуватиці свята» - Ізабеллі Іллівні Павловій.

- Ізабелла Іллівна, я знаю, що родом Ви з Москви, закінчили Школу-студію МХАТ. Як і чому Ви опинилися в Києві у трупі прославленого театру ім. Л.Українки?

- Так, я – родом із Москви, де народилася і прожила 23 роки. До акторської професії мої батьки ніякого відношення не мали, але дуже любили театр. І коли я пішла вступати до Школи-студії МХАТ, я їм навіть нічого про це не сказала. Я успішно пройшла всі 3 відбіркових тури, успішно вступила і лише тоді сказала про це батькам. Вони дуже здивувалися і зраділи. Я за природою однолюб - у мене була одна Школа-студія МХАТ, один театр, один чоловік. Я хотіла займатися тільки у Школі-студії МХАТ, куди я дуже хотіла потрапити (більше нікуди я документів не подавала), і я потрапила – це був мій рідний дім. Я безмежно вдячна Москві, тому що той культурний прошарок, який був там на той час, формував нас усіх, шанувальників і любителів театру. Ми тісно спілкувалися з корифеями сцени – Ольгою Леонардівною Кніппер-Чеховою, Василем Івановичем Качаловим, Миколою Павловичем Хмільним, Аллою Костянтинівною Тарасовою, Ольгою Миколаївною Андровською – це була золота плеяда МХАТу. Ми були не тільки їх глядачами, але й учнями. Вони приходили до нас у студію, ми спілкувалися з ними, мали щастя бачити їх на відстані витягнутої руки.

 З Ніною Миколаївною Літовцевою (дружиною В.І Качалова) ми репетирували у них удома, коли вона трохи прихворіла.

 Ольга Леонардівна Кніппер-Чехова була головою нашої Державної екзаменаційної комісії, вручала нам дипломи. Ось таким було коло нашого спілкування.

 І коли в 1951 році на гастролі до Москви приїхав Київський російський драматичний театр ім. Лесі Українки, ми з головою занурилися у цей прекрасний хвилюючий світ. Ні, це було не нове, це було продовженням того світу, який оточував нас у Москві: Школа-студія МХАТ і сам Малий художній академічний театр. Цей світ органічно став нашою другою домівкою. Ми – група молодих випускників Школи-студії зрозуміли, що це – наша доля, наш другий дім. Ми були закохані в Київський російський драматичний театр ім. Л.Українки. І ось ми в 1951 році приїхали до Києва з надією бути зарахованими до трупи уславленого театру. Це – Лев Брянцев, Євгеній Конюшков, Олег Борисов, Валентина Ніколаєва і я. Нас тепло прийняли «корифеї» театру – Костянтин Павлович Хохлов, Євгенія Еммануїлівна Опалова, Юрій Сергійович Лавров, Віктор Михайлович Халатов, Ольга Василівна Смірнова, Михайло Михайлович Бєлоусов, Олексій Михайлович Таршин. Вони були нашою надією і опорою. Майже в той же час трупа уславленого театру поповнилась і випускниками Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, це – Юрій Мажуга, Альфред Шестопалов, Галина Бутиліна, які також дуже тепло зустріли нас. А в 1952 році з Москви до нас приїхали Микола Рушковський, Ірина Молостова (режисер), у 1953 році – після ДІТМа – Сергій Філімонов. Ця група з усією енергією молодості увірвалася у трупу прославленого театру, чутки про який обійшли весь Радянський Союз. Збулася моя мрія і мрія моїх однокурсників потрапити на роботу саме в театр ім. Л.Українки. Ми були раді і щасливі безмежно!

Дивовижний, неповторний театр. Ним у той час керував Костянтин Павлович Хохлов. Він, Володимир Олександрович Неллі, Микола Олексійович Соколов і директор театру Віктор Петрович Гонтар влаштували нам перегляд і вся наша прибула «бригада» була прийнята у трупу прославленого театру. Жили ми спочатку в театрі на другому поверсі – близько двох років. Жили ми в театрі, жили ми театром. Ми відразу були задіяні у спектаклях тих років: «Живий труп» (постановка В.О.Неллі), приголомшливий спектакль «Ходіння по муках» (постановка В.О.Неллі), «Одруження Бєлугіна», де блискуче грав М.М.Бєлоусов.

 - Яка роль була у Вас першою на сцені київського театру?

 - Саша в «Живому трупі» - це була моя перша роль, грала разом із М.М.Романовим, із ним же я грала Соню в «Дяді Вані» (це все 1951 рік). Потім були «Добряки», «Глузливе моє щастя» в постановці Михайла Юрієвича Рєзніковича.

 Ролі, які мені давали, я зазвичай ніколи не просила, а приймала як належне. Правда, одного разу я відійшла від свого правила: дуже хотіла грати Ірину в «Трьох сестрах». Я зайшла, страшно хвилюючись, до Володимира Олександровича Неллі: «Якщо буде щонайменша можливість, у будь-якому складі, якщо вважатимете за можливе, дайте мені Ірину!». І для мене було повною несподіванкою відповідь метра: «А я Вас і так призначив на цю роль». Для мене це було невимовним щастям. А взагалі (так нас виховували) я ролі ніколи не просила.

- У Вас – театральна сім'я. Ваш чоловік – Народний артист України Микола Рушковський. Я знаю, що у Вас є син, онуки, й недавно Ви стали прабабусею. Декілька слів про те як, живе театральна еліта.

- Спочатку Микола Рушковський приїхав до Києва з Москви, закінчивши Школу-студію МХАТ, як наречений. Його, так само, як і мене, полонила, зачаровувала аура театру Лесі Українки, він пристрасно любив мене і цей театр. Ми разом із 1952 року – стаж солідний. У нас син Андрій, він журналіст, двоє онуків – внук Микола (перекладач у Польському посольстві) й онука Настя (вчиться в Національному університеті ім. Т.Г.Шевченка, вивчає арабські мови). Правнукові Кирилу Миколаєвичу один рік. Велика, щаслива сім'я. Ми всі дружні, немає розбратів. І з невістками своїми я дружу – їх у мене дві. Коли збираємося всі разом, печемо пиріг із капустою – це наше фірмове блюдо.

- Окрім театру і сім'ї, чим Ви ще жили, про що мріяли?

- Коли я була молодша, моєю мрією було об'їздити весь світ (з пізнавальної точки зору). Бувала в Югославії (вперше в 1956 р.), у Франції, Швеції, Англії. Подорожували з чоловіком по Обі – це було щастя; мріяли поїхати на Байкал, але розпад Союзу не дав такої можливості.

- Як складалися у Вас творчі й особисті стосунки з колегами по театру?

- Я безмежно вдячна улюбленому моєму театру ім. Л.Українки, його «корифеям», середньому поколінню – Сергію Івановичу Філімонову, Ганні Тимофіївні Ніколаєвій, Вірі Леонідівні Предаєвич, Олександру Герасимовичу Анурову, Ганні Федорівні Пекарській, Дмитру Васильовичу Франьку.

І яке велике щастя, що з 1994 року театром керує Михайло Юрієвич Резнікович, який любить цей театр, зберігає його традиції, віддає йому своє життя, серце, інтелект. Він сприймає театр як власний дім, про долю якого потрібно постійно піклуватися. І я впевнена, що для театру це добре.

Ми від щирого серця вітаємо ювіляра з днем народження. Залишайтеся такою ж красивою і привабливою жінкою, прекрасною актрисою. Бажаємо здоров'я і сценічного довголіття.

 

 

Ігор Александров (Конвісер Ігор Олександрович)

Фото з архівів

І.І.Павлової (1967-73р.р.).

автор: Ігор Александров (Конвісер Ігор Олександрович)

час видання: 2010


19/02/2010