Дмитро Попов: «У Національну оперу потрапляють «незіпсовані»

Дмитро Попов:

«У Національну оперу потрапляють «незіпсовані»

 

Був час, коли виконавці готові були кинутися аби–куди, подалі від репертуарного тиску, від обмеження виїздів. Але покинути рідний театр – це складний емоційний процес, та і шлях на захід не простий. Вони відчувають на собі всю «красу» роботи в західних театрах, і разом із тим знають, що ми щиро чекаємо їх на Батьківщині. У нас у Національній опері України - молоде дарування, наш Карузо – Дмитро Попов. Йому всього 26 років, а він уже Заслужений артист України, у нього голос центрального тенора – дуже чистий, виразний і гарячий. Його прекрасний голос об'ємно виділяється надзвичайною красою тембру і потужністю. Він – наймолодший тенор Національної опери, і не складно передбачити його тріумфальний вступ на престол вокальної творчості. Для співаків ТАКОГО КЛАСУ створюються всі необхідні умови для стрімкого професійного зростання. Дмитро Попов упевнено заявив про себе як блискучий виконавець тенорових партій світового і вітчизняного репертуару. У червні цього року наш чудовий тенор на міжнародному конкурсі Пласідо Домінго у Франції, в Парижі завоював другу премію. Переоцінити це досягнення просто неможливо. Він виявився першим українським лауреатом за всю історію існування конкурсу Пласідо Домінго.

- Де закладений творчий початок у Вашій долі?

- Назвати це випадком або випадковістю я не можу. І, хоча мої батьки – інженери, напевно зіграла роль генетична спадковість. Вони, мої батьки, за природою дуже музичні, свого часу займалися в музичній школі, куди і мене влаштували – свого часу було дуже модним віддавати дітей вчитися музиці, навіть у такому маленькому місті Рубіжне, що на Луганщині, де я народився. До речі, у м. Рубіжне народилися чудові діячі українського мистецтва, а саме: Тимошенко Олег Семенович, український хоровий диригент, педагог, Народний артист України, академік Академії мистецтв України, ректор Національної консерваторії ім. П.І.Чайковського, кавалер ордена «За заслуги» 11 ступенів; Мащенко Микола Павлович, кінорежисер, який очолював довгі роки Українську кіностудію ім. О.Довженка, Народний артист України. Про професію співака я в дитинстві і не подумував, хоча почав співати вже з 2-3 років, сидячи ще в дитячій колисці. Є декілька фото тих років, де я, сидячи в колисці, щось наспівував і плескав у долоньки. Слух у мене був, ймовірно, від батьків, та і бабуся добре співала в народному хорі. Якісь гени мені передалися. У батька ніжний, приємний голос. Ми могли щось разом заспівати. Вчився в місцевій музичній школі і суміщав це з навчанням у загальноосвітній – було важко. У музичній школі вчився по класу фортепіано, у школі виконував соло в хорі, у мене були навіть маленькі сольні концерти. Близько 5 років я вже вийшов на сцену і не боявся її. Я навіть не подумував, що є мистецтво співака-вокаліста. І коли по телевізору я чув уривки з опер, я його терміново вимикав, оскільки мені це зовсім не подобалося, я цього не розумів.

Коли я закінчив 11 класів і потрібно було визначатися з майбутньою професією, я вирішив вступати до технічного ВНЗ – адже батьки були інженерами. І вступив, пройшовши співбесіду, але не провчився жодного дня. Мама сказала, що в Харкові є Інститут мистецтв і ми поїхали туди на прослуховування, оскільки у мене вже був непереборний потяг до співу. У школі у мене була своя, як модно тоді називалося, вокально-інструментальна група (ВІА), я добре грав на гітарі, співав романси, російські та українські пісні (російські у мене виходили краще за інші). Після прослуховування у Харкові я повернувся додому. У мене в Рубіжному був педагог – соліст місцевої оперети М.Євдокимов. За два тижні він встиг «витягнути» з мене якийсь невеликий голос: ми не знали, чи баритон, чи тенор. Я не знав, з яким голосом я вступатиму до Харківського інституту мистецтв, та все ж я вступив без великих складнощів і труднощів на підготовче відділення. У перші ж дні я підійшов до педагога і поцікавився, де можна познайомитись із виконавським рівнем студентів консерваторії. У нього очі на лоба полізли: «Діточки, це ж і є консерваторія. Тільки інакше називається». Харківський інститут мистецтв має консерваторський рівень акредитації.

Я не міг повірити, що вступив до консерваторії: адже, перш ніж вступати до консерваторії, потрібно було закінчити музичну школу і музичне училище. Я заспівав «Варязького гостя», у мене був невеликий камерного плану баритон. Закінчивши підготовчий курс, я вступив на перший курс, де моїми вчителями були Народний артист СРСР Н.Ф.Манойло і професор Т.Я.Веске. Вони навчили мене в першу чергу бути актором на сцені, думати, про що я співаю, а голос був як другорядне віддзеркалення думки. Вони працювали зі мною більше над формуванням характеру, образу, ніж над вокалом. І, наслідуючи їм, я зумів «витягнути» з себе яскравіший голос, він надбав легшого, яскравішого забарвлення, більш тенорового. Вони вели мене як ліричного баритона – так починалося сходження, через молодість не могли визначити, який у мене голос. Вони дали мені баритонову основу, і з неї я почав підніматися все вище і вище, дійшовши до ліричного баритона. Надалі, після тривалих і наполегливих занять, мене вивели як ліричного тенора.

- А чи пам'ятаєте Ви свій дебют, із чого починалося сходження на професійний Олімп?

- Володимир Ігоревич (2002р.) в опері Бородіна «Князь Ігор» у Національній опері України. Мені було дуже цікаво працювати, оскільки російська музика мені дуже близька. І до сьогодні у мене виходять краще твори російських композиторів, ніж італійських. Після закінчення у Харкові 4 курсу я за своєю ініціативою поїхав на прослуховування до Києва в Національну оперу України. Нас було 54 претенденти, а я значився під номером 53. І коли я побачив свою «долю» під №53, мені захотілося розвернутися і поїхати назад. Але коли оголосили, що я пройшов, радості моїй не було меж. Мені сказали: «Ви – стажист і у Вас є один рік, щоб показатися. Якщо Ви не сподобаєтеся або не встигнете показатися у спектаклях, будете відраховані. Або ж залишитеся ще на один рік, але вже без оплати».

Я з поставленим завданням успішно впорався і був зарахований до трупи. Успішно пройшла прем'єра опери «Війна і мир», де я відразу виконав три партії: Анатолія Курагіна, ад'ютанта Кутузова і генерала Барклая Де Толлі.

- Мені вже зрозуміло, як Ви потрапили до Національної Опери України, до провідного театру країни. Але наскільки це взагалі складно і важко?

- Треба прийти у своєму первозданному вигляді, не бути зіпсованим у кращому сенсі слова вокального і театрального мистецтва. Якщо ти співав до цього в якихось театрах або мав не зовсім вдалого педагога, то потрапити в Національну оперу дуже важко, практично неможливо. Але мені з педагогом дуже пощастило в Києві – ним був і є Народний артист України Олександр Андрійович Востряков. Я доучувався у нього ще 3 роки в Київській консерваторії. Це було вирішальним, закріплюючим чинником мого розвитку.

- В яких операх Ви заспівали тенорові партії на Київській сцені?

- В опері Бородіна «Князь Ігор» (Володимир Ігоревич), «Травіата» Верді (Альфред), «Євгенії Онєгіну» Чайковського (Ленський), «Царська наречена» Римського-Корсакова (Ликов), «Іоланта» Чайковського (Водемон), «Джоконда» Понк’єлілі (Енцо), «Манон Леско» Пучінні (Де Гріє) – одна зі складних тенорових партій, «Війна і мир», про що я вже згадував вище. Можливо, в найближчому майбутньому трапиться виконати партію Герцога в опері Верді «Ріголетто» і партію Каварадоссі в опері Пучінні «Тоска», Пінкертона.

- У Вас не проста професія – складна, важлива. Як вона Вас обмежує в житті, у побуті? Які труднощі необхідно подолати, щоб бути завжди в «формі»?

- Мені не можна у жодному випадку перемерзати, ніяких рибалок і полювань, не можна стояти на протягах, мочити ноги і потрапляти в дощову і вітряну погоду на вулицю. Особливо берегтися треба взимку. Дуже небезпечно після занять вийти на вулицю в розігрітому стані, на холодне повітря. Але ці обмеження мене аніскільки не утискають, а тримають у постійному режимі, оскільки завжди приємно бути у формі.

- Які у Вас захоплення, чим любите займатися у вільний від роботи час, чому надаєте перевагу?

- Дуже люблю займатися відео- і фотографуванням. У мене чудова професійна апаратура, від роботи з якою я отримую величезне задоволення. Я придбав відеокамеру спеціально для того, щоб записувати свої репетиції із залу. Потім удома я це аналізую, мені це подобається, у мене це виходить. Почав цікавитися світлом, ракурсом. Навчився знімати цікаві, вдалі моменти. Люблю знімати курйозні моменти зі свого життя і життя моїх друзів, знайомих. Беру камери на всі репетиції і в усі гастрольні поїздки, намагаюся записувати із залу репетиції, як оркестрові, так і сценічні. Потім переглядаю і аналізую. Це прийнято зараз у всіх театрах, де я буваю на гастролях: всі репетиції записуються, потім аналізуються і розбираються у деталях. Так  процес іде швидше, людина може подивитися на себе з боку, тобто відбувається повний і всебічний самоаналіз.

Люблю фотографувати тварин, квіти, рослини. Дуже люблю збирати гриби. А ще я дуже люблю готувати і ставлюся до цього творчо. Всі м'ясні і рибні страви готую я вдома сам. Дружина допомагає мені тільки чистити рибу, овочі і прибирати. Процес смаження, тушкування, приготування маринадів – все це за мною. Люблю в лісі з друзями смажити шашлики. Взагалі, ми з Андрієм Макаревичем у чомусь схожі.

- В яких країнах Ви вже були з гастрольними поїздками?

- Данія, Швейцарія, Німеччина, Скандинавські і Прибалтійські країни, Японія, Іспанія. У всіх гастрольних поїздках виконую арії мовою оригіналу. Я заучую партію, але чим довше я працюю над нею, тим більше мені хочеться вивчати мову. Я не беруся співати репертуар, якщо дослівно не знаю, про що співаю. За своєю ініціативою у червні ц.р. я поїхав до Франції на конкурс молодих оперних співаків Пласідо Домінго «Опералія», що відбувся у Парижі. У конкурсі брали участь вокалісти із США, Канади, Аргентини, Польщі, Фінляндії, Франції, Італії, Німеччини, України, Росії, Вірменії, Іспанії. Зі всього світу з 800 претендентів відібрали 40 виконавців: 20 чоловіків і 20 жінок, серед них і я пройшов конкурсний відбір. Виконавці були відібрані спеціальним журі в Парижі по відеоаудіозаписах, яких було надіслано більше тисячі. Серед членів журі – директори і художні керівники оперних театрів Лондона, Мадрида, Парижа, Валенсії, Дрездена. На цьому Міжнародному конкурсі я був удостоєний другої премії, що для мене дуже важливо, вагомо, почесно. Я виявився першим українським лауреатом конкурсу Пласідо Домінго за всю історію його існування. Адже це все-таки міжнародний конкурс зірки світової величини Пласідо Домінго.

- Я знаю, що, крім роботи в Національній опері України, Ви здійснюєте самостійні гастрольні поїздки до країн Скандинавії і Прибалтики. Що Вами керує: прагнення самоствердження, розширення творчих горизонтів, бажання заробити ім'я і гроші? Або все разом узяте?

Є поїздки театральні, а є поїздки самі від себе. У мене є свій агент і з його допомогою я працюю у Скандинавії та Прибалтиці. Нещодавно повернувся з Риги, була постановка «Травіати», а перед цим – постановка «Чіо-Чіосан» у Вільнюсі, і все – італійською мовою. Італійська мова дуже зручна для співу, вона мелодійна. І якщо перекладати оперу якою-небудь іншою мовою, то з'являється дуже багато незручностей у співі і вимові. А щодо того, що мною керує, – та все потроху: і перше, і друге, і третє. Адже моє творче життя тільки починається і хочеться мати твердий ґрунт під ногами, як у прямому, так і у переносному значенні слова.

- Чи є у Вас кумири серед оперних виконавців, як серед діючих нині, так і серед тих, хто пішов у вічність?

- Це – Франко Кореллі. Дуже відомий в оперному світі тенор. Оперний актор, чудовий співак, йому властива найкраща техніка вокального виконання. Наслідувати такий голос складно. Такі голоси народжуються один раз на 100 років. А з сучасних майстрів оперної сцени я прагну бути багато в чому схожим на свого вчителя Олександра Андрійовича Вострякова. По силі та яскравості голосу йому рівних немає і до цього потрібно прагнути. Це хороший показник співака, якщо йому вже далеко за 60, а він ще може співати, і як співати – співати гідно, легко, і вільно пересуватися по сцені. Людина знаходить у собі сили радувати слухачів своїм мистецтвом.

- Що мрієте виконати у майбутньому, які Ваші плани ?

- «Турандот» - заспівати Калафа, це моя найзаповітніша мрія. Партія не найскладніша, але дуже красива, дуже показова, дуже виграшна для тенора, дуже відома і дуже шанована слухачами. Я планую її заспівати років через 7-10, тому що не всі партії можна співати відразу, потрібно до них якось наближатися поступово. Потрібно спочатку співати партії ліричного репертуару, а вже потім драматичніші.

Мій голос може стати з роками густішим, краще забарвленим, багатшим, можливо темнішим, але я на все подальше життя залишуся тенором.

- Чи Були у Вашому творчому житті курйозні епізоди, які б прямо або опосередковано позначалися на виступі?

- Дуже часто буває, що при перельотах Київ-Осло, Київ-Стокгольм, Київ-Мальме весь час потрібно летіти з пересадками через Прагу або Амстердам. І дуже часто вантаж не потрапляє за призначенням: 50% польотів супроводжується запізненням багажу, в якому лежать особисті речі. Але глядач цього знати і відчувати не повинен. Костюми я з собою не беру: їх шиють у тому театрі, де відбуваються гастролі, згідно висланих раніше розмірів. Після прильоту ми отримуємо готовий костюм практично без примірки. І дуже часто трапляються казуси, коли треба надіти костюм, а він зшитий не по тих розмірах. Або не всі голки вийняли зі смокінга і брюк і це добре відчувається до кінця першої дії: болісно буває, коли потрібно співати про любов і радість, а голка коле в самому невідповідному місці, або щось розстібається, або трохи довший або коротший рукав, або «метелик» не того розміру. Це – «приємні дрібнички», які завжди супроводжували і супроводжуватимуть будь-якого артиста в дорозі. Це приємно і зовсім не втомлює. У вільний від роботи час, якого дуже мало, приємно пригадати забавні казуси, курйози. Але на виступах це жодною мірою не повинно позначатися. Принаймні, я намагаюся робити все можливе, щоб слухач нічого цього не помічав.

- Ви одружені, у Вас є сім'я?

- Так, я одружений, дітей поки що немає. Дружина – Олена Удоденко, співачка, колоратурне сопрано. Ми разом із нею працювали в Харкові. На жаль, у Києві вона роботу за фахом не знайшла як співачка і зараз працює на телебаченні редактором.

Дмитро Попов належить до тих співаків, які від самого початку творчої кар'єри легко обходяться без партій другого плану, а відразу оволодівають репертуаром першого рівня. Зірка нашого Карузо ще тільки сходить, попереду ще багато творчих звершень і відкриттів. Україна, як і Італія, завжди славилася прекрасними голосами: пригадаємо наше прекрасне минуле і гідно оцінимо сьогодення.

 

Ігор Александров

(професор  

Ігор Олександрович Конвісер)

автор: Ігор Александров (професор Ігор Олександрович Конвісер)

час видання: 2010


19/02/2010