Раймонд Паулс: Бах обікрав усіх композиторів на 500 років уперед

Раймонд Паулс: Бах обікрав усіх композиторів на 500 років уперед

ВІДКРИТТЯ «МІСЦЕВОГО» ЗНАЧЕННЯ

 

Для себе я «відкрив» Раймонда Паулса в 1975 році піснею «Листя жовте» у виконанні Оярс Грінбегаса і Маргарити Вілцанє латиською мовою. Я не знаю чим, але ця пісня мене зворушила до глибини душі (і це при незнанні мови).  Потім були інші виконавці цієї пісні, Нора Бумбієра, Віктор Лапченок,  але вони запам'яталися мені менше, вже не так. Пізніше Ілля Рєзнік напише до цієї пісні вірші російською мовою, але це було вже потім. Хоча музичний світ відкрив Р. Паулса набагато раніше. Життя Раймонду дали батько-склодув і мати-вишивальниця перлами (що, саме по собі, і немало), а все інше – від Господа Бога.

Упродовж п'яти подальших років він створив ще декілька шлягерів – «Підберу музику», «Танок на барабані». Саме тоді Р. Паулс написав свої перші - ті, що здобули широку популярність у Латвії, пісні – «Ми зустрілися в березні», «Зимовий вечір», тоді ж почалась його робота в кінематографі («Ти потрібний»). Згодом композитор створив музику для цілої низки спектаклів, кіно- і телефільмів  («Слуги диявола», «Стріли Робін Гуда», «Смерть під вітрилом», «Театр» (де грала незабутня Вія Артмане), «Подвійний капкан», «Як стати зіркою». Потім ним були створені мюзикли "Сестра Кері" і "Шерлок Холмс". Величезний успіх супроводжував творчий союз Раймонда Паулса й Али Пугачової: всій країні були відомі пісні "Маестро", "Старовинний годинник", "Мільйон червоних троянд", "Без мене".

Дійсно, багато пісень маестро стали воістину народними. Частенько йому досить виконати перший куплет, а потім композитор може не продовжувати - співає весь зал. Щоб програти по разу всі твори Паулса, знадобляться, за його власними підрахунками, два дні і ніч.

 

А поки я почав шукати зустрічі з Маестро: вони проходили досить часто, але ми були по різні боки телевізійного екрану, потім нас розділяла рампа Палацу «Україна» під час гастролей його до Києва. У мене образ Раймонда Паулса чомусь асоціювався з образом Жана Габена – знаменитого французького актора того часу: такий же аристократизм і небалакучість. Я шукав як журналіст, як шанувальник величезного таланту Маестро зустрічі з ним. І мені пощастило – перша зустріч відбулася в 1982 році під час чергових гастролей до Києва. Були інтерв'ю, були публікації, були фотосесії.

Упродовж багатьох років кожна з пісень Маестро ставала помітною подією, вони прикрашали репертуар найвідоміших виконавців, багато з яких саме йому зобов'язані своєю популярністю. І сьогодні, не дивлячись на час, роки і відстань, його пам'ятають і люблять в Україні.

Зараз в Інтернеті публікацій про Р. Паулса набагато більше, ніж про будь-якого політичного діяча (я знайшов, до речі, і свої інтерв'ю), так що сказати, щось нове дуже важко. Та все ж останні відвідини Маестро Києва в лютому 2010 року не залишили мене байдужим, не пройшли для мене непоміченими. Я так само, як і 35 років тому, був сп'янілий великим мистецтвом – це був своєрідний екскурс у мою молодість (а ми майже з ним однолітки).

Маестро, незабаром Ви відзначатимете 75-річний ювілей. Яка музика пишеться легше в ці роки, – як і раніше, популярна, чи серйозна?

– Все залежить від настрою. Останнім часом взагалі нічого не пишеться. В основному зараз я виступаю більше як піаніст, граю з симфонічним оркестром, виступаю з акторами, у тому числі й артистами Ризького театру російської драми. Роботи багато.

– А вік взагалі впливає на створення музики?

– Кому як. У багатьох творчих людей у цьому віці починається третя або четверта молодість, і багато хто розлучається і шукає молодих дружин. Але я не з таких.

– У Вас майже завжди сумний вираз обличчя. Чим це викликано, це – імідж?

– Мабуть, у мене був такий вираз обличчя, але я не сумую. Я з великим задоволенням слухаю молодих виконавців. Сумний я стаю, коли слухаю так званих зірок. Мені не подобається, що відбувається на естраді з фонограмами, як їх використовують. Я люблю живе виконання.

– А що скажете про якість сучасної пісні?

– Тут багато є, про що говорити. Поряд із талановитими виконавцями на сцені сьогодні дуже багато дешевої халтури, яка у мене особисто не викликає жодних емоцій. Думаю, що і публіці все це вже набридло, особливо всі ці електронні акомпанементи.

– У Вас немає ностальгії за тією країною, в якій ми всі разом жили 20 років тому?

– На такі речі треба дивитися реально. Я не можу сказати, що за радянських часів усе було погано. Багато було поганого, але було і щось хороше. Але це вже історія, і ми не можемо повернути її назад. Треба думати про те, як іти вперед. Це головне.

– Чому Ви присвячуєте більше часу?

– Я все-таки музикант, і основний мій час займає музика. На другому місці у мене моя сім'я і господарство. Я не можу скаржитися на життя, у мене все нормально, все є, і я можу працювати так, як хочу.

Подорожувати не люблю. Я більше люблю знаходитися вдома і не прагну їхати в дорогі тури.

– У Вас є пристрасті у музиці?

– Завжди з великою повагою ставився до симфонічної музики. Особливо люблю Рахманінова.

– З висоти свого віку не підкажете: що ж це таке – просте людське щастя?

– Для мене найголовніше – це бути здоровим і робити те, що подобається. Поки мені в цьому таланить. Хоча, не знаю. У моєму віці, напевно, кожен день - як щастя.

- Залишається час для музики?

– Дуже мало. Порівняно з тим, що я робив, це схоже на жалюгідні залишки. Але все одно виступаю, прагну знаходити час для цього.

У мене тепер є інші захоплення. Я відійшов від спільних робіт із російськими співаками. Заради Бога, лише не думайте про якийсь націоналізм. Я і зараз пишу російською мовою, наприклад, для Лайми Вайкуле. Але так буває у житті, що, щоб я не робив нового, люди завжди згадують мої старі мелодії.

– У кожного художника є злети і спади. Вам судилося творити мелодії, улюблені не одним поколінням.

– Так повинно бути. Навіть у геніальних людей, які досягали в музиці великих висот, бували періоди, коли вони відходили від творчості. А може, це просто вік бере своє. Я не можу постійно створювати шлягери. Я можу радіти тому, що дуже довгий час тримався і ще тримаюся. Але є багато композиторів і виконавців, яких можна назвати «сезонними». Ви погляньте на російську естраду. Що б не говорили про молодь, але ми все одно повертаємося до Пугачової, Леонтьєва або до того ж Кобзона.

– У Вашому житті було багато чорних смуг?

– Ой, різних. Вочевидь, так і повинно бути. Я пройшов крізь вогонь, воду і мідні труби. Я знаю, що таке бруд і що таке успіх.

Але чорні смуги мають бути. Для того, щоб зосередитися і все почати спочатку, інколи навіть заново. Ось з чого виходить життєвий досвід.

– У Вас є якась ностальгія по СРСР? У вас є такий смуток?

– Є, звичайно. Якщо відверто, то зараз можна знайти щось хороше в тій величезній імперії. Особливо, якщо говорити про наше національне кіно, яке фінансувалося державою. Зараз кіно немає. Ми втратили культурні зв'язки. Шкода лише одного, що була така ідеологія. Якби ось ця так звана ідеологія була побудована на нормальних демократичних принципах, то, напевно, щось можна було б зберегти. Мене завжди злила цензура, особливо політична. Стільки було зроблено помилок і, врешті-решт, все це призвело до розвалу. Це була диктатура, яка зробила дуже багато поганого людям.

– Коли Ви граєте –здаєтесь замкнутим, дуже зосередженим.

– Мені багато хто про це говорить. Але дай Бог, аби могли сказати, що у мене є до всього свій підхід, що я не копіюю когось. Коли у тебе є щось своє, то це хороша ознака.

– У Вас є «райський» куточок?

– Я можу сказати, що живу нормально. Так, я пережив дуже важку кризу – постраждав як вкладник від латвійських банків. Але тепер я знову твердо стою на ногах. У мене є чудовий будинок за містом. Влітку до мене приїжджають онучки. Зараз я почав одну несподівану для багатьох справу. Я купив одну покинуту сільську школу на відстані ста кілометрів від Риги і три гектари землі. Це дуже красиве місце, і там я створюватиму центр для обдарованих дітей. Все це винятково на мої гроші. Ми там влаштовуватимемо різні фестивалі, там прекрасна природна акустика і, коли співаєш, просто душа радіє.

– Ви щасливі в особистому житті?

–Мені пощастило – із дружиною ми живемо вже без малого п'ятдесят років. У 1961 році дівчина з півдня України підкорила моє серце. У мене є дочка і я як батько вважаю, що вона дуже вродлива.

–Ви тепер часто сідаєте за рояль?

– Так, дуже багато граю.

– У Вас є улюблена мелодія?

– Я не граю свої мелодії. Це буває украй рідко. Нещодавно я записав компакт-диск із мелодіями пісень, які виконували Елвіс Преслі, Френк Синатра, Том Джонс. Мені це ніхто не замовляв, це для душі.

Паулс ледве не помер від пияцтва. Композитор визнає, що раніше страждав на алкоголізм. Він міг знаходитися у запоях тиждень, відмовитися від вживання спиртного артиста змусила загроза його життю.

- Чому Ви вирішили зав'язати з випивкою?

- Я грав на танцях. До мене підходили люди, пригощали, приносячи горезвісні сто грамів у гранованому стакані. Задоволення жодного, але все одно під час гри вживаєш. І так це наростало з кожним днем, пив все частіше і частіше. Це перетворилося в принципі вже на хворобу. Може, все залежало від слабкого характеру... Я міг прийти п'яним на роботу, що було пов'язано з постійними халтурами - на танцях, у ресторанах і так далі... Вислуховував фальшиві компліменти, і мені все наливали і наливали. Але прийшов момент, коли треба було думати, що робити. Тим більше, через те, що я одного дня не прийшов на концерт, мене звільнили з Ризької філармонії. Запої могли тривати тиждень. Велику роль зіграла моя дружина, переконуючи мене покінчити з випивками, лягти в лікарню... Я міг втратити не лише сім'ю, але і своє життя. Попереду виднілося провалля. Отже, одного прекрасного дня я прийняв рішення. Мене відвезли до лікарні. Уколи, що відбивали бажання випити, всілякі процедури, коли тебе доводили до нудоти, тривали тижнів зо два чи три. Але перед випискою мені лікарі сказали, що найважче у мене почнеться після лікарні. Чи зумію, мовляв, утриматися від спиртного. Я зміг себе змусити категорично відмовитися навіть від таких, здавалося б, безневинних спокус, як ковток шампанського в колі друзів або келих пива. Так, важко було встояти, але якби я хоча б раз піддався на умовляння, мені прийшов би кінець. Словом, коли вийшов із лікарні, я зрозумів, що повертатися до неї знову ні за що не хочу. Здається, я навіть встановив якийсь рекорд по бігу - настільки швидко рвонув від лікарні до трамвайної зупинки. З того часу і не п'ю.

- Ви сказали про себе, що Ви - людина з селянською філософією. Все робите своїми руками, не жаліючи пальців піаніста...

- Так, так і є. У мене трактор є, можу косити. Ми самі з дружиною в саду все зробили, у нас гарно. Дружина була така пані!.. Зараз сміюся: сама посадила троянди, сама доглядає. У нашому віці чим зазвичай займаються? Садівництвом. Це приємно.

Для мене і зараз візитною карткою Раймонда Паулса є музика до кінофільму «Довга дорога в дюнах». Скільки б разів я не слухав цю річ, ніколи не втомлююся від неї, ніколи вона не «приїдається», завжди сприймається по-новому, задушевно і мелодійно, так само, як і головний герой фільму Йозас Кисюліс (із ним я теж зустрічався декілька разів, задовольняючи «жагу» журналіста).

Я зібрав воєдино всі свої спогади про зустрічі з Маестро, в якого шалено закоханий, як у людину, композитора, особистість. Частина матеріалу була опублікована раніше. Невелика частина – результат нашої останньої зустрічі нещодавно в Києві. Ой, як я не хочу, щоб ця зустріч була останньою…

 

Ігор Александров

автор: Ігор Александров

час видання: 2010


27/03/2010