Її називали українською примадонною

ЇЇ НАЗИВАЛИ УКРАЇНСЬКОЮ ПРИМАДОННОЮ

 

27 квітня минулого року пішла з життя видатна оперна співачка Євгенія Семенівна Мірошниченко. До останнього дня вона викладала в консерваторії. І в ранок, до якого вона не дожила, у неї був черговий урок вокалу з черговою талановитої ученицею, яких вона виховала безліч. Незважаючи на те, що весь минулий рік вона мужньо боролася з раком грудей і успішно перемогла хворобу, померла співачка уві сні - відірвався тромб. Заповіту не залишила, мабуть, не збиралася вмирати, не здійснивши своєї головної мрії - відкрити Малу Київську оперу. Мрії її, швидше за все, не судилося стати реальністю. Але це вже зовсім інша історія ...

- Можливо, не всі знають, що починався мій життєвий шлях із зубилом і молотком у руках. На першому місці була праця, а потім уже спів, танці, різні гуртки. Я зустрічалася зі Сталіним три рази - у 1947, 1949 і 1951 роках. Це були покази художніх самодіяльних колективів трудових резервів. З усіх республік відбирали найбільш талановитих дітей, які танцювали, співали, і кращі з кращих у Москві на сцені Великого театру представляли свою творчість. Йосип Віссаріонович дуже любив ці покази. Завжди був присутній у Великому театрі. Але як я співала - задом наперед! Заливалася соловейком. Так мені хотілося витягнути останню ноту, що від напруги стала співати останній куплет. Ніхто нічого не зрозумів. Після цього кращих із кращих запрошували у Кремль на новорічні ялинки, на невеликі концерти. Сталін підходив, гладив по голівці, питав, як звуть, як вчишся, чи живі батьки. Він був невисокий на зріст, дуже усміхнений. Йому приносило задоволення спілкуватися з дітьми. На столах, які нам накривали, було все, що тільки можна побажати, - тістечка, цукерки, морозиво ...

Люди з таким голосом, як у Євгенії Мірошниченко, народжуються раз на сто років. Україні в цьому сенсі пощастило. Євгенія Семенівна безмежно любила свою батьківщину і ніколи їй не зраджувала. Співачку запрошували до Італії та Росії. Великий театр мріяв бачити Євгенію Мірошниченко своєю примою. Але вона всім відмовляла.

У 2006 році Євгенії Мірошниченко було присвоєно звання Героя України за «видатні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку музичної культури, піднесення престижу вітчизняного оперного мистецтва у світі, багаторічну самовіддану творчу та педагогічну діяльність».

Гастролювала вона в Болгарії, Польщі, Румунії, Югославії, Канаді, Франції, Японії. Стажувалася в Італії в «Ла-Скала». Євгенія Мірошниченко виступала також і як концертна співачка.

Лауреат Державної премії СРСР, лауреат Державної премії України, лауреат міжнародних конкурсів. Нагороджена орденами Леніна, Жовтневої Революції, Дружби народів, Ярослава Мудрого V ступеня та зіркою Героя України. З 1980 року Євгенія Мірошниченко - професор Національної музичної академії України.

Жила Євгенія Семенівна в центрі Києва, у розкішній квартирі на вулиці Терещенківській, 16 (колишня Рєпіна), на 4 поверсі. Там і брав я у неї перше і наступні інтерв'ю. А під її квартирою знаходилася квартира Стефана Турчака і Гізелі Ціполли - зірок нашої Національної опери. Вона була оточена турботою та увагою - багато років поруч із Народною артисткою СРСР знаходились її учениці. Мірошниченко давала їм притулок, вони допомагали їй по господарству. Кожного разу я зустрічав там різних дівчат (потім я дізнався, що це були її студентки), які допомагали їй у буденному житті. А ще у квартирі постійно жили дві величезні собаки - вівчарки. І коли я бував у неї як журналіст, спочатку вони сприймали мене не дуже добре, але потім звикли. Хто хоч раз спілкувався з Євгенією Мірошниченко, запам'ятав її на все життя. Вона була відверта з журналістами, різка у висловлюваннях і абсолютно незалежна. Напевно, тому багато хто з колег її побоювався і у друзі не набивався. Мірошниченко була блискуча і у двадцять, і у шістдесят років. "Цей чортів вік! Актрису повинні бачити відразу", - вигукувала Євгенія Семенівна і все одно одягала чудові яскраві вбрання, розкішні перуки, дорогі прикраси. Цього принципу Євгенія Семенівна дотримувалася і в повсякденному житті.

Вона з трьома класами освіти прийшла до Київської консерваторії. І знайшлися люди, які буквально змусили її цю консерваторію закінчити, незважаючи на те, що студентка, зневірена розплутати клубок «хвостів», вирішила взагалі кинути навчання. Мірошниченко завжди володіла бійцівським характером. Кілька разів її відраховували з консерваторії за неуспішність із загальних дисциплін, і вона вперто йшла працювати на швейну фабрику, звідки її повертали.

- Останню крапку в моєї студентській долі поставив Голова Верховної Ради УРСР Гречуха. Коли мене в черговий раз вигнали з консерваторії, а я знадобилася для урядового концерту, мене знайшли знову на фабриці, де я сиділа і шила. Так от, Гречуха викликав мене і прочитав лекцію: «Чому ж ти, Женя, вирішила, що голос, яким тебе нагородила природа, - твоя власність? Це власність народу! Тому повертайся до консерваторії і не дури, а вчись! І ніхто тобі більше і слова не скаже!».

А в 1957-му, відразу після закінчення класу чудового педагога, консерваторського професора Марії Донець-Тессейр, Євгенія була прийнята до Київського театру опери та балету, дебютувала в ролі Віолетти в вердіївській «Травіаті». У 1961 році Мірошниченко стажувалася в міланському La Scala в Ельвіри дель Ідальго. А потім - стрімкий злет світової слави. З сольними концертними програмами й оперними партіями Євгенія Мірошниченко гастролювала на сценах театрів і концертних залів колишнього СРСР, країн Європи, Близького Сходу, Канади, Японії, Китаю... Лючія в «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті, Цариця Ночі в «Чарівній флейті» Моцарта, Манон у «Манон» Массне, Джильда в «Ріголетто» Верді, Марфа в «Царській нареченій» і Шемаханська цариця в «Золотому півнику» Римського-Корсакова, Розіна в «Севільському цирульнику» Россіні - далеко не повний перелік заспіваних нею партій і блискуче зіграних ролей, оскільки артистка володіла і яскравим драматичним даром.

Її лірико-колоратурне сопрано обожнювали Сталін, Хрущов, Щербицький, Фідель Кастро...

Володарку унікального за тембром і діапазоном голосу Євгенію Мірошниченко називали «співачкою, на яку потрібно дивитися» за дивовижне поєднання вокальної майстерності і драматичного таланту. Євгенія Семенівна, втім, ніколи не була просто солісткою театру. Всі, кому довелося побачити її на сцені, вважали, що її талант - явище незвичайне. Ну, по-перше, голос. Рідкісної краси сопрано діапазоном у чотири октави. Цей голос-кришталь. Не дарма Мірошниченко називали українським соловейком. Другою складовою таланту Мірошниченко був дар драматичної актриси. Вона жила своїми образами і щоразу з новою міццю обрушувала зі сцени на глядачів всю «драму характеру». Її коронні ролі - Віолетта у «Травіаті», Лючія в «Лючії ді Ляммермур» і десятки інших - ніколи не повторювалися. Кожну виставу вона любила і вмирала по новому і завжди під аншлаг.

Безкомпромісність, різкість, вміння бути гострою на язик, але завжди - заради справи ... І доброта, здатність захопити своїми ідеями, високий професіоналізм - мабуть, такою вона запам'яталася і своїм учням, багато з яких сьогодні розлетілися по всьому світу.

Мірошниченко останнім часом активно займалася своєю давньою мрією - створювала Малий оперний театр у Києві. Боюся, що все розвалиться без неї. Вже навіть приміщення знайшли - на Лук'янівці, у трамвайному клубі, але там не вирішені були якісь земельні проблеми. А мер Києва Черновецький ніяк не хотів приймати Євгенію Семенівну з цього питання і навіть помічникам своїм заборонив.

У лютому 2008 року її життя перевернулося. Лікарі поставили страшний діагноз - рак грудей. В Україні грошей на лікування та операцію в Німеччині не знайшлося, хоча Євгенія Семенівна зверталася до сильних світу цього.

- «У Києві я зверталася і до міністрів, і до інших високопосадовців, але ніхто навіть не відгукнувся. Я зверталася і до Віктора Ющенка та Леоніда Черновецького, але ... безуспішно. Спонсора для моєї операції знайшли в Москві. Гроші на мою операцію і лікування дав москвич, колишній львів'янин - шанувальник мого дарування ...». Я пам'ятаю, як вона просили гостей свого останнього концерту: - «Тільки не треба нести мені віники за 200 гривень! Одна квітка - і 20 гривень у конверті. Все! Так, не приховую, мені потрібна матеріальна допомога!.. У тому медичному центрі в Німеччині працює наш колишній співвітчизник із Дніпропетровська. Він і керував усіма моїми діями, починаючи з приїзду: готелі, транспорт, спілкування з фахівцями, реабілітаційний період у клініці, розташованій в Альпах. Коли німецькі лікарі дізнавалися, що я з України, ставлення було особливо теплим».

Євгенію Мірошниченко прооперували, вона пройшла курс хіміотерапії. Раз на три місяці співачка слухняно їздила в клініку на обстеження. В останній приїзд лікар обнадіяв, сказавши, що хвороба переможена. Мірошниченко була щаслива і тут же повернулася до роботи. Вона навіть покращала. Іноді давало про себе знати серце, але це були дрібниці в порівнянні з тим, що довелося перенести. Мірошниченко мріяла ставити міні-спектаклі на оперній сцені, вирощувала учениць, віддаючи їм свої знання. А ще страшно шкодувала, що не вела щоденник і не збирала архів, вдаючись до спогадів лише в інтерв'ю, яких дала безліч. Її обожнювали чоловіки, і вона відповідала їм взаємністю.

- Що стосується особистого життя... Моя вчителька говорила: "Дитино, якщо ти хороша співачка, відбулася, досягла успіху і щаслива на сцені, то в особистому житті будеш нещасливою людиною". Так і вийшло. Я лідер, не кожен чоловік витримає це. Три рази намагалася створити сім'ю - нічого не вийшло. Хоча я залишалася у прекрасних стосунках із усіма колишніми чоловіками.

У неї було велике кохання з відомим румунським баритоном Миколу Херлі.

- Це було таке божевілля в моєму житті! Десять років безумства. Навіть за радянських часів у "Держконцерті" закривали очі на те, що, приїжджаючи з гастролями до Румунії, я жила не в готелі, а у Ніку вдома. А він тоді був секретарем парторганізації театру. Пам'ятаю, коли ми вирішили, що треба робити якісь відповідні кроки (а я вже була Народною артисткою СРСР), Ніку звернувся з цим питанням до самого Чаушеску. Але щось там не склалося. Повернувшись, Ніку кричав: "До біса ці межі! Будь вони прокляті!" Був у жахливому стані. Згадую про нього з теплотою. Мабуть, це єдиний чоловік, про якого я шкодую. Напевно, зараз була б в іншому становищі. Патріотизм - високе почуття. Але Ніку ніколи б сюди не переїхав, а я не змогла б жити поза Україною.

Була одна історія, коли їй заборонили гастролювати за кордоном.

- Після того випадку я стала забобонною. Охрестилась-то я всього десять років тому, але чомусь кожного разу, виходячи на сцену, ревно молилася Богові, щоб він допоміг мені, й обов'язково хрестилася. У мене був маленький золотий хрестик. Історія трапилася саме через нього. Я виступала в Москві на концерті, присвяченому Дню міліції. Була у красивій сукні з великим вирізом, а на грудях висів маленький хрестик. Виглядала я дуже навіть нічого. Мабуть, телеоператор хотів подивитися, що ж у мене виблискує на грудях. Він наблизив камеру, і на весь екран висвітилося моє гарне каре і цей хрестик. Що після цього було! Два роки я нікуди не виїжджала, співала тільки у виставах свого театру. Ніяких урядових концертів, прийомів. Тоді жодна партійна нарада не проходило без розмови про те, як погано поставлена у нас ідеологічна робота, якщо Народна артистка СРСР вийшла на сцену із хрестом на шиї. Я отримувала масу листів, писали, що я запроданка. Мене просто "забили" за цей хрест. Група студентів МДУ надіслала навіть листівку, як не соромно Народній артистці виходити в такому вигляді.

Напередодні святкування 325-річчя возз'єднання України з Росією готувався величезний концерт. Тоді секретарем із ідеології ЦК КПУ був Валентин Маланчук. Місяць у Палаці "Україна" кожен день ішли репетиції. Мене не кликали. І ось напередодні від'їзду колективу до Москви я прийшла ввечері додому, а мама говорить: "Женя, тобі телефонували з "України". Сказали, коли б ти не прийшла, щоб терміново туди їхала". Я думаю: "Ага, значить, не можуть без Мірошниченко". Поїхала, заходжу в зал. Підходжу до Маланчука, вітаюся. Він каже: "Так-так, Євгенія Семенівна. Стефан Васильович (звертається до Турчака), Мірошниченко завтра їде з колективом в Москву, що ви будете співати?" Турчак страшенно зрадів, каже: "Ми вирішимо". Мене стало бити, злякалася: "А раптом я вийду в Москві на сцену, а глядачі почнуть кричати?" До такої міри мене затюкали.

У Москві на вокзалі мене зустрічали Люда Зикіна і заввідділом ЦК культури Сергій Шауро. Я виходжу з вагона сама остання, а Люда кричить: "Женя, скільки можна тебе чекати?" Я тремтячим голосом: "Вітаю". Шауро бере мене за плече і тихо говорить: "Забудь, все нормально". Перед виходом на сцену Великого театру, де сидів увесь уряд (не було тільки Брежнєва), у мене руки-ноги відняло. - "Я не заспіваю, у мене пропав голос". Зі мною починається істерика, а потрібно виходити на сцену. Такого потрясіння у мене в житті не було. Виходжу і думаю: "Нехай у мене відразу на сцені розірветься серце, але я повинна заспівати так, як ніколи не співала". Виконувала тоді "Казки Віденського лісу". Стала на сцені, і мені здалося, що в залі мертва тиша. Дивлюся на Стефана Турчака, що стоїть за пультом, а він підняв паличку, кивнув мені схвально, і я почала співати. Все було, як уві сні. Фінал я ТАК заспівала! Зал зірвався! Вдарив грім оплесків! Як ішла зі сцени - вже не пам'ятаю. За лаштунками, мабуть, на мить навіть втратила свідомість... Я в дитинстві не мріяла потрапити на сцену! Господь Бог торкнувся, напевно, своїм пальцем мого чола і дав голос. Я просто співала. Все інше прийшло з часом.

- Щоб стати Народною артисткою, я повинна була співати цілих 18 років, зараз же навколо суцільні «Зiрки» - «і зірка з зіркою говорить»... Але, наприклад, забери зараз мікрофон від рота у тієї ж Тіни Кароль - що вона зможе заспівати?! Але Тіна Кароль - далеко не гірший варіант. Скільки безголосих на естраді ...

- Дай їм Бог здоров'я, нехай живуть довго і щасливо, але ті матеріальні блага, які на них посипалися ... Це обурливо! Я починала співати за п'ять рублів, а щоб заробити, у свята тягла чотири-п'ять концертів... Причому, співала живцем. Я не проти техніки, але коли на сцену оперного театру ставиться мікрофон, це ж «звездец», вибач за вираз!

- Учні приносять вам радість?

- Радість?! Я їх б'ю у класі. Одна учениця, коли її запитали: "Чому ви так слухаєте Євгенію Семенівну?", не стрималася і відповіла: "Вона нас б'є". Рукою б'ю, вона у мене дуже важка. По одному цікавому місцю. І діє! Миттєво все згадується! Я - людина дуже експресивна. Так, будь-якому терпінню приходить кінець. Зате, коли мої дівчатка виступають, я така за них рада!

- Чого вимагаєте від своїх студентів у першу чергу?

- Я вимагаю від них у першу чергу поняття, навіщо вони прийшли в стіни консерваторії. Прагну прищепити певну ступінь культури, інтелігентності, вихованості. Зараз же приходить молодь без царя в голові, якщо можна так сказати. Трапляються, звичайно, один-два, які правильно все розуміють, а інші ...

- Але ваші студенти змінюються з часом?

- Звичайно, змінюються. Стають співаками, і непоганими співаками. Але тут же відлітають з мого гнізда, стають недостатньо уважними. Живучи в одному місті, не зателефонують, не поцікавляться... Багато хто взагалі виїжджає за кордон... Якраз ті, які їдуть, більш уважні. Здалеку все-таки якось дають про себе знати. А ось ті, хто знаходиться поруч, - вельми невдячні. Ну, це справа совісті людини - як уже закладено в генах. Вчи, не вчи - без толку. Найголовніше - у мене совість спокійна: я їх навчила заробити на шматок хліба з маслом. Як вони не розуміють, яке значення має культура взагалі, я вже не кажу - музична культура?! Можливо, мене б це так не обходило, але я виховую талановиту молодь. Національну музичну академію у мене щороку закінчують п'ятеро - куди їм іти працювати?! Оперний театр - не гумовий, його артисти не щороку йдуть на пенсію, і штат укомплектований надовго...

- Багатьом довелося пожертвувати заради кар'єри?

- Я намагалася обходитися без жертв. Завжди шукала золоту серединку... Велике щастя стояти на сцені і відчувати, що впливом своєї правди ти не даєш ломитися в чиюсь душу заздрості і черствості, мстивості і двоєдушності. А це означає, що зал, де кожна людина абсолютно добра, на кілька годин перетворюється на суспільство вищого гатунку, яке на нашій землі ми навряд чи коли-небудь створимо.

Артистична доля її була щасливою - Євгенію Мірошниченко любили глядачі. Прихильно ставилася і влада, що, втім, особливих дивідендів їй не принесло. На відміну від інших «зірок» подібного рівня не тільки в далекому, а й у ближньому зарубіжжі, жила досить скромно - особливо після 90-го, коли прийняла знову-таки безкомпромісне рішення, яке нелегко дається будь-якому артисту, піти з театру. Піти, не чекаючи, коли почне зраджувати голос, коли вік героїнь прийде у трагічно безглузду невідповідність зі вже й так досить солідним віком співачки. «Лебединою піснею» Євгенії Семенівни стала все та ж «Травіата». Шанувальники оперного мистецтва і зараз, через 20 років, згадують той дивовижний спектакль. Вистава-виклик всім недоброзичливцям, які хочуть насолодитися її провалом у невідповідній за віком ролі, в якій колись була визнана «кращою Віолеттою в Європі». Партію Альфреда виконував учень Мірошниченко, молодий артист Михайло Дідик. Знайома всім нам історія прекрасної «камелії» придбала зовсім несподіваний відтінок, перетворившись на розповідь про останню пристрасть невблаганно старіючої жінки до чоловіка, який не тільки стоїть вище її на соціальних сходах, але й до того ж набагато молодший за віком... Зал плакав, прощаючись не тільки з героїнею, але і з великою артисткою, яка йшла зі сцени непереможеною. Не випадково тоді говорили - мовляв, «пішла епоха».

 

Ігор Олександров, журналіст

автор: Ігор Олександров

час видання: 2010


15/03/2010