Увічнені у бронзі і камені

Увічнені у бронзі і камені

 

Серед удостоєних честі дати назву київським вулицям і площам траплялися різні особистості. І були різні приводи або ж причини робити це. Але все-таки переважали кон'юнктурні міркування.

І добре, що й тут потроху наводять лад. Так, одна з вулиць у центрі столиці увічнила життя і творчість видатного письменника. Олесь Терентійович Гончар багато років жив і працював у Києві, любив киян і місто, ходив його вулицями і скверами. Тому дуже справедливим і вчасним, на наш погляд, було рішення столичної влади про перейменування вулиці.

Якщо пройти через сквер, що навпроти багатоповерхівки, де розмістилося видавництво «Український письменник», можна потрапити до іншого скверу. Більше п'яти років тому було відкрито пам'ятник Олесю Терентійовичу Гончару Це сталося в останню неділю травня - на День Києва.

Автор пам'ятника - художник і скульптор Володимир Андрійович Чепелик. Нещодавно з митцем зустрівся наш кореспондент і взяв у нього інтерв'ю.

- Дозвольте почати з трохи нетрадиційного запитання. Як Ви вийшли на створення пам'ятника Олесю Гончару?

- Не хочу повторювати загальновідомих слів про місце і роль Олеся Терентійовича Гончара в українській та світовій літературі. Це була Особистість, наша гордість і слава. Я ще школярем читав і вивчав твори О. Гончара, на все життя полюбив його героїв. Пізніше, коли я став художником, доля звела мене з Олесем Терентійовичем: ми працювали в Комітеті з Державних (Шевченківських) премій. Знайомство, перші розмови переконали мене, що О. Гончар - не лише талановитий, дуже відомий письменник, а й чудова, просто-таки прекрасна людина. Гарна зовні (це я, як митець, одразу помічаю), душевна, толерантна. Його очі завжди світилися добром, приязню.

Коли не стало Олеся Терентійовича. я неодноразово задумувався над тим, як увічнити пам'ять видатного письменника.

Я - скульптор, тому вважав, що така людина заслуговує гарного пам'ятника Пригадую, були пропозиції мені особисто. Але я обстоював і вважав більш справедливою ідею конкурсу. Таке творче змагання, в якому взяли участь близько десяти митців, відбулося. Мені пощастило виграти конкурс.

- Володимире Андрійовичу, а як до цього складалося ваше життя?

- Мені 61 рік. У неповні двадцять сім я закінчив Київський державний художній інститут, а в тридцять став викладачем рідного мені навчального закладу, трохи пізніше - його професором. Академік Академії мистецтв України. З 1990 р. - голова правління Національної спілки художників України.

- А творча біографія?

-  Назву лише основні свої роботи, чимось пам'ятні для мене. Хоча для справжнього митця немає нічого другорядного, перехідного. Отже називаю твори у хронологічному порядку. Це памятники декабристам у м. Кам'янці Черкаської області (у співавторстві), героям Малинського підпілля - у м. Малині Житомирської області, корабеламу м. Миколаєві, Т.Г. Шевченкуу м. Чернігові та в м. Шевченковому (Казахстан), жертвам сталінських репресій - у Биківнянському лісі під Києвом, пам'яті жертв Чорнобильської трагедії тощо. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2000 рік). Так високо була відзначена одна з моїх останніх робіт - пам'ятник Михайлові Грушевському. До речі, він створений у співавторстві з моїм сином Олексієм. Так само, як і пам'ятник відомому українському актору Миколі Якосчемку, який встановлено біля театру імені Івана Франка.

- Чому і як Ви стали скульптором?

- Нагадаю Вам із Біблії: «Спочатку було Слово...». А потім (і тут не може бути аніякісінького сумніву) була Глина. І ліпив Всевишній не просто людину, а співтворця, вдихнувши в неї з душею всі найможливіші таланти. Вважаю, що кожна людина обдарована. На жаль, не всі виявляють і утверджують у світі той Божий дар, який тільки їхній, а не чийсь інший. Не все дано нам розпізнати, але все одно треба намагатися. Інколи здається, що людина у певній сфері досягла вершин. Але лише здається, бо вершини недосяжні. Трапляється, великий розум і маленьке серце протистоять одне одному як антисвіти. Або ж навпаки: велике серце дуже індивідуальне чи, як часто кажуть, непересічне, а розум кульгавий. Чи можна за таких обставин добитися тих нетлінних синтезів, щоб завладарювала нашим недосконалим світом краса?

- На це, здається, відповів класик?

- Так, я вірю у непохибну формулу Достоєвського, що краса порятує світ. А ще любов. На неї, на жаль, ми збідніли, намагаючись жити за чужими законами, пускаючи в себе віруси агресивності, нахабності, байдужості. Всі, приміром, хочуть бути багатими, а чи можливо це? Ніхто не хоче голодувати, а прагне будь-що бути ситим. А сите тіло і ситий дух нездатні продукувати щось вартісне. Прикро, що ідея наживи оволодіває все більшою кількістю людей. Шкода мені й тих, котрі чекають манни небесної.

А її не буде. Треба, зціпивши зуби, працювати, віддаватися сповна роботі.

- Хто був і є для Вас прикладом?

- Моїм путівником у житті завжди був, є та й буде Тарас Григорович Шевченко, а улюбленим висловом - могутній клич Кобзаря «Борітеся - поборете». Два пам'ятники геніальному поетові (один у Чернігові, другий - у Казахстані) далися мені нелегко. Адже до цього були добре відомі роботи М. Манізера (у Києві біля Національного університету, у Харкові, на могилі - в Каневі), дивний пам'ятник у Полтаві І. Кавалерідзе, один із кращих, на мій погляд, у світі - у Москві (М. Грицюка, А. Фужена, Н. Синькевича). І тут найнебезпечніше _ не повторити чиюсь композицію, не ступити в чужі сліди. Створити Поета таким, яким бачить твоє серце, твоя уява, твої руки. Інколи глина не слухалася, але я не здавався. Допомагав шевченківський девіз «Борітеся - поборете!».

- А загалом сумніви творця - це добре чи погано?

- Ви самі знаете, як називають тих, хто ніколи і ні в чому не сумнівається. Та ще й у такій дуже індивідуальній та емоційній справі, як творчість. Навіть тоді, коли мій труд уже одягнений у бронзу, сумніви обступають зусібіч. Розумієш: не всі оцінять належно, але хочеться, щоб більшість тебе зрозуміла. Я схиляю голову перед високим творенням. Рішучий порив чи глибока задума, дія, зупинена глиною, чи мисленнєва енергія, відображена в камені. Потайки я молюся (молитва у мене своя, для декого незвична): «Ословесь, Творче, душу мою, що в глині чи камені, і хай усі почують її».

- Чи заздрите Ви комусь зі своїх колег? Чи іншим митцям?

- Буває. Інколи заздрив, ні, не глинярам, не пензлярам, а творцям пісень. Бо пісня стає піснею лише тоді, коли три види мистецтв зливаються воєдино _ поезія, музика, вокал. Три батьки однієї дитини. А в моїй роботі ти віч-на-віч із глиною (чи каменем) та прагненням, щоб у них ожили і поезія, і музика, і спів.

Напевне (дуже хочеться в це вірити), десь я влучив у «десятку» А можливо, таке ще попереду. Весь час у пошуку, ніколи не кричу, що ось я створив неперевершене, як кричать сьогодні чимало колег (і не лише митців), виставляючи на загальний показ своє «его». А в ньому відбиваються любов до себе, грішного, закоханість у свої витвори і гостре, як правило, безпідставне несприйняття праці інших.

Можна не звертати уваги на такі життєві колізії і змовчати. Але в одній притчі мовиться: «Хто говорить, не прикрашаючи, шкодить собі. Хто говорить, прикрашаючи, шкодить тим, кого прикрашає. Хто мовчить - шкодить усім».

- Кажуть, що життя у митців нерідко незрозуміле для багатьох їхніх шанувальників. То митець замикається в чотирьох стінах, а то занадто активізується. Дехто в Україні навіть подався у політику.

- Я живу звичайним життям. Можливо, десь у чомусь емоційний. Згадую, як у 1997 році Україна подарувала Казахстану (з нагоди 150-річчя Форта-Шевченківського) пам'ятник великому поетові. Це була моя робота, триметрова постать Кобзаря. Всі справи облаштувалися досить швидко, крім транспортних. Треба було доставити пам'ятник вчасно і не пошкодити його. І тут знайшлися справжні поціновувачі шевченківського генія. Три водії далеких рейсів без вагань узялися подолати майже б тисяч кілометрів через Україну, Росію, Азербайджан. Часом по бездоріжжю, понад Каспійським морем. Машина вирушила в дорогу, а я полетів до Казахстану. Добрий зв'язок підтримувався перші три дні, а десь на території Азербайджану обірвався. Минає п'ятий, шостий день... Ані звуку. Всі нервували, а я найбільше. Оптимізм не дозволяв упадати в розпач. І вже коли чи не всі зневірилися, з'явився добродушний аксакал і сказав, що за стінами старого форту він бачив якийсь автомобіль. Усі ми кинулися в той бік, звідки і не виглядали наших блукачів. Вони!  «КамАЗ» вгруз по саму кабіну у пісок, а в ній втомлені хлопці міцно спали. Як я радів і дякував їм. Із відкриттям пам'ятника ми не запізнилися. Але, повірте, таке не забувається...

- Думаю, що обійшлося без особливих переживань при відкритті пам'ятника О. Гончару?

- Карколомних пригод, звичайно, не було. Але двічі переносилися, уточнювалися дати відкриття пам'ятника. Та вийшло, як це нерідко трапляється, на краще. За гарної погоди у святковий для нашого міста день ми увічнили пам'ять улюбленого письменника.

- Як Ви оцінюєте сьогоднішнє становище української культури?

- З 1990 року я - Голова правління Національної спілки художників України. Тому багато речей добре знаю не за чутками чи газетними публікаціями. На жаль, деякі гарні традиції поруйновано і не завжди вдається допомогти колегам.

Не повною мірою сприяє творчим спілкам держава, яка колишні свої обов'язки у культурній галузі переклала на плечі меценатів і спонсорів. Але ще не маємо нових свідомих громадян – Терещенків, Тарновських, Яхненків. Та я вірю, що і художники, і скульптори, і письменники, і композитори потрібні завжди народові. І особливо сьогодні - у час становлення нової України.

- Бажаю Вам, Володимире Андрійовичу, щастя і нових творчих удач.

-  Дякую.

 

Інтерв'ю взяв Анатолій УРБАН

Газета «Університет «Україна», 5-6, 2006

автор: Анатолій УРБАН

видання: Газета «Університет «Україна», № 5-6, 2006, час видання: 2006


19/02/2010